1000 років 
української культури Пишiть!
Меню   *   My FaceBook   *   Мій самвидав   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt
Сайт, а особливо посилання з нього, станом на початок 2000-х років.     English     Francais     Cesky     Русский     Чеський центр у Києві
Karel Capek site Карел Чапек 9.1.1890 - 25.12.1938

Біографія Карела Чапека. Хвала газетам. Як робиться газета. Дванадцять прийомів літературної полеміки або Посібник з газетних дискусій. Як робиться світова література (1936). Як робиться фільм. Як ставиться п'єса.

Публіцистика
"Ми - нація, що дала світу..." (1918). Відозва до громадян Чехословаччини (1938). Голос із репродуктора (1933). Бомби над світом (1938). Інтерв'ю про громадський обов'язок митця (1934). Молодь хоче жити (1936). Сорок тисяч глядачів.

Критика слів. В полоні слів
Філософія фразерства. Мораль фразерства. Творчий. Правда. Чужі впливи. Сторіччя зору (1925). Влада машин (1937).

Біблійні мотиви
Лже-Лот або Про любов до Батьківщини (1923). П'ять хлібів (1937). Марфа й Марія (1932). Лазар (1932). Розп'яття (1927). Вечір Пілата (1932). Кредо Пілата (1920). Анан (1934). Каіафа (1934).

Оповідання
Сповідь дона Хуана (1932). Ромео та Джул'єта (1933). Балада про Юрая Чупа. Чоловік, що умів літати. Графинька. Викрадач кактусів Блакитна хризантема Експеримент професора Роуса (1928).

Переклади Валерія Лисенка © 2005

История Чехословакии Співпраця сусідніх і споріднених українського й чеського народів документально засвідчена ще з часів князя Володимира Великого, який був одружений з чеською принцесою. Славетне Реймське Євангеліє французької королеви Анни Ярославни, видатна пам'ятка європейської культури, було створене у співпраці руських та чеських книжників.

Обидва наших народи будували власну державність і націю після розпаду імперій практично на порожньому місці, обидва зазнавали агресій. Не раз звертались до чеського досвіду діячі української культури. Подібно до української, чеська культура зазнавала значного, не завжди благотворного впливу з боку численніших сусідніх народів. Звісно ж, стосунки сусідів часом бували досить складними; один з життєвих прикладів - історія двох пражан, чеської журналістки та славетного німецькомовного письменника Франца Кафки. Певно, найвідоміший у нас чеський автор - Ярослав Гашек, творець Швейка (+), тісно пов'язаний з Києвом. (Чеський театр у Києві у 1916-18 рр.: 1, 2)

За 20 років існування в Центральній Європі національних республік - від утворення в 1918 р. на руїнах імперій, і до падіння у 1938 р. під тиском фашизму й більшовизму, - вони часом ставали опорою для борців за українську незалежність, а часом траплялось що й ворогами (+). Тим не менше, в тяжкі для українського народу часи, у першій половині ХХ ст. в Чехословаччині, за підтримки влади, широко розгорнулась українська національна культурна діяльність.

Сорокові роки принесли в Центральну Європу найстрашнішу в історії війну, кордони впали під ударами окупаційних армій. Особливо страждали у цих перипетіях емігранти. У 1948 році в Чехословаччині було здійснено комуністичний переворот, але вже у 60-ті роки чеське кіно прославилось на весь світ духом веселої свободи. Одна зі знакових постатей того часу - політик Александр Дубчек. У 1968-му Прага була знов сплюндрована танками, цього разу "братнього" соціалістичного табору, і найбільший "залізний потік" ринув з території України. Серед "визволителів" був і майбутній письменник Віктор Суворов. У серпні 2003 року виповнилось 35 років радянського вторгнення в Чехословаччину. Тоді культура знов опинилась під пресом. Зате нині Чехія знов сповнена національного достоїнства й прогресу, і може слугувати гарним позитивним прикладом облаштування життя. В Празі розташовано європейський офіс авторитетного міжнародного Радіо Свобода.

Видатним культурним діячем того часу був письменник світової слави, публіцист, казкар та філософ, геніальний майстер слова Карел Чапек. Характерна подробиця: саме він аж 1920-го року придумав і осмислив слово робот, що стало одним з ключових знамень доби науково-технічної революції! Українською мовою перекладено лиш незначну частку його творчого доробку, та й то не надто вдало. Між тим, в його словах і малюнках гармонійно поєднуються ясний розум і палкі пристрасті, патріотизм і космополітизм, увага до найменшої рослинки і цілого світу. Вся його творчість заслуговує любові й ретельного вивчення, але в нашії короткій збірці ми маємо змогу акцентувати увагу лиш на його мудрій, гуманній і вічно актуальній публіцистиці. Саме антивоєнний пафос був підставою його висунення на Нобелівську премію. Але Шведська Академія, як завжди, не наважилась псувати стосунки з агресорами...

Цьому веселому, доброму і мудрому чоловіку роковано було жити в добу світової катастрофи. Вважаю, нам є чому в нього повчитися.


Сповідь дона Хуана

Смерть бідолашної дон'ї Ельвіри був відомщена: дон Хуан Теноріо лежав з простромленими грудьми в Посаду де лас Реїнас і помирав.

- Емфізема легень, - буркотів місцевий лікар. - Інший би ще викрутився, але такий потріпаний caballero, як дон Хуан... кепські справи, Лепорелло. Сказати по правді, не подобається мені його серце. Втім, це зрозуміло: після таких пригод іn venere (любовних, лат.) - яскраво виражене виснаження, добродії. Я б на твоєму місці, Лепорелло, запросив до нього про всяк випадок священика; бути може, твій хазяїн ще прийде до тями... хоча нинішній стан науки... ну, не знаю. Честь маю кланятися, caballeros.

Ось так і сталося, що падре Хасинто сів у ногах дона Хуана і став чекати, коли пацієнт очуняє, а сам тим часом молився за цю невиправно грішну душу.

Георгій Малаков.Захоплююча проповідь - Ах, якби мені вдалось врятувати цього закоренілого волоцюгу, - думав добрий патер. - Йому, здається, добряче дісталося - може хоч це стримає його гординю і приведе до покаяного смирення. Не всякому доводится роздобути настільки славетного і безсовісного розпусника; так, братик ти мій, такий рідкісний випадок не траплявся, мабуть, і єпископові Бургоському. От вже будуть шепотітися люди - дивіться, он йде падре Хасинто, той самий, що спас душу дона Хуана...

Падре здригнувся й осінив себе хресним знаменням: він опам'ятався від диявольської спокуси гордині, а до того ж - побачив, що умираючий дон Хуан спрямував на нього палаючий і начебто глузливий погляд.

- Улюблений сину мій, - мовив достойний падре, як тільки міг привітніше, - ти помираєш. Незабаром ти постанеш перед престолом вищого судії, обтяжений усіма гріхами, звершеними тобою за час свого мерзенного життя. Прошу тебе в ім'я любові Господа нашого, зніми їх з себе, поки ще є час; не личить тобі відправлятися на той світ в нечистому рубищі розпусти, закаляному брудом земних діянь.

- Добре, - ледь чутно відповів дон Хуан, - можна ще раз перемінити костюм. Падре, я завжди прагнув бути одягненим відповідно обставинам.

- Боюсь, - зауважив падре Хасинто, - що ти не зовсім мене зрозумів. Я запитую тебе - чи не хочеш ти покаятись і сповідатись у своїх гріхах.

- Сповідатись, - глухо повторив дон Хуан. - Гарненько очорнити себе... Ах, отче, ви й не повірите, як це діє на жінок!

- Хуане, - насупився добрий патер, - перестань думати про земне; пам'ятай - тобі треба розмовляти зі своїм творцем.

- Я знаю, - чемно заперечив дон Хуан. - І знаю також - пристойність вимагає, щоб людина вмирала християнином. А я завжди старанно намагався дотримувати пристойності... по можливості, отче. Клянуся честю, я відкрию все без зайвих розмов, тому що, по-перше, я занадто слабий, щоб говорити довго, а по-друге, моїм принципом завжди було йти до мети навпростець, коротким шляхом.

- Я віддаю належне твоїй рішучості, - сказав падре Хасинто. - Але спершу, любий сину мій, приготуйся як належить, спитай свою совість, збуди в собі смиренний жаль за свої провини. Я ж поки почекаю.

Після цього дон Хуан закрив очі і взяв на допит свою совість, а падре став тихо молитись, щоб Бог послав йому поміч та просвітив його.

- Я готовий, отче, - мовив через якийсь час дон Хуан і почав свою сповідь.

Падре Хасинто задоволено похитував головою; сповідь здавалась щирого і повною; у ній не бракувало визнань неправди і блюзнірства, убивств, клятвопорушень, гордині, обману і зрадництва... Дон Хуан і справді був великий грішник. Але раптом він змовк, немов стомившись, і прикрив очі.

- Відпочинь, любий сину, - терпляче побадьорив його священик, - а потім продовжиш.

- Я скінчив, преподобний отче, - відповів дон Хуан. - Якщо ж я і забув що-небудь, то вже певно це які-небудь дрібниці. Їх Господь Бог милостиво простить мені.

- Як так?! - скрикнув падре Хасинто. - Це ти називаєш дрібницями? А перелюбства, що ти чинив на кожнім кроці все своє життя, а жінки, спокушені тобою, а нечисті пристрасті, яким ти віддавався настільки розгнуздано? Ні, брате, зволь-но сповідатися як належить! Від Бога, розпуснику, не укриється жоден з твоїх безсоромних вчинків! Краще покайся у своїх мерзотах і полегши грішну душу!

На обличчі дона Хуана відбилося страждання і нетерпіння. - Я вже сказав вам, отче, - уперто повторив він, - що я скінчив. Клянуся честю, більше мені не в чому сповідатися.

У цю хвилину хазяїн готелю Посаду де лас Реїнас почув запеклий лемент у кімнаті пораненого.

- Господь з нами, - вигукнув він, перехрестившись, - здається мені, падре Хасинто виганяє диявола з бідолашного сеньйора. Господи Боже, не дуже-то мені по душі, коли такі речі відбуваються в моєму готелі.

Лемент продовжувався досить-таки довго - за цей час можна було б зварити боби. Часом він переходив у приглушені наполегливі умовляння, потім знову лунало дике ревіння. Раптом з кімнати пораненого вискочив падре Хасинто, червоний, як індик, і, закликаючи Матір Божу, кинувся в церкву. Після цього в готелі запанувала тиша; тільки занепокоєний Лепорелло прослизнув у кімнату свого пана, що лежав, закривши очі, і стогнав.

По обіді до міста завітав падре Ільдефонсо, єзуїт, член Товариства Ісуса. Він слідував на мулі з Мадрида в Бургос; і оскільки день був занадто спекотний, преподобний падре спинився в будинку священика і відвідав отця Хасинто. Падре Ільдефонсо був аскетичного виду чоловік, висхлий до того, що нагадував стару ковбасу, з бровами, густими, наче волосся під пахвами відставного кавалериста.

Випивши разом з хазяїном будинку кислого молока, єзуїт вперив свій погляд у отця Хасинто, який марно намагався приховати, що чимось пригнічений. Стояла така тиша, що дзижчання мух здавалося майже громом.

- Тут така справа, - мовив, нарешті, змучений падре Хасинто. - Є в нас тут один великий грішник, що знаходиться при останнім подиху. Знайте, дон Ільдефонсо, це - той самий сумної популярності дон Хуан Теноріо. У нього тут була якась сварка, чи двобій - коротше, я відправився сповідувати його. Спочатку усе йшло як по маслу; дуже добре він сповідувався, нічого не скажеш, але як дійшла справа до шостої заповіді - так і заколодило, і я не домігся від нього ані слова. Каже - йому не в чому каятись. Отакому-то негіднику, Матір Божа! Георгій Малаков.Гра в шахи Як подумаю, що він найбільший розпусник обох Кастилій... ні у Валенсії, ні в Кадиксі нема йому рівних. Кажуть, лиш за останні роки він спокусив шістсот дев'яносто сім дівиць; з них сто тринадцять пішло в монастир, біля п'ятдесятьох було убито в справедливому гніві батьками або чоловіками, і приблизно в скількох же серце розірвалося від горя. І от уявіть собі, дон Ільдефонсо, такий розпусник на смертному одрі повторює мені у вічі, начебто іn puncto перелюбства йому ні в чому сповідуватись! Що ви на це скажете?

- Нічого, - відповів отець єзуїт. - І ви відмовили йому у відпущенні гріхів?

- Звичайно, - скрушно відповів падре Хасинто. - Всі умовляння виявились марними. Я так говорив з ним, що й у камені розбудив би каяття, - але на цього архімерзотника ніщо не діє. "Грішний, мовляв, у гордині, отче, - каже він мені, - і клятви переступав, усе, що завгодно; але про що ви мене запитуєте - про це мені нічого сказати". І знаєте, у чому заковика, дон Ільдефонсо? - падре раптом перейшов на шепіт і поспішно перехрестився. - Я думаю, він був пов'язаний з дияволом. От чому він не може в цьому сповідатись. Це були нечисті чари. Він спокушав жінок владою пекла. - Батько Хасинто здригнувся. - Вам би глянути на нього, доміне. Я б сказав - це по його очах видно.

Дон Ільдефонсо, член Товариства Ісуса, мовчки роздумував.

- Якщо ви хочете, - вимовив він нарешті, - я подивлюсь на цю людину.

Дон Хуан дрімав, коли отець Ільдефонсо тихо вступив у кімнату і помахом руки вислав Лепорелло; потім єзуїт сів на стілець у головах постелі й став вивчати змарніле обличчя вмираючого.

Після довгої мовчанки поранений застогнав і відкрив очі.

- Доне Хуане, - м'яко почав єзуїт, - вам, ймовірно, важко говорити.

Дон Хуан ледве кивнув.

- Це не важливо, - продовжував єзуїт. - Ваша сповідь, сеньйоре Хуан, лишилася неясною в одному пункті. Я не стану задавати вам питання, але, можливо, ви в змозі дати мені зрозуміти, чи згодні ви з тим, що я вам скажу - про вас. Очі пораненого зі страхом метнулись до нерухомої постаті ченця.

Георгій Малаков. Дон Жуан - Доне Хуане, - почав падре Ільдефонсо майже світським тоном. - Я давно вже чув про вас і міркував - чому ж ви метушитесь від жінки до жінки, від однієї любові до іншої; чому ніколи ви не могли перебувати, не могли залишатися в тім стані блаженства і спокою, що ми, люди, називаємо щастям...

Дон Хуан ощерився в скорботній усмішці.

- Від однієї любові до іншої, - повторив Ільдефонсо спокійно. - Немовби вам треба було знову й знову переконувати когось - очевидно, самого себе, - що ви гідні любові, що ви саме з тих чоловіків, яких люблять жінки, - нещасливий дон Хуан!

Губи пораненого ворухнулися; схоже було, що він повторив останні слова.

- А ви тим часом, - дружньо продовжував чернець, - ніколи не були чоловіком, доне Хуане; тільки дух ваш був духом чоловіка, і цей дух відчував сором, сеньйоре, і запекло прагнув приховати, що природа обділила вас тим, що даровано кожній живій істоті...

З постелі вмираючого почулось дитяче схлипування.

Георгій Малаков.Благословення на бій - От чому, доне Хуане, ви грали роль чоловіка з юнацтва; ви були безмірно хоробрі, авантюристичні, горді і любили виставляти себе напоказ - і все лиш для того, щоб придушити в собі принизливу свідомість, що інші - кращі за вас, що вони - більше чоловіки, ніж ви; і тому ви марнотратно нагромаджували докази. Ніхто не міг зрівнятися з вами, бо ви тільки прикидалися, ви були безплідні - і ви не спокусили жодної жінки, доне Хуане! Ви ніколи не знали кохання, ви - тільки гарячково прагнули при кожній зустрічі з чарівною і шляхетною жінкою зачарувати її своїм духом, своїм лицарством, своєю пристрастю, що ви самі собі вселяли; усе це ви вміли робити досконало, тому що ви грали роль. Але от наставала мить, коли в жінки підламуються ноги. Ймовірно, це було пеклом для вас, доне Хуане, так, це було пеклом, тому що в ту мить ви відчували напад вашої злощасної гордині й одночасно - найстрашніше своє приниження. І вам доводилось вириватися з обійм, завойованих ціною життя, і тікати, нещасливий доне Хуане, бігти від скореної вами жінки, та ще з якою-небудь красивою неправдою на цих переможних вустах. Ймовірно, це було пеклом, доне Хуане.

Поранений плакав, відвернувши до стіни. Дон Ільдефонсо встав.

- Бідолаха, - сказав він. - Вам соромно було зізнатися в цьому навіть на святій сповіді. Ну, от бачите, все скінчилось, але я не хочу позбавляти падре Хасинто розкаяного грішника.

І він послав за священиком; і коли отець Хасинто прийшов, дон Ільдефонсо сказав йому:

- От що, отче, він зізнався у всьому і плакав. Нема сумніву, що каяття його сповнене смирення; мабуть, ми можемо відпустити йому його гріхи.

1932

Ромео та Джул'єта

Георгій Малаков.Прощальна вечірка Молодий англійський дворянин Олівер Мендвіль, мандруючи Італією з метою навчання, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, залишив цей світ. І от сер Олівер з важким серцем, проливаючи сльози, розстався із синьйориною Маддаленою і, заприсягшись повернутись якомога швидше, рушив зі своїм слугою в дорогу в напрямку до Генуї.

На третій день шляху, на в'їзді до якогось селища, вони втрапили під сильну зливу. Сер Олівер, не зходячи з коня, укрився під старим в'язом.

- Паоло, - гукнув він слузі, - глянь-но, чи немає тут якого-небудь albergo (шинку), де ми могли б перечекати дощ.

- Що стосується слуги і коней, - пролунав голос над головою сера Олівера, - то albergo за рогом; а ви, кавал'єре, зробите мені честь, укрившися під скромною покрівлею мого будинку.

Сер Олівер зняв крислатий капелюх і обернувся до вікна, відкіля йому весело посміхався товстий старий патер.

- Vossіgnorіa reverendіssіma (ваша превелебність), - поштиво відповів молодий англієць, - занадто люб'язні до чужоземця, що залишає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за добро, настільки щедро йому приділене.

- Bene (добре), люб'язний сину, - відказав священик, - але якщо ви продовжите вашу промову, то вимокнете до нитки. Потрудіться ж злізти з вашої кобили, та не гайтесь, адже ллє наче з цебра.

Сер Олівер був трохи спантеличений, коли molto reverendo parocco (високоповажний пастир) вийшов у сіни: такого маленького патера він ще не стрічав, і йому довелося вклонитись так низько, що до його обличчя приплинула кров.

- Ох, облиште це, - відказав священик. - Я всього лиш францисканець, кавал'єре. Кличуть мене падре Іпполіто. Гей, Маріетто, принеси нам вина і ковбаси! Сюди, синьйоре, - тут страшенно темно. Адже ви "інглезе"? Подумайте, з тих пір як ви, англійці, відкололися від святої римської церкви (1534 р.), вас отут, в Італії, - сила-силенна. Зрозуміло, синьйоре, - ви, вірно, сумуєте. Подивися, Маріетто, цей пан "інглезе"! Бідолаха, такий молодий, і вже англієць! Відріжте собі цієї ковбаси, кавал'єре, це справжня веронська. Я вам скажу - до вина нема нічого кращого за веронску ковбасу, нехай болонці вдавляться своєю "mortadella". Завжди вибирайте веронську ковбасу і солоний мигдаль, любий сину. Ви не бували у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе звідтіля родом. Я - теж з Верони! Славетне місто, пане. Його називають містом Скалігерів. Подобається вам це винце?

- Gracіas, падре, - пробурмотів з повним ротом сер Олівер. - У нас в Англії Верону називають містом Джул'єтти.

- Так ну? - здивувався падре Іпполіто. - А то б чому? Я щось не пригадую жодної княгині Джул'єтти. Щоправда, от уже років сорок з гаком я там не бував - про яку ж саме Джул'єтту мова?

- Про Джул'єтту Капулетті, - пояснив сер Олівер. - У нас, бачте, є така п'єса... якогось Шекспіра. Чудова п'єса. Ви її знаєте, падре?

- Ні, але чекайте, Джул'єтта Капулетті, Джул'єтта Капулетті, - забурмотів падре Іпполіто, - її-то я повинен був знати. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо...

- Ви знали ченця Лоренцо?! - скрикнув сер Олівер.

Георгій Малаков.Свято ремісників - Ще б пак! Адже я, синьйоре, служив при ньому міністрантом. Чекайте, чи не та це Джул'єтта, що вийшла заміж за графа Паріса? Цю я знав. Досить набожна і чудова пані була графиня Джул'єтта. Уроджена Капулетті, з тих Капулетті, що вели велику торгівлю оксамитом.

- Це не вона, - сказав сер Олівер. - Та, справжня Джул'єтта, померла дівчиною - найжалібнішим чином, який тільки можна собі уявити.

- Ах так, - відгукнувся molto reverendo. - Виходить, не та. Джул'єтта, що я знав, вийшла за графа Паріса і народила йому вісьмох дітей. Зразкова і доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай вам Бог таку. Правда, теревенили, буцімто замолоду вона божеволіла за якимось юним crapulone (шалапутом). Ех, синьйоре, про кого лиш не базікають люди! Молодість, як відомо, не міркує, і усе-то в них зопалу... Радуйтеся, кавал'єре, що ви молоді. До речі, скажіть - англійці теж бувають молодими?

- Бувають, - зітхнув сер Олівер. - Ах, отче, і нас пожирає полум'я юного Ромео.

- Ромео? - відгукнувся падре, ковтнувши вина. - І його я мав би знати. Послухайте, чи не той це молодий scіocco (шибайголова), цей франт, цей ледар Монтеккі, що поранив графа Паріса? І казали - нібито через Джул'єтту. Ну так, так воно і є. Джул'єтта повинна була стати дружиною графа Паріса - гарна партія, синьйоре, цей Паріс був досить багатий і славний молодий пан, але Ромео, кажуть, затявся, що сам одружиться з нею... Яка дурість, пане, - хіба багатії Капулетті могли віддати свою доньку за невість кого з розорених Монтеккі?! Тим більше що Монтеккі тримали руку Мантуї, в той час як Капулетті були на боці міланского герцога. Ні, нізащо! Я думаю, що цей assalto assassіnatіco (спроба вбивства) проти Паріса було звичайним політичним замахом. Нині в усьому - політика і політика, сину мій. Ну, звичайно, після цієї витівки Ромео довелося втекти до Мантуї, і більше він не повертався.

- Це невірно, - вигукнув сер Олівер. - Пробачте, падре, все було не так! Джул'єтта любила Ромео, але батьки примушували її вийти заміж за Паріса...

- Вони, однак же, знали, що робили, - схвалив старий патер. - Ромео був rіbaldo (негідник) і стояв за Мантую.

- Але напередодні весілля з Парісом батько Лоренцо дав Джул'єтте порошок, від якого вона заснула сном, схожим на смерть... - продовжував сер Олівер.

- Це неправда! - збуджено перервав його падре Іпполіто. - отець Лоренцо ніколи не зробив би такої дурниці. Ось правда: Ромео напав на Паріса на вулиці і поранив його. Може, п'яний був.

- Пробачте, отче, усе було зовсім інакше, - запротестував сер Олівер. - Насправді ж було так: Джул'єтту поховали, Ромео над її могилою заколов шпагою Паріса...

- Чекайте, - перебив священик. - По-перше, це сталося не над могилою, а на вулиці, недалеко від пам'ятника Скалігерів. А по-друге, Ромео зовсім не заколов його, а тільки розсік плече. Шпагою не завжди уб'єш людину, приятелю! Спробуйте-но самі, молодий синьйоре!

- Scusі (пробачте), - заперечив сер Олівер, - але я все бачив на прем'єрі, на сцені. Граф Паріс був дійсно заколотий у двобої і помер на місці. Ромео, думаючи, що Джул'єтта справді мертва, отруївся біля її труни. От як воно було, падре.

- Нічого подібного, - буркнув падре Іпполіто. - Зовсім він не отруївся. Він втік у Мантую, друже.

- Дозвольте, падре, - стояв на своєму Олівер. - Я бачив це власними очима - адже я сидів просто біля сцени! В цю хвилину Джул'єтта прийшла до тями, і побачивши, що її любий Ромео мертвий, теж прийняла отруту й померла.

- І що це вам у голову лізе, - розсердився нарешті падре Іпполіто.- Дивуюсь, хто це пустив подібні плітки! Насправді, Ромео втік у Мантую, а бідолашна Джул'єтта від горя ледве не отруїлася. Але між ними нічого не була, cavalіere, просто дитяча прихильність; так що ж ви хочете, їй же і п'ятнадцяти ще не було! Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; ну, звичайно, тоді я був ще таким от ragazzo (хлоп'ям), - і добрий патер показав на аршин від землі. - Після цього Джул'єтту відвезли до тітки в Безенціно, на відпочинок. І туди до неї приїхав граф Паріс - рука його ще була на перев'язі, а ви знаєте, як воно виходить у таких випадках: спалахнуло отут між ними найгарячіше кохання. Через три місяці вони обвінчалися. Ессо (от), синьйоре, як воно в житті буває. Я сам був міністрантом на її весіллі - у білому стихарі...

Сер Олівер сидів зовсім розгублений.

- Не сердіться, отче, - сказав він нарешті, - але у тій англійській п'єсі усе в тисячу разів пречудовіше.

Падре Іпполіто фиркнув.

- Пречудовіше!?? Не розумію, що ж тут хорошого, коли двоє молодят розстаються з життям. Шкода було б їх, молодий синьйоре! А я вам скажу - набагато прекрасніше, що Джул'єтта вийшла заміж і народила вісьмох дітей, так яких діток, Боже мій - немов картинки!

Сер Олівер похитав головою.

- Це вже не те, дорогий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.

Георгій Малаков.Приємне купання Маленький патер задумливо кліпав вічками.

- Велике кохання? Я думаю, це - коли двоє уміють все своє життя... прожити разом - віддано і вірно... Джул'єтта була чудовою дамою, синьйоре. Вона виховала вісьмох дітей і служила своєму чоловіку до смерті... Так, кажете, в Англії Верону називають містом Джул'єтти? Дуже мило з боку англійців. Пані Джул'єтта була насправді прекрасна жінка, дай їй Бог вічне блаженство.

Молодий Олівер ледве позбирав думки докупи.

- А що сталося з Ромео?

- З цим? Не знаю напевне. Чув я щось про нього... Ага, згадав. У Мантуї він закохався в дочку якогось маркіза - як же його звали? Монфальконе, Монтефалько - щось у цьому роді. Ах, кавал'єре, от це і було те, що ви називаєте великим коханням! Він навіть викрав її або щось таке подібне - коротше, досить романтична історія, тільки подробиці я вже забув: що ви хочете, адже це було в Мантуї. Але, кажуть, це була отака passіone senza esempіo, отака безприкладна пристрасть, синьйоре. Принаймні так розповідали. Ессо, синьйоре, - дощ вже й перестав.

Задумливий Олівер звівся на ноги.

Георгій Малаков.Екслібрис - Ви були винятково люб'язні, падре. Thank you so much. Дозволите мені залишити дещо... для ваших бідних парафіян, - пробурмотів він, червоніючи і засовуючи під тарілку пригорщу цехінів.

- Що ви, що ви, - жахнувся падре, відмахуючись обома ручками. - Що ви здумали, стільки грошей за шматочок ковбаси!

- Тут і за вашу розповідь, - поспішно мовив молодий Олівер. - Вона була... е-е-е... вона була досить, досить... не знаю, як це говориться... Very much, іndeed.

У вікні засяяло сонце.

1933


Чоловік, що умів літати

Томшик йшов дорогою близь лікарні на Виноградах. Він здійснював свій щовечірній моціон, бо піклувався про здоров'я і взагалі був завзятим спортсменом - не пропускав жодного футбольного матчу. Йшов він швидко й легко. На землю вже спустились весняні сутінки, і назустрічу Томшику траплялись лише випадкові перехожі та зрідка закохані парочки. "Слід було б купити крокомір, - думав він, - і перевіряти, скільки кроків я роблю протягом дня". Раптом йому пригадався сон, що він бачив вже три ночі підряд: він іде вулицею, дорогу йому перегородила жінка з немовлям у колясці. Томшик злегка відштовхується лівою ногою, здіймається над землею метрів на три, перелітає через жінку з коляскою і плавно опускається на тротуар. Уві сні він анінискілечки не здивувався: такий зліт йому здався природнім і дуже приємним; чудно було лиш те, що досі ніхто цього не спробував. Адже як просто: варто тільки злегка покрутити ногами, ніби їдеш на велосипеді, і от вже знов злітаєш у повітря, ширяєш на висоті другого поверху і легко опускаєшся на землю. Відштовхнешся ногою і знов летиш, зовсім легко, як на гігантських кроках. Можна навіть не торкатися землі, а просто покрутити ногами, і політ триває. Томшик навіть голосно засміявся уві сні: як же це, мовляв, так, чому ніхто досі не додумався літати? Адже тільки відштовхнутись ногою, і готове діло... Це же легше і простіше, ніж ходити, - думав він уві сні. Треба буде завтра спробувати.

Три ночі снился йому цей приємний сон. Почуваєш себе таким легким... Так, чудово було б, якби можна було літати так просто: злегка відштовхнешся ногою і... Томшик оглянувся. Нікого довкола. Так, жартома, розбігся і відштовхнувся лівою ногою, ніби стрибаючи через калюжу... І раптом вознісся на три-чотири метри і невисокою дугою пролетів над землею. Він навіть не здивувався: це і насправді виявилось зовсім просто і лише приємно хвилювало, як катання на каруселі. Томшик ледь не загорлав у хлоп'ячому захваті. Пролетівши метрів з тридцять, він же наблизився було до землі, але побачив, що опускається саме у багнище. Тоді він замахав ногами, як робив уві сні, і насправді знову злетів повище, пролетів ще метрів п'ятнадцять і легко опустився за спиною якогось перехожого, що прямував зі Страшніце. Той сполохано сахнувся, йому явно не сподобалось, що позаду в нього з'явилася людина, кроків якого він не чув. Томшик обігнав його з невимушеним виглядом, хоча в душі трохи побоювався, зробивши занадто енергійний крок, відірватись від землі і злетіти знову.

"Треба це гарненько перевірити", - сказав він собі і тією ж безлюдною дорогою рушив додому. Але, як назло, йому постійно траплялись перехожі - то закохані парочки, то залізничники. Тоді він звернув на пустир, де роками був міський смітник. Вже зовсім стемніло, але Томшик не хотів відкладати проби, боячись, що до завтра розучиться літати. Він відштовхнувся дуже боязко, злетів на якийсь метр і досить тяжко опустился на землю. Другого разу він допомагав собі руками, ніби плаваючи, пролетів добрих вісемдесят метрів, навіть зробив півколо і сів на землю легко, як бабка. Томшик зібрався було спробувати ще раз, але тут на нього впав сніп світла і грубий голос спитав: "Ви що тут робите?" Це був поліційний патруль.

Томшик страшно збентежився і забурмотів, що він тут "трохи вправляється".

- Котись вправлятися кудись подалі! - гаркнув поліцай. - Тут не можна!

Томшик, щоправда, не зрозумів, чому тут не можна, а в іншому місці можна, але він-бо був дисциплінованим громадянином, отже чемно побажав патрульним спокійної ночі і поспішно забрався звідти, остерігаючись тільки одного - щоб, спаси Боже, знов не злетіти. Втрапиш, чого доброго, під нагляд поліції. Тільки біля Державного інституту охорони здоров'я він знову підстрибнув, легко майнув через огорожу, пролетів помахуючи руками над інститутським садом і спланував на Коронному проспекті, прямісінько перед якоюсь служницею з кухликом пива. Та верескнула і кинулась навтіки. Томшик прикинув, скільки він пролетів: метрів двісті. Відмінно для початку!

В наступні дні він ретельно тренувався, зрозуміло, тільки вночі і у відлюдних місцях, найчастіше поблизу єврейського цвинтаря за Ольшанами. Він пробував різні прийоми, наприклад, зліт з розбігу і крутий підйом з місця. Без напруги, рухаючи лише ногами, він піднімався на висоту до ста метрів, але вище не ризикнув. Потім він заходився освоювати різні способи спуску - плавне приземлення і уповільнене падіння, - все залежало від того, як працюєш руками. Томшик оволодівав переміною швидкості і напрямку, пробував літати проти вітру, з вантажем, зависати на різних висотах тощо. Справа йшла як по маслу, і він все більше дивувався, чому ж люди досі не додумались літати. Либонь, лиш тому, що ніхто не пробував відштовхнутися ногою і злетіти. Одного разу Томшик протримався в повітрі цілих сімнадцать хвилин, але під кінець налетів на телефонні дроти і поспішив спуститись. Якось вночі, тренуючись на Російському проспекті, він з висоти чотирьох метрів помітив під собою двох поліційських. Томшик тут же повернув у бік садів, що оточвали особняки. Ночну тишу прорізали пронизлві поліцейські свистки. Через кілька хвилин Томшик вже пішки повернувся до того місця і побачив, що шестеро поліційських з ліхтарями нишпорять садибами у пошуках злодія, що буцімто "у них на очах перелізав огорожу".

Тільки тепер Томшик збагнув, що уміння літати обіцяє небачені можливості, але ніяк не міг придумати, як же використати їх. Одного разу вночі він спокусився відкритим вікном на четвертому поверсі будинку на площі Святого Іржі. Легко відштовхнувшись від землі, Томшик досяг вікна і всівся на подвіконі, не знаючи, що робити далі. З кімнати долинало хропіння людини, що міцно спить. Томшик вліз всередину. Красти він не збирався і тому стояв, охоплений смутною непевністю, якої ми зазвичай зазнаємо, випадково опинившись в чужому помешканні. Потім зітхнув і полез назад у вікно. Але треба ж залишити хоч який-небуть слід, якесь свідоцтво свого спортивного досягнення! Томшик витяг з кишені перший-ліпший папірець і написав на ньому олівцем: "Був тут! Месник Ікс". Він поклав записку на нічний столик і тихо спустився повітрям донизу. Вдома з'ясувалося, що папірець був конвертом з його адресою і прізвищем. Але у Томшика вже не вистачило сміливості повернутися. Кілька днів він чекав сищиків з поліції, але, як не дивно, жодних ускладнень не сталось.

Нарешті Томшику стало вже несила терпіти: польоти залишались для нього лише таємною розвагою, якій він віддається насамоті, а йому хотілося зробити їх надбанням гласності. Але як? Адже літати так просто: відштовхнешся ногою, злегка змахнеш руками, і лети собі, як пташка... Можливо, це стане новим видом спорту? Або, наприклад, цілком можливо розвантажити вуличний рух, якщо люди почнуть пересуватися повітрям. Можна буде обійтися без ліфтів. І взагалі можливості величезні. Уявлення про них було у Томшика, щоправда, надто невиразне, але в кінці кінців все якось усталиться. Кожне велике відкриття спершу здавалось нісенітницею.

У Томшика був сусід по будинку, такий собі вгодований молодий чоловік на прізвище Войта. Він працював у газеті, здається, був репортером спортивного відділу. І ось одного разу Томшик зайшов до цього Войти і, трохи пом'явшись, проголосив, що може показати сусіду дещо цікаве. Секретничав він страшенно, так що Войта подумав: "Ну й ну!", але все ж таки дав себе умовити, і близько дев'ятої вечора вони разом вирушили до єврейського цвинтаря.

- Тепер дивіться, пане репортере, - сказав Томшик, відштовхнувся ногою від землі і злетів на висоту приблизно п'яти метрів. Там він почав виробляти всілякі викрутаси, спускався до землі, знову піднімався, махаючи руками, і навіть провисів у повітрі повних вісім секунд.

Войта став страшенно серйозним і спробував з'ясувати, як це Томшику вдається. Той терплячо пояснював: треба тільки відштовхнутися ногою, і готово. Ні, добродію Войто, це зовсім не спіритичне явище, і тут немає жодної надприродньої сили, не потрібно напруги м'язів або волі. Підстрибнеш і летиш...

- Та ви спробуйте самі, пане репортере, - умовляв Томшик, але Войта тільки хитав головою; ні,- задумчиво мовив він, тут не обходиться без якогось фокусу. Але я докопаюсь, в чім там справа. А поки, мовляв, добродію Томшику, не демонструйте це більше нікому.

Наступного дня Томшик літав перед Войтою з п'ятикілограмовими гантелями в руках. Це виявилося важче, і він досяг всього лише трьох метрів висоти, але Войта був задоволений. Після третього разу репортер сказав:

- Слухайте, пане Томшик, не хочу лякати вас, але справа дуже серйозна. Такі польоти без всякого апарату можуть мати найважливіше значення, наприклад, оборонне, зрозуміло? Цим повинні зайнятися фахівці. Треба продемонструвати вас експертам. Я все влаштую.

І ось одного чудового дня Томшик в самих трусиках постав перед чотирма експертами у дворі Державного інституту фізичної культури. Він страшенно соромився своєї оголеності, хвилювався і тремтів від холоду,

Але Войта був невмолимим: треба, мовляв, неодмінно в трусиках, щоб було видно, як працюють м'язи. Один з експертів, товстий і лисий, виявився університетським професором фізкультури. Вигляд у нього був цілком неприступний і на обличчі написано, що, мовляв, з наукової точки зору всі це нісенітниця і дурниця. Він нетерпляче поглядав на годинника і щось бурчав.

- Отже, добродію Томшику, - не без хвилювання запросив Войта, - для початку давайте з розбігу.

Томшик злякано рвонувся вперед.

- Зачекайте, - зупинив його професор. - У вас цілком невірний старт. Центр ваги треба перенести на ліву ногу. Зрозуміло? Повторити!

Томшик повернувся і спробував перенести центр ваги на ліву ногу.

- А руки, руки! - повчав експерт. - Ви ж не знаєте, куди їх подіти! Тримайте їх так, щоб вони не заважали расправить грудную клітку. І потім ви при розбігу затримали дихання, цього не можна. Дихати треба рівно і глибоко. Нумо, ще раз!

Томшик розгубився. Тепер він і справді не знав, куди подіти руки і як дихати. Він збентежено топтався на місці, намагаючись збагнути, де у нього центр ваги.

- Вперед! - гукнув Войта.

Томшик непевно замахав руками і побіг. Ледве він відштовхнувся від землі, як тренер сказав:

- Погано! Відставити!

Томшик хотів зупинитися, але вже не міг, мляво штовхнувся лівою ногою і злетів на півметра. Але, підкоряючись тренеру, відразу опустився на землю і лишився стояти ні в сих, ні в тих.

- Зовсім погано! - вигукнув професор. - А присідання де? Падати треба на носки і пружинити присіданням навпочіпки. А руки викинути вперед, зрозуміло? Щоб передати їм інерцию падіння, - це цілком природній рух. Зачекайте, я вам покажу, як треба стрибати. Дивіться на меня уважно. - Він скинул піджак і став на старт. - Зверніть увагу: вся вага тіла на ліву ногу. Нога напівзігнута, і тіло подалося вперед. Лікті відвести назад і завдяки цьому розгорнути грудную клітку. Робіть, як я!

Томшик підкорився. В житті він не стояв у такій незручній позі!

- Треба буде вам повправлятися, - зауважив професор. - А тепер дивіться! Відштовхнутися - і біг вперед. Він ринув уперед, пробіг шість кроків, відштовхнвся, стрибнув, гарно змахнув руками і елегантно впав навпочіпки, викинувши руки вперед. - От як це робиться! - сказав він, подтягуючи брюки. - Повторити!

Пригнічений Томшик благально поглянув на Войту. Обов'язково треба так?

- Нумо, ще раз! - підбадьорливо кинув той, і Томшик скорчився у належній позі, - Вперед!

Томшик переплутав і побіг не з тієї ноги. "Може це не надто важливо. Головне викинути руки, як він наказав, і зробити присідання, - злякано думав він на бігу і ледве не забув підскочити. Але нарешті відштовхнувся від землі... - Тільки б приземлитися з присіданнням, - майнуло у нього. Він підскочив ледве на півметра і опустився, пролетівши метрів з півтора. Потім він метушливо присів навпочіпки і викинув руки вперед.

- Але ж ви не летіли, добродій Томшик! - зойккнув Войта. - Будь ласка, повторіть!

Томшик знову розбігся і стрибнув всього на метр сорок, зате опустился на носки, з присіданням, і вчасно виставив руки. Він був весь мокрий від поту, і серце у нього шалено калатало. "Боже, відв'язались би вони від мене", - думав він.

Він стрибав ще двічі, але від подальших спроб довелося відмовитись. З того дня Томшик розучився літати.

Графинька

...ті навіжені бабиська,— сказав пан Польгар,— часом такі штуки витинають, що тю! Було це дев'ятнадцятого чи двадцятого року, одне слово, в ті часи, коли по всій нашій благословенній Центральній Європі тхнуло смаленим; ми тільки й чекали, де ж ізнову спалахне. Шпигунів у нас тоді аж роїлось, ви того собі й уявити не можете. Я тоді був у відділі контрабанди та фальшивомонетництва, але до мене часом звертались і військові по якусь там поміч. Отоді й сталась та історія з графинею... ну, скажімо, Мігай.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Оповідання про втрачену ногу Не знаю вже, як і якими шляхами, але в Головному штабі дістали анонімного листа: невідомий звертав їхню увагу на кореспонденцію, яка посилається на адресу: «Цюріх, до запитання, В. Манассесу». Одного такого листа перехопили. Він був зашифрований і містив дані військового характеру, приміром, що двадцять восьмий полк належить до Празького гарнізону, що в Миловицях є стрільбище і що наша армія озброєна не тільки гвинтівками, а й багнетами, одне слово — всякі такі дурниці. Але ж самі знаєте, у військових щодо цього дуже суворо; як викажете якійсь іноземній державі, що наша піхота носить онучі з коленкору фірми Оберлендер, то втрапите під трибунал і дістанете щонайменше рік за шпигунство. Що вдієш, це неодмінний елемент солдафонського престижу.

Ну, показали мені в штабі того шифрованого листа й анонімного доноса. Я не графолог, але з першого погляду сказав собі: здуріти можна, адже й лист, і донос видимо писані однією рукою. Правда, анонімку написано олівцем — більшість анонімних доносів пишеться олівцем,— але видно було, що й шпигун, і викажчик — одна людина.

— Слухайте,— кажу тим військовим,— махніть на це рукою. Справа не варта клопоту, шпигун ваш якийсь дилетант, і всі оті його військові таємниці кожен може прочитати в газетах. Так що бувайте здорові.

А десь за місяць прийшов до мене один капітан із контррозвідки — такий гарний, стрункий хлопчина.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Графиня — Пане Польгаре,— каже,— зі мною сталася дуже дивна пригода. Я днями танцював з однією графинечкою, такою гарненькою смаглявкою; по-нашому вона не тямить, але танцює — просто чудо. А сьогодні дістав від неї сентиментального листа. Ну де таке бачено?

— Що ж, радійте, юначе,— кажу йому.— Маєте щастя з жінками.

— Так то так, пане Польгаре,— пригнічено відказує капітан,— але ж цей лист писаний тим самим пером і чорнилом і на такому самому папері, що оті шпигунські повідомлення до Цюріха! І я тепер не знаю, що робити: самі розумієте, чи легко чоловікові, виказати жінку, котра... гм, котра до нього... І взагалі — це ж дама!!!

— Ну, капітане, до чого тут лицарські почуття! — кажу йому.— Ви повинні заарештувати цю жінку, а злочин її такий тяжкий, що ми засудимо її на смерть, і вам припаде честь скомандувати двадцятьом солдатам: «Вогонь!» Що вдієш, наше життя сповнене романтики. Та є, на жаль, одна заковика: ніякого В. Манассеса немає, хоч на його ім'я в Цюріху на пошті лежить уже чотирнадцять листів до запитання. Друже мій, забудьте про них і йдіть танцювати з тією смаглявкою, доки молоді.

Капітан три дні мучився докорами сумління, аж змарнів, та врешті виказав її своєму начальникові. Зрозуміло, шестеро військових помчали машиною заарештувати графиню Мігай і перешукати її папери; знайшли в неї шифр і багато листів від закордонних державних діячів; їхній зміст, як то кажуть, тхнув державною зрадою. Графиня відмовилась давати будь-які пояснення, а її сестра, шістнадцятирічна шмаркачка, під час обшуку сиділа на ослінчику, підібгавши ноги, щоб геть усе було видно, палила цигарки, фліртувала з офіцерами й реготала, як навіжена.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Слід Почувши, що ту графиню Мігай заарештували, я одразу подався до контррозвідки й кажу:

— Ради Господа Христа, випустіть ту істеричку, бо наберетеся ганьби!

А вони відказують:

— Пане Польгар, графиня Мігай зізналася, що була завербована чужоземною розвідкою. Це не жарти,

— Таж вона бреше! — гукаю.

— Пане Польгаре,— суворо відказує полковник,— не забувайте, що ви говорите про даму; графиня Мігай не може брехати.

Отак вона заморочила військових.

—- А грім вас побий! — вилаявсь я.— Ви її з самої галантності засудите, дідько б узяв ваші лицарські почуття! Чи ви не бачите, що ця жінка сама навмисне навела вас на сліди своєї шпигунської діяльності? Це ж шахрайка, не вірте жодному її слову!

Але вони тільки знизували плечима, трагічно й співчутливо.

Зрозуміло, про новину кричали всі газети, і в нас, і за кордоном; жіночі організації всього світу збирали підписи під протестами, дипломати робили демарші, громадська думка збурилась аж в Англії, але правосуддя, як відомо, невблаганне; одне слово, ясновельможна графинечка, з огляду на військовий стан, постала перед дивізійним трибуналом.

Я ще раз пішов до штабу, роздобувши додаткову інформацію, й кажу їм:

— Віддайте її мені, я сам її покараю,— де там, і слухати не хочуть.

Але ж і гарний процес був; я сидів там і розчулився, як на «Дамі з камеліями». Графинька, тонесенька, як тростинка, і смаглява, як бедуїн, визнала свою провину.

— Я пишаюся,— урочисто проголосила вона,— що змогла прислужитись ворогам цієї країни.

Судді розривались між благородством і обов'язком; та що вдієш, у наявності були зрадницькі листи та інші дурниці, тож трибунал з урахуванням надзвичайних обставин, що пом'якшували чи обтяжували провину, мусив присудити графині Мігай рік ув'язнення. Кажу вам, такого гарного процесу я ще зроду не бачив. Потім графиня встала й дзвінким голосом заявила:

— Пане голово, вважаю за свій обов'язок відзначити, що під час слідства та перебування під арештом усі чехословацькі офіцери поводилися зі мною як справжні джентльмени.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Оповідання старого кримінальника Я від зворушення мало не розридався вголос.

Та от лихо: коли тобі відома правда, в тебе свербить язик, і вона проситься назовні. Я гадаю, що люди кажуть правду не з лихого наміру, чи з дурості, а з якоїсь потреби чи непереборного потягу. Отож уявіть собі: та пані Мігай десь у Відні познайомилася з сумнівним майором Вестерманом і закохалася в нього. Ви ж, певне, знаєте, хто такий той Вестерман: дурисвіт, що зробив собі з геройства ремесло. Ордени на ньому аж бряжчать: Марії-Терезії, Леопольда, Залізний хрест, турецькі зірки з діамантами й ще бозна-що, все, що він зумів назбирати за війну; до того ж Вестерман — керівник усіляких нелегальних організацій, змов та путчів монархічного штибу. Такий собі борець за реставрацію імперії. От у цього героя втелющилась наша графинька і, мабуть, захотіла здобути собі лицарські остроги, аби стати гідною його; одне слово, з любові до нього вдала з себе шпигунку й сама себе виказала, щоб набути мученицької слави. На таке здатна тільки жінка. Я пішов до в'язниці, де вона сиділа, й попросив привести її.

— Ласкава пані,— кажу,— поміркуйте самі: це ж страшенна нудота — цілий рік відсидіти у камері. А можна подати прохання про перегляд справи, якби ви зволили зізнатись, як було насправді з тим вигаданим шпигунством.

— Я вже все визнала, добродію,— крижаним тоном відказала графиня,— і більше не маю чого казати.

— Господи боже мій! — вигукнув я.— Облиште вже ці дурниці, адже майор Вестерман п'ятнадцять років як одружений і має троє дітей!

Графиня аж посиніла; я ще ніколи не бачив, щоб жінка отак умить зробилася бридкою.

— Яке... яке мені діло до того? — видушила вона з себе, але зуби в неї аж цокотіли.

— А ще вам, може, цікаво буде знати,— кричав я,— що того вашого майора Вестермана, власне, звати Вацлав Малек, і що він пекар із Простейова, розумієте? Ось його давнє фото, впізнаєте? На бога, графине, і заради такого хлюста ви сіли до криміналу?

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Мандри шлюбного афериста Графинька оніміла, і враз я побачив, що це, власне, стара діва, в якої розсипалась мрія всього життя. Мені стало шкода її, й чомусь соромно за себе.

— Ласкава пані,— квапливо сказав я,— то домовились? Я пришлю до вас адвоката, і ви йому скажете...

Графинька підвелася, бліда, але напружена, мов лук.

— Ні,— видихнула вона,— я не маю чого казати будь-кому.

І вийшла. Але за дверима зомліла, і щоб дати води, зуби їй довелось розчіпляти силоміць, так їх звела судома.

Я кусав губи. «Ну от, усе вийшло назовні, правда врятована,— казав собі.— Але, хай йому біс, хіба це вся правда? Адже всі ці викриття й розчарування, втрата ілюзій і гіркий досвід — це тільки крихта правди. Вся правда більша, вся правда в тому, що любов, гордість, пристрасть, честолюбство — це великі й непогамовні почуття; вона в тому, що кожна самопожертва — героїзм, і що людина в своєму коханні — створіння прекрасне й дивне. Оце вам друга, велика половина правди; але треба бути поетом, щоб це побачити й висловити».

— Слушно кажете,— озвався по паузі поліцай Горалек,— завжди все залежить від того, як правду сказати. Торік ми арештували одного розтратника й повели до дактилоскопіста зняти відбитки пальців. Той тип вислизнув у нас, стрибнув з другого поверху й кинувся тікати. Наш дактилоскопіст уже немолодий чолов'яга, але в ту мить забув про вік, теж скочив з вікна й зламав ногу. Нас це за печінки взяло, як завжди, коли щось трапляється з кимось із наших, і коли ми злапали того типа, то трохи всипали йому.

А як викликали нас за свідків на суді присяжних, його адвокат і каже:

— Панове, я не хочу ставити вам неприємних запитань, і коли не хочете, то можете не відповідати,— бачте, той адвокат був гладенький та слизький, наче пляшечка отрути.— Коли мій клієнт спробував тікати, ви його в поліції відлупцювали, правда ж?

— Та що ви,— відказав я,— ми тільки подивилися, чи він, стрибаючи з вікна, не ушкодив собі чого, а потім прочитали йому нотацію.

— Певне, добряча була нотація,— кисло каже адвокат. — Як засвідчив поліційний лікар, мій клієнт після тієї нотації мав троє зламаних ребер і близько семисот квадратних сантиметрів синців — головним чином на спині.

Я стенув плечима.

— То він узяв нашу нотацію так близько до серця,— кажу,— та й по всьому. Розумієте, правда може бути різна; треба тільки знайти для неї належне слово.


Викрадач кактусів

— Ось я розкажу вам,— почав пан Кубат,— що зі мною сталося торік улітку.

Жив я тоді на дачі — знаєте самі, що це таке: ні води, ні лісу, ні риболовлі, ну просто нічого, зате там повно членів народної партії, є спілка квіткарів із дуже заповзятливим головою, фабрика перламутрових ґудзиків і пошта, де сидить стара носата поштмейстерка; одне слово, так само, як усюди. Вже тижнів зо два я віддавався благотворній цілющій дії тієї нічим не порушуваної нудоти, коли раптом до мене дійшло, що місцеві пліткарки і взагалі громадська думка перемивають мої кісточки. А оскільки листи мені приходили напрочуд старанно заклеєні, аж весь конверт на звороті блищав від гуміарабіку, то я сказав собі: «Ага, це хтось розпечатує мою кореспонденцію. Грім би побив ту бабегу поштмейстерку!» Бачте, кажуть, що на пошті примудряються розкрити будь-якого конверта. «Стривай же»,— сказав я собі, сів за стіл і заходивсь якнайкаліграфічнішим почерком писати: «Ах ти почваро поштова, пліткарко носата, стара мітло, хвостата відьмо, зміюко сварлива, пащекухо, бабо-яго...» і таке інше. І підписався: «З щирою повагою Ян Кубат». А знаєте, чеська мова дуже багата й точна: не переводячи подиху я висипав на папір тридцять чотири таких вирази, що їх прямодушний і порядний чоловік може прикласти до кожної дами, не впадаючи у суб'єктивізм чи нав'язливість. Урешті, задоволений, я заклеїв листа, написав на конверті власну адресу, поїхав до найближчого міста й там укинув його до поштової скриньки.

Другого дня біжу на пошту і з якнайлюб'язнішою усмішкою стромляю голову у віконечко.

— Пані поштмейстерко,— питаю,— чи нема для мене листа?

— Я на вас поскаржусь, хулігане! — засичала пані поштмейстерка з таким грізним поглядом, якого я ще не бачив.

— Що ви, пані поштмейстерко! — відказую співчутливо.— Невже прочитали щось неприємне?

А тоді все-таки виїхав звідти, від гріха подалі.

*   *   *

— Це дурниця,— критично зауважив пан Голан, старший садівник Голбенового саду.— Ваша хитрість була занадто проста. Ось я вам розкажу, як я наставив пастку на одного крадія кактусів. Розумієте, старий пан Голбен — завзятий аматор кактусів, його колекція, хоч вірте, хоч ні, варта не менш як триста тисяч, не рахуючи унікумів. Але старий схибився на тому, щоб його колекція була приступна для огляду всім. «Голане,— каже,— це благородне захоплення, його треба підтримувати в людях». А як на мене, то коли якийсь дрібний кактусовод побачить у нас, приміром, «золотого Грусона», що йому ціна тисяча двісті крон, то в нього тільки душа болітиме, що він такого не має. Ну, як уже старий так хоче — що вдієш. Але торік ми почали помічати, що в нас пропадають кактуси, і не оті показні, що кожен хоче мати, а найрідкісніші екземпляри. То не стало «ехінокактуса Вісліценії», то «греснерії», а то ще однієї «віттії», привезеної прямо з Коста-Ріки, а потім — зовсім нового виду, що його прислав Фріг, далі — «мелокактуса Леопольдії», унікального екземпляра, якого в Європі не бачили вже більш як півсотні років, і нарешті пропав «пілокереус фімбріатус» із Сан-Домінго — перший екземпляр, що потрапив до Європи. Видно, крадій був неабиякий знавець!.. Ви не можете уявити, як шаленів старий Голбен.

— Пане Голбен,— кажу йому,— закрийте теплицю для відвідувачів, та й по всьому.

— Е, ні —розкричався старий.— Це благородне захоплення для всіх! Ви повинні спіймати того паршивого крадія; повиганяйте сторожів, найміть нових, повідомте поліцію, що завгодно!

А це нелегке діло: маючи тридцять тисяч вазонів, не поставиш над кожним сторожа. Ну, я все-таки найняв двох відставних дільничних інспекторів з поліції, щоб пильнували там; і саме тоді в нас пропав отой «пілокереус фімбріатус», зосталася тільки ямка в піску. Тоді вже мені допекло, і я сам узявся ловити крадія.

Щоб ви знали, справжні кактусоводи — це щось ніби секта дервішів; по-моєму, в них у самих замість борід та вусів ростуть колючки та глохідії, такі вони фанатики. В нас є дві такі секти: «Спілка кактусоводів» і «Товариство кактусоводів»; чим вони одна від одної різняться, не знаю. Можливо, одні вірять, ніби кактуси наділені безсмертною душею, а другі лише складають тим кактусам криваві жертви; але хай там як, а ті дві секти ненавидять одна одну й переслідують вогнем і мечем на землі й у повітрі. Тож я сходив до голів тих сект і цілком конфіденційно спитав у них, чи не можуть вони здогадатися, хто з іншої секти міг би красти Голбенові кактуси. Коли я розповів, які саме екземпляри у нас пропали, вони з абсолютною певністю заявили, що їх не міг украсти жоден член ворожої секти, бо в тій секті, мовляв, самі нездари, нікчеми та невігласи, які зроду й не чули про «вісліценію» чи «греснерію», не кажучи вже про «пілокереуса фімбріатуса». Що ж до їхніх власних членів, то вони ручаться за їхню чесність і порядність; це люди, не здатні вкрасти нічого, хіба якийсь там кактус, але якби котрий із них і добув таку «вісліценію», то напевне показав би іншим, щоб вони вшанували її релігійним обрядом, а про щось таке їм, головам, нічого не відомо. А потім обидва ті достойні добродії повідомили мені, що крім їхніх двох офіційно визнаних чи принаймні допущених сект існують ще дикі кактусоводи, і саме вони найстрашніші з усіх: це ті, котрі через запальну вдачу не змогли вжитися з поміркованими сектами або взагалі — віддаються всяким єресям та неподобствам. І саме ті дикі кактусоводи, мовляв, здатні на все.

Не досягши ніякого успіху в тих добродіїв, я заліз на один прегарний явір у нашому парку, всівся там і почав думати. Повірте мені, найкраще думається в гіллі якогось дерева: там ти якийсь ніби розкутий, гойдаєшся собі легенько і дивишся на все згори вниз, ніби з вищої точки зору. По-моєму, філософам слід би жити на деревах, як дятлам. І на тому яворі я придумав отакий план. Насамперед обійшов усіх знайомих садівників і питаю: «Хлопці, у вас не хиріють які-небудь кактуси? Старому Голбенові потрібні такі загнилі для якихось дослідів». Отож зібрав я кілька сот захирілих кактусів і вночі розтикав їх по всій Голбеновій колекції. Два дні мовчав, а на третій дав у всі газети таке оголошення:

«ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА ГОЛБЕНОВА КОЛЕКЦІЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ!

Як ми довідались, велика частина унікальних оранжерей Голбена заражена новою, невідомою досі хворобою, занесеною, ймовірно, з Болівії. Хвороба вражає переважно кактуси, якийсь час протікає латентно, а потім виявляється загниванням, коріння, шийки і тіла кактуса. Оскільки ця хвороба, як здається, дуже заразна й швидко поширюється досі не відкритими мікроспорами, Голбенові оранжереї закрито для відвідувачів».

Днів за десять — протягом тих днів ми мусили ховатися, щоб нас не замучили кактусоводи — я послав у газети ще одне повідомлення:

«ЧИ ПОЩАСТИТЬ УРЯТУВАТИ ГОЛБЕНОВУ КОЛЕКЦІЮ?

Як ми довідались, професор Макензі з К'ю визначив хворобу, що з'явилась у всесвітньо відомій колекції Голбена, як особливий тропічний грибок (Malacorrhiza paraquayensis Wild) й рекомендує оббризкувати уражені екземпляри тинктурою Гарвард-Лотсена. Спроби застосування цього препарату, широко проваджені в оранжереях Голбена, виявились вельми успішними. Тинктуру Гарвард-Лотсена можна придбати в нас у такій і такій крамниці».

Коли вийшла газета з цим оголошенням, у тій крамниці вже сидів таємний агент поліції, а я чатував коло телефону. Через дві години він подзвонив мені: «Пане Голан, ми вже його злапали!» А ще через десять хвилин я держав за комір якогось хирлячка й торсав його.

— Що ви, добродію! — протестував той чоловічок.— Чого ви мене термосите? Я прийшов тільки купити оту знамениту тинктуру Гарвард-Лотсена...

— Я знаю,— кажу йому,— одначе ніякої такої тинктури не існує, як не існує й ніякої нової хвороби, а ось ви ходили красти кактуси до Голбенових оранжерей, злодюго ви сякий-такий!

— Слава тобі, Господи! — вигукнув той чоловічок.— То ніякої хвороби нема? А я десять ночей не спав зі страху, що й решта моїх кактусів заразиться!

Заштовхав я його за комір до машини й поїхав з ним і з агентом до нього додому. Слухайте, такої колекції я ще не бачив: той чоловічок мав одну-однісіньку кімнатинку в мансарді, на Височанах, десь так три на чотири метри, в кутку на підлозі укривало, столик та стілець, а решту займали кактуси; але які екземпляри, і в якому бездоганному стані, просто диво!

— Ну, то котрі він у вас поцупив? — питає агент, а я дивлюсь на того злодюжку, як він труситься та ковтає сльози.

— Та знаєте,— кажу агентові,— не таке воно все цінне, як ми гадали. Скажіть у себе у відділку, що цей добродій виніс у нас кактусів усього на п'ятдесят крон і що я з ним сам усе владнаю.

Коли агент пішов, я кажу йому:

— Ну, лебедику, насамперед спакуйте все, що ви від нас винесли.

Той хирлячок покліпав очима, бо йому вже сльози на очі наверталися, й шепоче:

— Ласкавий пане, а не можна мені краще відсидіти за це?

— А дзуськи! — гримнув я на нього.— Спершу верніть накрадене!

Тоді він почав вибирати вазончик за вазончиком і відставляти набік. Вибрав десятків вісім — ми й гадки не мали, що в нас пропало аж стільки. Він, мабуть, багато років тягав ті кактуси. Задля певності я ще раз гримнув:

— Що? Оце все?

Отоді в нього справді бризнули сльози; він вибрав ще одну біленьку «де-лайтію» і одного «корнігера», поставив до решти й схлипнув:

— Їй-же богу, більше ваших нема.

— Це ми ще побачимо! — крикнув я.— А тепер признавайтесь, як ви могли все це винести.

— Ну, це було так,— белькоче він, а в нього аж борлак на шиї тіпається від хвилювання.— Я, я, бачте, перевдягався...

— У що? — кричу я.

Він почервонів від збентеження й белькоче:

— В жіноче вбрання.

— Господи! — здивувався.— А чого в жіноче?

— Ну... того, що на таку... підстаркувату жінку ніхто... не зверне уваги. А крім того,— додав він майже переможно,— кому це спаде на думку підозрювати жінку в такому! В жінок бувають усілякі пристрасті, але колекцій вони не збирали ніколи в світі! Ви коли бачили жінку, що мала б колекцію марок, або жуків, або стародруків, або ще чогось такого? Ніколи, добродію! Жінки не бувають такі скрупульозні і такі... такі фанатичні. Жінки жахливо тверезі, добродію! Ви знаєте, в цьому найбільша різниця між нами й ними: тільки ми, чоловіки, збираємо колекції. Я так собі гадаю, що всесвіт — це лише колекція зірок; видно, є якийсь Бог-чоловік, він колекціонує світи, і тому їх так страшенно багато. Господи, якби-то я мав стільки місця та спроможності, як він! Ви знаєте, що я навіть придумую нові види кактусів? А вночі вони мені сняться; приміром, кактус із золотими волосинками й синіми, як у тирлича, квітками — я його назвав «кефалокереус німфа аура Рацек» — це, розумієте, моє прізвище, я звусь Рацек. Або «маміларія колубріна Рацек»; або «астрофітум кеспітосум Рацек»; господи, тут є такі фантастичні можливості! Якби ви знали...

— Стривайте,— перебив я його.— А в чому ж ви те все виносили?

— Пробачте, за пазухою,— засоромвся він.— Вони так приємно колються...

Ви знаєте, мені не стало духу забрати в нього ті рослини.

— От що,— кажу йому.— Я відвезу вас до старого пана Голбена, хай уже він сам вуха вам наскубе.

Людоньки, що там було, коли ті двоє зійшлися докупи! Цілу ніч не виходили з теплиці, поки обійшли тих тридцять шість тисяч вазонів.

— Голан,— каже мені хазяїн,— оце вперше я стрів людину, що знає ціну кактусам.

І не минуло й місяця, як старий пан Голбен зі слізьми й благословеннями вирядив того пана Рацека до Мексіки розшукувати там кактуси; обидва непохитно вірили, що десь там росте «кефалокереус німфа аура Рацек».

Десь за рік ми одержали дрматичну звістку, що пан Рацек загинув там прекрасною мученицькою смертю. Він знайшов у якихось індіанців їхній священний кактус Чікулі — а той Чікулі, треба вам знати, рідний брат самого Бога-отця,— і чи то не поклонився йому, чи то навіть украв його; одне слово, ті милі індіанці зв'язали нашого пана Рацека й посадили на «ехінокактус віснага Гоокер» великий, як слон, і весь у колючках завдовжки з російські багнети, отож наш земляк скорився долі й віддав Богові душу. Отакий був кінець крадія кактусів.

Блакитна хризантема

— Ось я вам розповім,— сказав старий Фулінус,— як з'явилась на світі Клара. Я тоді впорядковував парк князя Ліхтенберга в Любенці. О, старий князь був неабиякий аматор садівництва: виписував з Англії, від Вейча, цілі дерева, а тюльпанів у Голландії закупив сімнадцять тисяч цибулин. Але це я так, між іншим. Отож якось у неділю йду я вулицею в Любенці й бачу, що назустріч іде Клара: то була місцева божевільна, повна дурепа; вона тинялась селом та радісно ігікала по-ослячому — ви не знаєте, чому ідіоти завжди такі веселі? Я вже звертав з дороги, щоб вона не полізла цілуватись, аж бачу в руках у неї букет: кріп та всякі польові бур'яни, а посеред того — Боже, я тоді вже встиг усяку всячину в житті побачити, але там мене мало грець не побив! Бідна недотепа мала в своєму букеті одну квітку помпонної хризантеми, і та квітка була блакитна! Блакитна, добродію! Приблизно така, як флокс Лафама; з ледь сизуватим, наче з шиферного каменю, відтінком, з атласно-рожевими краями, а всередині як кампанула турбіната, дуже повна, та це все ще нічого, а от кольору такого в індійської тривкої хризантеми ніхто ще не бачив. Кілька років тому я був у старого Вейча в Лондоні, то сер Джеймс похвалився переді мною, що в них торік зацвіла одна хризантема, привезена з Китаю, трохи лілувата, але взимку, на жаль, пропала. А тут ця горлата почвара несе в лапах хризантему, таку блакитну, як тільки можна мріяти. Отаке! Ну, Клара заревла радісно й тицькає мені свого букета. Я дав їй крону й показую на хризантему:

— Кларо, де ти взяла оце?

А вона в захваті кудкудаче та ірже, і більш нічого. Я кричу на неї, показую руками, та все дарма: притьмом лізе обніматись. Я до старого князя з тією дорогоцінною блакитною хризантемою:

— Ваша вельможносте, оця квітка росте десь тут в околиці, давайте розшукаємо.

Старий одразу звелів запрягати коней у карету, й сказав, що Клару візьмемо з собою. Але Клара тим часом десь щезла. Ми шукали її, шукали, а тоді стали коло карети й з годину сипали лайкою — князь, бачте, служив колись у драгунах. Та ще не налаялись ми досхочу, як прибігла Клара з висолопленим язиком і тиче мені цілий букет щойно нарваних блакитних хризантем. Князь дає їй сто крон, а вона в сльози: бідолаха зроду не бачила такого папірця. Мусив я дати їй крону, щоб заспокоїлась. Вона почала танцювати й кричати, але ми посадили її на передок, показали на ті голубі хризантеми і торочимо їй: Кларо, веди нас!

Клара на передку вищить від радості — ви собі й уявити не можете, який шокований був високоповажний пан кучер, що мусив сидіти поряд неї. Крім того, коні щохвилини лякались її кувікання та скрекоту, одне слово, намучились ми дорогою. Проїхали так години з півтори, я й кажу:

— Ваша світлосте, ми вже кілометрів чотирнадцять проїхали.

— Дарма,— бурчить князь,— хоч би й сто.

— Але ж,— заперечую я,— Клара з цим другим букетом вернулася за годину. Те місце не може бути далі, як за три кілометри від Любенця.

— Кларо,— кричить князь і показує на ті блакитні хризантеми,— де вони ростуть? Де ти їх знайшла?

Клара знов розкудкудакалась і показує все вперед. Вона, мабуть, просто раділа, що їде каретою. Знаєте, я думав, що князь її приб'є; от хто вмів лютувати! З коней падає мило, Клара гигоче, князь лається в Христа-бога, кучер трохи не плаче від сорому, а я все міркую, як же розшукати блакитну хризантему. — Ваша світлосте,— кажу,— так нічого не вийде. Треба шукати без Клари. Обведімо на карті циркулем коло радіусом три кілометри, розділимо його на сектори й обшукаємо оселю за оселею.

— Та що ви,— каже князь,— у радіусі трьох кілометрів від Любенця нема жодного парку!

— От і добре,—- кажу.— В парку ви знайшли б дідька лисого, хіба що шукали б агератум або канну. Гляньте, ось на стеблині є трохи землі, це не гумус, а жовта глина, угноєна, найскорше, людськими фекаліями. Треба шукати такого місця, де багато голубів, бо пелюстки заляпані голуб'ячим послідом. А росте вона, певно, біля плоту з необкорованих ворин, бо ось у пазушці листка шматочок відлупленої ялинової кори. Так, це точний орієнтир.

— Який? — питає князь.

— Ну, такий,— відказую,— що треба шукати квітку біля кожної хати в околі трьох кілометрів. Розділимось на чотири групи: ви, я, ваш садівник і мій помічник Венцль, от і все.

Ну а вранці Клара насамперед знову принесла мені букет блакитних хризантем. Потім я перешукав свій сектор, у кожному шинку пив тепле пиво, їв сирки й розпитував людей про блакитні хризантеми. Не питайте мене, яку бігунку я мав після тих сирків; було жарко, як ото часом буває під кінець вересня, а я пхався до кожної хати й мусив вислуховувати всякі грубощі, бо люди думали, що я божевільний торговельний агент або якийсь інспектор. Але в одному я до вечора впевнився: блакитна хризантема в моєму секторі не росте. В інших трьох теж не знайшли нічого. Тільки Клара принесла новий букет наламаних блакитних хризантем.

Самі розумієте, князь — це вам неабихто; отож він скликав жандармів, кожному дав у руку одну квітку блакитної хризантеми й пообіцяв їм невідь-що, коли знайдуть, де вона росте. А жандарми, добродію, люди освічені, читають газети і таке інше, а крім того, знають кожний камінець в окрузі й мають великий вплив на людей. Так ось уявіть собі: того дня шестеро жандармів, і громадські сторожі, й сільські старости, і школярі, й учителі, та ще й ватага циганів облазили все в околі трьох кілометрів, обірвали все, що цвіло й знесли до замку. Ій-же богу, було там так, як на свято тіла господнього; але блакитної хризантеми, звичайно, жодної. За Кларою було наказано цілий день пильнувати; вночі вона втекла, а після півночі принесла цілий оберемок блакитних хризантем. Ми зразу наказали посадити її в цюпу, щоб вона не обірвала всіх, але що робити далі, не знали, їй-Богу, наче заворожено було: там же місцевість рівна, як долоня...

Погодьтеся, людина має право на грубощі, коли втрапить у дуже велику скруту або коли спіткає невдача; я це розумію. Проте коли князь, розлютившися, сказав, що я такий самий ідіот, як і Клара, то я відповів, що не дозволю якомусь старому кретинові так мене обзивати, і пішов прямо на станцію, й відтоді ноги моєї більше не було у тому Любенці.

Та коли вже сів у вагон, а поїзд рушив, я, добродію, розплакався, наче малий хлопчик, що вже ніколи не побачу блакитної хризантеми й покидаю її назавше! Сиджу, плачу й дивлюсь у вікно, коли це біля колії мельк щось блакитне! Пане Чапек, це було потрясіння: я зірввся з лави, смикнув стоп-кран — та й сам не втямив, як і коли. Поїзд шарпонуло, я впав на лавку навпроти й зламав собі пальця. Прибіг кондуктор, я белькочу йому, що забув щось у Любенці. Довелося заплатити величезний штраф.

Лаючись, мов чередник, я пошкутильгав по колії назад до того блакитного. «Бовдуре, — картаю сам себе, — може, то просто осіння айстра чи ще яка погань, а ти викинув такі безбожні гроші!» Пройшов я з півкілометра, вже думаю, що це не могло бути так далеко, що я або проминув те блакитне, або ж воно приверзлося мені; раптом бачу на невеличкому насипу будиночок колійного обхідника, і з городу дивиться на мене поміж воринами оте блакитне. То були два кущі блакитних хризантем.

Кожна дитина знає, що росте на городі в таких обхідників. Крім капусти та гарбузів — хіба ще соняшник, кілька кущів троянд, рожі, красоля, ну, ще якась там жоржина. Тут не було й цього: сама картопля й квасоля, та кущ бузини — а в куточку оті дві блакитні хризантеми.

— Дядьку, — кажу обхідникові через тин, — де ви взяли оті квітки?

— Оті блакитні? — перепитує старий: — Ет, зосталися ще від небіжчика Чермака, що був тут обхідником до мене. Але тут, по колії ходити не можна, пане. Онде табличка: «Ходити по колії заборонено». Чого ви тут шукаєте?

— Дядечку, — питаю, — а кудою ж до вас можна зайти?

— По колії,— відказує він.— Але нащо сюди кому ходити? І чого вам тут треба? Вимітайтеся звідси, дурню такий, тільки не по колії!

— То кудою ж мені вимітатись? — питаю.

— А мені байдуже,— розгнівався він,— тільки не по колії, і квит!

Я тоді сів край колії, та й кажу:

— Слухайте, діду, продайте мені оті блакитні квітки.

— Не продам,— буркнув обхідник.— І чухрайте звідси. Тут не можна сидіти!

— Чому ні,— відказую.— Такої таблички я не бачу, що тут не можна сидіти. Ходити не можна, то я й не ходжу.

Обхідник сторопів і обмежився тим, що почав лаяти мене через тин. Але він, видно, був відлюдник, бо скоро покинув лаятись і замурмотів сам до себе. А за півгодини вйшов оглядати колію.

— То що, — зупинився наді мною, — ви підете звідси чи ні?

— Не можу,— відказую,— по колії ходити заборонено, а іншої дороги звідси нема.

Він на хвильку замислився. Потім сказав:

— Знаєте що? Як я зайду за отой укіс, тоді йдіть звідси по колії, я не бачитиму.

Я йому щиро подякував, а коли він зник за укосом — переліз через тин до городця і його ж таки лопатою викопав обидві блакитні хризантеми. Я їх украв, добродію. Я чесний чоловік і крав у житті всього сім разів; і щоразу то були квіти.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Голуба хризантема За годину я вже сидів у поїзді й віз додому вкрадені блакитні хризантеми. Коли проїздив повз обхідників будиночок, старий стояв там з прапорцем у руці, насуплений, як дідько. Я помахав йому капелюхом, але навряд чи він мене помітив.

Тепер ви розумієте: там була табличка з написом: «Ходити заборонено», а тому нікому — ні нам, ні жандармам, ні циганам, ні дітям — і на думку не спало піти туди шукати блакитні хризантеми. Таку силу, добродію, має табличка з забороною. Може, коло будиночків колійних обхідників росте блакитний первоцвіт, або дерево пізнання, або золота папороть, але ніхто їх не знайде, бо ходити по колії суворо заборонено, і квит. Тільки дурна Кларка пробралась туди, бо вона була ідіотка й не вміла читати.

Через те я й назвав блакитну помпонну хризантему «Кларою». І морочуся з нею вже п'ятнадцять років. Але, певне, занадто розніжив її добрим грунтом та вологою — адже той грубіян обхідник зовсім не поливав її, й земля там була як камінь; одне слово, навесні вона пускає пагони, влітку її нападає борошниста роса, а в серпні вона засихає. Подумайте лишень, я один у світі маю блакитну хризантему й не можу похвалитись нею перед людьми. Що ті «Бретань» та «Анастасія» — вони тільки трошки лілуваті; от «Клара», добродію, як зацвіте в мене колись «Клара», то про неї заговорить увесь світ.


Біографія

Карел Чапек - автор великої кількості чудових книг. Найвідоміші його твори: збірки оповідань та казок, роман "Війна з саламандрами", п'єси "Біла хвороба", "Мати", "З життя комах", "РУР".

Народився Карел в селі Малі Святоновиці на східному краї Богемії. Незабаром після його народження родина переїхала до фабричного містечка Упіце, де батько відкрив приватну хірургічну практику. Хлопчиком Карел часом супроводжував батька, коли той відвідував пацієнтів.

Мати була вельми емоційною жінкою, що навчила дітей сильним людським почуттям і взаєморозумінню. Карел мав сестру Олену, старшу нього чотирма роками, яка написала книгу спогадів "Мої милі брати".

Брат Йозеф був на три роки старший за Карела. Вони нерідко працювали разом, наприклад редакторами в газетах. Ще 1915-го року, під враженням катастрофи "Титаніка", вони спільно видали першу книгу "Сяючі глибини", пізніше написали драму "З життя комах", яка висміювала людські вади. Йозеф був обдарованим живописцем, а також ілюстрував книжки Карела, особливо дитячі. Багато років вони жили в спільному будинку. Під час війни Йозеф загинув у фашистському концтаборі.

Карел Чапек студент З 11 років Карел відвідував граматичну школу у Градці Краловому, тут він почав записувати свої перші нотатки, а також брав участь у нелегальній учнівській газеті. Останні два класи він закінчив вже у Брно, і у квітні 1904 року тижневик "Неділя" надрукував його перші публікації: дві поеми, що називались "Прості мотиви". Близько 1910 року родина перебралась до Праги; 1915-го року Карел закінчив філософський факультет Карлового університету в Празі, відвідавши тим часом Францію та Німеччину. На початку І Світової війни медична комісія визнає його непридатним до військової служби. Чи не це пізніше спонукало його до написання іронічної гуморески "Оповідь про втрачену ногу"?

Карел Чапек Перша популярність приходить до нього під час праці в газетах "Національні Документи" та "Народна Газета". Він стає колумністом із замітками, присвячених звичайним речам, не лише розважаючи читачів, але й примушуючи їх замислюватись над проблемами епохи. Чеська культура знаходилась тоді під потужним впливом значно розвинутішої німецької; вершини світової літературної досконалості уособлював так званий Празький круг німецькомовних письменників. Далеко не всі з них, проживаючи в Чехії, знали місцеву мову. Можна сказати, що саме в описуваний період чеська культура боролась за право на існування, і у цій борні не завжди втримувалась у межах здорового глузду. Ситуація, знайома до сліз нам, українцям,- чи не так?

У творчості Карела Чапека можна виділити п'ять періодів. Перший почався близько 1910 року, коли він ще вчився в університеті. З 1917 р. він працює редактором у газеті "Narodni listy". Він з гордістю проголосив себе спадкоємцем видатного письменника Яна Неруди, в кріслі якого йому пощастило працювати. Його першою самостійною книгою була збірка новел "Божі муки". В тому ж році він видав другу збірку, "Болючі оповідки", в яких вилив почуття тривоги й невизначеності, спричинені і особистими, і соціальними проблемами, а також розмірковував над існуванням одвічно непізнаваних таємниць. Ще два твори цього періоду: драма "Грабіжник" і переклад вибраних французьких віршів, привезених з Парижу у 1912 році братом Йозефом. Зусиллями Карела Чапека було унаочнено нові тенденції французької літератури, внаслідок чого у 1920 році з'явилась збірка "Французька поезія нової доби".

Другий період почався, коли Чапек полишив газету "Narodni listy", після того, як звідти було звільнено його брата. Отримавши більше дозвілля, він, за його власними спогадами "від безробіття й безвиході", звернувся до утопічних тем. Його п'єси "РУР", "Фабрика Абсолюту" та "Засіб Макропулюса", а також повість "Кракатит" змальовують соціальні наслідки негуманного застосування фантастичних винаходів. Перша п'єса "РУР", написана 1920-го року, а у 1923-му перекладена англійською мовою, створила абсолютно нове слово "робот", тобто розумну машину, яка мусить допомогти людині у тяжкій праці. Всі твори закінчувались катастрофами, що демонстрували марність винаходів. З 1921 р. Чапек працює редактором у газеті "Lidovy noviny", а у 1925 - 33 рр. очолює чехословацький PEN-клуб.

Карел Чапек за роботою Третій період: у 1929 році Карел Чапек написав чудові збірки дотепних історій, названих "Оповідання з одної кишені" та "Оповідання з другої кишені", які не лише захоплююче й доступно описують людські життєві історії, а й демонструють красу розмовної чеської мови. У ці часи письменник, в основному, працює в жанрах коротких газетних публікацій та газетних стовпців, що аналізують прості й зрозумілі речі з повсякденного життя. Наприклад, "Мав я пса й кішку". А цикл апокрифів, тобто неканонічних, навіть дещо єретичних переосмислень класичних релігійних та літературних сюжетів виховує з читача вдумливого самостійного співрозмовника.

Карел та Йозеф успадкували батькову пристрасть до садівництва. Отже, вони написали книгу "Рік садівника", де в гумористичній формі оспівали цю справу. Хоч фізична праця спричиняла Карелу біль у шиї, він любив вирощувати квіти й зелень, бо це давало йому улюблений відпочинок. Працюючи редактором "Народної Газети" (Lidove noviny), він видав два чудові дитячі твори. Надзвичайно популярними є "Дашенька чи життя щеняти" та "Дев'ять казок", що містять оригінальні чарівні оповідки і демонструють неосяжне багатство чеської мови.

Малюнок Карела Чапека Нарешті, п'ять книг мандрівних нотаток, написаних близько 70-ти років тому, дають нам живе зображення Великої Британії, Італії, Іспанії, Голандії, країн Північної Європи. Карел Чапек глибоко проникав у сутність характерів націй, так що ці описи й нині корисні для тих, хто намірюється відвідати ці краї.

1933-го року починається четвертий період творчості: протягом двох років Чапек написав три романи, присвячених поглибленому аналізу людської особистості: "Гордубал", "Метеор", "Звичайне життя".

Война с саламандрами - издание 2010 года П'ятий, останній етап його творчого життя, що настав 1935 року, тісно пов'язаний з громадсько-політичною ситуацією: наростає загроза фашизму й війни, особливо для Чехословаччини, що безпосередньо межує з Німеччиною. Карел Чапек виражає свої погляди у антифашиських творах: 1936-го року з'являється його славетний роман "Війна з саламандрами" Письменник повертається до своїх вишуканих утопічних прийомів. Роман оповідає історію дивних розумних тварин, виявлених у водах південно-східних морів. Люди навчають їх мови, уміння працювати, а відтак уярмлюють в жорстоке рабство, як дешеву робочу силу. Розплата наступає, коли саламандр стає надто багато, і їх могутність потребує все більшого простору. Людство мусить або загинути, або знищити цю біду. Інші твори антифашиського спрямування - драми "Біла хвороба" та "Мати". Його остання робота, роман "Життя й творчість композитора Фолтина", присвячений висвітленню потворних рис мистецької богеми, лишився незавершеним. Карел Чапек і Франьо Шрамек

Ліберальні політичні погляди Карела Чапека були визначені його тонкою душевною організацією, чуйністю, увагою до людей і активного протистоянням всім формам насильства. Він не співпрацював з комуністичною партією, і висловив своє ставлення до неї в короткій замітці Чому я не стаю комуністом. Він не міг ненавидіти будь-кого лише за те, що той - людина іншого суспільного класу, і саме за це політикани ненавиділи його.

Клуб інтелектуалів - друзі Карела Чапека по п'ятницях збирались у нього в садку. Щотижня там з'являлись такі відомі люди як Владислав Ванкура, Карел Полячек, Едуард Бас, Франьо Шрамек, а іноді навіть президент Томаш Масарик. Вони обговорювали інтелектуальні, політичні та літературні проблеми.

Карел Чапек і Президент 
Чехословацької республіки
Томаш Масарик, 1928 р. Воістину, президент Томаш Масарик і Карел Чапек були друзями. З 1925 р. вони часто зустрічались на вечірках, разом святкували, відпочивали на курорті й працювали. Завдяки трьом книгам, написаним Чапеком і відредагованим особисто Масариком, ми можемо багато взнати про першого чехословацького президента: "Розмови з TGM", "Нові розмови з TGM" та "Читання про TGM".

У підсумку слід відзначити, що Карел Чапек створив багато творів дуже різних тем і жанрів, від дитячих казок до філософських детективів. Своїми короткими динамічними оповідками про видатні історичні постаті він запрошував вчитись на уроках і досвіді історії.

Був дуже уважним до людей, в тому числі й до читачів. Кожен викладач чи аматор може вивчати за його творами все багатство чеської мови. Він був дуже освіченим, і вважав за необхідне попередити людство про загрози неправильного застосування технологій, хоча тоді це й не було настільки розвинутим, як нині. Його драми мали на меті впевнити кожного щодо абсурдності воєн, і це стало його духовним заповітом.

Останні роки й дні

Ще близько 1920 року Карел познайомився з акторкою Ольгою Шайнпфлюговою, з якою вони одружились аж через 15 років. Побравшись у 1935 році, вони полишили Прагу й переїхали до приватного будинку в селі Стара Гута поблизу містечка Добріз. На жаль, їм судилося бути разом лиш три роки. В пам'ять про свого чоловіка Ольга написала книгу "Чеський роман", в якій змалювала їх стосунки та спільне життя.

Карел Чапек з дружиною Ольгою

Ольга Шайнпфлюгова, вдова письменника, газета "Literarni noviny" 1965:

Незважаючи на свій очевидний поважний вік, він завжди планував напружене майбутнє: "я буду йти, я буду писати, я буду робити." Наче мав перед собою необмежену площину часу. При всім тім, він свідомо відчував тиск скороминущості життя, а отже поспішав опублікувати ідеї, скорочував повісті до оповідань чи коротких оповідок. В скрутну годину він довірився Карелу Полачеку, що боїться смерті, бо ніколи цього не робив і не вмів. "Не бійтесь, Чапек, у Вас все вийде правильно", жартома заспокоїв його Полачек. Вони обидва знали, що наближається смерть Чехословаччини, і це буде також їхня смерть. І Карел Чапек відмовився покинути країну, він лишився дома, щоб прийняти смерть з рук, які він ненавидів якнайбільше, відчуваючи під ногами чеську землю...

З біографічної збірки "Ворота Вічності"

В фатальні для Чехословаччини місяці 1938 року його полишили розумові й фізичні сили, він дуже схуд. Він звертався до Франції та Англії з закликами й вимогами: не дати загинути його країні. Жахався щоразу, взнаючи про слабкість тих, на кого він так покладався. І коли лідер судето-німецької партії Генлейн почав свої зрадницькі інтриги, Чапек посилив свою громадську діяльність, збільшив кількість виступів у пресі та на радіо, зустрічався з великою кількістю званих і незваних гостей. І тут сталась Мюнхенська катастрофа. Віра Чапека була підірвана, він впав у відчай. Він перестав їсти; знищений і виснажений, у зловісній мовчанці, він дійшов висновку, що став непотрібним. "Мені більше нічого робити. Я стаю карикатурою, мій світ мертвий, я вірив у порядність, у так звану честь, в обов'язки й тому подібне. Я волів би не знати про таку катастрофу мого життєвого шляху."

За кілька днів до Святвечора він так ослаб, що його більше не тримали ноги. Ще з початку грудня його дружину Ольгу турбувало, що він надміру працював, незважаючи на застуду, кашель і нежить, та ще й пагано харчувався. Лікар Штейнбах, прийшовши його провідати, застав його в ліжку, і порадив лишатись там протягом Різдва. Карел не заперечив, він простяг доктору руку й попрохав: "Побудьте зі мною. Так чи йнак, весь цей рік привів мене до згуби, зі всією цією потворністю, всією цією працею, напругою й розпачем. Мої дні полічено. Але нині я не можу собі дозволити втому, я мушу записати..." Його знесилював хрипкий кашель, він припав до подушки. Лікар і Ольга щоночі наглядали за ним. Він впадав у виснажливий сон, його тіло струшував кашель з глибини грудей, що болісно відгукувався в хребті й мозку. Смертельна втома охопила його, і спопелила його мозок, наче незборний тягар всіх подій та страждань останніх тижнів розчавив його. Він знав, що це недобре, і що гарячка висушила його розум, не здатний до дальшої боротьби.

Різдво минуло без радості, ялинка самотньо тулилась в кутку. До хворого нікого не пускали крім брата Йозефа. Вони дивились один на одного, очі Карела благали розмови. Йозеф завважував шалений пал в його очах; запале обличчя брата лякало його й нагадувало про їх спільне дитинство. Вийшовши до коридору,він заридав. Наступна ніч була жахлива, і коли настав ранок 26 грудня, лікар Штейнбах повідомив Ользі, що запросить професора Чарвата. Він не став наголошувати, що стан Карела критичний. Лікар повідомив хворого, що в нього двостороннє запалення легень. "Такому інтелігентному чоловікові, зрештою, я не можу морочити голову". Він не виконав прохання Ольги не казати йому про хворобу... Однак, пацієнт знав це, і шепотів: "я так і думав,... але я не стану це терпіти".

Вілла братів Чапеків на Виноградах На вулиці перед віллою купчився натовп, сусіди по Вишеграду, журналісти, друзі. Вікно кімнати хворого було широко відчинене, щоб полегшити йому дихання. Його легені відмовлялись діяти, однак він боровся за життя, хрипів... Останнім зусиллям він стиснув ольжину руку, й підніс два пальці. Вона знала, що він бажав, але не міг сказати. Вступаючи до шлюбу, він так само підніс два пальці перед її очима, наче присягаючи: ми разом, Ольго, вдвох у всьому. Закохані, в радощах і стражданнях. Тепер він не міг сказати: навіть у смерті ми вдвох... він випустив її руку, і до нього прийшла смерть. Це було о 6:43 вечора, наступного дня по Різдву, Божому святі в Богемії, Карел Чапек помер за п'ятнадцать днів до свого 49-го дня народження.

Укладено Валерієм Лисенком за англійським текстом та іншими джерелами.


Карел Чапек звернувся по радіо з відозвою до громадян Чехословаччини

Дорогі співгромадяни! Розігрується найжорстокіша драма нашої новітньої історії. Йде боротьба не тільки за нашу землю, але й за нашу душу, за душу кожного з нас. Будьте напоготові в ці страшні дні, не дозволяйте собі жодних сумнівів. Моральні позиції не можна здавати, що б то не сталося. Наша національна віра, віра гуситів, віра Коменського, віра наших будителів, віра президента Масарика - це віра в справедливість. Не вірте злу, хоча б воно тимчасово й запанувало.

Ми доживемо до того дня, коли вавилонська вежа неправди й насильства впаде. Колесо історії не можна зупинити. Нерозсудливість і зла воля не будуть правити світом. Боротьба буде доведена до кінця сьогодні або через роки, але вона закінчиться перемогою розуму.

Чех, словак, німецький співгромадянин, не думайте в цю мить про вашу особисту долю. Ми подолаємо всі випробування, якщо будемо твердо вірити в майбутнє нашого народу й твердо сподіватися на кращий світовий порядок. Для цього ми будемо працювати, навіть якщо доведеться тримати однією рукою знаряддя праці, а іншою меч. Ми побудуємо міцний і безпечний дім для наших дітей. Наші страждання не будуть марними. Можливо, вони необхідні, щоб світ ясно побачив, що йому загрожує. Можливо, нині саме ми готуємо світові події, у яких переможе істина.

1938

Карел Чапек

Інтерв'ю про громадський обов'язок митця

Досі ви не ставили свого підпису під маніфестами різноманітних організацій і приватних осіб, які вас про це просили. Що спонукало вас зробити виняток в даному випадку?

Письменник повинен говорити від свого імені. Те, що він хоче сказати, він повинен висловити відкрито й самостійно. Ставити свій підпис під колективним маніфестом - занадто легка праця для людини, що сама може вести з публікою діалог. До того ж маніфестів було стільки, що ми ними преситились і перестали відноситись до них серйозно. Однак, в даному випадку, я підписав декларацію письменників, керуючись бажанням, щоб і у нас в країні, і за кордоном одразу стало ясно, що наша культурна громадськість, або, принаймні, більша її частина, тяжко занепокоєна проявами серед нашої молоді тенденцій, ідейно дуже близьких німецькому гітлеризму. Йдеться про те, щоб невідкладно, саме зараз, заявити, що чеська молодь, безумовно, не належить до однієї компанії з націоналістичною молоддю Відня або Берліна, що вона дотримується своїх власних старих і більш властивих Європі традицій.

Чи повністю маніфест письменників висловлює ваше відношення до празьких демонстрацій, чи у вас є свій особливий погляд на цей націоналістичний рух і критеріїв, з якими він відноситься до нашої культури?

Виступ письменників не був програмним, це - лише застереження. Що ж стосується нинішнього націоналістичного руху, то прикметно, що в царині культури він, як правило, консервативний. Всякий раз він демонструє неприязнь до сучасної музики, до сучасного образотворчого мистецтва, літератури, тощо. В молодих людях це дивує і свідчить про духовну втому. У нас, як у народу в культурному відношенні, безумовно, молодого, мало причин для духовної пресиченості. Навпаки, у нас є всі підстави почувати себе в культурному відношенні молодими і здатними до розвитку в усіх напрямках. Тому подібну консервативну неприязнь до всього нового в духовній сфері я вважаю нездоровою, або, якщо хочете, разючо старечою.

Як би ви визначили завдння, що в цю пору духовної втоми лягає на плечі наших письменників та інших творчих працівників?

Передусім, звичайно, вистояти, ні на хвилину не забуваючи про мету поетичної та іншої художньої творчості, вимагаючи для цієї творчості духовної свободи і поваги до особистості. У відношенні до нації - постійно поглиблювати національне начало. Чеське начало - в досконалій мові і духовному змісті. Причому воно не є щось застаріле і раз назавжди встановлене. Це - характер нації що розвивається, а тому митець повинен жити в постійному контакті з нацією, і при цьому в жодному випадку не поривати з її культурними традиціями. Погляньте на нашу сучасну літературу! В багатьох відношеннях, скажімо, вірші Дуриха пов'язані з Ербеном, поезія Незвала - з трепетними віршами Дика, проза Ванчури - найбезпосереднішим чином - з чеською середньовічною літературою! З цих прикладів видно, що чеська література, яка б не була вона сучасна, зберігає традиції національного духу. Вже це свідчить, що вона виконує своє призначення і що жорстоким наклепом є тверження, наче вона знаходиться в розбраті з нацією.

Чи вичерпуються цим обов'язки письменників щодо участі у важливих подіях, які відбуваються зараз в масштабах держави і всієї нації?

Нас мало. На кожному з нас лежить більше обов'язків, в тому числі й громадянських, ніж на письменниках у великих народів. Вже одне це повинно змусити наших літераторів в міру своїх сил виявляти активний інтерес до всіх загальнонародних і політичних справ. Це не віщує їм нічого, окрім лайки, але вони вже до неї призвичаїлись. Витримають.

1934


"Ми - нація, що дала світу..."

У нас люблять казатити: "Ми - нація, що дала світу славетних воєначальників Гуса й Жижку, композитора Сметану, ми - нація просвітителя Коменського". В свою чергу, німці кажуть: "Ми нація Гете, Канта, Бісмарка" і не знаю кого там ще.

"Ми - нація Гете!?" А ти, що це кажеш і пишеш, яке відношення ти маєш до Гете? Ти чимось схожий на нього? Ти мудрий і людяний, любишь вільну Францію, пишеш вірші і подаєш світу приклад?

"Ми - нація Шіллера!?" А чи закликаєш ти разом з Шіллером "Геть тиранів!", чи вимагаєш разом з ним: "Сір, даруйте нам свободу думки"?

"Ми - нація Канта!" Але чи бачиш ти в людині, як бачив Кант, мету, а зовсім не засіб? Були Гете, Кант, був хтось ще, але чи є в цьому твоя заслуга, твій вклад, чи додало це тобі величі й досконалості? Чи став ти культурнішим, величнішим, людянішим і всесвітньо відомішим від того, що хтось до тебе був таким? Ти Вольф чи Гете, Кант чи продажний борзописець? Особисто ти - хто?

Читачу! Якщо судити по тому, що друкують в газетах, то окупованими країнами марширували одні тільки Гете та Канти. В чому б їм не дорікнула світова спільнота, у відповідь вони одразу починають потрясати великими іменами. Читачу, адже і ти тримаєшся тієї думки, що це - компрометація великих предків. Нехай би краще у нас зовсім не було Жижки, ніж мати зрадливих боягузів у нації Жижки. Суть не лише в тому, до якої нації ми належимо, а в тому, які ми самі. Нація потребує людей, а не імен.

1918

Голос із репродуктора

Ті, хто в минулу п'ятницю настроїв своє радіо на Німеччину, чув голос, дуже несхожий на звуки, що звичайно виходять із репродуктора: це були вигуки, якими зловживають третьосортні актори, граючи у мелодрамі: придушений хрип "зрада", патетичні заклики в словах "відродження", "право" і "народ", потім знову якийсь тигрячий рик і нічого більше. Одна простодушна жінка, що не цікавиться ходом історії, у здивуванні зупинилася перед репродуктором: "Ой, що це передають? Певно, це якийсь ґвалтівник!"

Так виступав канцлер німецького рейху, фюрер Адольф Гітлер, звертаючись до тисяч своїх однодумців у Берлінському спортпалаці.

Судити з того, що він казав, це не державний діяч, але й не політичний метелик-одноденка. Судячи з манери говорити, він не оратор, а горлопан, - так промовляли на мітингах у минулому столітті. Щораз, вимовляючи "німецький народ", він робив ораторську паузу, очікуючи овацій. І вони лунали щораз. Не аплодували жодній ідеї, жодному демагогічному гаслу, але щораз оглушливо цим трьом словам. "Зрада" уже не витягала, тільки "зрада німецького народу".

14.11.1933


"Ми хочемо жити"

Сходіть подивитися виставку молодих у палаці Клам-Галласа - там йдеться про життя безробітної молоді. Експозицію її зробили молоді люди з пожертвуваних матеріалів і на подарованому папері, представивши експонати й статистику, що зібрали вони самі. За цими саморобними експонатами стоїть надто жорстока й груба дійсність.

Найстрашніший ефект цієї страшної виставки - контраст гіркої вбогості безробітної молоді з парчевими стінами палацу Клам-Галласа. На золотих шпалерах, під фресками стелі висить лахміття, зняте з сучасних печерних людей із бржевновської Ландронки; у ніші шовкового будуара вибудувана модель печерного барлогу, жалюгідна й страшна будка, у якій живуть наші сучасники. Це жахлива невідповідність виставочних зал і виставлена вбогість не позна-чена в каталозі, але вона - експонат номер один.

Виставка "Ми хочемо жити!" прагне сказати багато, і говорить надзвичайно вражаюче. Ви знайдете там макети, картини, фотографії, справжнє лахміття й розбиті черевики, статистику, діаграми, гасла, кричущі звинувачення й реальну, здійсненну програму допомоги людям, яким наш час не зміг, а швидше за все не постарався як слід забезпечити нормальне людське життя, роботу й заробіток. Той, хто не хоче закривати очі на тяжкі факти, нехай прийде подивити-ся цю виставку; принаймні, він зможе уявити собі стан справ і те, як його намагаються виправити, - і якщо ми, всі інші, задумаємося про них, це саме по собі буде підтримкою для молодих, які вимагають роботи й нормальних людських умов життя.

Можливо, вам впаде в око ще одна деталь, якщо ви уважно подивитеся навколо: всі ці добровольці - білетери, декоратори, прибиральники, чергові, та й не тільки вони, більша частина відвідувачів, що бродять залами виставки й розглядають діаграми, - це саме ті молоді, що так жадібно й болісно хочуть жити. Ви побачите це, подивившись на їхні обличчя, на їхній одяг. Вони прийшли сюди не демонструвати себе, тому що інакше число їх було б жахаючим. Вони могли б сюди додати ще, принаймні, чверть мільйона експонатів, і тоді для розміщення експозиції не вистачило б всіх празьких палаців. Не знаю, випадково це було чи ні, але на виставці я зустрів тільки молодих відвідувачів. Чи не значить це, що боротьба за право жити є справою молоді й не торкається решти? У такому випадку це - найстрашніший показник надзвичайної й своєчасної виставки в палаці Клам-Галласа.

Виставка вбогості молоді - це не тільки обвинувачення, це заклик. Вона волає не стільки про допомогу, скільки про те, щоб була надана можливість жити.

"Ми хочемо жити" - девіз, а його справжній зміст, його суть - "ми хочемо працювати". Усе на цій виставці волає про те, що необхідно шукати й виробляти якесь розумне рішення. Молодь зробила, що могла, інші повинні подбати, щоб цей заклик не загубився серед маси невирішених і відданих забуттю проблем.

1936

Бомби над світом

Читаючи ранкові газети, ми тепер майже напевно знаємо, що там буде: таке-то місто (десь в Іспанії чи в Китаї) піддане бомбардуванню ворожих літаків; під час нальоту за кілька хвилин загинуло вісімдесят, триста або тисяча мирних громадян.

Ми читаємо про це настільки часто, що перестаємо жахатися подібним звісткам. Ми жахаємося, коли який-небудь маніяк уб'є п'ятьох дітей, але вісімдесят, триста або тисяча вбитих - це вже якось безособово. Читач не може собі цього уявити, знизує плечима й читає далі, що там сказав хтось із дужих світу цього про те, за які концесії він би погодився забезпечити мирні стосунки з сусідами на кілька найближчого років.

Втім, нам уже не потрібно напружуватись, щоб уявити собі це, - у кіно нам все покажуть наочно, з подробицями. Зруйнована вулиця, над якою ще клубочаться хмари пороху й диму, розтерзані палаючі тіла, діти, що кричать від жаху. Діти, китайські або наші, вони так схожі од-не на одного. Так що ми знаємо майже з перших рук, як це виглядає. На мить судома стисне горло, охопить неясне почуття, що треба щось робити - кричати, протестувати, піднятися і йти на вулиці із закликом, що люди не повинні цього допустити... Але боюся, згодом ми звикнемо й до цих потрясінь, поки їх демонструють тільки на екрані. І кіноглядачі будуть казати з розча-руванням: минулого тижня було страшніше.

І все-таки ніхто не вірить, що тепер так і буде, що побиття жінок і дітей стане головним способом вирішення міжнародних проблем. До такого варварства людство ще не докотилося. Ми повинні сподіватися, що згодом люди будуть сприймати щоденні нальоти авіації як найбрутальніше вбивство, як на якийсь моральний амок, якому піддалися ті або інші народи, що відпали на час від іншого людства. Не можна допустити, щоб люди майбутнього засудили з жахом й відразою весь наш сучасний світ за те, що він зі злочинною терпимістю ставився до сказу масових убивств.

Я не маю ілюзій, не вважаю, що новий протест проти нальотів авіації на відкриті міста, що хоче заявити Англія, збереже життя тисячам беззбройних жертв у Китаї чи Іспанії, урятує їх від бомб, які падають на їх будинки й на їхні голови. Переконати народи й уряди у тім, що вони допускають щось жахливе й аморальне, нелегко. Але навіть знаючи, що просте засудження без покарань не пом'якшить вдачі тих, хто щедро написав кров'ю історію нашого часу, все-таки дуже важливо й вчасно висловити такий осуд. Потрібно постійно повторювати, що вбивство - це вбивство, що воно є, і буде засуджуватись, як вбивство. Ні на мить не можна дозволити, щоб укоренилося почуття, начебто наш час звільняє від норм моральності, які ми успадкували від батьків. Треба будь-що зберегти моральні ідеали батьків, щоб передати їх прийдешнім поколінням. Звичайно, словесний осуд ще не дія - це правда, але байдуже мовчання - вже аморальний вчинок, вже співучасть у злочині, нелюдському й підлому. Так нехай же ми - всі ті, хто не виключений з великого співтовариства - людства, - найрішучішим чином відмовимося від співучасті в злочині.

3. ІІ. 1938


Марфа й Марія

"Упродовж шляху їх прийшов Він в одне селище; тут жінка, ім'ям Марфа, прийняла Його в будинок свій. У неї була сестра, ім'ям Марія, що сіла біля ніг Ісусових і слухала слово Його.

Марфа ж піклувалася про велике частування, і, підійшовши, сказала: Господи! чи Тобі нужди нема, що сестра моя одну мене полишила служити? скажи їй, щоб допомогла мені.

Ісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! ти метушишся й піклуєшся багато про що, а одне тільки потрібно; Марія ж обрала благу частку, що не помре у ній".

(Лк, 10,38-42)

І в той же вечір увійшла Марфа до сусідки своєї Тамар, дружині Якуба Грюнфельда, що лежала після пологів, і, побачивши, що вогонь у вогнищі вгасає, підклала полінець і присіла до вогнища, щоб роздути вогонь. І коли здійнялося живе полум'я, дивилася Марфа у вогонь і мовчала.

І сказала тоді пані Тамар:

- Добра ви людина, Марфочко. Так ви про всіх клопочетесь, - я навіть не знаю, чим відплатити вам.

Але Марфа нічого не відповіла й не відвела очей від вогню.

І спитала її пані Тамар, сказавши:

- Чи правда, Марфочко, що нині був у вас раббі з Назарету?

І відповіла Марфа:

- Був.

І склала пані Тамар руки й мовила:

- Ото вже вам радість, Марфо; я знаю, до нас би Він не прийшов, але ви цього заслуговуєте, ви адже така добра господарка...

І схилилася тоді Марфа до вогню, дрова нервово поправила, й сказала:

- Знаєте, пані Тамар, краще б не було цього. Хіба могло мені спасти на думку, що саме сьогодні, напередодні свята... Добре, думаю, спочатку виперу. Самі знаєте, скільки за нашою Марією прання! Отож, кидаю я брудна білизна в купу, і раптом: "Добрий день дівчата!" Стоїть Він на порозі! Я як закричу: "Маріє, Маріє, ходи сюди!" - щоб вона допомогла мені скоріше забрати брудну білизну, а Марка примчала розпатлана і, як побачила Його, заверещала, наче божевільна: "Учителю, Учителю, ви прийшли до нас?" І - геп, вона вже навколішки перед Ним, ридає, і руки Йому цілує... Мені так було соромно за неї, пані Тамар! Що міг подумати Вчитель, така божевільна істеричка, а тут ще скрізь брудне ганчір'я валяється... Я ледве промимрила: "Сідайте, Учителю", - і давай білизну збирати; а Марія; смикає Його за руку й схлипує: "Учителю, скажіть же нам що-небудь, раббоні..." Подумайте тільки, пані Тамар, вона називає Його "раббоні"! А скрізь безлад, самі знаєте, як під час прання, навіть підлога не підметена... Що Він тільки про нас подумав!

- Ну, Марфочко, нічого, - втішала її пані Тамар. - Чоловіки й не помітять невеликого безладу. Я їх знаю.

- Хай так, - заперечила Марфа з жорстким вогником в очах. - Але порядок повинен бути. Знаєте, пані Грюнфельд, коли Вчитель обідав у того митаря, так Марія ухитрилася обмити Йому ноги слізьми й витерти власним волоссям. Скажу вам, пані Тамар, - я б не зважилася зробити щось подібне, але дуже хотіла б, щоб у Нього під ногами була хоч би чиста підлога. От це - так. І розстелити перед Ним наш гарний килимок, знаєте, той, з Дамаску. А не брудну білизну. Умивати Йому ноги слізьми та волоссям витирати - це Марка вміє, а от зачесатися, коли Він прийшов, або підлогу підтерти - нема її! Їй би тільки бухнутися Йому в ноги та очі ось отакі зробити, - мовляв, говори, раббоні!

- І Він говорив? - нетерпляче спитала пані Тамар.

- Говорив, - повільно вимовила Марфа. - Посміхався й говорив - для Марії. Я ж то, самі розумієте, більше думала про те, як би скоріше забрати білизну так подати Йому хоч козячого молока зі шматком хліба... Вигляд у Нього зморений, - певно, утомився з дороги; у мене так і вертілося на язиці: я, мовляв, подушки Вам принесу, Учителю, відпочиньте трохи, подрімайте, ми будемо тихі як мишки, навіть дихати перестанемо... Але розумієте, пані Тамар, кому захочеться перебивати Його мову! І от я ходила навшпиньки, щоб Марія здогадалася триматися тихіше, та куди там! "Говоріть ще, Вчителю, прошу, прошу Вас, ще що-небудь!" А Він, добрий такий, усе посміхався й говорив...

- Ах, як би я хотіла чути, що Він говорив! - зітхнула пані Тамар.

- Я теж, - сухо відповіла Марфа. - Але хтось адже повинен був остудити молоко, щоб подати Йому холодне. І повинен же був хтось дістати трохи меду на хліб. Потім забігти до Єфраїма, - адже я обіцяла Єфраїмисі доглянути її малечу, доки вона сходить базар... Так, пані Тамар, стара дівка, як я, теж може на щось придатися. Господи, хоч би наш брат Лазар був удома! А він як побачив уранці, що я збираюся прати, так і каже: "Добре, дівчата, я зникаю; тільки ти, Марфо, не пропусти, якщо пройде той продавець коріння з Лівану, купи грудного чаю". Адже наш Лазар все грудьми хворіє, пані Тамар, і йому все гірше та гірше. І от я подумала, - добре, якби Лазар повернувся, доки Вчитель тут! Я вірю, пані Тамар, Він зцілив би нашого Лазаря! Я як зачую кроки біля будинку, так і вискакую на поріг, та й кричу кожному: "Пане Ашере, пане Леві, пане Іссахаре, скажіть Лазареві, якщо зустрінете, хай зараз же йде додому!" Та ще треба було дивитися, чи не з'явиться продавець коріння, - прямо не знала, за що раніше хапатися...

- Це мені знайоме, - вимовила пані Грюнфельд. - Родина приносить багато турбот.

- Що турботи, - промовила Марфа. - Але знаєте, пані Грюнфельд, кожному ж хочеться послухати слово Боже. Я всього лиш дурна жінка, ну, наче прислужниця... І я собі думаю: повинен же хтось все це робити, повинен же хтось куховарити, і прати, і лагодити ганчір'я, й мити підлоги, раз вже у нашої Марки не той характер... Вона вже не так прекрасна, як раніше, пані Тамар; але була вона така красуня, що... що я просто не могла не служити їй, розумієте? А все чомусь думають, що я зла... але ви ж то знаєте, пані Грюнфельд: зла й нещасна жінка не може смачно готувати, але ж я непогана куховарка; що ж, раз Марія гарна - нехай Марфа смачно куховарить, хіба я не права? Але ж, пані Тамар, ви, певно, і це знаєте: інший раз на хвильку, на одну тільки хвилинку складеш руки на колінах, і тоді дивні такі думки спадають у голову: а раптом хтось тобі що скаже чи подивиться на тебе так... так, мов би кажучи: "Донечко, адже це ти любов свою нам віддаєш і всю себе нам жертвуєш, тілом своїм підлоги треш, і всю цю чистоту - чистотою душі своєї зберігаєш; і входимо ми у твій будинок, немов будинок цей - ти сама, Марфо, і ти по-своєму багато любила..."

- Справді, це так, - відказала пані Грюнфельд. - І якби у вас було шестеро дітей, Марфочко, як от у мене, ви б тоді відчули це ще краще.

Тоді сказала Марфа:

- Пані Грюнфельд, коли до нас так зненацька прийшов Він, Учитель із Назарета, я прямо жахнулася: раптом... раптом він прийшов, щоб сказати прекрасні слова, які я чекала так довго, - і треба ж... потрапив у такий безлад! Серце в мене так і підскочило, горло перейняло - говорити не можу, тільки думаю: "Ет, пройде, я просто дурна жінка, замочу поки що білизну й забіжу до Єфраїма, і пошлю за нашим Лазарем, і прожену курей знадвору, щоб вони Йому не заважали..." І потім, коли все вже було в порядку, раптом у мене з'явилася чудесна впевненість: тепер я готова слухати слово Боже. І я тихо, тихенько увійшла до кімнати, де Він сидів і промовляв. Марія сиділа біля Його ніг, очей з Нього не спускала... - Марфа сухо засміялася. - І я подумала, який був би вигляд у мене, якби я так витріщалася на нього! Отут, пані Грюнфельд, подивився Він на мене так ясно й привітно, немов хотів щось сказати. І я раптом побачила: Боже, який Він худий! Знаєте, Він ніде не їсть, як треба, навіть до хліба з медом майже не доторкнувся... І мені спало на думку: голубів! Я приготую Йому голубів! Пошлю за ними Марку на базар, а Він поки трошки відпочине... "Маріє, кажу, йди-но на хвильку до кухні". А Марія - ані руш, немов сліпа й глуха!

- Вона, вірно, не хотіла полишати гостя одного, - заспокоююче зауважила пані Тамар.

- Краще б вона подумала про те, чим Його нагодувати, - жорстко промовила Марфа. - На те ми й жінки, хіба ні? І коли я побачила, що Марка ні з місця, тільки дивиться, як зачарована, тоді... не знаю, пані Тамар, як це вийшло, тільки я не могла стриматися. "Господи, кажу, невже Тобі байдуже, що сестра моя одну мене лишила прислужувати? Скажи їй, щоб допомогла мені на кухні!" Так і вирвалося в мене...

- Ну, і Він сказав їй? - спитала пані Грюнфельд.

З палаючих очей Марфи бризнули сльози.

- "Марфо, Марфо, ти піклуєшся й метушишся про багато що; а одне тільки потрібне; Марія ж обрала благу частку, що не помре у ній". Щось таке сказав Він мені, пані Тамар.

На хвильку запала тиша.

- І це все, що Він тобі сказав? - спитала пані Тамар.

- Все, здається, - відповіла Марфа, рвучко витираючи сльози. - Потім я пішла купити голубів, - чисті розбійники ці купці на базарі, пані Грюнфельд! - засмажила їх, і для вас зва-рила юшки з голуб'ячих потрушків...

- Так, дякую, - мовила пані Тамар. - Ви дуже добра, Марфо.

- Ні, - уперто заперечила та. - Щоб ви знали, уперше я не просмажила голубів як треба, вони були тверді; але я... усе в мене валилося з рук. Адже я безмежно вірю в Нього, пані Тамар!

- Я теж, - благоговійно відповіла пані Тамар. - А що ще Він говорив, Марфочко? Що Він казав Марії? Про що вчив?

- Не знаю, - відповіла Марфа. - Я спитала Марію, - та ж знаєте, яка вона навіжена. "Я вже не пам'ятаю, каже, їй-Богу, не можу тобі передати жодного слова, але це було дивовижно прекрасно, Марфа, і я безмірно щаслива..."

- Що ж, це варто того, - погодилася пані Тамар.

Тут Марфа висякалася, щоб приховати сльози, і сказала:

- Давайте, пані Грюнфельд, я переповию вашого опецька...

1932

Лазар

Дійшла до Віфанії звістка, що галилеянина схоплено й кинуто до темниці.

Почувши це, Марфа сплеснула руками, і з очей її бризнули сльози.

- Бачите, - зойкнула вона, - я ж казала! Нащо Він пішов у Єрусалим, нащо не лишився тут! Тут би ніхто не довідався про Нього... Він міг би спокійно теслярувати... влаштував би майстерню в нас у дворику...

Лазар був блідий, і очі його гарячково блищали.

- Дурна твоя мова, Марфо, - дорікнув він. - Він мусив йти до Єрусалиму. Повинен був постати проти цих... цих фарисеїв і митарів, повинен був сказати їм в очі, що і як... Ви, жінки, не розумієте цього.

- Я розумію, - тихо й палко проказала Марія. - І знаю, що буде. Станеться чудо. Він рухне пальцем, - і стіни відкриються... й усі пізнають Його, і впадуть перед Ним навколішки, і будуть кричати. "Чудо!"

- Якби ж то, - глухо відгукнулась Марфа. - Він ніколи не вмів піклуватися про себе. Нічого Він для себе не зробить, нічим собі не стане допомагати. Хіба що, - вона, широко розкрила очі, - хіба що інші Йому допоможуть. Може Він чекає, що Його прийдуть рятувати всі ті, хто чув Його... всі, кому Він допомагав... що вони опережуться мечами й примчать...

- Звісно! - погодився Лазар. - Ви не бійтесь, дівчата, адже за Ним - вся Іудея! Не вистачає ще, щоб... хотів би я подивитися... Марфо, збери речі в дорогу. Піду в Єрусалим.

Марія схопилася.

- Я теж піду з тобою. Хочу побачити, як розкриються стіни з і Він з'явиться в небесному сяйві. Марфо, це буде чудово!

Марфа хотіла щось сказати, але промовчала.

- Йдіть, молодь, - мовила вона. - Хтось мусить же лишитися стерегти будинок... годувати курей та кіз... Зараз я приготую вам одяг та хліб на дорогу. Я так рада, що ви там будете.

Коли вона повернулася, розчервонівшись від кухонного жару, Лазар був блідо-синій і сполошений.

- Я нездужає, Марфочко, - буркнув він. - Як на вулиці?

- Дуже тепло, - відповіла Марфа. - Добре вам буде йти.

- Тепло, тепло, - сердито передражнив її Лазар. А там, на пагорбах Єрусалима, завжди дме холодний вітер.

- Я приготувала тобі теплий плащ, - сказала Марфа.

- Теплий плащ... - невдоволено пробурмотів Лазар. - Спітнієш у ньому, потім обдує холодом, та й потому! Ну-бо, помацай, чи нема у мене жару? Не хотілося б мені занедужати в дорозі... На Марію надія погана... А який Йому буде від мене толк, якщо я, скажімо, занедужаю?

- У тебе немає жару, - заспокоювала його Марфа, думаючи, собі: "Боже, який став Лазар з тих пір... з тих пір, як воскрес із мертвих!"

- Тоді мене теж протягло, коли... коли я так сильно занедужав, - заклопотано мовив Ла-зар; він не любив згадувати про свою смерть. - Знаєш, Марфочко, з тієї пори мені все щось не по собі. Подорож, хвилювання, - ні, це не для мене. Але я, звісно, піду, як тільки мене перестане морозити.

- Я знаю, що підеш, - з важким серцем сказала Марфа. - Хтось повинен прийти Його рятувати! Адже ти пам'ятаєш, що Він тебе... зцілив, - нерішуче додала вона, тому що їй здавалося неделікатним говорити про воскресіння з мертвих. - Знаєш, Лазарю, коли ви Його звільните, ти зможеш попросити, щоб Він допоміг тобі - якщо стане недобре...

- Це вірно, - зітхнув Лазар. - Але що, якщо я туди не дійду? Що як ми прийдемо надто пізно? Треба зважити всі можливості. І раптом у Єрусалимі що-небудь відбудеться? Марфо, ти не знаєш римських воїнів. О, Боже, якби я був здоровий!

- Але ти здоровий, Лазарю, - з притиском мовила Марфа. - Ти ПОВИНЕН бути здоровий, якщо Він тебе зцілив!

- Здоровий?! - гірко повторив Лазар. - Мені ж то краще знати, здоровий я чи ні. Скажу тільки, що з тих пір мені й хвилини не було легко... Ні, ні, я Йому страшенно вдячний за те, що Він мене... поставив на ноги, не сумнівайся, Марфо. Але хто одного разу пізнав це, як я, той... той... - Лазар здригнувся і закрив обличчя руками. - Прошу тебе, Марфо, лиш мене тепер; я зберуся з силами... тільки хвилинку... це, звичайно, пройде.

Марфа тихенько сіла у дворі: вона дивилася просто перед собою сухими нерухомими очима; руки її були складені, але вона не молилася. Підійшли чорні кури, поглядаючи на неї одним оком; та, на дочекавшись від Марфи зерна, пішли собі подрімати в полуденній тіні.

На поріг повільно вибрався Лазар, смертельно блідий, зуби його цокотіли.

- Я... я не можу зараз, Марфо, - затинаючись, ледве вимовив він. - Мені так хотілося б піти... можливо, завтра...

У Марфи стислося серце.

- Іди, йди, ляж, Лазарю, - ледве вимовила вона. - Ти... ти не можеш нікуди йти!

- Я б пішов, - трясучись у пропасниці, відказав Лазар, - але якщо ти так думаєш, Мар-фочко... Може завтра... Ти ж не залишиш мене на самоті? Що я тут буду робити один!

Марфа підвелася.

- Йди, лягай, - промовила вона своїм звичайним грубим голосом. - Я лишуся з тобою.

В цей час у двір вийшла Марія, готова у дорогу.

- Ну, Лазарю, йдемо?

- Лазареві не можна нікуди йти, - сухо відповіла Марфа. - Він нездужає.

- Тоді я піду одна, - з глибоким зітханням мовила Марія. - Побачити чудо.

З очей Лазаря повільно текли сльози.

- Мені дуже хочеться піти з нею, Марфо, але я так боюся... ще раз померти!

1932


П'ять хлібів

...Що я проти Нього маю? Я вам скажу прямо, сусіде: проти Його вчення я не маю нічого. Ні. Якось слухав я Його проповідь, і, знаєте, ледве не став Його учнем. Повернувся додому, та й кажу двоюрідному братові, сідельнику: треба б тобі Його послухати; Він, чи чуєш, по-своєму пророк. Гарно говорить, що вірно, то вірно; так за душу й бере. У мене тоді в очах сльози стояли, і найбільше мені хотілося закрити свою крамничку і йти за Ним, щоб ніколи вже не втрачати з очей. "Роздай усе, що маєш, - казав Він - та йди за мною. Люби ближнього свого, допомагай бідним і прощай тим, хто тебе скривдив", - і все таке інше. Я простий пекар, але коли я слухав Його, те, скажу вам, народилася в мені дивна радість і біль - не знаю, як це пояснити: тисне так, що хоч падай на коліна й плач, - і при тім так чудно й легко, немов усе з мене спадає, розумієте, всі турботи, вся злість. Я тоді так і сказав двоюрідному братові - ех ти, лопуше, хоч би посоромився, усе лихословиш, усе рахуєш, хто й скільки тобі винен і скільки тобі треба платити: десятину, податки, відсотки. Роздав би ти краще бідним усе своє добро, покинув би дружину, дітей, та й пішов би за Ним...

І за те, що Він зцілює недужих і божевільних, за це я теж Йому не дорікну. Правда, якась дивна й неприродна сила в Нього; але ж всім відомо, що наші лікарі - ошуканці, та й римські нітрохи не кращі за наших; грошики брати - це вони вміють, а покличте їх до вмираючого - тільки плечима стенуть та й скажуть, що треба було кликати раніше. Раніше! Моя покійниця дружина два роки страждала кровотечею. Вже я водив-водив її по лікарях; ви й уявити собі не можете, скільки грошей викинув, а так ніхто й не допоміг. От якщо б Він тоді ходив по містах, упав би я перед Ним навколішки й сказав би: "Господи, зціли цю жінку!" І вона торкнулася б Його одягу, - і одужала б. Бідолашна такого натерпілася, що й не розповіси... Ні, це добре, що Він зціляє хворих. Ну, звичайно, лікарчуки здіймають бучу, - обман, мовляв, це й шахрайство, треба б заборонити Йому й все таке інше; так що ви хочете, адже тут зіштовхнулися різні інтереси. Хто хоче допомагати людям і рятувати світ, той завжди натикається на чийсь інтерес; усім не догодиш, без цього не обходиться. От я й кажу, - нехай собі зцілює, нехай навіть воскрешає мертвих, але те, що Він зробив з п'ятьма хлібами, - це вже недобре. Як пекар, скажу вам, - велика це несправедливість по відношенню до пекарів.

Ви не чули про цих п'ять хлібів? Дивно; всі пекарі із себе виходять від цієї історії. А було, кажуть, так: прийшла до Нього велика юрба в пустельне місце, і Він зціляв хворих. А як стало хилитись до вечора, наблизилися до нього учні Його, говорячи: "Порожнє місце це, і час пізній. Відпусти людей, нехай повернуться в селища свої, куплять собі їжі". Він тоді їм і говорить: "Не треба їм іти, дайте їм поїсти". А вони Йому: "Немає в нас тут нічого, крім п'яти хлібів і двох риб". Тоді Він сказав: "Принесіть же мені сюди". І, звелівши людям сісти на траву й взявши ті п'ять хлібів і дві риби, глянув на небо, благословив їх й, відламуючи, став давати хліб учням, а вони - людям. І їли всі, і наситилися. І зібрали після цього крихт - дванадцять кошиків повних. А тих, які їли, було близько п'яти тисяч одних лише чоловіків, не рахуючи дітей та жінок.

Погодитеся, сусіде, жодному пекареві не буде таке до смаку, та й з якої речі? Якщо так піде, щоб кожен міг наситити п'ять тисяч людей п'ятьма хлібами й двома рибками, тоді пекарям старцювати йти, чи що? Ну, риби - добре; самі по собі у воді водяться, їх може всякий ловити скільки захоче. А пекар повинен за дорогою ціною борошно купувати й дрова, наймати помічника й платити йому; треба крамницю тримати, податки платити, та мало що іще, і, зрештою, він радий буває, якщо залишиться хоч який-небудь гріш на життя, аби тільки не жебрати. А Цей - Цей тільки гляне на небо, і вже в Нього досить хліба, щоб нагодувати п'ять або скільки там тисяч чоловік! Борошно Йому нічого не коштує, і дрова не треба казна-звідки вози-ти, і ніяких витрат, ніякої праці, - звичайно, так можна й задурно хліб роздавати, правда? І Він не дивиться, що через цього довколишні пекарі втрачають чесно зароблені гроші.

Ні, скажу я вам, це - нерівноправна конкуренція, і треба б це заборонити. Хай тоді сплачує податки, як ми, якщо надумав займатися хлібопеченням! На нас уже насідають люди, кажуть: як же так, такі безбожні гроші ви просите за паршивий хлібець! Даром треба хліб роздавати, як Він! Та які ще хліби-то у Нього білі, пишні, духм'яні, пальчики оближеш! Нам вже довелося знизити ціни на булочні вироби; слово честі, продаємо нижче собівартості, аби тільки не закривати торгівлі; але до чого ми так докотимося - от над чим ламають собі голову пекарі! А в іншому місці кажуть, наситив Він чотири тисячі чоловік, навіть не рахуючи дітей та жінок, сімома хлібами та кількома рибами, але там зібрали тільки чотири кошики крихт! Видно, і в Нього гірше справа пішла. Але нас, пекарів, Він розорить підчисту. Кажу я вам: Він це робить тільки з ворожнечі до нас, пекарів. Рибні торговці теж гарчать, - ну, ці вже й не знають, що питати за свою рибу; адже риболовля - далеко не таке почесне і духовне ремесло, як хлібопекарство.

Слухайте, сусіде: я стара людина й самотня на цьому світі; у мене ні дружини, ні дітей, то чи багато мені треба?! От лишень днями пропонував я своєму помічникові - хай бере мою пекарню собі на шию. Так що справа тут не в зиску; слово честі, я волів би роздати скромне своє майно й піти за Ним, щоб проповідувати любов до ближнього й робити все, що Він велить. Але ж бачу я, як Він вороже ставиться до нас, пекарів, то й скажу: "Ні, нізащо! Я, як пекар, бачу - ніяке цей не порятунок світу, а просто розорення для нашого брата. Мені дуже шкода, але я цього не подарую. Це неможливо!

Звичайно, ми подали на Нього скаргу Анану й наміснику - нащо Він порушує цеховий устав і бунтує людей. Але вам же відомо, яка тяганина в цих канцеляріях. Ви мене знаєте, сусіде; я чоловік мирний і ні з ким не шукаю сварки. Але якщо Він з'явиться в Єрусалим, я стану посеред вулиці й буду кричати: "Розіпніть Його, Розіпніть!"

1937

Розп'яття

І закликав Пілат Наума, мужа вченого і в історії знаючого, та й сказав йому:

- Науме, я прикро вражений, що ваш народ будь-що хоче розіп'яти цього чоловіка. Побий вас грім, адже це беззаконня!

- Не було б беззаконь - не було б історії, відказав Наум.

- Я не бажаю мати нічого спільного з цією справою, мовив Пілат. - Скажи їм, хай ще подумають.

- Пізно, - відповів Наум. - Я, щоправда, стежу за подіями лише по книгах, і тому не пішов дивитися на страту; але тільки що з місця того прибігла моя служниця й розповіла, що він уже на хресті, між двома іншими розп'ятими.

І спохмурнів Пілат, і закрив лице своє долонями. Через якийсь час сказав він:

- Тоді не будемо про це. Але скажи мені, що зробили ті, що праворуч і ліворуч?

- Не зумію тобі відповісти, - сказав Наум. - Одні кажуть, що це розбійники, інші - що якісь проповідники. Наскільки я можу судити, спираючись на історію, вони, певно, займалися політикою; тільки не вкладається мені в голові, як це народ розіпнув їх обох одразу.

- Не розумію тебе, - сказав Пілат.

- Бачиш, - став пояснювати Наум, - люди час від часу розпинають того, хто праворуч, потім того, хто ліворуч; в історії завжди так бувало. У кожної епохи свої мученики. В одні часи ув'язнюють чи розпинають того, хто бореться за нації; в інші часи настає черга того, хто заявляє, що треба боротися за бідних і рабів. Одне змінює інше, і всьому свій час.

- Он воно як, - зауважив Пілат, - отже, ви розпинаєте всякого, хто жив заради якоїсь високої мети?

- Майже так, - сказав Наум. - Однак є тут заковика. Часом подумаєш, що один оспівує скорше ненависть до іншого, ніж ті високі цілі, які вони проголошують. Людей завжди розпи-нають за що-небудь прекрасне й велике. Той, хто цього разу потрапив на хрест, віддає своє життя за велику справу; той же, хто його до хреста тягне й цвяхує, - той, Пілате, завжди злий, неосвічений і бридкий на виду. Звісно ж нації - річ велика й прекрасна,...

- Особливо, наша, римська, - вставив Пілат.

- ...наша теж, - продовжив Наум. - Але й справедливість стосовно бідняків - велика й прекрасна річ. І все-таки ці люди від злості й ненависті здатні передушити один одного за такі великі й прекрасні речі. Інші ж беруть сторону то одного, то іншого й щораз допомагають розіпнути того, чия черга надійшла. Або просто витріщаються на це, та ще й притакуують: так йому й треба, навіщо не взяв нашу сторону.

- Але чому ж тоді розпинають і того, хто посередині? - спитав Пілат.

- Чи бачиш, - відповів Наум, - коли верх бере правий, він розпинає лівого, але спершу - того, хто посередині. Коли верх бере лівий, він розпинає правого, але того, хто посередині - у першу голову. Буває, звісно, що виникають смути й криваві сутички; тоді правмй і лівий спільно розпинають того, хто посередині, - тому що він не вирішив, проти якого з двох боротися.

Піднімись на дах будинку свого - побачиш криваве поле, Гакелдаму: ненависть ошую й ненависть одесную, а між ними - той, хто, як кажуть, хотів усього домагатися любов'ю й розумом. Крім них, побачиш ти юрби людей, які тільки дивляться на все це, поїдаючи обід, принесений з собою. Однак, темнішає, і зараз увесь натовп побіжать по хатах, щоб не промочити одяг.

"Від шостої ж години тьма була по всій землі до години дев'ятої. А біля дев'ятої години заволав Ісус гучним голосом: "Боже Мій, Боже Мій! Чом Ти Мене залишив?" І тут завіса в храмі роздерлася надвоє, від верху до низу, і земля потряслася; і каміння розсілося".

1927


Вечір Пілата

Того дня Пілат вечеряв зі своїм ад'ютантом; це був молодий офіцер Суза, родом з Кіренаїки. Анітрохи не зважаючи на дивну мовчазність намісника, Суза весело базікав, збуджений уперше пережитим землетрусом.

- Знаєте, було дуже смішно, - просторікував він у перервах між ковтками. - Коли по обіді раптом стало темно, я вибіг з будинку подивитися, у чому справа. На сходах мені здалося, начебто ноги в мене ні з того ні із сього підкосилися чи підсковзнулись; загалом, сміховинне відчуття. Їй-богу, ваше превосходительство, у житті б не подумав, що це і є землетрус. Не встиг я дійти до рогу - біжать назустріч якісь цивільні, очі в них на лоба лізуть, і репетують: "Могили відкриваються, і скелі лопаються!" От так штука, кажу собі, невже землетрус? Ох, думаю, пощастило ж тобі, брате! Адже це досить рідкісне явище природи, чи не так?

Пілат кивнув.

- Одного разу я вже бачив землетрус, - поволі сказав він. - Це було в Кілікії... стривай, тому вже років сімнадцять чи близько того... Те було дужче.

- Взагалі ж, наче нічого й не трапилося, - безтурботно торохтів Суза. - Біля воріт, що ведуть на Гакелдаму, обвалився шмат стіни, ну так; і на цвинтарі розсілось кілька могил. Дивно, як тут неглибоко ховають, лиш на лікоть. Певно, влітку жахливо смердить.

- Звичка, - буркнув Пілат. - У Персії, так взагалі не ховають. Кладуть небіжчика на осон-ні, та й по всьому.

- Треба б заборонити, ваше превосходительство. З гігієнічних міркувань, і взагалі...

- Заборонити... - пробурчав Пілат. - Так довелось би без кінця що-небудь забороняти та наказувати; це погана політика, Сузо. Тільки не лізь до їхніх справ, - хоч спокій буде. Хочуть жити, як дикі звірі, - на здоров'я. Ех, Сузо, багато побачив я країн...

- А от хотів би я знати, від чого трапляється землетрус? - повернувся Суза до того, що більше його цікавило. - Може, під землею якісь провалля, і раптом ґрунт осідає? Однак чом при цьому так потемніло небо? От чого не можу зрозуміти. З ранку ж був звичайнісінький ясний день.

- Пробачте, пане, - перебив його старий Пападокітіс, грек з Доденканеських островів, що прислужував за столом. - Цього слід було очікувати після вчорашнього, пане. Учора при заході сонця небо було таке червоне, пане, я й кажу куховарці: "Міріам, завтра чекай грози чи циклону". - "А в мене, - каже, - поперек ломить". Так що й треба було чогось такого чекати, пане. Пробачте.

- Чогось треба було очікувати... - задумливо повторив Пілат. - Знаєш, Сузо, я теж сьогодні на щось сподівався. З ранку, з тих пір, як видав їм того чоловіка з Назарету; а я мусив його видати, бо римська політика принципово не втручається в місцеві справи, затям це собі, Сузо: чим менше люди мають справи з державною владою, тим легше вони її терплять... Так на чому я спинився?

- На чоловіку з Назарету, - підказав Суза.

- Так, на цьому назареянині. Знаєш, Сузо, я адже трохи цікавився цією людиною; власне, народився він, у Віфлеємі... Думаю, тутешні тубільці зробили те, що ми називаємо вбивством, прикритим судовим вироком; але це їхня справа. Якби я його не видав їм, вони б його все одно розтерзали, і римська адміністрація тільки осоромилася б. Втім, це справи не стосується. Анан казав мені, що це був небезпечний чоловік. Коли він народився, то нібито прийшли до нього віфлеємські пастухи й поклонилися йому, немов якому-небудь цареві. Та й недавно тут його зустрічали, як тріумфатора. Не вкладається це у мене в голові, Сузо. Я все-таки очікував...

- Чого ви очікували? - по довгій паузі нагадав Суза.

- Чекав, що прийдуть його віфлеємці. Що не залишать його в лабетах тутешніх інтриганів. Що прийдуть вони до мене й скажуть: "Пане, це наша людина й дещо для нас значить; і от ми прийшли, щоб сказати вам: ми стоїмо за нього, і не дозволимо зробити над ним кривди..." Сузо, я з надією чекав на цих людей з гір; я вже ситий по горло тутешніми базіками й сутяжниками... І я б відповів їм: "Слава богам, віфлеємці, я чекав на вас. Чекав і заради нього, і заради вас, і заради вашої країни. Не можна управляти ганчір'яними ляльками; управляти можна тільки людьми, а не базіками. З таких як ви, робляться солдати, що не здаються; з таких людей створюються народи й держави. Казали мені, цей ваш земляк воскрешав мертвих. Але скажіть, кому потрібні мертві? Але ось ви тут, і я бачу, що ця людина вміє воскрешати й живих: він вселив їм щось, схоже на вірність, і честь, і... ми, римляни, називаємо це доблесть; не знаю, як це буде по-вашому, віфлеємці, але це є у вас. Думаю, людина ця ще багато чого зробить. Шкода, якщо він загине".

Пілат змовк у задумі, несвідомо змітаючи крихти зі столу.

- Ні, не прийшли, - глухо проказав він. - Ех, Сузо, яка це марнота - влада.

1932

Кредо Пілата

"...Ісус же відповідав: ...І на те народився й на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину; усякий, хто від істини, слухає гласу Мого. Пілат же сказав Йому: Що є істина? І сказавши це, знову вийшов до іудеїв і сказав їм: жодної провини не знаходжу я в Ньому".

(Іоан, 18, 37-38)

Увечері прийшов до Пілата один чоловік, шанований у місті, на імення Йосип з Аримафеї, колишній учень Христа.

В глибокій зажурі благав він видати йому тіло Ісусове. Пілат відповів згодою, промовивши:

- Він розп'ятий безвинно.

- Але ж ти сам віддав його на смерть, - здивовано зауважив Йосип.

- Це так, - знехотя погодився Пілат. - І знаю, що люди думають, начебто я вчинив так зі страху перед тими горланями з їх Вараввою. Послати б на них хоч би з п'ятьох солдатів - хутко б присмиріли. Але не в тім справа, Йосипе. Не в тім, - помовчавши, продовжував він. - А от коли розмовляв я з ним, побачив - недалекі часи, коли його учні будуть розпинати інших: в ім'я його, в ім'я його істини розпинати будуть і мучити всіх інших, убивати інші істини й піднімати на плечі інших Варавв. Чоловік той тлумачив істину. Що є істина?

Ви - дивний народ, багато говорите. Всі-то у вас фарисеї, та пророки, та спасителі й усякі інші сектанти. І кожен, прийшовши до якоїсь істини, забороняє всі інші... Однаково, якби столяр, зробивши новий стілець, заборонив би сідати на всі інші, зроблені ким би то ні було до нього. Немов би те, що от зроблено новий стілець, заперечує всі старі стільці. Можливо, звичайно, що новий стілець краще, приємніше на вигляд та зручніше за інші; але від чого ж, о боги, не можна втомленому чоловікові сісти на будь-який інший, нехай жалюгідний, нехай поточений хробаками, або просто на кам'яну лаву? Людина стомлена, змучена, потребує відпочинку; а тут ви його просто-таки силою стягуєте з сидіння, на котре він опустився, і змушуєте пересісти на ваше. Не розумію я вас, Йосипе.

- Істина, - заперечив Йосип Аримафейський, - не те саме, що стілець і відпочинок. Це скорше веління, що закликає: йди туди-то, зроби те-то; вразь ворога, завоюй це місто, покарай зраду та інше в цьому роді. Хто не кориться такому велінню, той зрадник і ворог. Он яка справа з істиною.

- Ех, Йосипе, - зітхнув Пілат, - адже ти знаєш, я солдат, і більшу частину життя провів із солдатами. Я завжди корився наказам, але не тому, що вони були істиною. Істиною було інше: що я бував змучений спрагою; що тужив за матір'ю - або за славою; істиною було що той солдат думав про свою подругу, а цей - про поле своє або про запряжку. Істиною було, що, не будь наказів, ніхто з цих солдатів не пішов би вбивати інших людей, таких же втомлених і нещасних. Так що ж є істина? Вірю, я хоч трошки дотримуюся істини, думаючи про солдатів, а не про накази.

- Істина - наказ не командира, але розуму, - відповідав Йосип Аримафейський. - От бачиш ти: ця колона біла; якщо я стану повторювати тобі, що вона чорна, це буде проти твого розуму, і ти не дозволиш мені це твердити.

- Чому ж? - заперечив Пілат. - Я сказав би собі, що ти, видно, дуже нещасний та похмурий чоловік, раз бачиш біле чорним; спробував би розважити тебе; справді, я відчував би тоді до тебе більшу цікавість. І якщо б ти навіть просто помилився, - я сказав би собі, що в помил-ці твоїй стільки ж твоєї душі, скільки й у твоїй істині.

- Нема моєї істини, - сказав Йосип Аримафейський.- Є лише єдина істина для всіх.

- Яка ж?

- Та, у яку я вірую.

- То-то й воно, - повільно проказав Пілат. Виходить, вона - тільки твоя. Ви як малі діти, які думають, що світ кінчається за їхнім парканом, а далі вже нічого немає. А світ великий, Йосипе, у ньому є місце для багато чого. Думаю, і в нашій дійсності є місце для багатьох істин. Дивись: я чужоземець у цьому краї, і далеко за обрієм мій дім; і все-таки я не можу сказати: ця країна неправильна. Так само чуже мені і вчення вашого Ісуса; чи твердити мені з цієї причини, що воно помилкове? Я так думаю, Йосипе: всі країни правильні; тільки світ повинен бути достатньо просторим, щоб всі вони вмістилися у нього, поряд одна з одною. От якби хто-небудь спробував помістити Аравію на те саме місце, де лежить Понт, те це було б неправильно. Точно так само й з істинами. Світ повинен бути безмежно великий, просторий і вільний, щоб умістилися в нього всі справжні істини. І я думаю, Йосипе, такий він і є. Зійди на дуже високу гору, - з вершини її побачиш, як зливаються предмети, як би урівнюючись в єдину площину. Так само й істини зливаються, якщо дивитися на них з якоїсь віддалі. Однак людина не живе й не може жити на вершинах; їй досить бачити поблизу дім свій або поле, повні істин та реальних речей; от істинне місце людині й справам її. Але часом вона може підняти погляд на гірські хребти або до неба й сказати собі, що коли дивитися звідти, то істини й предмети, щоправда, залишаються, ніщо не відняте від них, але вони зливаються з чимось набагато більшим, що вже - не його надбання. Возлюбити цей широкий образ і при цьому обробляти свою маленьку ниву - це, Йосипе, майже як богослужіння. І я думаю, - Батько небесний того чоловіка, про якого ми говоримо, дійсно існує десь, але чудово уживається з Апполоном та іншими богами. Частково вони проникають один у одного, частково сусідять. Глянь - у небі неймовірно багато місця. Я радий, що є там і Батько небесний.

- Ти не гарячий і не холодний, - мовив, встаючи, Йосип з Аримафеї. - Ти тільки теплий.

- Ні! - мовив Пілат. - Я вірую, вірую, я палко вірую, що істина є, і людина пізнає її. Надто вбого вважати, що істина є лиш для того, щоб людина не могла її пізнати. Він пізнає її, так; але - хто? Я або ти? Чи може, всі разом? Я вірю, - кожний володіє часткою її: і той, хто каже "так", і той, хто каже "ні". Якби ці двоє об'єдналися й зрозуміли один одного, виникла б істина у всій своїй повноті. Звичайно, "так" і "ні" не можна з'єднати, але люди - вони завжди можуть об'єднатися; у людях більше Істини, ніж у словах. Мені краще зрозумілі люди, ніж їхні істини; але ж у цьому - теж віра, Йосипе Аримафейський. для цього теж слід підтримувати в собі захват і екстаз. Я - вірую. Вірую абсолютно, без сумнівів. Але - що є істина?

1920


Анан

Ви питаєте, шановний Бенханане, чи був винен він? Бачте, я ж не засуджував його до смерті, я тільки відправив його до Каіафи. Нехай вам Каіафа й відповідає, яку провину знайшов він на ньому, я особисто нічого спільного з цим не маю.

Я старий практик, Бенханане, і скажу вам відверто. По-моєму, у його вченні подекуди було здорове зерно. Цей чоловік багато в чому був правий, Бенханане, і наміри мав чесні; тільки тактика його була погана. З такою тактикою він і не міг ніколи виграти. Йому б краще книгу написати й випустити у світ. Люди б читали, казали б, - мовляв, слабка книга, або - тут все перебільшене, нічого в ній немає нового й усяке таке, як звичайно тлумачать книги. А згодом так чи інак про цю книгу стали б писати інші, а там і треті, дивишся, що-небудь та й прищепилося б. Не все, не вчення в цілому, - та ж цього розумні люди й не вимагають. Досить, якщо проб'єш хоча б одну-дві свої ідеї. От як це робиться, люб'язний Бенханане, а інакше нічого не вийде, якщо ми хочемо виправити людство. Тут треба діяти терпляче, потихеньку. Повторюю, потрібна правильна тактика; а то що це за правда, якщо не вмієш її домогтися?

У тому-то й полягала його помилка, - нетерплячий був. Одним махом хотів світ врятувати, так ще всупереч бажанню цього самого світу. А так не можна, Бенханане. Не слід було йому йти до мети так прямо й поспішно. Правду треба протягати контрабандою, сіяти її потроху - тут крихту, там зернятко, щоб люди встигли звикнути. А не так раптом: роздай усе, що маєш, й таке інше. Поганий це спосіб.

І він повинен був краще стежити за своїми вчинками. Приміром, нащо він накинувся з бичем на мінял у храмі? Вони ж також добрі євреї, братику мій, і хочуть якось годуватися! Звичайно, міняльним столам не місце у храмі, але вони там прижилися споконвіку, так нащо ж шум піднімати? Подав би на них скаргу в синедріон, і добре. Може синедріон велів би їм помістити свої столики подалі, і все було б у порядку. Завжди дуже важливо, як що робити. Якщо хочеш чогось досягти в нашому світі, ніколи не втрачай голови і вмій володіти собою; тут завжди потрібен холодний і тверезий розум.

А ці вже мені його народні збіговиська! Погодитеся, Бенханане, це ніякій владі не до смаку. Або нащо він допустив, щоб його так зустрічали, коли він приїхав у Єрусалим? Ви уяви не маєте, яке це викликало роздратування. Приплентався б пішечки, з тим би привітався, цьому вклонився - от як треба, якщо хочеш набути впливу. Я навіть чув, начебто він прийняв частування від одного римського митаря, але в це вже я не вірю; ні, такої нетактовності він би не допустив; це просто зла плітка!

І чудеса йому нічого було влаштовувати; на них-то він і повинен був зламати собі шию. Милий мій, всім однаково не допоможеш, а ті, для кого він не сотворив чуда, потім озлилися. Або історія з жоною прелюбодійною, - кажуть, це було насправді, Бенханане, тоді це страшна помилка з його боку. Сказати суддям просто в лице, що й вони не безвинні, - так яка ж після цього може бути у світі юстиція? Ні, повторюю - помилка за помилкою... Учив би собі, але нічого не робив би; він не повинен був так страшно буквально розуміти власне вчення, і нічого було намагатись негайно проводити його у життя. Погано він узявся до діла, люб'язний Бенханане; між нами говорячи, як у чому він був, ймовірно, правий, але тактику він обрав помилкову; в такому випадку справа й не могла обернутись інакше.

Не ламайте собі голову, Бенханане; все в порядку. Він був праведний чоловік, але якщо хотів порятувати людство, то повинен був діяти не так радикально.

Що? Чи по праву він був засуджений? Що за питання! Я ж кажу вам, - тактично він не міг не програти!

1934

Каіафа

Сідайте, люб'язний Бенханане, я весь до ваших послуг. Отже, ви бажаєте довідатись мою думку про те, чи по праву був розіп'ятий цей чоловік. Все дуже просто, пане мій. По-перше, нам до цього справи нема, не ми засудили його до смерті, ми лише видали його римському Наміснику, чи не так? Нащо ж нам брати на себе відповідальність, вірно? Був він засуджений справедливо - добре; а якщо несправедливо, то тут винні римляни, і коли-небудь ми їм поставимо це на карб. Ось так-то, мій люб'язний Бенханане; на такі справи ми маємо дивитися як політики. Принаймні, я, як первосвященик, повинен враховувати політичне значення того або іншого питання. Зважте от на що, приятелю: римляни позбавили нас від особи, що... - як би це висловити? - яка з певних причинах була нам небажана; і при цьому вся відповідальність падає на них...

Що? Які маю я на увазі причини? Бенханане, Бенханане, здається мені, нинішнє покоління недостатньо усвідомлює свій патріотичний обов'язок. Невже ви не тямите, якої шкоди завдає нам той, хто нападає на такі визнані авторитети, як наші фарисеї й законники? То що ж тоді подумають про нас римляни? Адже це значить підривати національну самосвідомість! Ми, напроти, зобов'язані з патріотичних міркувань підтримувати їхній престиж, якщо не хочемо, щоб наш народ піддався чужому впливу! Той в Ізраїлі, хто руйнує віру у фарисеїв, діє на руку римлянам. А ми повернули справу так, що скарали його самі римляни! От що називається політикою, Бенханане. А тепер знаходяться різні нишпорки, які бажають будь-що з'ясувати, чи по праву було страчено цю людину! Затямте, парубче, інтереси батьківщини вищі за всяке право. Я краще інших знаю, що в наших фарисеїв є вади; між нами кажучи, всі вони базіки й шахраї, але не можемо ж ми дозволити кому б то ні було підривати їхній авторитет! Знаю, Бенханане, ви були його учнем, вам подобалося його вчення про те, що ми повинні любити ближніх і ворогів своїх та інше в цьому роді; але скажіть самі, - що це дасть нам, євреям?

І ще одне. Він не повинен був заявляти, що прийшов порятувати людство, що він Месія й син Божий або як там ще. Адже ж ми знаємо, що народився він у Назареті - отже який же він Спаситель?! Живі ще люди, які пам'ятають його хлопчиськом, сином теслі, - і цей чоловік уявив, начебто в силах врятувати цілий світ? Куди йому! Я правовірний єврей, Бенханане, однак ніхто не переконає мене в тім, що хто-небудь з наших у змозі спокутувати гріхи цілого світу. Це було б наївною переоцінкою сил наших, друже. От якби щось подібне заявив про себе римлянин чи єгиптянин - нічого не скажеш, але якийсь еврейчик з Галилеї - та це ж смішно! Хай розповідає комусь іншому, що з'явився врятувати людство, тільки не нам, Бенханане. Не нам. Ні, не нам!

1934


Лже-Лот, або
Про любов до Батьківщини

"І прийшли ті два Янголи до Содому в образі подорожніх увечері, коли Лот сидів біля міських воріт. Побачив їх, встав, щоб зустріти, і вклонился лицем до землі.

І сказав: панове мої! Увійдіть в дім раба вашого, і ночуйте, і вмийте ноги ваші, і встанете вранці, і підете шляхом своїм. Але вони сказали: ні, ми ночуємо просто неба.

Він же ревно умовляв їх; і вони пішли до нього і увійшли в будинок його. Він частував їх, і випік хліб, і вони їли...

І мовили ті мужі Лоту: хто ще є тут у тебе? Чи зяті, чи сини твої, чи доньки, і хто б не був у тебе в місті, всіх виведи з місця сього.

Бо знищимо ми місце се; бо великий стогін на жителів його до Господа, і Господь послав нас винищити його.

Збентежився Лот, почувши це, і спитав:

- Чому ж я повинен піти з міста?

- Господь не хоче погубити праведного, - була відповідь.

Довго мовчав Лот, а потім спитав:

- Дозвольте ж мені піти до доньок і зятів моїх, і сказати їм, щоб збирались вони в дорогу.

- Зроби так, - сказали Янголи. "І вийшов Лот", і побіг вулицями Содома, і гукав до всіх жителів його:

-".. Встаньте, вийдіть з місця цього, бо Господь знищить це місто. Але люди йому не повірили".

Лот повернувся додому, але не міг спати і катувався всю ніч. "Коли зійшла зоря, Янголи почали квапити Лота, кажучи: встань, візьми дружину твою і дочок твоїх, щоб не загинути тобі за беззаконня міста".

- Не піду! - сказав Лот. - Не гнівайтесь на мене, але я не піду. Всю ніч я думав про це. Я не можу піти, бо і я з Содома.

- Але ти праведник, - заперечили Янголи, - а вони грішники, і стогін про їх беззаконня розгнівав Господа. Яке тобі діло до них?

- Не знаю, - відповідав Лот. - Я і сам про це думав. Все життя я засуджував своїх земляков, засуджував дуже строго, мені зараз навіть страшно згадати про це, бо вони приречені на загибель. Коли я бував в місті Сигор, мені здавалось, що люди там кращі, ніж у нас, в Содомі.

- Встань же і йди в місто Сигор, - сказали Янголи. - Того міста кара не торкнеться.

- Що мені Сигор! - відказав їм Лот. - Є там один праведник, в Сигорі. Скільки я не говорив з ним, він завжди засуджував своїх земляків, а я гнівався на содомлян за їхні гріхи, але зараз я не можу покинути їх. Прошу вас, залиште меня тут.

І сказав Янгол:

- Господь наказав покарати Содом.

- Хай звершиться воля Його, - тихо відмовив Лот. - Я думав про це всю ніч. Я багато що згадував і плакав. Ви чули коли-небуть, як співають у нас в Содомі? Ні, ви не чули наших песен, інакше ви не прийшли б карати Содом. Я уявляв собі, як наші дівчата, похитуючи стегнами, йдуть вулицею і тихенько наспівують, як вони сміються, наповнюючи глеки біля колодязя. В жодному колодязі немає такої чистої води, як в Содомі! І жодне наріччя не звучит солодше для слуху, ніж те, яким говорять у вас. Коли лепече маля, я розумію його, ніби це моє власне дитя. Діти грають в ті ж забавки, що я грався хлопчаком... Коли я плакав, мати утішала меня нашим содомським наріччям. Прости, Господи, це було наче вчора.

- Содом грішний, - строго сказав інший Янгол, і тому...

- Грішний, я знаю, - нетерпляче перервав його Лот. А бачили ви, як уміють працювати наші ремісники? Ніби граючись! Поглянеш на зроблений ними горщик чи тканину - душа радіє. Очей не відведеш від роботи. А коли бачиш, що вони грішать, стає в багато раз гірше, ніж якби б ці гріхи творив хто-нибудь з Сигора. Від цього так сумно на душі, ніби я сам грішу разом з ними. Що з того, що я праведний, адже і я содомець. Судити Содом, то судити й мене! Не хочу бути праведником. Я такий же, як вони. Не піду звідси!

- І загинеш разом з усіми, - розгнівався Янгол.

- Може й так! Але спробую врятувати їх від загибелі. Не знаю, що зроблю, але до останньої хвилини буду думати, як допомоогти їм. Хіба можу я піти!.. Я перечу Господу, і тому він не почує мене. Ех, якби Господь дав мені три роки часу, або три дні, або хоч три години. Ну що для нього три години! Якщо б він сказав мені вчора: "Йди від них, бо вони грішники", я б відповів: "Зачекай трохи, о Боже, я ще поговорю з ними. Адже я засуджував їх, замість того щоб виправляти". Але як я можу піти зараз, коли їм належить загинути? Хіба не винне і я в тому, що дійшло до цього? Я не хочу помирати. Але мені потрібно, щоб і вони жили. Я залишуся тут.

- Ти цим не врятуєш Содома.

- Знаю, адже я нічого не вдію. Але я спробую хоч що-небудь вчинити, хоч і не відаю що. Знаю тільки: не можу відступитися від них. Саме тому, що я завжди суворо засуджував їх, саме тому, що я все бачив і відповідаю за їхні гріхи. Прости, Господи, я не вмію пояснити, як вони близькі мені. Можу тільки показати це, лишившись з ними.

- Твої земляки, - сказав Янгол, - це ті, хто безгрішний і вірить в того ж Бога, що й ти. А грішники, безбожники та ідолопоклонники не земляки тобі!

- Хіба вони чужі мені, якщо всі ми содомці? Ви цього не розумієте, тому що ви не з плоті й крові. Що таке Содом? Ви кажете, що це місто гріха. Та коли содомці сміливо ставали до бою, в них говорили не їхні гріхи, а те краще, що було в них у минулому і ще повернеться в майбутньому. Навіть найгірший содомець може покласти життя за спільну справу... Якщо у меня є якісь заслуги перед Господом Богом, нехай він вважає їх за моїм народом, а не за мною. Ет, що там казати. Скажіть Господу: "Лот, слуга твій, залишається з мужами содомскими і буде захищати їх від тебе, ніби ти їх ворог!"

- Замовкни! - вигукнув Янгол. - Гріховні слова твої. Але Господь не чув їх. Збери речі та йди з міста, врятуй дружину свою і доньок.

І заплакал Лот:

- Так, це правда, треба рятувати їх. Ведіть же меня звідси.

"І що він барився, то мужі ті (Янголи), по милості до нього Господній, взяли за руки його, і дружину його, і двох доньок його"...

Коли його вели, ридав Лот, звертаючись до міста свого:

- Все, що дало мені життя, вона дало мені твоїми руками. Я плоть від плоті твоєї, народе содомский... Ти вклав до моїх вуст слова, якими говориш ти. Навіть коли я засуджував і сварив тебе, йшло це від люблячого серця. І закривши очі, я бачу тебе, бо ти живеш всередині мене, як і я жив у тобі. Мої руки рухаються так, як їх призвичаїв ти, навіть якщо я не відаю того. Мої ноги і в пустелі підуть, неначе йшли б вони вулицями Содома.

Содоме, Содоме, ти найгарніше з міст!.. Одне вікно побачу я, одне вікно, запнуте смугастою тканиною, але одразу впізнаю його, якщо це вікно в Содомі. Я наче пес, якого женуть з дому хазяйського: він опускає морду, щоб не бачити знайомих місць, але повсюди чує рідний запах... Я вірив у Господа і закон Його. А в тебе, мій Содоме, я не вірив, але ти існуєш. Інші країни для меня подібні сутінкам: я минаю їх, і мені ні на що обіпертись, нема ні муру, ані дерева, все там примарне, як поночі. А ти існуєш, і все інше існує лиш в порівнянні з тобою. Дивлюсь на тебе, і бачу тільки тебе; дивлюсь на все інше, і бачу, лише зіставляючи з тобою.

Я вірив у Бога, бо мені здавалось, що він Бог содомский. Якщо ж немає Содома, то нема і Бога.

Ворота, содомські ворота, куди ви мене ведете, в які порожні місця? Ніде там поставити ногу, бо немає під нею рідної землі. Йдіть же, доньки мої, і залиште мене тут, не можу я йти далі.

"... І вивели його, і поставили поза містом.

Коли ж вивели їх геть (Янголи), то один з них сказав: рятуй душу свою; не оглядайся назад, і ніде не зупиняйся в околиці сій; рятуйся на горі, щоб тобі не загинути...

Сонце зійшло над землею", коли це було сказане

"І пролив Господь на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь від Господа з неба"...

Тоді оглянулся Лот, скрикнув і побіг назад до міста.

- Що робиш ти, нерозумний! - кричали йому вслід.

- Йду допомагати Содому! - відказав Лот і увійшов до рідного міста.

1923

Балада про Юрая Чупа

- ...буває, - зітхнув жандармський капітан Гавелка, - часом зустрічаєш у злочинців отаку особливу совісність. Я багато чого міг би про це розповісти, але, мабуть, найбільше диво - це випадок з Юраєм Чупом. Стався він, коли я служив у Підкарпатті, в Ясині. Якось, січневою ніччю, надерлись ми у жида в корчмі. Пили окружний начальник, якийсь залізничний інспектор та інша чиста публіка. Ну і, звичайно ж, цигани. А знаєте, що за народ ці цигани!? Хамове поріддя, їй-богу. Починають грати "на вушко", усе ближче, все тісніше обступають тебе, пацюки кляті, все тихіше водять смичком і так зачаровують слух, що мало душу з тіла не виймають; по-моєму, вся ця їхня музика - одна розпуста, страшна і незбагненна. Отож, прилипли вони до мене, я й очманів, ревів як олень, розкроїв багнетом стіл, бив склянки, горланив пісні, бився головою об стіну і готовий був чи то зарізати когось, чи то закохатися - не знаю: коли цигани зачарують тебе до краю, тут вже, голубчики мої, таке витворяти почнеш... Пам'ятаю, мене вже зовсім развезло, і тут підступив до мене жид-шинкар та й говорить, що за дверима, перед трактиром, мене чекає якийсь руснячок.

- Нехай собі чекає або приходить завтра! - загорлав я. - Нині не до нього - нині я ховаю свою молодість і оплакую свої надії; я без пам'яті закоханий в одну жінку, прекрасну й неприступну - грай же, розбійник циган, розвій мій смуток - Словом, ніс я всяку нісенітницю - видно, з музикою завжди так: впадаєш у щиросердну тугу і жадаєш тільки напитись. Пройшов ще якийсь час, і знов до мене підійшов шинкар зі словами, що русин на вулиці всі ще чекає мене. Але я все ще не оплакав своєї молодості і не втопив у самородному вині свого суму; я тільки махнув рукою, немов Чінгісхан який, - мовляв, все єдино, аби цигани грали; що було далі - вже й не пригадаю, але коли під ранок я вибрався з корчми, на вулиці стояв тріскучий мороз, сніг під ногами дзвенів як скло, а перед шинком стирчав русин, у білих постолах, білих гатях і білому овчинному кожусі. Углядівши мене, він низько вклонився і щось прохрипів.

- Чого тобі, братику? - кажу.- Будеш затримувати, одержиш в зуби.

- Ясновельможний пане, - відказує русин, - послав мене сюди староста Волової Леготи. Там Марину Матейову убили.

Я трохи протверезів; Волова Легота - це село або, скажімо, гірський хутір на тринадцять хат, верстах у тридцятьох від нас; словом, у зимову пору пройтися звідтіля - неабияке задоволення.

- Господи! - викгукнув я. - Так хто ж її убив?

- Я й убив, ясновельможний пане, - покірно зізнався русин. - Юрай Чуп мене прозивають, Димитра Чупа син.

- І сам йдеш на себе доносити? - напустився я на нього.

- Староста велів, - смиренно вимовив Юрай Чуп. - Юрай, наказав, йди заяви жандармові, що убив Марину Матейову.

- А за що ж ти її убив? - загорлав я.

- Бог повелів, - пояснив Юрай так, начебто це розумілось саме собою. - Бог повелів - убий Марину Матейову, рідну сестру, одержиму бісом.

- Паралік тебе розбий, - вилаявся я, - так як же ти зі своєї Волової Леготи добрався?

- З Божою поміччю, - благочестивим тоном відказав Юрай Чуп. - Господь мене зберігав, щоб я в снігу не згинув. Хай святиться ім'я Його!

Якби ви тільки знали, що таке хурделиця у Карпатах, якби могли уявити собі двометрові замети - тоді б ви зрозуміли, як оце вбогому, хирлявому чоловічкові шість годин простовбичити перед корчмою на страшному морозі, щоб повідомити, що він, Юрай Чуп, убив негідну рабу Божу Марину Матейову. Не знаю, що ви зробили б на моємо місці, але я осінив себе хрестом; перехрестився і Юрай, а потім я його заарештував; умився снігом, начепив лижі, і ми з одним жандармом, на прізвище Кроупа, рушили у гори, до Волової Леготи. І якби сам жандармський полковник зупинив мене умовлянням: "Гавелко, дурна голова, нікуди ти не пїдеш, адже в такому снігу можна й життя втратить", - я б віддав честь і відповів: "Насмілюсь доповісти, пане полковнику, на те воля Господня". І пішов би далі. І Кроупа теж пішов би, бо народився він у районі Жижкова, а я ще не зустрічав жижківця, що упустив би випадок, хвастощів заради, побувати там, де пахне пригодою або дурістю. Словом, поїхали.

Не буду описувати наш шлях. Скажу тільки, що під кінець Кроупа від страху й утоми ридав, мов мале дитя, і разів двадцять у нас з'являлася думка: мовляв, справа - труба, нам звідси не вибратись. Коротше, тридцять верст ми йшли одинадцять годин, від темна до темна; я кажу це просто для того, щоб ви уявили собі, як нам повелось. Жандарм - що кінь: якщо вже він падає лицем у сніг і пхикає, далі, мовляв, несила йти, та справи кепські, гірше не буває.

Я рухався, мов уві сні, і повторював одне: "Цей шлях подолав Юрай Чуп, чоловічок худенький, як тріска, а він ще шість годин простояв на морозі, бо виконував наказ старости; Юрай Чуп з мокрими постолами на ногах, Юрай Чуп, захоплений сніжною заметіллю; Юрай Чуп, не полишений промислом Божим ". Послухайте, якби ви побачили, що камінь котиться нагору, а не вниз, те напевно вирішили б, що це чудо; але ніхто не рахує чудом хресний шлях Юрая Чупа, що йшов донести на самого себе; але ж це був куди більш вагомий доказ якоїсь могутньої сили, ніж камінь, що котиться нагору. Зачекайте, не переривайте мене... отож, якщо кому охота бачити чудо, треба дивитись на людей, а не на камені.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Балада про Юрая Чупа Коли ми добрались до Волової Леготи, то більше були схожі на примар, і не знали, на якому ми світі. Стукаємо до старости; усі сплять, потім староста виліз з рушницею в руках, бородатий такий велетень. Побачив, хто ми, став навколішки і почав знімати з нас лижі, зберігаючи повну мовчанку. Коли я тепер згадую про це, все мені ввижається химерним видивом, урочистим і простим.

Ні слова не кажучи, староста повів нас до однієї з хат; у світлиці горіли дві свічі; перед образом молилась жінка, вся в чорному; на постелі в білій сорочці лежала мертва Марина Матейова, шия в неї була располосована ледве що не до хребців; страшна і притому навдивовижу чиста рана, немов м'ясник обробляв порося; і лице було нелюдськи біле, таким лице буває, коли кров витекла вся до останньої краплі.

Потім - також у повній безмовності - староста повів нас до себе; а в його хату вже набилося одинадцять мужиків у кожухах - не знаю, чи пом'ятаєте ви, як смердять ці кожухи з овечих шкір: якось щемно і старозавітно. Староста посадив нас за стіл, відкашлявся, поклонився і сказав:

- Во ім'я Господа нашого печалуемся про кончину раби божої Марини Матейовой. Хай змилується над нею Господь.

- Амінь, - вимовили одинадцять мужиків і перехрестились.

А староста продовжував:

- Два дні тому вночі чую я: біля порога тихенько шкребеться хтось. Думав, лисиця, взяв рушницю і пішов до дверей. Відчинив, а на порозі - жінка. Підняв її, а голова-то в неї назад і закинулась. Це була Марина Матейова з перерізаною горлянкою. Від того вона нічого й сказати не могла.

Староста вніс Марину в хату і поклав на постіль; потім звелів пастухові сурмити в трембіту і скликать до нього всіх хазяїв Волової Леготи. Коли всі зібрались, звернувся до Марини і сказав:

- Марина Матейова, доки ти жива, дай нам свідчення, хто тебе убив. Марина Матейова, чи не я убив тебе?

Марина не могла показати головою, лиш очі прикрила.

- Марина, чи не був це сусід твій Волога, син Василя? Марина прикрила свої страдницькі очі.

- Марина Матейова, а чи не хазяїн Когут, на прізвисько Ванька, що стоїть тут, вчинив це? Чи не Мартін Дудаш, твій сусід? Марина, чи не Баран це був, по імені Шандор? Марина, стоїть отут Андрій Воробець, чи не він вчинив зло? Марина, от тепер перед тобою Климко Безвухий, чи не він? І чи не цей мужик, чи не Штепан Бобот? Марина, а може, скоїв лихо Татка, лісник, син Михала Татки? Марина...

У цю хвилину розчинились двері, і ввійшов Юрай Чуп, брат Марини Матейової. Марина здригнулась, очі в неї полізли з орбіт.

- Марина, - продовжував староста, - хто ж убив тебе? Чи не приходив сюди Федір, по імені Терентик? Але Марина вже не відповідала.

- Молиться! - мовив Юрай Чуп, і всі чоловіки опустилися на коліна.

Нарешті староста піднявся і сказав:

- Впустіть сюди жінок!

- Рано ще, - втрутився старий Дудаш. - Покійна раба Божа, Марина Матейова, в ім'я Бога, дай знак: чи не убив тебе Дюро, пастух? Настала тиша.

- Марина Матейова, душа, що стала перед Господом, чи не Іван Той, Іванів син, убив тебе? В усіх перехопило подих.

- Марина Матейова, в ім'я Бога живого, адже виходить, що убив тебе рідний брат, Юрай Чуп?

- Я убив, - сказав Юрай Чуп. - Господь повелів мені: убий Марину, у неї вселився злий дух.

- Закрийте їй очі, - наказав староста. - А ти, Юрай, підеш тепер у Ясиню і з'явишся до жандармів. Убив, скажеш, Марину Матейову. І до тієї пори не присядеш і крихти в рот не візьмеш. Йди, Юрай!

Після цих слів староста відчинив двері і впустив у хату жінок, щоб вони оплакали покійницю.

Дотепер не розумію, чи від цих овечих кожухів, чи від втоми, але в тім, що я бачив і чув, було так багато разючої краси, а може - величі! Я мусив вийти на мороз, бо в мене паморочилась голова. Їй-Богу, щось росло в душі, немов обов'язок велів мені піднятись і сказати: "Люди Божі, Божі люди! Ми будемо судити Юрая Чупа світським судом, але у вас живе закон Божий ". Я готовий був поклонитися їм у пояс; але жандармові цього робити не личить. Тому я вийшов геть і так довго себе костерив, поки знову не віднайшов свою жандармську душу.

Знаєте, жандармська служба - ремесло грубе. Ранком знайшов я у Чупа в халупі доларові папірці, що покійниця Марина одержувала від чоловіка з Америки. Зрозуміло, довелось про це доповісти, ну, в суді і сфабрикували справу про убивство з метою пограбування, і Юрая присудили до страти через повішення. Але особисто мене ніхто не переконає, що той свій хресний шлях він пройшов лиш своєю волею. Мені добре відомо, що в силах людських, а що вище людських сил. І, здається, тепер я трішки уявляю собі, що таке суд Божий.


Хвала газетам

Ми настільки призвичаїлись до газет, що перестали сприймати їх як щоденне диво. Між тим, диво вже те, що газети виходять щоранок, навіть якщо напередодні цілком нічого не трапилось. Але це диво - редакційна таїна, я ж маю намір писати про газети як читач. Адже інколи і читача зненацька осінить, і він теж побачить газети з нової, дивної сторони. Зі мной це відбулося під час поїздки до Скандинавії, в Баллинл'юге або, чекайте, не Баллинл'юге - в Гріанлираху або Тайндреме, або ж ні - не в Тайндреме, скоріше в Малайге, тому що там було море... Я купив тоді в дорогу газету, не пам'ятаю вже яку. Ледве я розгорнув її енергійним жестом, мені відразу кинулось в очі повідомлення: "В ЧЕСЬКИХ БУДЕЙОВИЦЯХ ВИНИЩЕНО П'ЯТЬ ТИСЯЧ КІШОК".

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Ясновидець

Згодьтесь! Людина, що сидить у поїзді поблизу берега Атлантичного океану, готова до чого завгодно, лиш не до повідомлення про Чеські Будейовиці або про п'ять тисяч кішок. Я закрив очі, щоб перечекати серцебиття. Будь переді мною замість газети роман, через хвилину я знав би вже, про що йдеться і що приблизно відбудеться далі. Але жодний романіст не додумався б до фантастичного образу п'ятьох тисяч кішок і не згадав б ні з того ні з сього про Чеські Будейовиці. Зустрітися в Малайге з Чеськими Будейовицями - це диво; знайти на одній сторінці британського прем'єра Макдональда і п'ять тисяч кішок - це фантастичніш, ніж Алі-баба і сорок розбійників. І якщо, до того ж, ви в цей час дивитись на Атлантичний океан, то будете остаточно вражені подібним хаотичним співіснуванням всього, що є в світі, - політики, кішок, моря, соціалізму і Чеських Будейовиць. І зненацька осінить, ви раптом збагнете безмежжя світу і чудодійні властивості газет.

Вибачити, я ще деякий час затримаю вашу увагу на кішках. Я трохи фахівець у цій галузі, і міг би довго розповідати про кішок Ноттінг-Хіллу і Генуї, про венеціанських і паризьких кішок, про виховання кошенят, про те, як здобути довіру кішки, і про багато іншого. Так от, ви ніколи не знайдете в газетах повідомлення про те, що кішка спіймала дрозда або принесла трьох кошенят. В газетах вона завжди постає в якомсь особливому, незвичайному і навіть зловісному світлі: наприклад, вас оповістять, що скажена кішка покусала листоношу, що якийсь вчений відкрив вакцину для кішок, що в Плімуті або ще деінде народилась кішка з девятьма хвостами, тощо. Рівним чином, ви не знайдете в газетах звістки про те, що офіціант приніс комусь кухоль пива, але зате дізнаєтесь, що він убив свою коханку, або що спалахнув страйк офіціантів. Чеські Будейовиці не втраплять в газети, доки в них все спокійно. Потрібно, щоб там влаштували масове нищення кішок або, щонайменше, вибори, щоб це солідне місто постало перед людством в тривожному і трагічному світлі; і якщо я читаю в газетах, що такий-то депутат виголосив промову, я вже наперед знаю, що цей випадок настільки ж незвичайний і драматичний, як випадок зі скаженою кішкою, яка покусала листоношу, або з офіціантом, що вбив коханку.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Купон

Отже, я хочу висловити думку, що хвилювала вже Честертона: світ газет складається з одніх тільки виняткових подій, надзвичайних пригод, а часто і чудес. Коли в газетах пишуть про будинок, то повідомляють не про те, скільки він коштує, а про те, що він згорів чи обрушився або що він, принаймні, найвищий у світі і взагалі якось відрізняється від всіх інших будинків, що тільки існують на білому світі. Офіціант, ця інтригуюча особистість, вбиває свою кохану, касир переховується з довіреними йому грішми, кохання з фатальною неминучістю призводить до того, що люди кидаються у Влтаву з мосту Легіонерів, автомашина - це знаряддя, з допомогою якого встановлюють рекорди, потрапляють у катастрофи, давлять дітей і літніх дам. В газетах все постає в аспекті драматичному й навіть лякаючому. Кожний ранковий випуск газет перетворює світ в дикі нетрі, де вас підстерігають незліченні несподіванки, небезпеки й епічні події.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Голка

Однак газети не повідомляють вам аршинними літерами, що згоріла Троя або що Ірод з міркувань суспільної гігієни наказав вірезати п'ять тисяч немовлят. Ви прочитаєте в газетах про криваву бійку слюсарів на Штепанській вулиці, але вам не розкажуть про криваві бої Цезаря з галами. Крові й вогню ще мало, подія повинна хвилювати своєю новизною. Недостатньо, щоб вона била на уяву читача; передусім вона повинна бути актуальною. Газети можуть повідомити, що "сьогодні, 14 грудня 1924 року, минуло три тисячі років з того дня, як згоріла Троя", якщо ж подія не припадає точно на сьогодняшній день, а трапилась трохи раніше або пізніше, то для газет вона вже не годится. В світі газет, як і в світі диких тварин, існує лише нинішнє; свідомість газет (якщо тут можна казати про свідомість) обмежена винятково сьогоднішнім днем, відрізком часу від ранкового випуску до вечірнього або навпаки. Людина, що читає газету тижневої давності, мимоволі зазнає відчуття, наче він копаєтся в античній хроніці. Це вже не газета, а літопис. Жанр газети - актуальний реалізм; існує те, що існує сьогодні: extra praesentiain non est existentia: ergo bibamus! (Поза нинішнім нема існування! Отже, давайте вип'ємо! - лат.)

Уявіть собі, як би ви були здивовані, якщо б газети опублікували промову депутата Петровицького, виголошену рік тому. Вона може бути надрукована тільки з приміткою, що "сьогодні виповнюється рівно рік" або що "ці золоті слова не втратили свого значення й сьогодні", у всякому випадку, щось "сьогодні" обов'язково повинно фігурувати, інакше вам здасться, що на вас обрушився всесвіт, а категорія часу з'їхала з глузду, і пережити це було б майже неможливо.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Замах на вбивство

Один мораліст (здається, пан Гама), проповідував, що газетам варто було б від актуальних подій звернутись до вічних, нескороминучих цінностей, віддаючи їм перевагу перед останніми злободенними пригодами. Тобто, наприклад, замість промови Чічеріна друкувати промову Цицерона в захист Планція, яка, безперечно, встигла втратити свою злободневность. Замість повідомлення про конфуз в парламенті можна було б опублікувати витяги з Конфуція, а замість звістки про останнє вбивство - розділ з давнього літопису. Зізнаюсь - таку газету (подібні, певно, виходять на небесах) мені не хотілось би редагувати. Звідки було б мені знати, чому сьогодні замість третьої промови проти Верреса потрібно друкувати промову в захист Планція і чому саме сьогодні, з точки зору вічності, треба віддати перевагу Конфуцію перед "Федоном" Платона? Якщо в газеті вміщена промова міністра, те не тому, що вона краще, важливіше для моєї душі, ніж Нагорна проповідь, а тому що вона, на відмінку від Нагорної проповіді, була виголошена вчора. Крадіжка шуби в кав'ярні, їй-же Богу, не більш сенсаційна, ніж зречення Наполеона, але вона трапилася вчора. Що поробиш, сучасність має особливу і таємничу притягальную силу. Люди юрбами біжать подивитись на будинок, в якому кравець повбивав праскою всю свою родину з семи людей, але не стікаются натовпами дивитись на Штербоголи, де в часи Семилітньої війни загинуло Бог зна скільки тисяч людей разом з самим генералом Шверіном. Фанатична цікавість до нинішнього - одна з таємниць життя, а також - одна з незбагненних таємниць газет.

В газетах все повинно бути новим, але разом з тим обробленим і почасти вже знайомим. В нетрі подій, які щоранок відкривають газети, повинні бути прокладені знайомі й проторені доріжки. Ну, скажімо, треба писати: "Він був доставлений на пункт медичної допомоги", "Звістка, що схвилювала населення, розповсюдилась зі швидкістю блискавки (тобто зі швидкістю 3133 м на секунду - прим, автора.)", "Урочиста течія зібрання нічим не була порушена", "Нанесені колосальні збитки", "Caveant consules! " (Нехай консули будуть пильні! - лат.)

Кожен такий усталений вираз має свою естетичну цінність. Це мов би острівець відпочинку в потоці плинних новин, це приспів, що читач може підхопиити. Це готова рамка, в яку легко вставляється нова подія: інцидент вичерпаний до загального задоволення. Ставши надбанням гласності, він перестає бути незвичайним.

Якось я їхав на площадці трамваю. Раптом щось майнуло попереду на рейках, вагоновожатий люто чортихається і шалено дзвонить, вагон різко зупиняється, всі ми падаємо вперед, на спину водія; на лінії як з-під землі виростає натовп, двоє поліцейських тягнуть в найближчий під'їзд якийсь важкий пакунок; блідий як смерть вожатий стирає холодний піт і гука поліцейського. Неймовірний хаос. Але поступово він розплутується, незважючи на метушню. Потім цілий день мені було якось не по собі. А наступного ранку читаю в газеті: "Вчора о першій годині дня на Національному проспекті був збитий трамваєм Франтішек Ш., бухгалтер з сьомого району Праги. Легко поранений, він був доставлений на медичний пункт, де йому була надана перша допомога". От і все. І я був позбавлений від нестерпного відчуття хаосу. Тепер я знав, що випадок, слава богу, цілком звичайний. В ньому не лишилось нічого від того незвичайного замішання. Була надана перша допомога - отже, все прийшло в норму. Якщо до сотворения світу панував хаос, то тільки тому, що тоді ще не існувала газет, які зображали б події, певно, так: "Урочиста течія вічності і вчора нічим не була порушена. Лиш увечері зі швидкістю блискавки розповсюдилась звістка про те, що на Манінах сотворено Космос. На щастя, ця звістка досі не підтвердилася. Тим не менше ми звертаємо увагу відповідальних органів на недостойні вихватки, що можуть спричинити серйозну загрозу існуванню хаосу. Caveant consules!"

Узагальнюючи, можна сказати, що художня література - це вираження старих істин в вічно нових формах, а газети - це вираження вічно нових істин в формах старих і незмінних.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Поет

Газети, доки вони не вплутуються до політики, пишуть про речі виняткові й конкретні. "Кожний губить те, що любить", - каже поет. На відміну від поета, газети повідомляють, що "в номері 891 офіціант Вацлав Зайчик вбив свою кохану, 27-річну Терезу Веселу". Поет може оспівувати підсніжники взагалі; газети, напроти, можуть дати тільки певне, конкретне повідомлення про те, що вчора о 3 годині 15 хвилин близь Підбаби розпустився перший підсніжник і що звістка про це зі швидкістю блискавки облетіла всю Прагу. Звісно, і в газетах інколи зустрічається щось від поезії й літератури. Але не тому, що література має якийсь особливо тісний зв'язок з газетами, а тому, що в газети втрапляє все. Тим не менше у газет є щось спільне з красним письменством, наприклад, та особливість, що, на відміну від наукового пізнання, вони повністю незалежні від реальної дійсності.

Трапилось, що один англійський журналіст, не знаю вже з якої особливої цікавості, інтерв'ював мене про місце мого народження та інші дрібниці. За день я з дитячим подивом прочитав в його газеті, що народився в дикій гірській глушині Велетенських гір, у бідній родині суворих і побожних горян... Я боязко поскаржився іншому журналісту, що це неправда. "Ви в цьому твердо впевнені? - спитав цей чоловік. - Можливо, ви й праві, але ж так же значно цікавіше". Відтоді я читаю газети з незрівнянно більшими розумінням та насолодою, і, знаходячи в них хвилючі повідомлення, наприклад, про доповідь міністра іноземних справ, виставку металевих сит в Рожмиталі або сенсаційне оголошення про постановку нової чеської драми в Національному театрі; зачарований, я думаю: "Напевно, все було інакше, алеж так значно цікавіше".

Однак, хоча газети (слідуючи принципу свободи друку) незалежні від дійсності, слід визнати, що своїм правом на вигадку вони користуються надто помірно. Адже той англійський журналіст міг би з таким же успіхом написати, що я з'явився на світ, випавши з соснової шишки у вигляді крилатого насіннячка, або що меня знайшли в корзині, яка припливла по Лабському каскаду водоспадів. Тим не менше, він обмежився лиш звісною ретушшю фактів у такій мірі, щоб анітрохи не образити віри читача в друковане слово.

Газети можуть писати що завгодно, але з умовою, що це достатньо правдоподібно і звично, щоб читач без напруження цьому повірив. Вони можуть відступати від дійсних фактів, але повинні це робити тонко, щоб читач не підняв крик, що це безглуздя і що його дурять. Змушені рахуватись із вигодами й небагатою фантазією читача, газети відхиляються від дійсності значно менше, ніж це можна було б припустити теоретично, а часто (хоча поверхово і неточно) вони навіть дотримують її, бо легше відтворювати дійсні факти ніж вигадувати правдоподібні.

Нерідко газетам дорікають за анонімні матеріали, і, я думаю, марно. Треба врахувати, що газети у більшій частині пишуться не газетярями, а самими газетами. Словесні штампи, що я вже наводив - надбання не окремої людини, а всієї газетної касти. На табличці з написом "Дотримуйтесь чистоти. За порушення штраф", не ставлять підпис автора, адже це загальна думка. Газети більшою частиною теж складаються з загальних фраз, загальних місць і штампів, тому й вони настільки ж анонімні, як оголошення в громадських місцях і службові циркуляри. Якщо попросити автора підписатись під передовою, то, я вважаю, він або взагалі відмовиться її писати, або спробує написати краще. Анонім в газетах - це не людина в масці, це просто - людина без особи. Тільки той, хто не ставить свій підпис, може написати: "Зібрання відбулось в урочистій обстановці". Підписуючи таку статтю, автор під загрозою втрати особистої чесності повинен був би написати: "Зібрання тягнулося надзвичайно нудно. Краще б я брів пішки до самих Височан. Дивуюсь, як це деяким людям приносить задоволення казати те, що всі знають". Як бачите, такий автор виявився б дуже поганим журналістом, і є ще надто багато речей, про які можна писати, лише утискаючи власну особистість.

В газетах є матеріали, які ніхто не читає, наприклад, передова; є матеріали, що читає хоч дехто, - наприклад, економічний огляд, і, нарешті, є відділи, що їх читають всіх, - наприклад, "Судова хроніка". Було б, однак, помилкою виключити з газет рубрики, які не читають. Народ хоче мати їх в газетах, подібно тому як хоче мати в місті установи, що не відвідує, - наприклад, музеї. Коротше, в газетах повинно бути все, в тому числі навіть вірші і статистика латиської торгівлі, - і не стільки для тих кількох неймовірних диваків, що, можливо, прочитають це, скільки для тих десятків тисяч пересічних і постійних читачів, що обов'язково пропустять ці матеріали, задовольнившись однім тим що вони надруковані.

Особисто я, наприклад, не наважуюсь самостійно купити і півдюжини носових хусток. Незважючи на це, щоранку я шукаю в газетах повідомлення про курс цін на бавовну ліверпульської фірми Фаллі Мідлінг або Сейкларидіса і довідуюсь, чи стоять, як зазвичай, два нулі проти прізвища Стронгшітс з Лондона. Я не знаю, щоправда, хто такий Стронгшітс. Але це слово доставляє мені приємне відчуття широти світогляду. Мене не дуже цікавлять події в Іспанії, але я задоволений тим, що, як схочу, зможу дізнатися про них більше, ніж про події в Кардашовій Ржечиці. Я не палаю фанатичною любов'ю до Мексики, але завдяки газетам Мексика стала для меня менш загадковою і далекою, ніж сусід за стіною. Мені відомі причини революції в Мексиці, але я нічого не знаю про причини сварки у найближчого сусіда. Ця властивість сучасної людини називається космополітизмом і виробляється в результаті читання газет.

Особливу насолоду дає читачу повідомлення не про те, чого він не знає, а про те, що він чув краєм вуха або чому він був очевидцем. Про пожежу, якої я не бачив, я ніколи не читаю з такою пристрасною цікавістю як про пожежу, що я випадково спостерігав від початку до кінця, і мушу зізнатись, якби газети нічого про неї не повідомили, я почував би себе в якійсь мірі особисто ображеним. Я визнав би нестактовним з боку газет не ставити ані в гріш подію, що, ніби вогнепоклонника, так захопило меня своїм чаром. Читач уявляє, що саме він і є громадськість; і якщо в газетах написане "пожежа привернула безліч зівак", він задоволений, що його не забули.

Я байдуже читаю про те, що в Крумлові заборонено випускати собак без намордников, просто мені немає до того діла - я зроду не був у Крумлові; але я залюбки прочитаю про те, що собак заборонили випускати без намордников в Горжице або навіть в Глазго, тому що в обох містах я був, а отже, у меня з'являється особисте, так би мовити, емпіричне відношення до цієї події. Може бути, на відміну від літератури, найспокусливіша особливість газет в тому і полягає, що вони дають такий широкий простір для особистих асоціацій. Я зазнаю приємного заворушення, якщо в газеті опублікована промова депутата Лукавського, тому що одного разу, - чекайте, де це було? - втім байдуже, - я власними очами бачив депутата Лукавського. Я вражений наглою смертю старого пенсіонера на Малій Страні, бо сам живу на Малій Страні. Я цікавлюся розтратою суспільних грошей в Індржиховому Градці, тому що бував у Індржиховому Градці. Я залюбки прочитаю звістку про банкрутство Яна Гольцбаха зі Знойма, бо особисто знав якогось Гольцбаха, і так далі. Газети значно більше апелюють до особистих почуттів читачів, ніж, наприклад, любовні вірші; висловлюючись мовою інтимної лірики, вони грають на найвразливіших струнах душі.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Тайна почерка

Було б у вищій мірі повчально розглянути відмінності між газетами різних націй, різних політичних партій тощо; але для створення такої, щонайменше тритомної праці in folio (великого формату - лат.). мені не вистачає ані хисту, ані паперу. Я пишу про газети взагалі, маючи на увазі водночас і "Таймс" і черховский "Посел". Та й це - неймовірно складна задача, так що, ледве взявшись за її виконання, я вже відступаюся. Варто було б ретельно проаналізувати все те, з чого складаються газети. Наприклад, передова очевидно походить не від живої людської цікавості, а до пристрасті проповідувати і до особливої здатності регулярно слухати проповіді. Напроти, судова хроніка - свого роду заміна давнього звичаю, коли все племя, церемоніально розташувавшись довколо вогнища, було присутнє при винесенні вироків. "Новини дня" звісною мірою замінюють ранкову розмову сусідок про те, що трапилося нового після вечірньої розмови, тощо. Кожна газетна рубрика має своє, і дуже давнє, походження. Дивно, що жоден з соціологів досі не спробував досліджувати цю мішанину тисячолітньої спраги знань, ритуальних, юридичних, суспільних та інших мотивів, що злились, скажімо, в "Народну політику" або "Реформу".

Адольф Борн. Заставка до оповідань К.Чапека

Я серйозно вважаю, що газети так само старі, як людство. Геродот був журналістом, Шахразада - не що інше, як східний варіант вечірнього випуску газет. Первісні люди, напевно, відзначали пам'ятні події спорудженням мегалітичних будівель - це й був монументальний, але трудомісткий лист. Єгиптяни висікали свої газети на обелісках і стінах храмів. Уявіть собі, що було б, якщо б кожен ранок з Вацлавської площі развозили шістьдесят тисяч обелісків, і кожний з них тягнули шестьдесят волів! В цьому, можливо і криється причина того, що журналістика давнього Єгипту не набула великого розвитку.

Своєрідними журналістами можна вважати і різноманітних рапсодів, аедів, скальдів і бардів. "Іліада" була відносною новиною, доки її виконував сам Гомер, і лиш пізніше стала пережовуванням старого. В обох випадках вона схожа на сучасні газети. Адже тільки частина істини полягає в тому, що газети служать для розповсюдження новин; настільки же вірно і те, що вони служать розповсюдженню давно відомих думок і фактів. Звичайно, велика вчорашня промова прем'єра Ерріо - це новина, хоча зовсім не новина, що міністри вимовляють промови. Нове, що вчора хтось вкрав шубу в кав'ярні "Уніон", хоча самий факт крадіжки шуб надто старий і мав місце ще в кам'яному віці. Газети щодня нагадують нам, що в світі відбуваються нові події, але разом з тим показують, що ці події відбуваються постійно. Газети розкривають перед нами вічну безперервність життя, бо, говорячи словами пана Гами, майже все нове - лише повторення старого.

Якщо б у завтрішніх газетах надрукували потрясаюче повідомлення про те, що китайська армія облягла Цюріх, то обов'язково там була б нотатка і про те, що на Овоцной вулиці трамвай налетів на ручний візок, - значить, слава Богу, в світі ніщо не змінилося. Якщо вечірній випуск принесе телеграму, що саме зараз настав кінець світу, то тут же буде повідомлено про нестачу громадських вбиралень на Малій Страні і про необхідність прийняття термінових заходів. І якщо газети напишуть, що в оркестрі Національного театру щойно пролунали труби, віщуючи початок Страшного суду, то не минуть при цьому додати, що ще повернуться до цього питання в докладних звітах свого музичного і судового референтів. Світ газет - це завжди новий але незмінний світ.

Кінець кінцем, з філософської точки зору, читання газет настільки ж споглядальне заняття, як спостереження заходу сонця або течії ріки. Газетам властиві періодичність і незмінність явищ природи. Це скоріше не шоста держава, а четверте царство природи, але вивчення законів цього царства, визначення його типів, сімейств і видів не може бути задачею нашої стаття. Вона задумана лише як хвала газетам, з цієї ж причини вона не повинна вичерпувати тему, бо хвалу ніколи не слід вичерпувати до останньої краплі...

Адольф Борн. Ілюстрація до твору К.Чапека Оповідання старого кримінальника

Як робиться газета

Я часто запоєм читаю детективні романи, які починаються з того, що на письмовому столі (або в елеганцькій холостяцькій квартирі) молодого репортера газети «Стар» (або «Геральд») Діка Говарда (або Джіммі О'Доннелі) дзвонить телефон, і схвильований жіночий голос повідомляє: «Сталося жахливе вбивство на Вацлавлендській вулиці. Будьте ласкаві, приїздіть негайно». Згаданий Дік Говард (або Джіммі О'Доннелі) стрибає в свій автомобіль, їде на Вацлавлендську вулицю, знаходить слід, кидається в погоню, потрапляє в руки злочинців, вони приголомшують його або хлороформують, кидають в підземелля, але він вибирається звідти і знову переслідує їх автомобілем, літаком, пароплавом, і, нарешті, після захоплюючої й небезпечної погоні наздоганяє. Тут бравий репортер хапає слухавку і викликає свою редакцію:

— Хелло! Говорить Дік (або Джіммі); залиште для мене першу полосу. Так, всю першу полосу. Я продиктую сенсаційний матеріал, якого в жодній іншій газеті не буде.

Karel Capek. Jak se delaji noviny

Можливо, більшість читачів створила собі по цих романах вельми хвилюючу картину редакційної роботи. Можливо, вони уявляють, що перед кожною редакцією стоїть низка спортивних автомобілів, в які стрибають молоді репортери і мчать в пошуках пригод; що літаки чекають їх на летовищах, а злочинці — на місцях злочинів; що репортер, який подає надії, може зникнути куди захоче на цілих півдня, і йому за це не загрожує ні звільнення, ні навіть прочуханка; що метранпаж потерпить, коли йому в останню хвилину підкинуть матеріал на першу сторінку ранкового випуску і так далі і тому подібне.

Маючи чималий досвід газетної роботи, я берусь прямо заявити, що Дік Говард і Джіммі О'Доннелі в більшості не мають власного автомобіля, і їх погоня за новинами найчастіше обмежується телефоном і гарячковим перегортанням інших газет; далі, що найбільшою, але постійною небезпекою в їх роботі є неприємності — або з боку редактора за те, що проґавили якусь подію, або з боку осіб, від яких Дік або Джіммі намагаються одержати подробиці по телефону, не виїжджаючи на місце.

І справді, — навряд чи вам буде приємно, якщо опівночі вам подзвонять додому по телефону і тертий репортер почне випитувати всяку всячину; наприклад, чи правда, що ви запідозрюєтесь у вбивстві власної бабусі. Що? Вам про це нічого невідомо? Дуже шкода, пробачте, що потурбували. Йозеф Чапек. Редакційна метушня

Далі наш розторопний репортер вічно заклопотаний тим, щоб його повідомлення своєчасно потрапило в номер і щоб метранпаж не викинув його, якщо буде потрібно звільнити місце для великої доповіді Муссоліні або для звіту про засідання бюджетної комісії сенату, а коли полоса з його повідомленням вже в ротаційній, то щоб кур'єр не приніс свіжий екземпляр іншої газети, де пригоди описані більш детально. Так, життя Діка Говарда і Джіммі О'Доннелі по своєму важке і напружене, хоч їх і не ввергають у підземелля і не викрадають, зв'язавши руки й ноги, в таємничому чорному авто.

Газети, як і деякі інші великі підприємства, цікаві не стільки тим, як вони робляться, скільки тим, що вони взагалі існують і виходять регулярно щодня. Ще не було випадку, щоб газета друкувала лише коротке повідомлення про те, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нічого писати. Читач кожного дня одержує і політичну статтю, і події, і спорт, і відділ культури, і економічний огляд. Якщо навіть всю редакцію звалить грип, то газета все ж вийде, і в ній будуть всі звичайні рубрики, так що читач ні про що не здогадається.

З іншого боку, метранпаж щовечора клянеться, мовляв йому не вмістити в полоси все те, що надсилає редакція. Чи не думають собі пани там, нагорі, що він може творити чудеса, і так далі, і тому подібне. Та оскільки він, очевидно, все ж вміє творити чудеса, то весь матеріал потрапляє в газету, і його якраз стільки, щоб заповнити колонки згори донизу. Хіба все це не чудеса?

Хто робить газету

Газету робить редакція, яка пише, друкарня, яка набирає і друкує, і відділ об'яв і передплати, який продає й розсилає газету. На перший погляд все це дуже просто, але насправді такий розподіл праці ускладнений дуже заплутаними відносинами. Редакція, наприклад, твердо переконана, що саме вона робить газету, яка б могла бути найпопулярнішою в країні, коли б відділ передплати вмів знаходити дорогу до мільйонів потенційних читачів. Відділ передплати, навпаки, живе глибокою вірою в те, що газета існує саме завдяки йому, а редакція лиш псує справу: ось, наприклад, щойно відсіялось п'ять передплатників, незадоволених статтею проти сектантства; а ось один провінційний читач пише, що він більше не буде передплачувати газету, бо не погоджується з передовицею в минулому номері. Вже краще б ці пани в редакції не займались політикою, важко зітхає відділ передплати. В політиці вічно є яка-небудь розбіжність в поглядах, а внаслідок — відсів передплатників.

Нарешті, друкарня не приховує, що у неї два запеклих вороги на цьому світі: редакція, яка хоче закінчити верстку якнайпізніше, і відділ передплати з експедицією, які хочуть одержати тираж якнайшвидше, щоб встигнути здати його на ранні поштові поїзди. Спробуй догодити обом, твердить друкарня. Посадити б їх самих сюди, знали б, як робити газету!

В широкому розумінні слова до газети ще належить так звана читацька громадськість. Це ті, хто читає газету або часом бере в ній більш-менш активну участь; про них ми поговоримо окремо.

Йозеф Чапек. Редакційний штаб

Редакція

Редакційний штаб — це не якийсь там командний пункт, а звичайне зборище всіх активних працівників редакції. На деяких ви побачите робочі халати, схожі на перукарські, але це не знак якогось рангу; такі халати носять, головним чином, співробітники, які своє життя проводять за редакційним столом. Ті ж, які бігають по місту, відвідують парламент, різні збори та мітинги, носять звичайний цивільний костюм, за одворотом якого заховано репортерський жетон, що його вони мусять показувати, коли їм стає на дорозі поліцай.

Наскільки мені відомо, ніхто до цього часу не намагався установити, звідки беруться журналісти. Правда, існує інститут журналістики, але я ще не зустрічав журналіста, який би вийшов звідти. Зате я встановив, що кожний журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником експортної палати або ще чим-небудь, і з тих або інших причин залишив попередню професію. Бувають і невдахи, які просто «пристроїлись в газеті». Ніхто не скаже про людину, що вона пристроїлась в парламент або директором в банк, а ось «пристроївся в газеті» кажуть.

Журналістом людина стає звичайно після того, як вона по молодості напише що-небудь в газету. На привелике здивування автора замітку друкують, а коли він приносить другу, людина в халаті каже йому: «Напишіть нам що-небудь ще». Таким чином в більшості випадків людина стає журналістом в результаті зведення з доброї путі. Я не знаю нікого, хто б з дитинства мріяв стати журналістом. Кожний журналіст в дитинстві, мабуть, мріяв стати машиністом, моряком або власником каруселі, але якесь коліщатко зіскочило, мрії не здійснились, і він потрапив за редакційний стіл. Іноді людина йде в газету тому, що відчуває, що може добре писати. Але й це не обов'язкова умова. Журналістами, як і акторами, стають люди найрізноманітніших професій, які опинились на роздоріжжі.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Чоловік, що вмів літати

Шеф-редактор. Редактор, «шеф», «старий» — це голова редакції. В більшості він перебуває у своєму кабінеті, де проводить наради, приймає відвідувачів, вислуховує повідомлення, а іноді навіть пише. Через невизначені проміжки часу він вибігає з свого сховища і бушує — в газеті нема такого-то повідомлення, або якийсь осел все переплутав, або ще щось подібне. В такий момент вся редакція тремтить, мов осиковий листок, друкарські машинки тріщать набагато тихіше, і кур'єр, що приніс вечерю, не стукає склянками і тарілками.

Іноді, навпаки, за щільно зачиненими дверима кабінету панує незвичайна і таємнича тиша: там якийсь видатний відвідувач. В такі хвилини всі співробітники ходять навшпиньках і говорять приглушеними голосами, неначе в лікарні.

На більшості редакторів лежить страшне прокляття: вони завжди бояться, що коли матеріал не пройде через їх руки, станеться страшенний «ляп». Але вони з сумом визнають, що не в силі прочитати і п'ятої частини того, що йде в газету. На редакторських столах височать гори листів і рукописів, яких не перегорнути і за п'ять років. Я знав одного редактора, який кожного разу, коли паперові нашарування на його столі досягали висоти одного метра, просто наказував принести йому інший стіл, а цей відсунути в куток. Улюблена мрія всіх редакторів — так організувати редакційну роботу, щоб ніщо не минуло їх особистого контролю. Тому вони проводять багато часу за складанням всіляких розпоряджень, інструкцій, вказівок, графіків та розпорядків, мета яких упорядкувати роботу редакції. Але навіть коли всі ці розпорядження виконуються до останнього пункту, приємний, метушливий, галасливий хаос редакції не зменшується ні на йоту.

Відповідальний редактор. Зазвичай це найдобріша людина в усій редакції, яка й мухи не скривдить. Однак його тягають в суд за кожну образу особи, в якій винна газета. Він — офірний цап за покликанням і стоїчно розплачується за чужі гріхи. Якщо газета назве кого-небудь політичним пройдисвітом і взагалі шахраєм, і цей хто-небудь, всупереч надіям, відчує, що його честь і добре ім'я віддається на поталу громадськості, відповідального редактора викликають до суду. І він або дасть докази своєї правоти, або скромно заявить, що інкримінованої статті не читав, не писав і не давав до друку, що в більшості істинна правда.

Після цього він зобов'язується надрукувати спростовання, в якому заявить, що обвинувачення були необгрунтовані, і він, відповідальний редактор, аж ніяк не мав на увазі чорнити репутацію пана скаржника.

Взагалі в питаннях обвинувачень, які висуваються в пресі, погляди різко розходяться: ті, кого газета в чомусь обвинувачувала, звичайно, вважають, що їх честь втоптана в болото і ніякі спростовання не можуть цілком виправдати їх, що взагалі-то вірно. З іншого боку, журналісти з болем заявляють, що люди ображаються буквально на все, що б про них не писалось; що ж після цього писати — хіба тільки панегірики? І вони теж мають рацію. Напишіть про кишенькового злодія, якого судили вже тридцять разів, що він відомий злодій-рецидивіст, і він подасть на вас в суд за образу особи, а ви ще й програєте цю справу, вірніше, її програє відповідальний редактор, а крім того, вона обійдеться редакції в кругленьку суму. Звідси ясно, що посада відповідального редактора нелегка і вимагає спокійного й терплячого характеру.

Нічний редактор — ще одна важлива фігура редакційного апарату. До його столу надходять всі рукописи, які йдуть до друку, і всі співробітники, які в цю хвилину не пишуть або не висять на телефоні; вони обмінюються думками, скаржаться на застуду, сидять на столах, тренуються з боксу, поїдають сосиски, розбирають фотоапарати, лають «це кляте життя», читають вечірні газети і взагалі створюють сильний і різноманітний галас. Серед всього цього розгардіяшу і гармидеру сидить нічний редактор і скорочує повідомлення Чехословацького телеграфного агентства (ЧТК), дає медичні поради, читає газети, повчає молодих репортерів, приймає пошту і представників всяких спілок і клубів, які приходять із замітками про пленарні засідання або благодійні вечори, кидає їх (тобто ці замітки) до кошика, посилає матеріал на телетайп і в набір і проглядає гранки. Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Викрадений документ Він дуже не любить парламентських і судових звітів, виступів міністрів і описів урочистих прийомів чи інших пишностей, бо все це «довгі ковбаси», він все знає і з неабияким апломбом говорить про все, але найбільше про своє здоров'я (яке жахливо підірване такою виснажливою і складною роботою) і мріє вголос про те, як би йому добре жилося, коли б він був не нічним редактором, а кимось іншим. Я ще не зустрічав нічного редактора, який би не скаржився на свою гірку долю, і, безумовно, він має на це певні підстави, бо я ж випустив в своєму описі щонайменше дев'ять десятих інших клопітних справ і неприємностей, які випадають на його долю.

Власне саме тут і викристалізовується наступний номер газети, в цій біганині, гармидері, розгардіяші, стрибках з перешкодами, в негараздах і вкрай напруженій праці. І, незважаючи на це, кімната нічного редактора — найвідрадніше місце в усій редакції, сюди заходить кожний після того, як закінчить роботу, і з задоволенням каже «фу!» І якщо журналісти хоч трохи схожі на данаєвих дочок, яких боги присудили носити воду у відрах без дна, то кабінет нічного редактора — це щось схоже на дівочу, куди ці самі данаївни забігають перепочити і потеревенити. А господар кабінету, відірвавшись від читання нескінченного ЧТК, похмуро каже:

— Що вам! Посиділи б ви тут цілу ніч, як я, та ще таку кляту, як сьогодні...

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Зломщик-поет

Значно спокійніше і більш замкнуте життя в Секретаря редакції: його обов'язки — приймати пошту і розсилати її по відділах. Він повинен читати, «що нам пишуть наші читачі», а часом навіть і відповідати їм. Доводиться йому, бідаці, читати також рукописи і повертати їх зі співчуттям, що «через брак місця ми не змогли використати Ваш матеріал». Далі він приймає відвідувачів, які марно домагаються розмови з редактором. В більшості це диваки з рукописами в кишені або обурені обивателі, які прийшли протестувати проти того, що про їх поважне ремесло (наприклад м'ясоторгівлю) з неповагою відгукнулись в газеті; інколи відвідувач показує документи, які стверджують, що звати його Франтишеком Новомістським і що він, отже, не має нічого спільного з Феліксом Старомістським, про якого в газеті було написано, що його заарештовано за підозру в крадіжці пивних кухлів. Відвідувач навіть не родич йому, а тому вимагає відповідного роз'яснення в газеті. Інші приходять, щоб звернути увагу редакції на всякі неподобства і зловживання і вимагають, щоб газета усунула зло або в крайньому разі приступила до публічної вичистки авгійових стаєнь. Нарешті, дуже часто приходять різні маніяки та божевільні, які особливо люблять звертатися зі своїми скаргами або проектами до глави держави чи до «шостої великої держави», себто преси; їх треба заспокоїти і ввічливо випровадити.

Крім того, секретар редакції завідує ще кількома внутрішніми справами, зокрема редакційним архівом, де заготовлені некрологи на всіх сучасних діячів на випадок, коли якийсь з них надумає померти перед самим виходом чергового номера газети.

Решта співробітників редакції — це працівники відділів. Кожен з них веде той чи інший розділ («рубрику»), кожен вважає свій розділ єдиним важливим. Співробітника відділу або «рубриканта» зовсім не хвилює питання, чи буде черговий номер його газети всеосяжним і вичерпним, чи вміститься в ньому все — від останньої промови англійського прем'єра до замітки про пограбування тютюнової крамнички на Довгій вулиці. Навпаки, він здивовано знизує плечима: як це можна читати матеріали інших відділів, скажімо — політичного або економічного.

Одначе хоча всі «рубриканти» найкращої думки про свої розділи, авторитет їх в самій редакції неоднаковий; існує ціла ієрархія від вчених бонз, які пишуть передові статті, до новаків, які працюють у відділі міської хроніки і подій та пригод. У великих солідних газетах найбільшу вагу мають, звичайно, публіцисти і політичні оглядачі.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Експеримент професора Роусса

Публіцисти, або «політики», або «діячі», діляться на дві групи: іноземні оглядачі і внутріполітичні. Іноземні якось благородніші на вигляд, але приймають їх не зовсім серйозно. Вони, звичайно, не знають найбільших таємниць і не мають в своєму розпорядженні секретних інформацій з вищих сфер, зате відзначаються тим, що створюють собі концепцію, до якої потім підганяють всі події на міжнародній арені. Як правило, іноземні оглядачі пройняті скептицизмом і часто підкреслюють, що треба «виждати дальшого ходу подій».

Внутріполітичні оглядачі, навпаки, більш наполегливі і менш стримані в манерах. Вони на «ти» з багатьма депутатами парламенту, сенаторами і навіть міністрами і гарячкове ганяють за кулуарною інформацією, яку, зрозуміло, не можна дати до друку, але без якої оглядачі не можуть спокійно заснути. Внутріполітичні оглядачі, на відміну від іноземних, з деякою зневагою ставляться до ідеологічних концепцій і говорять про політику більш в плані особистих відносин і кон'юнктурних інтересів політичних діячів. Оцінки їх часто-густо досить цинічні, і про діячів вони відгукуються дуже фамільярно. Одначе, варто їм тільки взяти в руки перо, як вони по самі вінця сповнюються такою благородною і красномовною принциповістю, що кожний свідомий читач мимоволі думає, яким прекрасним було б життя, коли б уряд керувався цими статтями.

У внутріполітичних оглядачів теж є кілька рангів: оглядач палати депутатів стоїть вище сенатського, автор недільних передових вище автора передових, що друкуються в будні. Але всі вони сповнені почуттями своєї відповідальності і гідності: вони редакційні тузи і гранди, з їх лав частенько виходять політичні діячі.

Економічний відділ в наш час стоїть на другому місці, зразу після політичного. Хоч навряд чи хтось з працівників редакції особисто зацікавлений в операціях фондової біржі або в динаміці оптових цін, а все ж вважають, що ці матеріали газеті потрібні: «читач їх вимагає». Економічний відділ — найтихший в газеті. Кімната його забита комплектами річних звітів, статистичних оглядів, бюлетенів, економічних довідників та інших паперових наносів. Співробітники відділу все це ревно зберігають. Коли-небудь все це обвалиться на них, і тоді ніхто не відкопає їх тлінні останки. Але економічні огляди все одно будуть з'являтися в газеті, а цілі гори вісників і статистичних оглядів, як і раніш — накопичуватися в кімнаті відділу. Такий вже це тихий і надійний відділ. Серйозне хвилювання в ньому починається, коли має бути великий виступ міністра фінансів або іншого економічного кудесника. Тоді «економісти» вилізають з-під своїх паперів і жалібно благають нічного редактора, щоб цей виступ був надрукований повністю, а всі інші краще викинути. Решту часу вони проводять спокійно і навіть, на відміну від інших журналістів, не натякають з таємничим виглядом, що їм «все відомо», що от саме вони «знають, що за всім цим криється», що «ось ще побачите» і т. д.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Смерть барона Гандари

Відділ культури (або просто «культурники», «вчені», «білоручки» або «паничі») не має таких яскрава виражених характерних рис і не вважається повноцінною журналістикою; це, скорше, прикраса газети і щось на зразок заповідника індивідуальностей. В газеті він презентує і ревно оберігає дух свободи і критичної незалежності. Це зазвичай виявляється у тому, що кожен «культурник» більш-менш дотримується особистих поглядів. А тому матеріал відділу культури дещо менш за інших збігається з загальною лінією газети. Відділ культури складається з рецензентів з літератури, музики, театру і красних мистецтв. Рецензенти, які пишуть на ці теми «розгорнуті» статті, звуться вже не рецензентами, а критиками. Більшість їх пройнята неприязню до кожного, хто завдає їм клопоту тим, що пише книги або ставить п'єси. Особливо гарячою порою для них є ювілеї і дні смерті видатних діячів культури. Характером вони схожі на гімназійного вчителя латини, який каже про себе: «Я суворий, але справедливий». Життя вони ведуть взагалі недружне і не типово редакційне.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Чоловік, що мучився безсонням

Зовсім інший дух панує у відділі спорту — дух сили і мужньої готовності. Цим відділом, звичайно, завідує людина, яка колись справді займалась одним з видів спорту, наприклад, футболом. За це він зараз повинен бути знавцем ковзанів і лиж, фехтування, боксу, тенісу, бігу, метання диску, плавання, планеризму, веслування, баскетболу, стрільби, кінських та велосипедних перегонів, хокею, автомобілізму і декількох десятків інших видів спорту. Внаслідок такого широкого спортивного діапазону він проводить більшу частину часу в редакції, товстіючи і приймаючи візити завзятих спортсменів (які приносять йому повідомлення про всілякі змагання, матчі, гонки, фінали, напівфінали) і т. д. Його кімнатка завжди переповнена плечистими, ногастими та інакше загартованими молодими людьми, які, мабуть, в свій час, самі стануть завідувати відділом спорту і приймати в себе юних спортсменів.

Крім постачання спортивного матеріалу, спортивний репортер, звичайно, є уособленням в редакції бравого оптимізму, лицарства і взагалі всіх чоловічих достоїнств. В глибині душі він завзятий прибічник «Спарти» або «Славії», але приховує це благородним вболіванням за чесну гру і вірою у високий благотворний вплив справжнього спорту. Він не приховує при цьому, що йому відомо про глибоко сумні тенденції в сучасному спорті, і він би написав про це, коли б можна було...

Судовий хронікер постачає звіти «Із зали суду». Припускається, що він повинен бувати на судових засіданнях і викладати читачам те, що він там чув. А оскільки судових розглядів багато, і людина не може бути одразу на всіх, щоб вибрати найцікавіше, то виника своєрідна біржа, де судові хронікери обмінюються звітами. Один принесе «шлюбного афериста», другий «шахрайську банкірську контору», третій казусну справу про те, як пані Нетолицька посварилася з пані Ворл і так далі, і тому подібне.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Справа пана Гавлени

Рубрика «Із зали суду» повинна з'являтись в газеті також і в період судових канікул, інакше «читачі будуть незадоволені». А тому на «біржі» з'являються і вигадані судові казуси, які відрізняються від справжніх тим, що набагато цікавіші.

Судовий хронікер — людина характеру похмурого і трохи цинічного, почасти, мабуть, тому, що з зали суду він виніс дуже невідрадні враження про людську вдачу, а головне тому, що хоч читачі (а особливо читачки) найохочіше читають матеріал хронікера, але рубрика «Із зали суду» не одержала достойного, на його думку, місця в газеті. Крім того, судовий хронікер завжди знає наперед, який процес чим закінчиться, бо знає характери суддів: цей дуже лютий до браконьєрів, той ніколи не потуратиме розтратникам і так далі. Характерна риса судового хронікера — дуже низька думка про справедливість на цьому світі, про поліцію, адвокатів, свідків, злочинців і взагалі про всіх людей.

Міська хроніка — далеко не проста тема. Сюди належить все, що трапилося в місті і в його околицях і не ввійшло в матеріали жодного з вищеперерахованих відділів, тобто — зборища і торжества, пригоди і міські події, перші гриби на міському ринку і похорони видатних діячів, бурі і поводі, світська хроніка і всілякі скандали, збори акціонерів і членів всіляких спілок, демонстрації, Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Випадок з немовлям маніфестації й пожежі, відкриття пам'ятників, інтерв'ю зі знаними іноземцями, вернісажі і т. д. Робота, зазвичай, розподілена так: один репортер займається подіями і пригодами і підтримує тісний зв'язок з поліцією, а про жандармерію має невисоку думку (або, навпаки, має найкращі відносини з «нашою бравою жандармерією» і тоді дуже критично відгукується про поліцію; це залежить від того, де йому охочіше дають відомості). Добрий поліцейський хронікер швидкий, як вітер, поліцейських називає не інакше, як «наші хлопці», відзначається детективним нахилом і вміє пролізти куди завгодно.

Друга галузь міської хроніки — це комунальні питання — починаючи від засідань муніципалітету і кінчаючи поганим станом громадських вбиралень. Далі, є репортер, який займається головним чином інформацією з соціальних питань, — про різні збори робітників і службовців, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, комітетів. Щодо кіно, то воно перебуває на межі між «Міською хронікою і «Культурою». Як бачимо, міська хроніка не має точних меж, і взагалі редакцію можна було б розділити на дві категорії: «статейників», які пишуть довгі статті, і хронікерів, які дають короткі інформаційні замітки.

Зовнішньою орбітою редакції є так звані «позаштатники», які постачають матеріали для спеціальних відділів на зразок шахів, філателії, мисливства. Це не журналісти за фахом, але в редакції у них, як правило, є свій стіл, і матеріали вони скромненько здають нічному редактору. Вони ентузіасти своєї справи; найбільше завдає їм прикрості те, що в газеті інколи з'являються матеріали по їх спеціальності, подані кимось іншим, а тому і містять в собі безліч «кричущих помилок і некомпетентних висловлювань», з приводу яких «обов'язково треба було б дати поправку»...

Другий тип «позаштатників», які більш-менш регулярно співробітничають в газеті, — це так звані «авторитети». Серед них немало професорів, міністрів та інших видатних діячів. Вони пишуть передовиці у високоурочисті дні, на прохання редакції виступають в газеті з статтями на різні спеціальні теми, які цікавлять в даний момент громадськість, або відповідають на задані запитання. Кожна газета має своїх власних «авторитетів», до яких вона звертається почасти з партійних міркувань, почасти тому, що «авторитет» А. не може «з наукових міркувань» писати в газету, де вміщують статті «авторитету» Б.

В значно тісніших відносинах з редакцією знаходяться так звані кореспонденти з місць. Це, по-перше, випадкові кореспонденти з заштатних містечок, а по-друге, керівники відділів і кореспондентських пунктів у великих містах і за кордоном. Такий постійний кореспондент дає інформацію на всі теми: і про політику, і про економіку, і про театри, і про моди, і про вбивства.

Під його опікою перебувають, припустимо, Відень, Париж з Францією або весь Бєлград. Це, так би мовити, їх удільні князівства, в яких вони є суверенними володарями. Періодично вони з'являються в редакції, тримаються по-товариськи і довго розмовляють з редакторами і публіцистами, виясняючи політичну лінію газети, бо кожен такий «закордонник» через деякий час надто звикає до дорученої йому країни і до деякої міри втрачає контакт з газетою. Це відновлення контакту буває досить стомлюючим і продовжується до ранку, після чого закордонний кореспондент поспішно їде спати в свій закордон.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Викрадач кактусів

Такі в основному складові частини газетної редакції. Згадаєм ще про інформаційні агенції та пресбюро, матеріали яких передплачують газети. Зараз значна частина газетного матеріалу вже не пишеться в редакції, а купується в таких агенціях. Є навіть агенції, які постачають газетам оповідання, анекдоти, звіти про експедиції в надра Африки і газетні вигадки. Іноді ж матеріал не купується, а просто вистригається з інших газет, причому це газетне браконьєрство, на відміну від мисливського, минає безкарно і навіть увійшло в звичай.

Нарешті кожну порядну редакцію прикрашують своєю присутністю секретарки і стенографістки. Вони облагороджують грубувате редакційне життя: при них треба висловлюватися обережніше, щоб не образити їх слух.

Редакційні кур'єри являють собою елемент сталості в редакції. Редактори і співробітники міняються, а кур'єри залишаються. Вони носять пиво, каву і вісники ЧТК кільком поколінням редакторів; переживають режими, політичні катаклізми і всілякі злигодні своєї газети і на старість перетворюються в живий літопис, розповідаючи, як ходили за пивом для самого Гавлічка і лагодили пера Неруді (чеські класики і публіцисти позаминулого століття). А коли-небудь, друзі мої, вони будуть згадувати і нас і твердити майбутнім газетярам, — в наш час газета була кращою...

Як виникає ранковий випуск газети

Якщо ви прийдете до редакції ранкової газети годині о другій дня, ви, можливо, застанете там двох-трьох співробітників. Один щось мляво вистукує на машинці, другий, задерши ноги на стіл, читає журнали, третій просто сидить з виглядом надзвичайної огиди до всього. Секретарки і стенографістки старанно плетуть светри і стиха розмовляють Бог знає про що. Взагалі, пожвавлення не більше, ніж на глухому полустанку за три години до прибуття поїзда. Біля шостої години з набірної вилазить метранпаж і похмуро запитує, де ж рукописи; набірна, мовляв, простоює. Нічний редактор відповідає, що жодного рукопису ще нема, що для завтрашнього номера йому не надійшли ні передова, ні міжнародний огляд, ні фейлетон, і взагалі нема нічого; і що ще повинен бути парламентський звіт, одна велика промова, одне вбивство на Жижкові і одне засідання якогось комітету. Метранпаж заперечує, що все це не встигнуть набрати, і про що, власне, думають пани редактори і т. д. і т. ін. Нічний редактор знизує плечима і бурмоче, що завтра газета не вийде і що він з охотою кинув би все до біса.

Коли приходить вечір, в редакції настає пожвавлення. Співробітники один за одним вриваються в кабінети, розмахуючи рукописами. Сьогодні матеріалу більше, ніж звичайно, та ще дещо треба написати. Приходить кур'єр з інформацією ЧТК, другий кур'єр привозить з парламенту першу половину сьогоднішнього звіту. Прибіг рецензент відділу культури з статтею про вчорашню прем'єру і ще про щось. В шість годин п'ятдесят хвилин надходить сумне повідомлення про смерть видатного діяча Імярека. Секретар мчить в архів шукати некролог, але некролога немає. О сьомій годині метранпаж передає знизу, щоб йому більше не надсилали нічого в набір, все одно він не встигне. В сім тридцять надходять нові статті від іноземного оглядача, «економіста», репортера по соціальних питаннях, сенатського оглядача і завідуючого спортивним відділом. Все це такі надзвичайно важливі і актуальні речі, що не надрукувати їх завтра було б просто ганьбою для газети.

Нічний редактор тим часом спокійно жує свою вечерю і попереджає співробітників, щоб не квапились, все одно в завтрашній номер більше нічого не вміститься. О восьмій годині вечора ще нема передової, у вісім годин десять хвилин знову з'являється метранпаж і в'їдливо запитує про що, власне, думають пани редактори: з відділу оголошень він одержав сім колонок матеріалу, і нічого надсилати йому статті, однак їх не встигнуть набрати, і так набрано вже на п'ять колонок більше, ніж може вміститися в номер. У вісім тридцять ще не одержано закінчення парламентських дебатів, зате спалахнула страшна пожежа десь на околиці міста. О дев'ятій годині надходять призначені для провінції ранні видання деяких інших газет і починаються гарячкові розшуки — чого в них нема і що в них є.

Потім редакція починає пустіти і заспокоюватися. До запаху сосисок домішується запах вологих гранок і друкарської фарби: метранпаж приніс в редакцію перші полоси. Нічний редактор каже «уф!» і меланхолійно дивиться у вікно на безлюдні вулиці. Наближається момент здачі матриць. Тепер, якби навіть надійшло повідомлення про кінець світу, в завтрашній номер воно не потрапить. Крапка.

В друкарні

А доки в редакції йде весь цей розгардіяш, наборщики сидять біля своїх лінотипів і старанно працюють. Лінотип — хитромудра машина: на ньому друкують, як на друкарській машинці, а латунні матрички літер групуються в потрібній послідовності, аж доки не набереться повний рядок. Тоді в них заливається гаряче олово і виходить відлитий рядок набору. Ці суцільні рядки перев'язують шпагатом, і гранка готова, її «відтискують» на папері, і відтиски йдуть в коректуру.

Коректори сидять, як правило, в неймовірно тісних і погано освітлених комірчинах, не скидають з носа залізних окулярів і сповідують крайній мовний пуризм. Крім того, вони шукають помилки в нерозбірливих відтисках і більшість з них справді знаходять. Іноді буває, що лінотипіст сам помітить, що зробив помилку; тоді він вже не дотримується рукопису і навмання натискує на клавіші, аби тільки закінчити рядок, який потім при коректурі викинуть. Але іноді це забувають зробити, і тоді читач бачить в газеті приблизно таке: «Вчора на засіданні англійського парламенту хрем'ер схрдлу етаон смеаип івбріжіки сеах кррпу прем'єр міністр Боулдін заявив» і так далі. Це нагадує тарабарську мову, і навряд чи якийсь читач дочитає цей рядок до кінця.

При кожній поправці доводиться знову набирати і відливати весь рядок, а рядок з помилками викинути, поставивши на його місце новий. Іноді буває, що замість рядка з помилками правщик вийме сусідній, правильний, і на його місце засуне новий. Тоді виходить: «Вчора на засіданні англійського парламенту прем'єр міністр Болдуін заявив, що через деяк прем'єр-міністр заявив, що через деяк голову італійського кабінету» і так далі. Це друкарський «ляп». В кожній редакції вам розкажуть безліч історій про те, які в них бували «ляпи». Іноді на друкарський «ляп» звалюють і «ляп» редакційний, і в газеті з'являється поправка: «У вчорашньому номері газети трапилась друкарська помилка, яка перекрутила зміст статті» і т. д. Друкарські помилки бувають навіть корисні тим, що звеселяють читача, але автори статей реагують на них дуже кисло, будучи впевнені в тому, що зіпсована вся стаття і що взагалі у всесвіті панує хаос, свинство і неподобства. А в дійсності справи не такі вже кепські. Я, з свого боку, можу сказати, що серед моїх статей є кілька, в яких зовсім не було друкарських помилок. Як це трапилося, ніяк не збагну...

Коли всі статті набрані і лежать в гранках, метранпаж приступає до верстки полос, інакше кажучи, розміщує статті на сторінках газети. Трапляється, що при цій операції рядки розсипаються, і деякі з них переплутуються. Читачі газети матимуть ранком змогу повправлятися у відгадуванні, де який рядок повинен стояти. Коли зверстана ціла полоса, тобто сторінка газети, її обв'язують шпагатом і відправляють в стереотип, де з неї роблять відтиск на картонній масі. Цей відтиск згинають у пів-дугу і відливають на металі; виходять металеві напівкруглі матриці, що йдуть, нарешті, «в машину», тобта монтуються на вал ротаційної машини, яка друкує весь тираж газети.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Голка

Не можу вам точно описати ротаційну машину. Але коли б вона стояла десь на березі Замбезі, туземні племена напевно приймали б її за бога і приносили б їй жертви, така це чудова машина. В центрі її розмотується нескінченний рулон паперу, а з другого кінця сиплються вже готові, складені примірники ранкової газети. Не вистачає лише кави і булочки; це вже читач повинен забезпечити собі сам.

Читач

В кожній редакції існує безліч різних поглядів на те, чого хоче або не хоче «наш читач». Наш читач не хоче, щоб його надто напихали політикою, але хоче бути чесно інформованим про неї. Наш читач за страту вбивць, але разом з тим він схвалює друковані виступи Товариства захисту тварин. Наш читач любить розумні міркування, але не менше любить і серію жартівливих малюнків. Взагалі все, що друкується в газетах, з'являється там лише тому, що «читач цього вимагає». Правда, сам читач про це здебільшого не заявляє, зате він часто висловлюється письмово або усно про те, чого він не хоче бачити в газеті. «Шановна редакціє, якщо в вашій газеті продовжуватимуть друкувати різні дурниці про вегетаріанські вітаміни і про те, що в нас, м'ясоторгівців, великі прибутки, то я Вашу шановну газету перестану передплачувати, про що Вас і повідомлюю з виключною повагою. Власник м'ясної крамниці такий-то. Вашу шановну газету передплачую вже восьмий рік».

Йозеф Чапек. Читач газети

З якихось глибокопсихологічних причин «наш читач» значно рідше затруднює себе позитивним відгуком на виступи газети. Це така рідкість, що в редакціях в таких випадках наступного дня заявляють: «Ми завалені сотнями відгуків, які висловлюють гарячу пітримку всіх верств нашої читацької громадськості».

Іноді буває і так: якийсь природознавець напише до газети про померанську славку, помічену ним десь біля Брандиса, в Чехії. І, раптом, ні з того ні з сього, в редакцію посипляться сотні читацьких листів, в яких повідомляється, що померанська славка помічена і біля Пшерова, і в Мілетинській окрузі, і в Кардашовій Речиці, і навіть біля Сушиць. Газета починає три рази на тиждень писати про життя і звички померанської славки, гадаючи, що читачів це цікавить. Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Рекорд Але тут надходить один-однісінький лист, в якому мовиться, щоб редакція перестала базікати про померанську славку, «є багато інших турбот, краще б толком роз'яснили про обов'язкове підмішування житньої муки. З пошаною пекар такий-то. Я вже дев'ятий рік передплачую Вашу газету, але якщо ви ще раз напишете про померанську славку, Ви втратите всіх передплатників в нашій окрузі, бо ніякої славки в нас ніхто і в вічі не бачив».

Звідси видно, що читач газети — істота незбагненна і догодити їй важко.

І все ж читач любить свою газету. Недарма кажуть «моя газета». Не кажуть же «моя слойка» або «мої шнурки для черевиків», але кажуть «моя газета», і це свідчить про особисті інтереси і зв'язки. Але й співробітники редакції, друкарні і відділ оголошень якось тісніше зв'язані зі своєю роботою, ніж службовці багатьох інших установ. Це для них «наша газета», як буває «наше село» або «наша сім'я». Перехід з однієї редакції в іншу носить дещо скандальний характер, це щось схоже на розлучення. Редакційна атмосфера повна фамільярності, люди газети метушливі і трохи цинічні, часто поверхові і завжди моторні. Я думаю, що якби мені можна було знову народитися на світ божий, я б знову дозволив спокусити себе на журналістику.


Karel Capek

Дванадцять прийомів літературної полеміки
або Посібник з газетних дискусій

Від автора

Цей стислий огляд розрахований не на учасників пропагандиських змагань, а на читачів, щоб вони могли хочаб приблизно орієнтуватися в прийомах полемічної боротьби.

Йдеться саме щодо прийомів, але ніяк не щодо правил, тому що в газетній полеміці, на відміну від всіх інших видів боротьби - двобоїв, дуелей, бійок, побоїщ, сутичок, матчів, турнірів і загалом змагань у чоловічій силі, немає жодних правил - принаймні у нас. В класичній боротьбі, наприклад, не допускається, щоб супротивники лаялись під час змагань. В боксі не можна, завдавши удару по повітрю, заявити що супротивника нокаутовано. При штиковій атаці якось не прийнято, щоб солдати обох сторін оббріхували один одного - це роблять за них журналісти в тилу.

Але все це і навіть значно більше - цілком нормальні явища в словесній полеміці, і тяжко було б віднайти дещо таке, що знавець журнальних суперечок визнав би недозволеним поводженням, неведенням бою, грубою грою, обманом чи несвітською вихваткою. Тому немає жодної змоги полічити і описати всі засоби полемічної боротьби; дванадцять наведених прийомів - це лише найбільш розповсюджені, що зустрічаються в кожному, навіть найблагенькішому змаганні на шпальтах преси. Бажаючі легко можуть доповнити їх дюжиною інших.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Загибель дворянського роду Вотицьких 1. Termini, себто, латиною, термінологія. У пропагандиській боротьбі використовуються спеціальні полемічні звороти. Якщо ви, наприклад, напишете, що добродій Ікс, на вашу думку, в дечому неправий, то добродій Ікс відповість, що ви "віроломно обрушились на нього". Якщо ви вважаєте, що, на жаль, в дечому не вистачає логіки, то ваш супротивник напише, що ви "ридаєте" над цим або "проливаєте крокодилячі сльози". Аналогічно цьому пишуть: "бризка слиною" замість "протестує", "обмовляє", замість "відзначає", "облива брудом" замість "критикує" тощо.

Будь ви навіть людина на рідкість тиха і безневинниа, ніби ягня, з допомогою подібних виразів ви будете наочно змальовані як суб'єкт дражливий, навіжений, безвідповідальний і почасти ненормальний. Це, до речі, саме собою виправдає вашого шановного супротивника, що обрушуєтся на вас з такою гарячністю: він просто захищається від ваших віроломних нападок, грубощів та лайки.

2. Despicere, себто, латиною, звертатись зпогорда, зтирати на порох. Нав'язування опоненту своєї інтелектуальної й моральної переваги, себто розуміння супротивника як людини обмеженої, недоумкуватої, графомана, базіки, доконаного нуля, дутої величини, епігона, безграмотного шахрая, лоха, лопуха, мерзотника і взагалі суб'єкта, негідного спілкування. Внаслідок такої апріорної посилки ви здобуваєте право на той великопанський, зверхньо-повчальний і самовпевнений тон, що невіддільний від поняття "дискусія". Полемізувати, засуджувати когось, не погоджуватись, але зберігати при цьому звісну повагу до супротивника - не входить до національної традиції.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Рідкісний килим 3. Negare - заперечувати. Просте заперечення всього вашого - всього, що вам притаманне. Якщо ви, приміром, вчена людина, то можна ігнорувати цей факт і сказати, що ви поверховий базіка, пустодзвін і дилетант. Якщо ви протягом десяти років завзято твердили, що (припустімо), вірите в бісову бабусю або Едісона, то на одинадцятому році про вас можна заявити в полеміці, що ніколи ще ви не піднімалися до позитивної віри в існування бісової бабусі або Томаса Альви Едісона. І це зійде, бо непосвячений читач нічого про вас не знає, а посвячений відчує зловтіху від усвідомлення, що у вас заперечують очевидне.

4. Non habet, тут: констатувати відсутність. Якщо ви серйозний вчений, можна сказати, що вам не вистачає тонкого гумору, безпосередньості почуттів та інтуїтивної фантазії. Якщо ж ви виявитеся саме безпосередньою людиною, що володіє тонкою інтуїцією, вас можна вразити докорами щодо браку твердих принципів, глибини переконань і взагалі моральної відповідальності. Якщо ви розсудливі, то ви "ані на що не придатні, бо позбавлені глибоких почуттів", якщо ж ви володієте ними, то ви "просто ганчірка, бо вам не вистачає більш високих раціональних принципів". Ваші справжні чесноти не мають значення - досить лиш знайти ваше вразливе місце, і втоптати вас в бруд, вхопившись за нього.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Зникнення актора Бенди 5. Caput canis - "навішування собак", тобто гіпертрофування недоліків. Мистецтво вишукувати у гвалтованого супротивника лише негативні властивості. Якщо ви учений, над вами легко одержать перемогу, заявивши, що ви тугодум, балакучий мораліст, абстрактний теоретик або що-небудь у цьому роді. Якщо ви обачливі, вас можна назвати боягузливим; ви дотепні - скажуть, що претензійні; ви схильні до простих і конкретних доказів - можна проголосити, що ви посередні й тривіальні; у вас схильність до абстрактних аргументів - вас вигідно зобразити зарозумілим схоластом, і так далі. Для вправного полеміста просто не існує властивостей, точок зору і душевних станів, які не можна було б затаврувати, щоб одною лиш назвою викрити разючу порожнечу, тупість і ницість гнаного супротивника.

6. Imago - підміна. Читачу підсовується якесь небачене опудало, яке не має нічого спільного з дійсним співбесідником, після чого цей вигаданий опонент і надається до плюндрування. Наприклад, спростовуються міркування, які супротивнику ніколи і не приходили в голову, і яких він, природньо, ніколи не висловлював; йому показують, що він бовдур і глибоко помиляється, наводячи як приклади справді дурні і помилкові тези, які, однак, не належать йому.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Рекорд 7. Pugna - побиття, каменування. Супротивнику або концепції, яку він захищає, присвоюють неправдиву назву, після чого вся полеміка ведеться проти цього довільно взятого терміну. Це трапляється найчастіше в так званих принципових полеміках. Супротивника звинувачують в якомусь бридкому "ізмі" і потім успішно розправляються з цим "ізмом".

8. Ulises - Уліс, себто Одісей - античний символ марних блукань і хитрощів. Головне - ухилитися в сторону і говорити не по суті питання. Завдяки цьому полеміка вигідно пожвавлюється, слабкі позиції маскуються і вся суперечка набуває нескінченної тривалості. Це також називається "виснажувати супротивника".

9. Testimonia - свідоцтва. Інколи зручно використати посилання на авторитет (чий завгодно), наприклад, заявити: "ще Пантагрюель казав..." або "як довів Трейчке...". При відомій начитаності на кожний випадок можна знайти яку-нибудь цитату, що наповал уб'є супротивника.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Кінець Оплатки 10. Quousque?!... - допоки?!... Прийом аналогічний попередньому і відрізняється лише відсутністю прямого посилання на авторитет. Просто говорять: "Це вже давно заперечене", або "Це вже пройдений етап", або "Будь-якій дитині відомо", і так далі. Проти того, що спростоване таким чином, нема потреби наводити жодних інших аргументів. Супротивник примушений знову й знову захищати "давно заперечене" - завдання досить невдячне.

11. Impossibile - тут: не припускати. Не припускати, щоб супротивник хоч в чомусь виявився правим. Варто визнати за ним хоть дрібку розуму й істини - програна вся полеміка. Якщо деяку тезу не можна спростувати, завжди ще залишається можливість сказати: "Добродій Ікс береться меня повчати...", або "Добродій Ікс оперує такими плоскими і давно відомими істинами, як його...", або "Дивуйся, світе! Сліпа курка знайшла зерно і тепер кудкудаче". Словом, завжди що-нибудь та знайдеться, чи не так?

12. Jubilare - тріумфувати. Це один з найбільш важливих прийомів, і полягає він у тому, що поле бою завжди потрібно полишати з виглядом переможця. Досвідчений полеміст ніколи не буває переможений. Поразки завжди зазнає його супротивник, якого зуміли "переконати" і з яким "покінчено". Цим-то і відрізняється полеміка від будь-якого іншого вигляду спорту. Борець на килимі чесно визнає себе переможеним; але, здається, жодна ще полеміка не скінчилася словами: "Вашу руку, ви меня переконали".

Існує ще багато інших прийомів, але позбавте меня від їхнього опису; нехай вже літературознавці збирають їх на ниві нашої журналістики.

Критика слів. В полоні слів.

Правда

В повсякденному вжитку слово "правда" означає щось вкрай неприємне й грубе. "Сказати правду у вічі" - це, як правило, когось вилаяти. Хто похваляється тим, що всюди ріже правду-матку, той просто характеризує себе як грубіяна, що з насолодою вас образить, хоча ви не зробили йому нічого поганого. Ні з того ні з сього він поділится з вами своїм цікавим психологічним спостереженням, що ви примітив або безхарактерна ганчірка, упиваючись при цьому своєї слов'янської чистосердністю і спостережливістю, і навіть ставлячи собі в карб, що він прямий і безсторонній як сама правда, і чужий лицемірства як сама совість.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Випадок з доктором Мейзліком

Він ніколи не підійде до вас, щоб зі всієї прямотою сказати, що у вас добре серце або чуйна душа. Їй-богу, доводиться тільки дивуватися, що правда завжди похмура і страшенно безвідрадна, - певно, в противному випадку правда перестане бути правдою?!

Взагалі в нашому житті правда має кепську репутацію. Кажуть: "солодка брехня" і "жорстока правда", значно рідше "жорстокий обман" і "солодка правда". По всій видимості, це зумовлено сумним досвідом. Однак правду творить не лише досвід, але й віра, і жоден сумний досвід не здатний підірвати віру, що правда може бути значно миліше й солодше, ніж брехня. Скільки разів облітало лушпиння солодкої брехні, оголюючи сувору дійсність! Це дозволяє сподіватись, що колись облетить і лушпиння суворого обману, відкривши солодку дійсність. І справді ж, було б непагано з точки зору виховання людства, якщо б світом сновигали безстрашні правдолюбці та, хапаючи за гудзик поганих людей, запевняли б їх зі всією прямотою: "Слухайте, я вам скажу це просто в лице, ви гарна людина, але робите все, щоб здаватись гірше. Не заперечуйте, це правда!" Дивись, від цього наша дійсність тільки виграла б.

Звичайно, правда керується дійсністю, але ще краще, коли дійсність керується правдою. Найкраща правда та, у якої дійсність може навчитися чомусь доброму.

Творчий

В критиці це слово зазвичай грає роль ритуальної офіри, що спалюється при вознесении хвали. "Творчий" успіх, "творча" особистість - епітети, що означають вищий ступінь визнання. Але яке б високе не було визнання, саме це слово мало що висловлює. Адже епітет "творчий" дуже змістовний, коли йдеться про Бога, і майже втрачає сенс, коли ми говоримо про людину. Єдине, що нам вірогідно відомо про акт "творення", - це те, що "сотворити" - значить зробити будь-що з "нічого".

Згідно всім відомостям і переказам, Бог сотворив Світ, але переказів про те, як він цьому навчився, не існує; ніде не написано, що на перших порах він, по суті, нічого не вмів і лиш потім поступово удосконалювався і набирався сміливості; що, почавши з сонця і скінчивши блохою й людиною, він потроху набував досвіду та хисту, доки не став істинним майстром своєї справи. Воно й зрозуміло: оскільки творив він на порожньому місці, йому зовсім не потрібно було жодної попередньої підготовки.

На жаль, у людини-митця справа йде не так гладко, бо він творить не "з нічого". Дійсність, з якої він черпає свій матеріал, - це таке величезне "щось", що митець з сумом збагне: проживи хоч мільйон років, все одно всього не охопити, все одно чогось недогледиш, недочуєш, не осягнеш. І це "щось", ця дійсність настільки для нього дорога, що він себе не пам'ятає від радощів, якщо йому вдається хоть частку її втиснуть в своє творіння. Живописец, закінчивши картину, насвистує не стільки з радощів, що вчинив творчий акт, скільки від превеликого захвату, що йому пощастило вписати в площину об'ємний предмет. Напевно Гомер відчував не менше радощів від своєї творчої божественності, ніж від героїчної божественності Ахіла.

Митець завжди трохи схожий на матроса з корабля Колумба; він бачить далекий берег і кричит: "Земля! Земля!" Цей матрос явно не припускає, що сотворив Америку, але він перший, хто побачив нову дійсність. Мореплавці, Колумби, митці - зовсім не творці Америк, а лиш першовідкривачі й захоплені споглядачі реально існуючої дійсності. В твердженні, що митець передусім любит мрію, є деяка частка істини. Але значно більше істини в тому, що найдорожча для нього реальність.

Або ще можна сказати так: митець подібний гарному столяру. Він створює з прекрасного дерева прекрасний стіл і любить це дерево більше, ніж порожнє ніщо, з якого, очевидно, лише з допомогою чудотворного Акту Творення він зміг би змайструвати стіл так ще зі стільцями. Гарний митець створює з прекрасної реальності прекрасний твір, і навіть якщо цю прекрасну реальність він відкрив в собі самому - все одно це вже значно більше, ніж творче ніщо. Бо ремесло митця - не промисел Божий.

1934


Експеримент професора Роусса

Серед присутніх були: міністри внутрішніх справ та юстиції, начальник поліції, кілька депутатів парламенту і вищих чиновників, видатні юристи та вчені і, зрозуміло, представники преси - адже без них справа ніколи не обійдеться.

- Джентльмени! - почав професор Гарвардського університету Роусс, славетний американець чеського походження. - Експеримент, що я вам... е-е... буду показати, заснований на дослідженнях ряду моїх вчених колег і попередників. Таким чином, іndeed, мій експеримент не є яким-небудь одкровенням Це.. е-е... really... як говориться, новація з бородою, - професор просяяв, згадавши, як звучить чеською мовою це порівняння - Я, власне, розробив лиш метод практичного застосування деяких теоретичних відкриттів. Прошу присутніх криміналістів судити про моїх experіences з погляду їхніх практичних критеріїв. Well.

Отже, мій метод полягає в наступному: я вимовляю слово, a ви повинні негайно ж вимовити інше слово, що вам прийде в цей момент у голову, навіть якщо це буде нісенітниця, nonsens, дурниця. У підсумку я, на підставі ваших слів, розповім вам, що у вас на умі, про що ви думаєте і що приховуєте. Зрозозуміло? Я опускаю теоретичні пояснення і не буду говорити вам про асоціативне мислення, приховані уявлення, навіюванні й інше. Я буду сказати коротко: при досліді ви повинні цілком виключити волю й розум. Це дасть простір підсвідомим асоціаціям, і завдяки їм я зможу проникнути в... е-е... Well, what's on the bottom of your mіnd...

- У глибини вашої свідомості, - підказав хтось.

- От саме! - задоволено підтвердив Роусс. - Ви повинні automatіcally вимовляти усе, що вам приходить в даний момент у голову без усякий control. Моєю задачею буде аналізувати ваші уявлення. That's all. Свій досвід я зроблю спочатку на карному випадку.. е-е... на одному злочинці, а потім на кому-небудь з присутніх. Well, начальник поліції зараз охарактеризує нам доставленого сюди злочинця. Прошу вас, пане начальнику.

Начальник поліції встав.

- Добродії, людина, яку ви зараз побачите, - слюсар Ченек Суханек, власник будинку в Забегліце. Він вже тиждень знаходиться під арештом за підозрою в убивстві шофера таксі Йозефа Чепелки, що безвісти зник два тижні тому. Підстави для підозри наступні: машина зниклого Чепелки знайдена в сараї арештованого Суханека. На кермовому колесі і під сидінням шофера - сліди людської крові. Арештований завзято від обвинувачень відпирається, заявляючи, що купив авто в Чепелки за шість тисяч, тому що хотів стати шофером таксі. Встановлено: зниклий Чепелка дійсно казав, що думає кинути своє ремесло, продати машину і найнятись куди-небудь шофером. Однак його дотепер ніде не знайшли. Оскільки більше ніяких даних нема, арештований Суханек повинен бути переданий у слідчу в'язницю в Панкраці... Але я одержав дозвіл, щоб наш прославлений співвітчизник професор Ч.Д.Роусс зробив над ним свій експеримент. Отже, якщо пан професор побажає...

- Well! - сказав професор, що ретельно робив позначки в блокноті. - Будь ласка, пустите його йти сюди.

За знаком начальника поліцейський увів Ченека Суханека, похмурого суб'єкта, на всій особі якого наче було написано: "Йдіть ви всі до..., мене голими руками не візьмеш". Видно було, що Суханек твердо вирішив стояти на своєму.

- Підійдіть, - строго сказав професор Ч.Д.Роусс. - Я не буду вас допитувати. Я тільки буду вимовляти слова, а ви повинні у відповідь говорити перше слово, що вам прийде в голову. Зрозуміло? Отже, увага ! Склянка.

- Лайно! - зловтішно вимовив Суханек.

- Слухайте, Суханек! - рвучко втрутився начальник поліції. - Якщо ви не будете відповідати як треба, я велю відвести вас на допит, і ви пробудете там всю ніч. Зрозуміло? Затямте це собі. Ну, почнемо спочатку.

- Склянка, - повторив професор Роусс.

- Пиво, - пробурчав Суханек.

- От це інша справа, - сказала знаменитість. - Тепер правильно.

Суханек скоса підозріло глянув на нього. Не чи пастка вся ця витівка?

- Вулиця, - продовжував професор.

- Вози, - знехотя відгукнувся Суханек.

- Треба пошвидче. Будиночок.

- Поле.

- Токарський верстат.

- Латунь.

- Дуже добре.

Суханек, видно, вже нічого не мав проти такої гри.

- Матінка.

- Тітка.

- Собака.

- Будка.

- Солдат.

- Артилерист.

Переклик ставав усе швидше. Суханека це вже бавило. Схоже на гру в карти, і про що тільки не згадаєш!

- Дорога, - кинув йому Ч.Д.Роусс, нарощуючи темп.

- Шосе.

- Прага.

- Бероун.

- Сховати.

- Зарити.

- Чистити.

- Плями.

- Ганчірка.

- Мішок.

- Лопата.

- Сад.

- Яма.

- Тин.

- Труп!

Мовчанка.

- Труп! - наполегливо повторив професор. - Ви зарили його під тином. Так?

- Нічого подібного я не казав! - вигукнув Суханек.

- Ви зарили його під тином у себе в саду, - рішуче повторив Роусс. - Ви вбили Чепелку по дорозі в Бероун і витерли кров у машині мішком. Все ясно.

- Неправда! - кричав Суханек. - Я купив таксі в Чепелки. Я не дозволю взяти себе на пушку!

- Помовчите! - сказав Роусс. - Прошу послати полісменів на пошуки трупа. А інше вже не моя справа. Поведіть цієї людини. Зверніть увагу, джентльмени: весь досвід зайняв сімнадцять хвилин. Це дуже швидко, тому що казус дріб'язковий. Звичайно потрібно біля години. Тепер попрошу до мене кого-небудь з присутніх. Я повторю досвід. Він протриває досить довго. Я адже не знаю його secret, як це назвати?

- Таємницю, - підказав хтось з аудиторії.

- Таємницю! - зрадів наш видатний співвітчизник. - Я знаю, це те саме. Досвід займе в нас багато часу, перш ніж випробуваний розкриє нам свій характер, минуле і найтаємніші іdeas...

- Думки! - підказали з публіки.

- Well. Отже, прошу, добродії, хто хоче піддатися досвідові?

Наступила пауза. Хтось хихикнув, але ніхто не ворушився.

- Прошу, - повторив професор Роусс. - Адже це не боляче.

- Йдіть, колега, - шепнув міністр внутрішніх справ міністрові юстиції.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Пригоди з паном Яніком

- Йди ти як представник нашої партії, - підштовхували один одного депутати.

- Ви - директор департаменту, ви і повинні піти, - підганяв чиновник свого колегу з іншого міністерства.

Виникала атмосфера незручності: ніхто з присутніх не вставав.

- Прошу вас, джентльмени, - втретє повторив американський вчений. - Сподіваюся, ви не боїтеся, щоб були відкриті ваші таємні думки?

Міністр внутрішніх справ обернувся до задніх рядів і прошипів:

- Ну, йдіть же хто-небудь.

У глибині аудиторії хтось скромно кашлянув і встав. Це був худий, літній суб'єкт з кадиком, що ходив від хвилювання.

- Я... г-м-м.. - сором'язливо сказав він, - якщо ніхто... то я, мабуть, дозволю собі...

- Підійдіть! - перебив його американець. - Сідаєте тут. Говорите перше, що вам прийде в голову. Задумуватися і міркувати не можна, говорите mechanіcally, несвідомо. Зрозуміли?

- Так-так, - поспішно відповів випробуваний, очевидно збентежений увагою такої високопоставленої аудиторії. Потім він відкашлявся і злякано закліпав, як гімназист, що тримає іспит на атестат зрілості.

- Дуб, - кинув професор.

- Могутній, - прошептав випробуваний.

- Як? - перепитав професор, немов не зрозумівши.

- Лісовий велетень, - сором'язливо пояснив чоловік.

- Ага, так. Вулиця.

- Вулиця... Вулиця в урочистому вбранні.

- Що ви маєте на увазі?

- Яке-небудь свято. Або поховання.

- А! Ну, так треба було просто сказати "свято". По можливості одне слово.

- Будь ласка...

- Отже. Торгівля.

- Процвітаюча. Криза нашої комерції. Торговці славою.

- Гм... Установа.

- Яке, дозволите довідатись?

- Чи не все одно! Говорите яке-небудь слово. Швидко!

- Якби ви зволили сказати "установи "...

- Well, установи.

- Відповідні! - радісно вигукнув чоловічок.

- Молот.

-... і кліщі. Витягати відповідь кліщами. Голова нещасного була розбита кліщами.

- Curіous, - проборчав учений. - Кров!

- Червоний, як кров. Безневинно пролита кров. Історія, написана кров'ю.

- Вогонь!

- Вогнем і мечем. Відважний пожежник. Полум'яна мова. Mene tekel.

- Дивний випадок, - спантеличено сказав професор. - Повторимо ще раз. Слухайте, ви повинні реагувати лише на найперше враження. Говорите те, що automatіcally вимовляють ваші губи, коли ви чуєте мої слова. Go on. Рука.

- Братерська рука допомоги. Рука, що тримає прапор. Міцно стиснутий кулак. Нечистий на руку. Дати по руках.

- Очі.

- Зав'язані очі Феміди. Колода в оці. Відкрити очі на істину. Очевидець. Пускати пил в очі. Безневинний погляд дитяти. Зберігати як зіницю ока.

- Не так багато. Пиво.

- Справжнє пльзеньське. Дурман алкоголю.

- Музика.

- Музика майбутнього. Заслужений ансамбль. Ми - народ музик. Вабливі звуки. Концерт держав. Мирна сопілка. Бойові фанфари. Національний гімн.

- Пляшка.

- З сірчаною кислотою. Нещаслива любов. У жахливих муках померла на лікарняному ліжку.

- Отрута.

- Напоєний отрутою і жовчю. Отруєння колодязя.

Професор Роусс почухав потилицю.

- Never heard that... Прошу вас повторити. Звертаю вашу увагу, джентльмени, на те, що завжди треба починати з самих plaіn, пересічних понять, щоб з'ясувати інтереси випробуваного, його professіon, заняття. Так, далі. Рахунок.

- Баланс історії. Звести рахунок з ворогами. Поживитися на чужий рахунок.

- Гм... Папір.

- Папір червонів від сорому, - зрадів випробуваний. - Цінні папери. Папір усе стерпить.

- Bless you, - киснуло сказав професор. - Камінь.

- Побити каменями. Надгробний камінь. Вічна пам'ять, - жваво заговорив випробуваний. - Ave, anіma pіa.

- Візок.

- Тріумфальна колісниця. Колісниця Джаггернаута. Карета швидкої допомоги. Оздоблена вантажівка з мімічною трупою.

- Ага! - викликнув учений. - That's іt! Обрій !

- Похмурий, - з видимим задоволенням відгукнувся випробуваний. - Хмари на нашому політичному обрії. Вузький кругозір. Відкривати нові обрії.

- Зброя.

- Отруєна зброя. Озброєний до зубів. З прапорами, що розвіваються. Завдати удару в спину. Віроломний напад, - радісно бубонив випробуваний. - Запал битви. Виборча боротьба.

- Стихія.

- ...що розбушувалася. Стихійна відсіч. Підступна стихія. У своїй стихії.

- Досить! - зупинив його професор. - Ви журналіст, га?

- Цілком правильно, - поштиво відгукнувся випробуваний. - Я репортер Вашатко. Тридцять років працюю в газеті.

- Дякую, - сухо поклонився наш знаменитий американський співвітчизник. - Fіnіshed, gentlemen. Аналізом уявлень цієї людини ми встановили, що... м-м, що він журналіст. Я думаю, нема рації продовжувати. Іt would only waіst our tіme. So sorry, gentlemen!

- Гляньте-но! - викликнув увечері репортер Вашатко, переглядаючи редакційну пошту. - Поліція повідомляє, що труп Чепелки знайдений. Заритий під тином у саду в Суханека й загорнутий у закривавлений мішок! Цей Роусс - молодчина! Ви б не повірили, колеги: я й не заїкався про газету, а він вгадав, що я журналіст. "Добродії, каже, перед вами видатний, заслужений репортер..." Я написав у звіті про його виступ: "У колах фахівців висновки нашого прославленого співвітчизника одержали високу оцінку". Чекайте, це треба підправити. Скажімо так: "У колах фахівців цікаві висновки нашого прославленого співвітчизника одержали заслужено високу оцінку". От тепер добре!

1928

Критика слів. В полоні слів.

Мораль фразерства

Фразі докоряють в тому, що вона псує мову і стиль. Хоча це й вірно, але вплив її руйнівної сили значно ширше. Фраза зтирає грань між правдою і брехнею. Якщо б не було фраз, не було б і демагогії, не було б публічного криводушшя і не так легко було б робити політику, що починається риторикою а кінчається винищенням народів.

Філософія фразерства

За логікою речей фраза займає особливе місце серед всіх суджень і висловлювань. Передусім вона розрахована на те, що її не будуть сприймати буквально. Якщо наш народ знемагає під тягарем податків, то це зовсім не означає, що ми можемо почути на вулицях зойки, стогони й голосіння платників податків. Оскільки фраза видається за висловлення більш-менш образне, вона заздалегідь одержує алібі в відношенні вірогідності і не підлягає контролю в частині відповідності фактам. Але, з іншого боку, оскільки кожна нинішня фраза заяложена, банальна і гіпертрофована, її не можна вважати категорією естетичною, прекрасною фікцією, породженням чистої фантазії.

Таким чином, фраза є не дзеркалом дійсності, а ерзацом образності. Вона нереальна і при цьому позбавлена фантазії. Вона не виходить ані з дійсності, ані з духу, але імітує і те, й інше, порожніми словесами.

Фраза, як словесний механізм, як готове кліше, як більш-менш ефектне перебільшення, як словесне жонглювання, не має, зрозуміло, нічого спільного з пошуком, аналітичним формулюванням і передачею досвіду й знань. Але гірш за все, що вона не є і свідомої, навмисною брехнею. Фразу не можна спростувати, як помилку або неправду. Вона поза правдою і поза неправдою. Жодна логічна пастка, жодна нісенітниця не розбещують людське мислення так, як фраза. Фразера не можна переконати, бо бреше він несвідомо, сам обманюючись словами і приймаючи сказане за істину. Якщо людина читає або чує сотні раз, що наш ворог споконвічний або що сучасний світ прогнилий, то це вже не потребує доказів, так само, як не потребує доказів, щo міст Палацького є міст Палацького. Певне сполучення слів просто-напросто стає звичкою, завдяки чему стає і переконанням.

Взагалі фраза в духовному господарстві грає роль замінника. Вона - замінник творення, мислення, поглядів, інтересів, почуттів, знань, переконань, віри. Це - докорінна фальсифікація всіх духовних цінностей. На віміну від харчових ерзаців, виробництво фраз - діяльність дозволена і навіть користується повагою. Нерідко фразам вчать у навчальних закладах, фразу культивують на політичних зібраннях, а відтоді як винайшли книгодрукування і ротаційну машину, фраза стала предметом масового виробництва.

Обустройство закулисья.   Кондовость.

Чужі впливи

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Історія про зломщика та палія Варто нашому брату зіткнутися в своїй Вітчизні з чимось новим, як він тут же поспішає проголосити, що це чужеземний вплив. Вираз "чужі впливи" містить в собі дві основоположні тези: 1) все стародавнє й укорінене, звісно, "наше", чеське, рідне, споконвічне; 2) у нас само по собі не може виникнути нічого нового.

В зв'язку з першим із цих твержень я хотів би згадати нашу вітчизняну сливу, батьківщиною якої є Персія; назву складного ножа, що прийшла до нас з Франції, а також тисячі інших речей, починаючи з паління тютюну і кінчаючи університетским статутом, на яких можна була б довести, що наше життя космополітичне, пістряве й екзотичне, принаймні, так само, як Етнографічний музей. Алеж при цьому слива не перетворила нас на персів, а тютюн - на індіанців.

Навпаки, те й інше зробило нас ще більше самими собою. "Первородність" залежить не стільки від походження, скільки від самобутності сприйняття. Дайте чеху почитати Яна Гуса або, скажемо, трактат Жижки про військове мистецтво, і якщо він винесе з цього читання поверхове, банальне враження, значить, він виніс з цих найбільш чеських книг лише "чужий вплив". Але ось він прочитав трактат Лао Цзи або, скажімо, відозву Армії спасіння і вигукнув: "Боже мій, ось слово, якого я чекав все своє життя!" - і сповнився рішучості, - ні, не придбати китайську косичку чи уніформу Армії спасіння, а жити щасливіше і вільніше, ніж жив досі. Тоді ви можете не сумніватися: цей чех не живе на чужий манір. Небайдуже, глибоке сприйняття - надійна засторога від чужого і гарантія самобутності. Навіть культ віденської оперети, сказав би я, не імперське навіяння, а національна примха. Чуже тільки те, що нам байдуже, до чого ми себе змушуємо і до чого ми внутрішньо байдужі. З цієї точки зору численні національні гасла, вітчизняна продукція і доморослі ідеї видаються плодом "чужого впливу". Все залежить від того, як ви сприймаєте ті чи інші речі.

Як робиться світова література

Часом ні-ні та й засмутиться дехто і пожалкує, що от, не квітне на наших нивах так звана світова література, а всього-навсего чеська, вітчизняна, провінційна (дехто каже навіть - хутірська), і багато чого бракує, щоб набути особливої якості, завдяки якій її можна було б віднести до "світової". Нещодавно було заявлено, що чеський роман, на відміну від роману французького, англійського, російського, (а може бути, також від італійського або португальского, цього я вже не пам'ятаю), відзначений карбом посредності й міщанства, що неначе за останні декілька років з'явилось всього чотири чи п'ять книг, які не підпадають під такий висновок, хоча сам автор цієї заяви підкреслює, що утруднюється назвати ці книги.

Кажуть про обмеженість наших масштабів, але думаю, що афінські масштаби, в яких творив Софокл, незначно переважали масштаби, скажемо, сьогодняшньої Пльзені; обставини, в яких писав Сервантес, для нього особисто не були найкращими, а якщо виходити з чисельності населення, то, наприклад, Кнут Гамсун повинен був б писати ще менш "всесвітньо", ніж покійний Фердинанд Шульц. Справа, отже, зовсім не в цьому. Що ж стосується пропаганди за кордоном, те рекомендую покладатись на неї менш за все. Навряд чи я помилюсь, якщо скажу, що всесвітня відомість вищезгаданих Кнута Гамсуна, або ібсена, або Стріндберга зовсім не була справою рук відповідних відомств, зайнятих встановленням зв'язків з закордоном, а в більшому або меншому ступені визначалася все ж їхньою власною творчістю.

Нам пророкують, що чеська література стане світовою, як тільки складуться ті або інші історичні умови. Заперечити на це нічого, як і на будь-яке пророцтво. Але ми знаємо, що Карел Гінек Маха створив вільну поезію, не чекаючи результатів революції 1848 року, так само як Отакар Бржезина простягав руки до зірок і Всесвіту, не чекаючи, доки наша нація розквітне. Коротше, є маса свідоцтв тому, що літературний талант, як небагато що інше, зумовлений історією тільки до відомого ступеня.

Однак нинішня стаття не ставить метою досліджувати причини, з яких наша література не володіє "das gewisse Etwas" (чимось таким - нім.), що могло б претендувати на всесвітню славу, а лише розглядає питання: що за штука ця всесвітня слава і чим вона досягається; іншими словами, як зробити, щоб література набула всесвітнього значення. Вважаю, краще всього це пізнається на прикладі книг, яким вдалося ввійти до світової літератури.

Якщо уважно пригледітись до творів, що отримали світову відомість, то неважко помітити, що вони поділяються на кілька розрядів. Передусім це книги, що з різних причин мали світовий успіх, терміново перекладалися на інші мови і читалися мільйонами людей. Нерідко буває, що через п'ять-десять років про ці книги ніхто і не згадає, вони виявилися скороминущими сенсаціями, яким відпущено свій термін: вони майнуть і забуваються так само, як промайнуть і забудуться модні пісеньки. Згадайте, скільки дуже відомих колись книг вже стерлись з вашої пам'яті! Адже вони були модною міжнародною халтурою, чтивом приємним і універсальним. В свій час Оне, безумовно, був більш відомий в світі, ніж, скажімо, Віл'є де Ліль Адан; але кому нині прийде в голову читати або перевидавати світскі романи Оне? Кого зараз хвилюють "Холостячка", "Мадонна спальних вагонів" та інші подібні вироби, що колись воістину сповнювали міжнародний книжковий ринок?

От вам один варіант світової слави. Але якщо із зрозумілих причин дехто з наших авторів і тужить за нею, то це ще не привід приймати її до уваги при оцінці нашої літератури. Разючо, наскільки незначна роль такого короткочасного світового успіху романів для справжнього розвитку літератури. Їхній духовний вклад знаходиться в зворотній залежності від їхньої популярності у широких читацьких кіл всього світу.

Другий рід світової літератури являє собою повну протилежність першому. Це книги, які свого часу були зустрінуті повною байдужістю чи навіть незадоволенням з боку читачів, а навіть і критики; книги, що ніхто не купував і не читав, за винятком вузького, більш-менш обраного кола. І лише з течією часу стало ясно: те, що в них не подобалось, було новою, до того невідомою красою, новим, не шаблонним поглядом на речі; ці напівзабуті книги в подальшому стали впливати на сприймання і самовираз багатьох поколінь, на розвиток світової літератури в цілому. Вони ніколи не стануть читанням для широкого читача, але зате сильно і досить довго впливають на творчі особистості. Навіть коли мине пора живого впливу цих новаторских творів, що збагачують духовність, їхня індивідуальна і історична цінність надолго залишиться неперехідною, і ми завжди будемо бачити в них приклад для наслідування і джерело натхнення. Є книги надто прекрасні, щоб одразу здобути загальне визнання; є книги виняткові, книги новаторські, твори експериментальні або незвичайні; є книги, увінчівані лише після смерті їхніх творців всесвітньою відомістю зовсім іншого роду, ніж гучна світова популярность. Достатньо згадати долю Верлена або Рембо, долю Лотреамона і багатьох інших.

Чи бракує нашій літературі такої всесвітньої слави? Очевидно так. Щиро кажучи, ми не є країною, звідки виходять численні нові ідеї й напрямки. Але відноситься це не тільки до літератури. Ми змушені були зі всіх сил "наздоганяти Європу", як прийнято казати, і це було для нас в наших географічних і політичних умовах нелегко і непросто; до речі, про це ще нічого не написано. Тепер настав час, коли нам вже не доводиться шанобливо дивитись на інших, ми можемо зайнятись власними ідеями. Але зроблене нами далеко не відразу стане помітним. Ми в великому боргу і перед своїм минулим, - треба покопатись, пошукати, чи немає в ньому обійденого увагою починання або великих індивідуальностей. Вже одне це створило б більш сприятливу і плідну обстановку, вільну від гнітючого відчуття, що у нас надто часто творять або експериментують впусту, в умовах неуваги до історії.

Далі. Існує ще один тип світової слави, вже іншої, не чисто літературної властивості. Я маю на увазі історичну актуальність, якої володіють книги, які за що-небуть або проти чого-небуть борються. Скажемо, "Хижа дядька Тома" - твір зовсім не стендалівської краси або бальзаківської життєвості; і всі же цей твір світової літератури - єдино завдяки тому, що він чесно і в потрібний момент висловив просту й розумну думку: рабство повинно бути скасоване. От вам, прошу, - світовій славі подібного роду ніскільки не зашкодило те, що ми називаємо "скромними масштабами". Великі й правдиві ідеї не знають кордонів. Чому б і нашій літературі не стати борцем за далекосяжні ідеали, значні з точки зору історії?

Нарешті, є четвертий тип світової літератури, - його-то ми маємо на увазі передусім. Завдяки чому Діккенс, цей найбільш англійський з усіх письменників Англії, став світовим автором? Завдяки чому набули світової слави Гоголь та інші, створивши таку російську літературу, що нічого більш російського не можна собі й уявити? Абсолютно нордичний Гамсун. Синклер Л'юїс, цей стопроцентний американець, і безліч інших, хто вільно або мимоволі висловлювали душу і характер, малювали типи і життя своєї країни і своєї нації? Зазначимо, що названі письменники не відносяться до однієї духовної родини або класу, але всі вони без винятку не ставили перед собою задачу сотворити деяку міжнародну літературу, створювали твори глибоко національні, насквозь вітчизняні, що не завадило їм стати - та при цьому ще з дивною очевидністю - творцями світового значення. Слів немає, все це великі письменники, але цілком можливо, що Діккенс захоплював би нас менше, якщо писав би романи про венеціанських дожів, або що ми зневірилися б в Гамсуні, якщо б він почав описувати довільський флірт. Ми більше всього любимо їх саме за те невід'ємне, що належить саме їм в локальному і емпіричному сенсі. Чим більш англійським, більш російським, більш нордичним є той чи інший твір, тим грунтовніше й очевидніше претендує він на світове значення: в цьому глибокий парадокс того, що ми називаємо світовою значимістю. І це - зрозуміло, поряд з необхідною іскрою Божою - найзагальніша умова, що повністю стосується і чеської літератури. Якщо наша словесність не настільки значуща, не настільки необхідна світу і відома в ньому, як би нам того хотілося, то пояснюється це, певно, не тим, що наші вітчизняні умови занадто скромні, обмежені і несприятливі для виникнення великої і цікавої літератури, а тим, що наша література не надто значна і не дуже цікава, недостатньо визріла, відверта й досвідчена, щоб всеохопллююче й наочно зобразити наші вітчизняні умови, чеське життя і взагалі все, що складає долі чехів, починаючи від землі і кінчаючи зоряним небосхилом. Якщо б наші книги були в достатній мірі чеськими, вони мали б також гідне світове значення. До тих пір, доки для нас камнем спотикання будуть наші за всіма статтями скромні і з точки зору географії і людских ресурсів обмежені (або відмежовані) вітчизняні умови, ми ніколи не створимо літератури, пойменованої світовою. Найвірніший засіб добитись світового визнання - це наочно показати, що й ми зі своєю країною і своїми співвітчизниками є часткою цікавого, справжнього, неподільного й живого світу. Нехай ми маленька країна, населена скромними людьми зі скромними долями; все одно це країна, це люди і долі, як і скрізь, - нічого більш світового і всезначимого на сьогоднішній день нікому винайти не вдалося.

1936


Сторіччя зору

Ви, очевидно, помітили, що в кіно ходить надзвичайно мало старих людей. Навіть якщо ви приймете до уваги, що старі люди, як правило, бувають ощадливіші, більше люблять домашній затишок і взагалі не настільки безпутні, як ми, решта, - цього ще недостатньо, щоб пояснити, чому все ж так мало їх віддається гріховній втісі - витріщатись на цей диявольський винахід, на ці світні картинки. Старша ґенерація виявляє до новомодного видовища явну неприязнь. Старша ґенерація бурчить собі під ніс щось на кшалт "лиште нас в спокої з подібними дурницями" і охочіше розкриє вчорашню газету або роман п'ятидесятилітньої давнини. А між тим, той самий роман п'ятидесятилітньої давнини розігрується на екрані кінотеатру за найближчим рогом; ми, всі інші, стримуючи дихання, стежимо за миготінням кадрів і не розуміємо, як можна читати настільки архаїчні дурниці. В той же час, пересічний фільм у більшості випадків значно ближче до Вальтера Скотта, ніж, наприклад, до Віта Незвала, і більше нагадує Жорж Санд, ніж, скажемо, Джорджа Б. Шоу. Пересічний фільм не має жодного відношення до сучасної літератури, і, навпаки, він тісно зв'язаний з літературою старою; власне, він є єдиним прямим спадкоємцем старого роману. Представники молодої ґенерації навіть не підозрюють, що в кіно вони захоплені світом буйної фантазії своїх неймовірно відсталих батьків; а представники старшої ґенерації не здогадуються, що рухомі тіні в кіно, якими вони нехтують, - це плоть від їхньої плоті, вірніше, тіні від їхньої плоті. Таким чином, перед нами воістину типовий приклад непроясненого протиріччя поколінь.

Як мені здається, старше покоління заперечує фільм не тому, що він занадто вже сучасний, або надто навіжений, або надто такий-розтакий, а виходить з більш глибоких причин: він надміру нав'язливий і обходиться без слів. Я навіть думаю, що літні люди стали б залюбки відвідувати кінематограф, якщо б замість картинок їм демонстрували там тексти. В початку їхнього світу було слово, а зовсім не видовище. Картина сама по собі, картина без слів нічого для них не значить: вона повинна бути якось названа, щоб набути реальності. Літній добродій бачить на екрані лише тіні, тіні, тіні, щось сумбурне й нереальне. Якщо б зображення затримали хоч на хвилинку, він міг би визначити його якимось поняттям і описати побачене словами; але колишнє зображення вже зникло, і нові тіні тріпочуть на екрані в німій гонитві подій. Слово володіє тривалістю, слово можна запам'ятати, слово - річ солідна і тривка, а рух надто скороминущий, щоб ми встигли включити його в ланцюг реально існуючого; це лише зміна одного іншим, лише перехідний стан, а не порядне, надійне, устояне буття. Літній добродій дивиться на біжучу кіноплівку так, наче присутній при демонстрації сну. Якби він прочитав у книзі про чарівну дівчину, що ступає наче лань, він би цьому повірив. Але, побачивши на екрані чарівну діву, що ступає, наче лань, він не усвідомить її появу як поетичну подію, оскільки про це не написано, як належить, вагомими словами, що до чогось зобов'язують. Зображення йому нічого не каже, це суцільній підступ і шахрайство. І літній пан йде з кіно, мов нічого там не бачив. "Залиште мене в спокої з подібними дурницями", - заявляє він.

В глядачевому залі кінематографа вчиняється нинішнє перевиховання людини. Людина, що сидить в кіно, повинна знайти якийсь більш безпосередній зв'язок між оком і мозком, обходячись без посередництва слів: зрештою, якщо скористатись технічним терміном, тут відбувається "коротке замикання" між оком і мозком. Старшій ґенерації, очевидно, бракує цього "короткого замикання", цього миттєвого перенесення іскри з сітчатки ока прямо в мозковий центр; старша ґенерація - тип читацький, або мислячий поняттями, тоді як нинішня людина скоріше схильна до зорового сприймання. Моя покійна бабуня повинна була читати вголос, щоб як сліду вникнути в прочитане; для неї слово було ще явищем звуковим, а не зоровим; в старі часи більшість читачів ще сприймала читання вухом. Досвідченіший читач поступово став відмовлятись від цього кружного шляху і засвоював, що слово читається прямо в його літерній позначці. В німому кіно таким зайвим кривим шляхом виявилось слово, і ми навчаємось розуміти без слів. Не хочу вирішувати, чи це прогрес, - але, як би там не було, факт лишається фактом.

Однак кіно, безумовно, в значній мірі ставить літературу під загрозу не тим, що хотіло б замінити її собою, а тим, що виховує інший різновид людей, тип глядача замість типу читача. Читач терплячий, він дасть собі час дізнатися подробиці, перепочити на описах і з початку до кінця простежити діалог. Глядач не володіє таким терпінням; він хоче охопити ситуацію одним поглядом, зрозуміти подію, яка б вона не була стисла, і вже знов бачити щось нове. Але, можливо, колись, переситившися цим галопом кадрів, люди знов стануть звертатись до книги, щоб перепочити; або навіть віддаватимуть перевагу, щоб їм, не поспішаючи, з толком і розстановкою розповідали романи й казки по радіо, і будуть слухати з заплющеними очима, даючи заколисати себе словом, що знов повернеться до свого першопочаткового призначення - бути засобом усного спілкування. Можливо, - хто знає? - можливо, коли-нибудь книга і зовсім вимре; можливо, вона стане такою ж дивною реліквією як написи на вавілонських цеглинах. Але мистецтво не помре.

1925

Ю.Лотман. Семиотика кино и проблемы киноэстетики.

Кинематограф и цифровые технологии.

Киноспециальности.

Бремя алфавита.

Глаз и слово: Видеократия и ее проблеми.


Влада машин

Передусім зізнаюсь, що я почуваю себе в якійсь мірі відповідальним за питання: "чи можливо, щоб машини здобули владу над людиною, позбавивши його можливості творити?" Меня це хвилює не тому, що я винайшов яку-небуть машину чи придумав цю проблему, а тому, що в хвилину слабкості я
придумав роботів.

Карел та Йозеф (в окулярах) Чапеки біля радіоприймача

З цієї причини дехто уявляє собі, наче я, з пером напереваги, намагаюся захистити тремтяче людство від натиску переважаючих сил рикаючих машип-людожерів. В дійсності я сам використовую працю кількох машин, наприклад, машини для стрижки газонів. Досі мені не спадало на думку, що вона хоче стати моїм паном, навпаки, коли я стрижу зілля, у меня виникає сильне і горде відчуття, що я її господар, рівно як газона і трави. Думаю, що подібного почуття зазнає і людина, що править автомобілем, чи тицяє пальцем у арифмометр, або приводить в дію динамомашину. Кожний робітник знає, що його господар не машина, коло якої він порається, а фабрикант, що йому платить. Те, що кочегар біля топки служить машині, в звісній мірі оптичний обман: в дійсності він служить роботодавцю. У переважній більшості випадків проблему "люди versus машини" можна точніше висловити "робітники versus машини". І не будемо питати, "чи можливо, щоб машини здобули владу над робітником, позбавивши його можливості творити". Відомо, що існують зовсім інші причини, що позбавляють робітника можливості творити, наприклад, низька заробітна плата, низький рівень життя, недостатня освіта тощо. Доки людина біля машини - це робітник біля машини,- доцільніше задати питання: який вплив має машина на його соціальний стан, ніж питати про те, як вона впливає на його творчий хист. Але і в цьому випадку машини, якби вони володіли розумом, не визнали б себе відповідальними за подібний вплив: "Зверніться до наших хазяїв", - сказали б вони.

Дозвольте мені сформулювати питання дещо інакше: чи не відволікає схиляння перед машинами, тобто перед механічною цивілізацією, нашу увагу від справжнього творчого хисту людини? Всі ми віримо в прогрес людства, але, здається, ми схильні уявляти собі цей прогрес в образі бензинових моторів, електрики та інших досягнень техніки. Ми вважаємо, що живемо в освічений час, бо маємо електричне освітлення; насправді ми живемо в безтолковий і погано організований доісторичний час, тому що існує, наприклад, пауперизм, тобто крайня масова бідність. Коли перед нами щось досконале, блискуча машина, ми бачимо в цьому тріумф людини, - а нумо, поставимо поруч з цією прекрасною машиною першого-ліпшого обірваного жебрака, і ми переконаємось в поразці людини. Безробітний - це дуже жалюгідна і неоковирна машина поруч з блискуче діючими машинами, зі сталі й латуні. Прикладом для нас служить Америка зі своїми досягненнями в галузі техніки, але ми забуваємо спитати, чи так само успішна Америка в царині інтелектуальної культури. Мірилом людського ладу ми зробили машини, а не людей, але винуваті в цьому не машини, в цьому винуваті ми самі. Завдяки цьому я виступаю не проти машин з латуні і стали, мені навіть уві сні не прийшло б у голову стверджувати, що нам було б краще без них.

Машини в значній мірі підвищують рівень життя людини, полегшуючи його праця, народжуючи нові потреби, поширюючи його знання про світ. Якщо казати про фантазію, то Едісон зробив для неї більше, ніж безліч поетів. Машини не пригнічують творчого хисту людини хоча б тому, що вони виникають завдяки йому. Між людиною і машиною конфлікту нема, якщо припустити, що ми користуємось нею правильно і що вона нас не переїде.

Але справа виглядає цілком інакше, якщо ми задамося питанням: чи просуваєтся організація і вдосконалення людей в такий же мірі, як організація і вдосконалення машин. Іншими словами, чи вкладаємо ми в діла людські стільки ж уяви і гостроти розуму, скільки в досягнення механіки. Я б навіть сказав, чи вкладаємо ми в діла людські стільки ж зацікавленості.

За сто років ми в багато разів підвищили швидкість і продуктивність людини, але навряд чи ми можемо похвастаться тим, що в такий же мірі підвищили її освіченість, або певність в завтрішньому дні, або в чомусь такому, що дасть більшу ціну його життю. Нема сумніву, що машини мають переваги перед людьми, але тільки в тому сенсі, що про машини ми більше піклуємось і вкладаємо в них більше коштів. Ми створюємо геніальні машини, а що стосується соціального й гуманістичного досвіду - тут ми просто партачі. Якщо ми хочемо говорити про прогрес, то слід хвалитись не кількістю автомобілів чи телефонних ліній, а тим, як дорого цінується нашою цивілізацією людське життя. Мене лякає не те, що машини стануть хазяями людей, значно страшніш, якщо ми, люди, будемо поганими хазяями людей або справ людських. Відношення машин до людей в основі своїй залежить від того, які відношення людей до людей, а цим ми повинні були б керувати хоча б так, як управляємо силою машин.

7.II.1937

Станіслав Лем. Кіберіада

Новые луддиты. Голем. Эрос на конвейере.


40 тисяч

Кажуть, на матчі "Селтік" - "Спарта" було 40 тисяч глядачів. Я там не був, не рахував, але охоче вірю. 40 тисяч глядачів - це значить, що там був кожен десятий житель Праги, якщо зарахувати до неї Грдлоржези, Гостиварж та інші історичні присілки.

Заради доброго слова відзначу, що це свідчить про спортивну зрілість нашої громадськості, але...

Але зрідка у рубриці "Мистецтво" з'являється радісна замітка: "Виставка має надзвичайний успіх, - на сьогоднішній день її відвідало більше тисячі глядачів".

Іншого разу прем'єра, ну, припустімо, "Дон Карлос", і у звіті читаємо: "Незважаючи на пишні костюми, театр був напівпорожній". У всіх празьких театрах, де жевріє хоч іскра мистецтва, ми нарахуємо вісім-десять тисяч місць, а якщо видасться більш-менш погожа весняна неділя, упевнений, що у всіх празьких театрах, разом узятих, не нарахуєш і трьох тисяч глядачів. А на матчі "Селтік" - "Спарта" було 40 тисяч. Та ще було урочисте відкриття Стадіону, грали у футбол, бігали, гребли, марширували у двадцятьох різних місцях. Якщо кому-небудь у ту неділю закортіло грати на скрипці або на губах у концертному залі, він навряд чи нашкріб би публіки навіть на партію в карти. Тому що 40 000 були на Літній, так само як у старовинній солдатській баладі "Нас під Тешином, під Тешином 70 тисяч..."

Ще з тих часів, коли я був лівим крайнім, пам'ятаю, як це хвилює - забити гол або дати бутсою по нозі нападаючого супротивника, але пам'ятаю й інше - на якомусь міжнародному матчі, куди мені дістали квиток, мене хвилювало тільки одне: що, власне, бачать люди, що стоять у проходах і як вони взагалі можуть дихати. Питання цього я так і не вирішив, тому що більше я туди не ходитиму, навіть якщо мені пообіцяють у нагороду обол у давньогрецькій валюті. Але я припускаю, що в цьому є якась невідома мені насолода нічого не бачити, штовхатися, сопіти, смердіти, відчувати на животі чийсь лікоть, між ребрами чиєсь коліно й про себе утішатися, що всім, хто поруч, і решті тридцяти тисячам так само кепсько. Думаю, що люди туди ходять зі злостивості, щоб своєю присутністю ще погіршити й без того нестерпну ситуацію на стадіоні. "Ну, зачекайте, голубчики, - думає, певно, кожен, хто йде на матч, - ось я вам зіпсую недільну днину, я вже потопчуся по ногах, поштовхаюся, потягнуся на весь зріст, щоб вам нічого не побачити, раз мені нічого не видно, буду грубіянити, сопти, як не скажу хто, ото вже будуть веселощі, коли ви розлютитеся на мене, а я на вас і кожний з нас на кожного іншого за те; що той теж тут". Судячи по всьому, це якесь джерело злісних веселощів, і мені зро-зуміло, чому туди прямує вся Прага (включаючи Грдлоржези та інше).

Із цього способу розважатися треба брати урок виставкам і театрам. Чому, власне, туди мало хто ходить? Вважається, що в театрах, на концертах, художніх виставках порожньо тому, що туди ніхто не ходить.

Все навпаки. Туди ніхто не ходить тому, що там порожньо. Там надто просторо. Надто добре видно й чутно. Надто гарне повітря. Нема товкотнечі. А це нудно.

Якщо ви хочете врятувати театри, концерти й виставки, влаштуйте там тисняву. Не обмежуйте вхід. Пустіть тридцять тисяч у театр, що розрахований на півтори тисячі. Дозвольте кожному добувати собі місце ліктями й копитами, зубами й пазурами. Дозвольте стояти на сидіннях. Домагайтеся біля картини такої товкотнечі, щоб не можна було розгледіти навіть рами. Забезпечте, щоб акторці кричали "роззява", "мазила", "г..." тощо. Коли не буде чутно навіть власного голосу, публіка зможе сваритися між собою. Вентиляція можуть запускати штучний сморід. Чим день спекотніший, тим дужче опалювати театр. І так далі, і тощо.

Може, ви думаєте, що на останній економічній виставці було стільки народу, тому що всі цікавляться економікою? Або на Празькому ярмарку юрби тому, що там можна побачити що-небудь інше, ніж у вітринах на будь-якій іншій вулиці?

Крий Боже, нічого особливого й незвичайного там нема, а те, що є, того ніхто в цій тисняві не побачить, але люди валять туди валом, тому що там юрба, тому що туди йдуть усі. Таємниця масового успіху якої б то не було справи тільки в масовості, адже народ хоче спілкуватися, іншими словами - штовхатися.


Як робиться фільм

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Викрадений документ Досвідчені люди запевняють, що першооснова всякого кінофільму— це гроші. Спочатку повинен знайтись охочий всадити в справу гроші, щоб можна було купити лібретто, укласти договір з режисером, акторами, оператором і так далі. Це взагалі правильно, але, з іншого боку, щоб домогтися в мецената згоди, йому треба весь час товкти, що от, мовляв, є змога придбати чудовий художній сценарій, який перевершить всі бойовики сезону і дасть прибуток не менше ста процентів. Таким чином, хочеш чи не хочеш, доводиться починати зі сценарія, хоч нам і здається дуже дивним, що в основі такого сучасного і технічно досконалого продукту цивілізації як фільм, лежить щось настільки древнє і технічно примітивне, як літературна вигадка.

Погоня за сюжетом

Кіносюжет своєрідний тим, що за ним завжди буває страшна гонка. Сюжет цей ніколи не народжується, скажімо, в такій обстановці: сидячи біля каміна, один співбесідник каже іншому: «Знаєте що? Якщо вам колись прийде у голову хороший сюжет для фільму, напишіть нам, і ми поговоримо про це». Це не відповідало б специфіці кіно. Згідно із законами об'єктиву, за кіносюжетом треба гнатися стрімголов. Сюжет потрібен завтра. Він потрібен сьогодні! Потрібен в цю ж мить!І Потрібен у зовсім дикому, так би мовити первісному стані. Коли б сюжет сам, як ягня, прийшов до ательє і сказав: «Ось він — я!», на нього б, напевно, накинулись з криком: «Чого вам тут треба? Геть звідси!» — бо правила гри вимагають, щоб сюжет був упійманий живим або мертвим у заповідниках позафільмового світу. Сюжети треба підстерігати, їх треба відкривати, як Колумб Америку. За ним споряджаються експедиції до непрохідних пущ літератури, театру і навіть дійсності. Щоб сюжет став підхожим для кіно, він повинен, як правило, відповідати таким вимогам:

  • по-можливості, щоб він мав уже успіх у вигляді книги або п'єси. Чим більший успіх, тим бажаніший такий сюжет для кіно;
  • по можливості, щоб він мав у собі щось оригінальне і нове, про що не було ще фільму, наприклад, закоханого сажотруса або водолаза;
  • поряд з цим, по можливості, був якомога більше схожим на фільми які в останній час давали добрий збір. Обов'язково у ньому повинні бути ролі для артистки А. і актора Б.;
  • роль для актора Б. повинна мати по можливості, мінімум розмовного тексту, бо актор Б. не надто вправний у розмовах; а втім, все може виправити штатний сценарист; Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Телеграма
  • по можливості повинна бути яка-небудь фабула, яку потім той же сценарист перекрає до невпізнанності;
  • повинно бути так зване імпозантне оформлення — розкішний салон, феєрична спальна, бальний зал та інші кінопринади, про які кажуть, що «глядач цього вимагає»;
  • повинен бути заманливий заголовок;
  • повинно бути «щось», про що б говорилося з виразним клацанням пальців: «В цій картинці щось є» і «Це типове те»;
  • повинна бути «передова і прогресивна» тенденція, але при цьому «треба рахуватися зі смаками і побажаннями публіки»;
  • повинні бути дотримані «закони об'єктиву», тобто, сюжет повинен бути, як кажуть, «кіногенічним». Ця якість виникає в сюжеті зразу ж після того, як хтось з відомих кіношників, раптом осяяний даром ясновидіння, оголосить, що «з цього сюжету можна зробити грандіозний фільм».
Якщо додати ще сюди цілий ряд випущених нами вимог, то стає зрозуміло, що далеко не кожний сюжет придатний для кіно, а справжній, повноцінний кіносюжет виникає тільки внаслідок загадкового збігу обставин, який просто неможливо штучно відтворити.

Чотири кіносюжети

Напевно, ви бачили в кіно полювання на тигрів або тюленів. Коли б був створений сценарій про полювання за кіносюжетом, він, мабуть, мав би такий вигляд;

Йозеф Чапек. Прихід листоноші

1. Фільм «Велика ставка». Бідна засніжена мансарда. Письменник Ян Дуган няньчить малолітнього сина. Ця ідилія порушена різким стуком у двері. Входить листоноша. «Пан Дуган? — запитує він добродушно. — Вам телеграма. Може, нарешті, одержите які-небудь гроші». Письменник сумно посміхається (крупний план) і нетвердою рукою розпечатує депешу. Читає її. На екрані текст:

ПРОПОНУЄМО СТО МІЛЬЙОНІВ ЗА ПРАВО ЕКРАНІЗАЦІЇ ВАШОГО РОМАНУ ВЕЛИКА СТАВКА КРПК НЕГАЙНО ТЕЛЕГРАФУЙТЕ КРПК АЛЬФАФІЛЬМ

Очманілий від щастя письменник непритомніє. За вікном щебетання птахів, літо. Опам'ятавшись, Дуган поспішно строчить відповідь:

ЗГОДЕН КРПК ДУГАН КРПК

Потім він підходить до колиски свого сина і каже з почуттям: «Шість років тому я кров'ю свого серця написав «Велику ставку» — роман про всеперемагаючу любов. Світ тоді не зрозумів мене, синочок, і тільки зараз мене відкрили. Переді мною слава, яскраве життя. Кіно! Яке це чудо сучасності. Нарешті я куплю тобі арлекіна, а Марушці зимове пальто на ваті».

Знову стукіт. В комірчину входить Кіношник.

— Я привів до вас директора Альфафільму підписати договір на вашу «Велику ставку». Потрясаючий сюжет, моя краща знахідка за всі двадцять років, що я працюю в кіно. Велика ставка, іподром, чистокровні скакуни — геніальна обстановка для фільму!

— Скакуни? — заїкається здивований автор. — Які скакуни?

— Ну, які на іподромі. Тож ваша велика ставка — це ставка в тоталізаторі, га? Дія відбувається на іподромі, чи не так?

— Нічого подібного... — бубонить Ян Дуган. — Велика ставка — це кохаюче серце, розумієте? Про скачки там жодного слова.

Директор Альфафільму звертає запитливий погляд на Кіношника.

— Не про скачки? — дивується той. — Он як, а я цього не помітив. Але це не так важливо. Наш сценарист вставить все, що треба: скачки, тренування, інтриги, тоталізатор та інше. Це ми все влаштуємо. Знаєте що? Ваш герой поставить всі свої гроші на аутайдера...

— Але мій герой зовсім бідний, у нього немає грошей, — захищається автор.

— Все одно. В кіноваріанті в нього повинні бутв гроші. Глядач хоче бачити розкішну холостяцьку квартиру. Ми не пошкодуємо грошей на постановку. Ні про що не турбуйтеся, це вже наша справа. В усьому іншому, зрозуміло, ми будемо суворо дотримуватися вашого сюжету.

(Затемнення)

З затемнення з'являється сценарист з лібретто в руках.

— Прекрасний сюжет! — каже він Яну Дугану. — Але треба його як слід кінематографічне опрацювати. Інакше глядач не зрозуміє, що це за «Велике питання», правда ж?

— Яке питання? — насмілюється запитати автор.

— Тож фільм зветься «Велике питання». Хіба ні? — здивовано підіймає брови сценарист.

— Не питання, а ставка. Ставка! — соромливо поправляє автор.

— Ах, он воно що, — дивується сценарист. — А я прочитав «питання»... Але це не має значення. Я вам під цей заголовок зробив потрясаючий новий сюжет. Будете задоволені, містер. Справа полягає ось в чому. Власник скаківних стаєнь мучиться питанням: чи не зраджує його дружина. Ось воно, велике питання!

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Незаперечний доказ

Потім він дізнається, що на великих скачках вона ставить на його коней... і виграє величезні гроші, а з ними і щастя. Зрозуміло? Ось це сюжетик, га? Тепер він має кіногеничний: вигляд!

(Затемнення)

В діафрагмі з'являється кінорежисер зі сценарієм у руці.

— Наш сценарист — осел! — незадоволено оголошує він. — В усьому фільмі немає жодної солідної любовної сцени. Вона повинна тікати з Фредом...

— З яким Фредом! — боязко запитує Дуган.

— З тим, якого я туди вставив. Повинен же там бути коханець, якщо фільм зветься «Велике кохання». Га?

— «Велика ставка», — поправляє автор. Кінорежисер кидає погляд на обкладинку лібретто.

— «Велика ставка»? Гм... А тут схоже на «Велике кохання». Послухайте-но, «Велике кохання» — це краще. Публіка просто побіжить на цей фільм.

(Затемнення)

З затемнення з'являється автор Ян Дуган. Він сидить в розкішному кріслі в розкішному кабінеті. На колінах у нього вгодований білявий хлопчик, в зубах сигара.

— Бачиш, синок, — бубонить він задоволено, — сповнений поезії твір твого батька нарешті одержав заслужене визнання.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Ворожка

2. «В розпалі літа». Скромна кімната бабусі. Кругом старомодні сувеніри. Дуже стара романістка Марія Покорна-Подгорська, майже не встаючи з крісла, в якому сидів ще її покійний батько, покірно чекає смерті від старості. Енергійний дзвінок. Стара вірна прислужниця Магдалина злякано доповідає: «Панночко! Там якийсь пан!»

— Проси, — зітхає письменниця і сухою рукою поправляє по-старовинному зачісане сиве волосся.

Енергійною ходою входить Кіношник з портфелем в руці. Віддає низький уклін.

— Дозвольте поздоровити вас, шановна пані. Наша першокласна кінокомпанія Бетафільм має намір придбати право екранізації вашого прекрасного роману «В розпалі літа».

«В розпалі літа?» — шепоче мадемуазель Покорна-Подгорська. — Я написала його... о боже, вже п'ятдесят років тому. Ніколи не повернуться ті роки! «В розпалі літа»! ... — В очах старої романістки блищать сльози. (Крупний план.) — Чи знаєте ви, що це була казка моєї юності? Я проводила канікули біля села Н., на старенькому млині в лісі... Ще й досі я чую стукіт млинового колеса, шелестіння лісу і дзюрчання потоку...

Карел Чапек. Данія

— Прекрасний звуковий ефект, — погоджується Кіношник.

Письменниця продовжує, трохи зніяковівши.

— Стрункий молодий лісник з маєтку графа Н. частенько зустрічався мені там, коли я ходила збирати квіти. Не подумайте, що він наважився заговорити зі мною, о ні, тоді люди ще не були такі... Але моя творча фантазія створила на цій основі повість про кохання городянки Ярміли і молодого мисливця. «В розпалі літа»! Так, так! Мені хотілось, щоб ця цнотлива історія була сповнена диханням лісових галявин. ..

— Саме так! — з захопленням підхоплює Кіношник. — У нас якраз пустує графік натурних зйомок на липень. А публіці, пані, сьогоднішній публіці вже набридли нинішні напружені сюжети. Вона хоче романтики, хоче поезії, хоче повороту до матері-природи. Чи бачили ви наш фільм «Казка літа»?

— Я ніколи не бувала в кіно, — зізнається стара пані.

— Грандіозний успіх! Глядачі хочуть бачити кохання. Не надокучайте нам проблемами, кажуть вони, в кіно ми хочемо відпочити. В «Казці літа» у нас теж фігурує дівчина з міста, її звуть Маринка, і вона живе в дядька — старенького сільського попа. В неї закохується молодий вчитель і грає їй на скрипці. Там є прекрасне місце, коли Маринка купається і хтось краде її вбирання. Дядько змушений послати свою сутану, щоб Маринка могла повернутися додому. Суцільний сміх! В нашому фільмі теж повинна бути хоч одна сцена, де Ярміла купається в лісовому озері. Це буде розкішний кадр!

— Потрібна така сцена? — опустивши очі, запитує стара романістка. — Ми в наш час не купалися, пане, ми були не такими...

— Ну, що-небудь там повинно бути в смаці широкої публіки, — тоном знавця заявляє Кіношник. — Наприклад, обов'язкова така сцена: Ярміла годує біля млина курчат і пестить порося, взявши його до себе на коліна. Такі кадри завжди мають успіх. А цей її мисливець гратиме їй на сопілці і співатиме у неї під вікном. Все це надасть фільмові справжньої поезії літа і природи. «В розпалі літа» — прекрасна назва! Ви собі не уявляєте, пані, як ми його чудово екранізуємо!

(Діафрагма)

Стара письменниця Покорна-Подгорська ожила. Перебираючи свої старі листи і засушені квіти, вона веде розмову з відданою Магдалиною.

— Вже вересень, — каже вона. — Скоро на екран мій фільм «В розпалі літа». Ти тільки подумай, добра Магдалино, я знову побачу свою молодість і старий нестихаючий млин біля села Н., вузенький місточок, по якому я ходила з букетами квітів. Дуже цікаво, яким буде у фільмі цей молодий мисливець... боюся, Магдалино, щоб він не зайшов надто далеко... Як це прекрасно — побачити наяву свої найсолодші мрії!

(Діафрагма)

(Крупним планом). Суха рука старої романістки відриває з стінного календаря листочок «30 листопада»,

(Діафрагма)

На календарі дата «27 січня». Під календарем сидять Покорна-Подгорська і Кіношник. Він зі співчуттям знизує плечима.

— Нам довелося трохи пересунути графік. В липні не знайшлося вільного режисера, в серпні оператор був зайнятий на інших зйомках, у вересні не було потрібних акторів. Але на цьому тижні, шановна пані, ми вже обов'язково приступаємо до натурних зйомок.

— Але ж уже зима, — несміливо заперечує письменниця. — Не цвітуть луки, замерз потічок...

— Так, і саме тому нам довелося трохи переробити сценарій. Тепер фільм зветься «В горах — ось де забава!», і дія його відбуватиметься в розкішному гірському готелі. Публіка, знаєте, любить такий фон. Вашу міс Дезі... цю вашу міську дівчину ми зробили дочкою американського мільйонера, а мисливця перетворили в інструктора лижного спорту. Там буде чудова сцена — як він вночі, крадькома виходить з її спальні. Виходить справжній хіт! Ви будете в захопленні, шановна пані, від того, як ми творчо реалізували ваш прекрасний поетичний сюжет. (Тітр «Надобраніч!»...)

3. «На східцях старого замку». Карлові Вари. Маститий письменник Ян Кораб проходжується вздовж колонади і попиває третю склянку води, бо внаслідок свого натуралістичного методу він нажив хворобу печінки. Над колонадою з'являється літак, і, зробивши крутий віраж, скидає двох парашутистів.

— Вельмишановний метр! — гукає один з них, навіть не встигнувши приземлитися. — Дозвольте представити вам директора компанії Гаммафільм. У нас є для вас прекрасна пропозиція.

Другий парашутист широко посміхається, показуючи шістдесят чотири золотих зуби, і простягає письменникові величезну долоню.

— Яка пропозиція? — запитує Кораб.

— Блискуча! Відносно сценарію. А що, коли б ви на завтра написали нам сценарій під назвою «На східцях старого замку»?

— В цьому весь сенс для нас. Ви уявіть собі панораму Праги, черепичні дахи, флюгері на них та інше, і у вас зразу виникне сюжет. Наприклад, що-небудь з життя класика Махі... або любовна ідилія епохи революційних сорокових років. Грандіозно, га? Такий матеріал має в собі безмежні можливості!

— Не знаю, — мимрить маститий письменник, — у мене є інший кіносюжет. Що ви скажете, якщо поставити фільм з життя чесальників хмелю!

— Блискуча ідея! Зрозуміло, ми згодні. Тільки він повинен називатися «На східцях старого замку».

— Нічого не вийде, — заперечує письменник. — На східцях старого замку не росте хміль.

— Це дрібниця! — не замислюючись, заперечує один із співбесідників. — Можна зробити так: чесальники хмелю їдуть оглянути Прагу. Там до однієї з чесальниць хмелю підходить поет Маха... або молодий астроном Штефаник, і вона співає пісеньку про Прагу. Га? Прекрасно! Поздоровляю вас, шановний метр!

— Зачекайте, — заперечує метр, — я мав на увазі інше. Це повинна бути драма шаленого кохання. Чесальник хмелю задушить свою коханку.

— Ага! Надзвичайно ефектно! А чи не може він задушити її на східцях старого замку?

— Ні, не може. Він задушить її в зарослях хмелю і потім вночі втече.

— ...На східці старого замку! Прекрасно!

— Скажіть, будь ласка, чому вам так потрібні ці східці?

— В них вся справа. Розумієте, дуже вже добра назва. Ви собі уявляєте, як вона буде притягати глядача.

— Щодо мого сюжету, він має назву «Хміль».

— Пробачте нам, шановний метр, але нам це не підходить. Нам потрібен фільм «На східцях старого замку».

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Ворожка

— Але чому?

— Тут, бачите, така неприємна ситуація — торік наш режисер Кудліх сказав, що у нього є прекрасний сюжет для фільму з такою назвою. Ми негайно розрекламували його як свій черговий бойовик. Тим часом підлий Кудліх втік від нас в Голлівуд разом з своїм сюжетом.

А ми цей фільм вже продали авансом п'ятистам кінотеатрам. П'ятсот договорів на фільм «На східцях старого замку», ось в чому справа! Надзвичайний бойовик сезону! На тому тижні обов'язково повинні розпочатися зйомки. Ось ми і вирішили, що це була б дуже добра пропозиція для вас.

(Діафрагма)

З затемнення плакат з написом: «На східцях старого замку» — бойовик за сценарієм Яна Кораба. Музика Фреда Міртен.

4. «Відщепенці». Письменник Іржі Дубен, похитуючись, виходить за куліси. Він приголомшений оваціями глядачів, які щойно дивилися прем'єру його соціальної драми «Відщепенці». Так, ця річ схопила глядачів за серце!

— Дорогу! Дайте пройти! — чується чийсь гучний голос, і за куліси проникають двоє людей.

— Дозвольте представити вам директора кінокомпанії Дельтафільму! — Чотири руки потискують праву і ліву руку Дубена. — Прекрасно, грандіозно! Ваша п'єса повинна бути екранізована!

— Вона просто створена для кіно!

— Яка гострота соціальних конфліктів!

— Яка глибока правда життя!

— Який войовничий гуманізм!

— Все, дослівно все повинно бути в сценарії! В п'єсі такого звучання не можна заміняти жодного слова.

— Фільм понесе її в найглухіші закутки країни!

— Що там країни — в усі кінці світу!

— По всьому всесвіту! Ручаюсь за це! Пане автор, ви не повинні укладати договору ні з ким, крім Дельтафільму.

— Ми створимо епохальний фільм... Договір можна підписати хоч зараз!

(Минає місяць)

Сценарист. Я не замінив жодного слова. Але, з урахуванням специфіки кіно, нам довелося... гм... дещо додати.

Автор. Додати?

Сценарист. Т-так... щоб дія не проходила скрізь в декораціях. Одна сцена, наприклад, розігрується на озері...

Автор. На озері?

Сценарист. Так, на озері. Надзвичайно вдячна натура. А друга сцена буде на рейках, по яких мчить експрес...

Автор. Експрес! А навіщо?

Сценарист. Щоб було більше руху, динаміки. І ще одна сцена буде на балконі замку...

Автор. Якого замку? Там нема ніякого замку.

Сценарист. Замок необхідний. Такі зйомки — ракурс знизу — надзвичайно ефектні. Більше у вашому сюжеті не замінено жодного слова.

Йозеф Чапек. Робота з автором в кіно

(Минає тиждень)

Режисер. Ансамбль для нашого фільму ми підібрали прекрасний. Головну роль революціонера гратиме Гаррі Подразіл.

Автор. Гаррі Подразіл? Цей коханець? А не занадто він молодий для такої ролі?

Режисер. Це правильно, але публіка його любить. Роль для нього ми трохи підправимо.

Автор. А хто буде грати його туберкульозну дочку?

Режисер. Вона не буде його дочкою. Вона буде його коханкою і дочкою фабриканта.

Автор. Навіщо!

Режисер. В соціальному фільмі це необхідно. Треба показати контраст злиднів і розкоші. Публіці подобається побачити на екрані життя багатіїв! Так ось, оцю дочку буде грати (шепоче ім'я). Здорово — га? Зрозуміло, її роль треба зробити головною. Вона буде водити гоночне авто і їздити верхи... Треба буде написати для неї кілька додаткових сцен. Більше ж у вашій п'єсі не буде замінено жодного слова.

(Минає два тижні)

Режисер. Мені по секрету повідомили, що цензура не пропустила б деякі надто тенденціозні діалоги. Треба буде їх пом'якшити.

Автор. Але ж в театрі. ..

Режисер. На жаль, в кіно цензура суворіша. А одна особа з міністерства торгівлі висловила думку, що кінець надто трагічний. Нам натякнули, що цьому героєві-революціонерові треба було б кінець кінцем одружитися на дочці фабриканта, і щоб їх губи злились в довгому поцілунку.

Автор. Але ж це суперечило б всьому духові моєї п'єси!

Режисер. Гм, так... але нам треба рахуватися з цими людьми. Більше ж у вашій п'єсі не буде замінено жодного слова.

(Минає тиждень)

Наполегливий пан. З вашого дозволу, пане Дубен... Я, бачите, представляю фінансистів, які мають зв'язки з Дельтафільмом, а тому я дозволив собі звернутися до вас. Нам всім важливий не тільки фінансовий успіх вашого фільму, але також і його моральні... і художні достоїнства, правда ж? Головне, це художнє достоїнство. А тому ми вирішили запропонувати вам... в інтересах вашого фільму... щоб ви врахували, що його художній рівень може бути... до деякої міри понижений... войовничою тенденційністю. Чи не так? Ми гадаємо, що було б краще, коли б ваш герой... був не пролетарем... а, наприклад..., геніальним винахідником. Дуже просто: геніальний винахідник і все. Він міг би допомогти цій фабриці вийти з кризи... знову розгорнути виробництво... і кінець кінцем було б видно, якими щасливими стали робітники, коли фабрика знову працює і дає прибуток. Більше ж у вашій талановитій п'єсі не було б замінено жодного слова... Ми лише з художніх міркувань... в інтересах художності фільму...

(Минає місяць)

Режисер. (Біля телефону). Так, знаю, що це прекрасна сцена, але вона занадто розтягнута. У нас герой скаже там лише дві фрази, але вони будуть сильними, різкими. Ручаюсь вам, що цього буде достатньо. В цих двох фразах буде весь дух вашої п'єси, вся її соціальна спрямованість. Так, так, скоро випускаємо на екран. Ви будете задоволені, ось побачите. Адже більше у вашій п'єсі не замінено жодного слова...

(Минає місяць)

Режисер. (Біля телефону). Так, так, так. Вже закінчуємо монтаж. Що? Ті дві фрази? На жаль, їх при монтажі довелося випустити, вони гальмували наростання дії. Але це зовсім непомітно, ось побачите! Ви і не впізнаєте своєї п'єси, така вона тепер ефектна!

Від сюжету до сценарія

Як бачите, шлях від сюжету до готового фільму довгий і тернистий. Спочатку існує тільки сюжет у вигляді книги або п'єси. Для того, щоб цей сюжет міг проскочити у світ фільму, він повинен стиснутися до кількох сторінок тексту, який зветься лібретто. Лібретто — це короткий виклад, в якому випущено все другорядне... і все основне також. Його ще звуть «сюжетним кістяком», мабуть, щоб передати звичайне смертовбивче поводження з сюжетом: живе слово потрапляє у світ фільму тільки в посмертній і, можна сказати, в препарованій формі «сюжетного кістяка». Цей старанно виварений і висушений кістяк поступає в дальнішу обробку, яка дає літературний сценарій.

Літературний сценарій виникає прямо протилежним шляхом: зразково препарований кістяк сюжету знову починає обростати м'ясом подробиць, епізодів, діалогів та інших деталей, які повинні дати враження розгорнутої дії. Але це м'ясо специфічно фільмове: літературний сюжет викладається так званими засобами кіно. Наприклад, герой, який перейшов з книги на екран, вже не може просто згадати ім'я своєї коханки; він повинен «тремтячими руками запалити цигарку, швидко встати і підійти до вікна» або щось в цьому роді. Для кіно також не годиться твердження, що серце героїні розбите; замість цього вона повинна «повільно брести осіннім парком, де дерева повільно скидають листя то на одиноку алею, то на статую Амура». Персонажі кіно не мають права що-небудь подумати, вони повинні вимовляти все вголос з умовою, що це не буде довга орація. Вони можуть куди-небудь крокувати або «змахувати сльози», можуть навіть писати листа, але це повинно робитися з рекордною швидкістю, чирк-чирк — і готово: для кіно існує тільки те, що можна бачити або чути. З наукової точки зору сценарій є переклад на мову дії.

Кажучи практично, сценарій є насильство, яке проводиться над сюжетом з метою перетворити його в щось таке, на що глядачі можуть, ні про що інше не думаючи, дивитися протягом двох годин. Зокрема, в сценарії повинно бути передбачено часту заміну декорацій, бо глядач весь час хоче новизни, — але знову ж таки не дуже часто, бо кожному відомо, що декорації коштують копієочку, а на натурні зйомки витрачається сила-силенна часу. Ось чому сценарій можна також назвати обробкою сюжету, яка проводиться з тією метою, щоб зйомки зайняли не більше двох тижнів і обійшлися не більше тієї суми, яка асигнована на даний фільм.

Лише з літературного сценарія виникає справжній кіносценарій, його одержують шляхом старанної розбивки літературного сценарія на окремі маленькі сцени — кадри, і цей процес має назву кадрування. Чим детальніше кадрований сценарій, тим краще він вважається розробленим. Наприклад, в літературному сценарії зазначено:

Йозеф Чапек. Епізод на двірцевому балі

«На придворному балі принцеса Амалія помічає молодого гвардійця і відчуває до нього симпатію. Вона впускає хустинку, гвардієць підбігає і підіймає її, за що нагороджений дозволом поцілувати ручку принцеси».

В кіносценарії ця сцена матиме приблизно такий вигляд:

СЦЕНА 1. (придворний бал)

164. Бальна зала в королівському палаці. Пари танцюючих.

165. Апарат наближається, проїжджає вздовж рядів танцюючих

166. Оркестр, який грає на естраді (панорама). Музика.

167. Товстий флейтист (середній план).

168. Два генерали дивляться на танцюючих.

169. Один з генералів витирає лоб носовою хустинкою і позіхає (крупний план). Душно, га?

170. Другий генерал витирає лисину. М-да...

171. Перший генерал дивиться на ноги танцюючих: Які гарненькі жіночі ноги в танці.

172. Ух ти! Оце так ніжки!

173. Перший генерал підморгує.

174. Другий генерал застерігає: Ш-ш-ш-! Це її високість.

175. Об'єктив підіймається від ніжок до обличчя принцеси Амалії.

176. Обличчя принцеси Амалії, яка явно не слухає, що їй говорять кавалер. Очима вона обводить залу (середній план).

177. Апарат рухається панорамою: придворні і дипломати, що стоять один біля одного, обидва генерали і офіцери — і зупиняється на молодому гвардійцеві.

Йозеф Чапек. Розкадровка

178. Обличчя молодого гвардійця з спрямованим в бік принцеси захопленим поглядом (крупний план).

179. Очі принцеси Амалії (крупний план).

180. Принцеса Амалія зупиняється в танці.

181. Рука принцеси випускає мереживну хустиночку (крупний план).

182. Хустинка лежить на паркеті (крупний план).

183. Молодий гвардієць підбігає і нагинається.

184. Рука, що обережно підіймає хустинку (крупний план).

185. Гвардієць з поклоном подає принцесі хустинку.

186. Принцеса посміхається.

187. Бере хустинку, їх руки зіткнулися (крупний план). Ах!

188. Обличчя зачарованого гвардійця Ах!

189. Обличчя принцеси. Дякую вам!

190. Принцеса подає гвардійцеві руку.

191. Гвардієць низько схиляється і підносить її руку до своїх вуст.

192. Вуста гвардійця над рукою принцеси (крупний план).

І так далі. Взагалі, в хорошому сценарії дія повинна бути нашинкована приблизно на вісімсот кадрів, причому сценарист повинен потурбуватися про те, щоб кадри не повторювалися, щоб крупний план чергувався з загальним, щоб були верхній і нижній ракурси, наплив, панорама і зйомка апаратом, який підіймають з допомогою крану. А іноді сценарист лізе зі шкури, щоб винайти який-небудь небувалий ракурс, наприклад, краєвид крізь вухо голки або зйомка апаратом, який вільно падає з літака. В цій справі теж бувають потуги честолюбства.

Готовий кіносценарій переходить в руки режисера. Цей останній одним помахом переробляє розвиток дії, діалоги, декорації, епізодичні ролі, а головне, кінцівку, яка, на його думку, — «типове не те». Цікаво, що остання сцена завжди буває «типове не те»; навіть кінець світу виявиться «страшенно невдалим», нікуди не годитиметься і його доведеться кілька разів переробляти...

Але ось, нарешті, неминуче наближається зйомка. Вже підібрані актори і найнято на два тижні ательє.

Вже складено графік зйомочних і підготовчих днів. Вже ніяк не можна переробляти сюжет... Якщо, зрозуміло, не рахувати переробок, необхідність яких виявилась в ході зйомок. «Це треба було б зробити не так», — кажеся в таких випадках. «Ось тут чогось невистачає». І йдуть гарячкові доробки, в яких беруть участь режисер, директор, актори і якісь особи, що сидять в цю мить в буфеті кіностудії. В закінченому вигляді фільм складається саме з таких доробок.

Карел Чапек. Голандія

Щоб усвідомити величний зміст слів «ставим фільм», ви повинні врахувати, що в наші дні майже весь фільм знімається в ательє. Адже не так легко волікти Бог знає куди юпітери, кабелі, звукову апаратуру і весь численний персонал від режисера, оператора, акторів і сценариста до всілякої допоміжної робочої сили, яка переносить зйомочні апарати, бігає за пивом та сардельками або вмикає юпітери. Крім того, з живою природою важко мати справу: тільки режисер, наприклад, скаже «Почали!» — як сонце заховається за хмару, і доводиться починати спочатку. Або, наприклад, знімається сцена, в якій прабатько нашого народу оре землю, аж раптом чути голосне ревіння пропелерів — рейсовий літак робить свій черговий політ. Доведеться вичікувати, поки він пролетить, але тільки режисер знову скаже «Почали!» — як на сусідній фабриці заревів гудок на обід. Карел Чапек. Голандія Взагалі, з живою природою в кіно одні неприємності, дешевше і скоріше спорудити в ательє ліс з просіками, млина з річкою, східці середньовічного замку, металургійний завод, шумливу вулицю, морський бій, вокзал з паровозами, квітучий лужок з метеликами і білими кульбабами, дахи з сажотрусами і, взагалі, все, що спаде на думку. Все без винятку можна краще і надійніше спорудити в ательє. Якщо ми при цьому згадаємо, що в доброму фільмі повинно бути 20—30 різних сцен дії, і підрахуємо, скільки часу треба було б для того, щоб виготовити спеціальні декорації для кожної, то ми будемо більш-менш підготовленими до вражаючого видовища, яке являє собою кіноательє в дні перед зйомкою.

Карел Чапек. Норвегія

Уявіть величезну будову, схожу на ангар для величезного дирижабля. Під стелею вздовж всіх чотирьох стін тягнеться освітлювальна галерея, на якій стоять десятки юпітерів. Зі стелі звисають якісь мотузки, ланцюги, кабелі. Внизу вовтузиться біля п'ятидесяти чоловік — всі вони одночасно тешуть, стукають молотками, прикручують шурупи, малюють на полотні, штукатурять і так далі. Тим часом з декораційних, столярних майстерень і складів реквізиту підвозять готові стіни, колони, під'їзди будинків, драбини, грати, огорожі, деревця та інші деталі, з яких складається наш світ. Все це тут, на місці, встановлюється, зводиться, монтується, закріплюється, підганяється, підклеюється, — словом, з'єднується в єдине ціле. Не встигнете ви озирнутися, як в одному кутку ательє виникає сільське кладовище з травою і хрестами, біля нього провінційний будиночок з балкончиком, за ним частина вулиці (навіть з бруком), потім куток прекрасного кабінету з письмовим столом і телефоном, а за стіною кабінету ви побачите шпитальну палату з простим залізним ліжком. Ще далі — вікно з мереживною фіранкою, мабуть, дівоча кімнатка, за нею балюстрада старовинного замку і мансарда — житло поета. Нарешті, горищні східці (вхід в мансарду), частина набережної з ліхтарем на передньому і з празьким кремлем на задньому плані, і впритул до неї маленька затишна кімнатка. В кінопостановочній архітектурі основне — втиснути в ательє якнайбільше декорацій, передбачених сценарієм. Важко собі уявити, який лабіринт кімнат, вулиць, дворів, кутків, коридорів, альковів, східців і балконів вміщується в кіноательє при належній ретельності постановників і скупих асигнуваннях на фільм. Зрозуміло, при здійсненні постановки так званого «грандіозного фільму», «бойовика», часто не шкодують ні часу, ні грошей; в такому фільмі повинна бути мінімум одна масова сцена, яка займає часом площу в сто квадратних метрів, а «інтер'єри» мають іноді цілих три стіни. Але це тільки в «грандіозних» постановочних фільмах. При зйомках же середнього рядового фільму весь ангар повний великих і маленьких театральних сцен, і режисер з акторами, оператор з асистентами, сценаріус з екземпляром сценарія, освітлювачі з юпітерами, звуковики з мікрофонами і кабелями, робітники в чоботях і спецівках і просто роззяви переходять з одного місця на інше, накручуючи там і тут по епізоду.

Правда, деякі дуже вже великі декорації, ставляться під відкритим небом на великій території кінофабрики. Наприклад, середньовічне місто, сільський двір з коморами і хлівом, сільський майдан або поле битви не вмістилися б в ательє. А тому їх будують поруч, зрозуміло, будують тільки фасади, підперті ззаду дошками і підпорами. Потім з ательє волочуть кабелі для юпітерів, і, люто лаючи ненадійне сонце, знімають на свіжому повітрі при штучному освітленні. Коли зйомки закінчені, середньовічне місто так і продовжує стояти поруч з сільською садибою, бо розбирати їх нерентабельне. Декорації руйнуються самі по собі, нагадуючи місто після бомбардування. Взагалі, територія кінофабрики завжди завалена різним мотлохом — дошками, непотрібними декораціями, гіпсовими архітектурними деталями, поламаним реквізитом і т. д. Коли дивишся на ці купи мотлоху, мимоволі думаєш, що там, напевно, повинні бути поховані і згаслі кінозірки...

«Крутимо»

— Ну, так почнемо крутити! — похмуро каже режисер в брудному темно-синьому робочому халаті.

— А це що таке? — запитує елегантний чоловік, загримований в коричнево-червоних тонах і тому схожий на варену сардельку.

— Це ваш кабінет. Будемо знімати в ньому кадр третій і сорок перший.

— Який раніш?

— Все одно, ну хоч би третій. Ви будете сидіти за письмовим столом, в двері постукають, і ви скажете: «Зайдіть». Ось і все. Давайте спробуємо.

Загримований актор сідає за письмовий стіл.

— І що я повинен робити?

— Можете писати.

— На чому ж? Паперу немає. — Режисер сплескує руками:

— Ну, на що це схоже? Чому в пана Валноги немає паперу? Панове, якщо я кажу письмовий стіл, то на ньому повинен бути папір, невже незрозуміле? Пан Войтишек, чи бачили ви коли-небудь письмовий стіл? Бачили! А був на ньому папір? Не було? Гм... Так дайте сюди негайно аркуш паперу, щоб можна було репетирувати. Увага, тихо, панове, - починаємо.

В ательє чути стукіт молотків. Режисер лютує.

— Що там іще? Якщо я сказав тихо, значить повинно бути тихо. Хто стукає?

— Треба закінчити декорації, — пояснює голос.

--- Так стукайте тихо! — гаркає режисер. — Тут репетиція. Отже, увага! — він плескає в долоні. — Пан Моленда стукає в двері, пан Валнога підіймає голову і каже: «Зайдіть». Де Моленда?

—Тут! — долітає з кутка, де другий червоношкірий веде жваву розмову з якоюсь дівчиною, яка явно не має нічого спільного з ательє. — Що я повинен робити?

— Постукати в двері, і коли пан Валнога скаже «Зайдіть», — заходьте до кабінету. Починаємо. Стукайте!

Йозеф Чапек. Кінопавільйон

Моленда стукає в двері. Валнога підводить голову...

— Стоп! — вигукує режисер. — Стукайте тихше. Злегка і нерішуче. Повторити.

Стукіт. Валнога підводить голову: «Зайдіть»!

— Стоп! — кричить режисер. — Зовсім байдуже: «Зайдіть»!

— Зайдіть!

— Трохи голосніше, бо за дверима не чути. — Зайдіть!

Ні, ось так: «Зайдіть!» - Зайдіть!

Це вже краще. Ще раз, панове, постукати і... Зайдіть!

— Прекрасно! Дайте світло! — кричить режисер, задерши голову до стелі. — Іще світла! Більше світла на Валногу. Під три чорти, увімкніть он ті юпітери! І світіть не на письмовий стіл, а на Валногу, я ж сказав! За вікном теж повинно бути світло. Що? Там немає юпітера! Так поставте його туди і не затримуйте нас, чоловіче!

Минає півгодини.

— То як же? — кисло каже Валнога за письмовим столом. — Будемо, нарешті, крутити?

— Зараз, зараз!.. Поставте туди дугову лампу. І освітіть цю стіну. Так добре? — запитує режисер у сідниць, що стирчать з-під зйомочного апарата.

— Розкішної — говорять сідниці. — Тільки задня стіна надто відсвічує.

— Менше світла на задню стіну! — реве режисер. — Добре?

— Розкішно! — відповідають сідниці.

— Ну, так мікрофон і звукову пробу.

Двоє людей підтягують якусь шибеницю на коліщатах. На ній гойдається невеличкий предмет. Це мікрофон. Він світно розгойдується над головою нудьгуючого Валноги.

— Тихо, пробуємо звук! — кричить режисер. Дзвякає дзвінок в контрольній кабіні, рявкає клаксон, настає тиша. Над дверима ательє спалахують червоні лампочки: «Не заходити!»

— Стукайте! — командує режисер. Стукіт. Валнога підводить голову: «Зайдіть»!

— Ну, як! — гукає режисер. З звукової кімнати вилазить молода людина і знизує плечима. — Ага, погано чути! Опустіть нижче мікрофон! А ви, панове, трохи голосніше. Повторити.

Йозеф Чапек. Знімальний майданчик

Стукіт. Валнога з огидою підводить голову: «Зайдіть!»

— Як тепер?

Молода людина в кабіні піднімає одне плече, що означає непогано.

— Значить, можна крутити! — радіє режисер. — Знімаємо! Всі сторонні — зі сцени. Тихо!

Сідниці біля апарату набирають стурбованого вигляду. Дзвякає дзвінок, рявкає клаксон, настає цілковита тиша.

На сцену стрімголов вибігає юнак в светрі, виставляє перед собою чорну дощечку з великою цифрою 27, голосно вигукує «Двадцять сім!», хлопає великою смугастою хлопавкою і так само стрімголов вибігає. Чути гудіння апарату.

— Стукайте! — каже режисер.

Моленда ніжно і соромливо стукає. Валнога підводить голову: «Зайдіть!» Апарат гуде.

— Стоп! — кричить режисер. — Ще раз. Після стуку — секундна пауза. І постукати треба ще несміливіше. Крутимо. Тихо!

Звучить клаксон, і знову вибігає юнак з дощечкою і смугастою хлопавкою.

— Стукайте!

Валнога підводить голову: «Зайдіть!» Апарат гуде, Моленда заходить.

— Стоп! — кричить режисер. — Прокляття! Хай вам псячина! Хто там тупотить позаду? Починається невеликий скандал.

Тим часом ми можемо непомітно розглянути присутніх. Нервова людина, що весь час кричить, нам вже знайома — це режисер, його можна пізнати по халату, а також по тому, що він єдиний має право курити в ательє. Біля нього завжди крутяться двоє молодих людей в светрах — це помічники режисера або «помрежі». На їх обов'язку — турбуватися, щоб виконувалися всі вказівки режисера, щоб актори і весь необхідний реквізит вчасно були на своїх місцях і щоб самі «помрежі» були під рукою, коли щось не ладиться і потрібен громовідвід. Тут же стоїть кур'єр, на якого покладаються менш відповідальні обов'язки, наприклад, носити за режисером стілець або пляшку вермуту. Всі ці люди звуться режисерським штабом; до його складу входить ще так званий «телефоніст», тобто особа, яка безперервно відгукується на телефонні дзвінки: «Пан режисер зараз не може підійти... так, так, шановна пані, я йому обов'язково передам», і так далі. Бо, як відомо, людину кличуть до телефону особливо часто тоді, коли в неї немає жодної хвилини вільного часу. Людина, яка сидить або стоїть в різних позах за апаратом, засунувши в нього голову, це оператор або «камера-мен». Оператор — цілком заслужена назва, бо в нього повинна бути тверда і точна рука, добрий окомір і рухливість. Як і його колеги в хірургії, він оточений асистентами. Оператор повинен вміти знімати в різних позах: на животі, на колінах, сидячи в машині, що мчить або підноситься до неба на під'йомному крані. Припавши очима до апарату і повернувши до всіх задню частину тіла, він покрикує, щоб Валнога трохи повернувся, а Моленда відійшов на дециметр у глибину. «Так, розкішно, а тепер побільше світла на Моленду. Прекрасно, і поставте туди ще один рефлектор. Розкішно, грандіозно, тепер можна крутити».

І з справжнім ентузіазмом він «накручує» 800 різних кадрів, не маючи найменшого уявлення про сюжет фільму, його справа «розкішно накрутити» добре освітлені кадри, а про що йде мова в фільмі — це дрібниці і суєта суєт. Кадри — ось сенс життя.

Найсолідніший вигляд оператор має тоді, коли він видирається з своїм апаратом на візок і знімає наплив: візок наближається, а оператор твердо і невблаганно націлюється своїм об'єктивом в актора, нагадуючи кулеметника на атакуючому танку. Побічно в коло відання оператора входить і освітлювальний парк. Цей парк знаходиться частково біля місця зйомки і частково зверху, на галереї. Він складається з юпітерів різних розмірів і типів. Крім них існує ще так званий «спот-лайт», або «ауфгеллер», який дає концентроване світло, «параболічне дзеркало», або «параболічка», — продовгуватий рефлектор напівватного світла, що нагадує театральний софіт, та інші досягнення освітлювальної техніки, які обслуговуються електриками в синіх комбінезонах. Коли режисер крикне їм: «Алло, дайте відкритий ефект!» — це означає, що буде зніматися нічний епізод. Коли ж: «Щоб засіяло, як у Флориді!», значить, дія відбувається в сонячний день. Якщо треба освітлити всю сцену, говорять, що треба туди «напустити» світла, якщо ж повинен бути освітлений лише один актор, на нього треба «бризнути».

— Напустіть побільше світла, а на Валногу бризніть юпітером. І поставте там негра, щоб світло не падало, куди не треба! Готово?

«Негр» — це ширмочка для затемнення або екран.

— Он та стіна позаду відсвічує, — кричить «камера-мен».

— Нахиліть побільше юпітер! — розпоряджається режисер. — Тепер добре?

— Розкішно! — відгукується оператор, майже тремтячи від задоволення.

— Увага, — проголошує режисер. — Спробуємо звук. Це вже спеціальність людини, яка сидить позаду в пересувній контрольно-звуковій кабіні, яку ще також називають «бокс» або «будка», а самого спеціаліста іменують «звуковиком», «звукокидачем» або «звукочародієм». Перед ним щиток з різними сигнальними лампочками, важелями і регуляторами, які посилюють, ослаблюють або комбінують звук. «Звуковик» перш за все подає сигнал тиші. Як тільки прогуде його клаксон, закриваються всі двері ательє і над ними спалахують червоні «стоп-лампи». В ательє запановує тиша. Відбувається проба звуку, при якій «звуковик» в своїй кабіні ловить звук і при цьому крутить важелі або крутить головою, якщо справа йде на лад. «Надто слабо» або «надто голосно», або ще, як кажуть, «надто багато крику». Треба посилити або ослабити, або щось зробити з мікрофоном, який гойдається на пересувній «шибениці» над головою акторів. Біля «шибениці» стоять асистенти і підтягують мікрофон за шнури так, щоб він завжди був повернутий до актора, який каже.

З мікрофона звук спершу йде в контрольно-звукову кабіну і тільки звідти в звукову лабораторію, де він в різних апаратах посилюється, уловлюється фотоелементом і фотографується на звукову плівку. Крім того, там ще бере участь нітробензол та інші загадкові сили природи, але цього я вже ніяк не міг зрозуміти, хоч, зобразивши на обличчі величезний інтерес і цілковите розуміння, неодноразово твердив «Ага!».

Зате мені стало ясно, для чого на початку зйомки кожного кадра вибігає молода людина у светрі, показує дощечку з цифрою, викрикує цю цифру і голосно нею ляскає. Це потрібно для того, щоб зафіксувати номер кадра і місце, де треба буде склеїти звукову стрічку з оптичною: для цього і служить цей ляск.

Далі, тут є дама-сценаріус, яка без особливого інтересу дивиться на сцену і інколи заглядає в сценарій, її місія — викреслити накручений кадр і відмітити, що на Валнозі були брюки в смужку, а на Моленді — м'який капелюх. Інакше, в іншому кадрі, який буде зніматися через тиждень, але при монтажі опиниться поряд з цим, Валнога може, чого доброго, з'явитися в штанах-гольф, а Моленда в трикутному капелюсі, що порушило б зв'язок дій.

Тепер подивимось на акторів, які знімаються в картині, їх можна пізнати або по костюмах, або по жахливому гриму: обличчя в них червоні, роти — фіолетові, очі підведені до неможливості. Більшу частину часу вони, зібравшись в коло, проводять в базіканні про рибалку, грип і взагалі про найпрозаїчніші речі.

Неподалеку від них можна побачити людину з дерев'яною шкатулкою; вона іноді підбігає і поправляє вуса у Валноги або брову, яка відклеїлася. Щодо статистів, то їх обличчя не гриміруються і зберігають природній вираз хронічної меланхолії. Вони, звичайно, стоять купками, терпляче чекаючи, коли настане їх черга майнути в ролі прохожих в якій-небудь вуличній сцені.

Крім того, в ательє в розпалі роботи товпляться ще актори з фільму, який знімається поруч, роззяви, яких приманив напис «Стороннім особам вхід забороняється», різний підсобний персонал, поклонники і поклонниці та інша публіка обох статей, яка спотикається об кабелі, бродить серед декорацій, шаркає по підлозі і базікає. В цілому день зйомки є наочною ілюстрацією того, як мало роботи у переважної більшості людей.

Коли «крутять» під відкритим небом, людей буває значно менше. Такі зйомки проводяться звичайно в сірий осінній день. На задньому плані видно середньовічне місто і бутафорське село, які вже розпадаються. Навколо купи дощок і алебастру. Серед цього хаосу дрижать від холоду актори, режисер з своїм штабом, дама-сценаріус і ще кілька осіб; вони чекають, доки освітлювачі з допомогою юпітерів-«дуговок» створять «ясний літній день».

В 50 метрах від них сидить «звуковик» в своїй пересувній кабіні.

«Почали!», каже, нарешті, режисер. Але доводиться зачекати, поки хто-небудь прожене хлопчаків, які почали за сусіднім парканом гру в футбол. Потім треба почекати, поки трохи затихне вітер. Потім посинілі, промерзлі актори скинуть, нарешті, свої пальта і швидко промовлять півдюжини слів. На жаль, зйомку доводиться повторити, бо якраз в цю мить з гуркотом впала частина «середньовічного міста».

Прохожий, що спостерігав це все, глибше засуне руки в кишені і з тихим сумом подумає про те, якими є марними і мінливими всі діла людські.

Взагалі, як я вже сказав, набагато краще знімати в ател'є. А якщо вже в картині обов'язково повинна бути натура, то її знімають без акторів у вигляді задньої проекції. Видовий фільм демонструється на просвіт на екрані, який поміщають серед інших декорацій, і актори перед ним «пливуть в човні» або «мчать в авто» на фоні краєвиду цієї самої задньої проекції. В кращому випадку ставиться ще вентилятор, щоб не забути і про «натуральний вітерець».

— Так, — каже режисер. — Почали крутити...

Як же все-таки робиться фільм?

Якщо навіть відвернути увагу від всієї техніки зйомки, ми з подивом бачимо, що фільм робиться зовсім не так, як це уявляє собі глядач. Глядач, наприклад, гадає, що актори кіно грають якусь дію. Це одна з головних кінопомилок, насправді ж актори грають лише окремі кадри, причому в довільному порядку. Зв'язна дія виходить лише під кінець, при монтажі. Кіноактор не носій дії, він лише носій типу. Носій дії — кінорежисер. Кіноактори не проголошують монологів і діалогів, а лише уривки, які будуть потім склеєні в єдине ціле. Рідко коли актору доводиться протягом одного кадру сказати більше однієї фрази. Він ніколи не може вжитися в роль, а лише в тип, який і повинен пронести через кілька десятків або сотень уривчастих, неузгоджених між собою хвилинних або півхвилинних сцен. Гра кіноактора — це кольорові камінчики, з яких потім режисер складає мозаїку.

— Тепер, мадемуазель, ви повинні спалахнути і сказати: «Ні, ніколи!» — дає розпорядження режисер.

І артистка спалахує і вигукує: «Ні, ніколи!»

— Стоп! — каже режисер. — Чудово. Тепер дамо світло і накрутимо.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Випадок з немовлям

Через півгодини кадр накручено.

— А тепер, мадемуазель, мовчки заплачте, — вимагає режисер.

І мадемуазель мовчки плаче.

— Стоп! — каже режисер. — Дамо світла і будемо крутити.

— Сто двадцять сім! — вигукне юнак в светрі і хлопне хлопавкою перед самим носом у мадемуазель. Вона мовчки заплаче, і апарат загуде.

— Стоп! — вигукує режисер. — Добре!

І зйомка продовжується. Можливо, зараз буде «накручуватися» сцена, в якій мадемуазель вперше побачить того, за ким вона в кадрі сто двадцять сім мовчки заплакала.

Йозеф Чапек. Кінозірка

— Сьогодні справа йшла на лад, — радіє режисер, коли під вечір його, стомленого, ледве не виносять на носилках з ател'є. — Накрутили двадцять кадрів!

А ці двадцять кадрів на екрані промайнуть за десять хвилин, та ще часто буває й так, що половина з них вилетить при монтажі. Така вже ця робота.

Саме тому відмовтеся від ілюзій, що начебто палко улюблена вами кінозірка як-небудь переживала оті поцілунки, сльози і палкі погляди, якими вона полонить вас на екрані. Де там! Це були лише номери кадрів. А втім, якщо хочете, не відмовляйтеся від ілюзії: чому ж, насправді, бути до кіноакторів суворішими, ніж до багатьох інших людей!..

В майстернях і лабораторіях

В кінематографії все ще багато технічно недосконалого, примітивного. Наприклад, актори грають, так би мовити, «вручну», кустарно. Все ще нема машини, яка б зіграла за них швидше і економніше. Але, мабуть, прийде і це.

Поки ж все те, що зіграно і накручено, потрапляє в прекрасні і досконалі машини. В них вставляється катушка накрученої стрічки, і машина автоматично проявляє, копіює і фіксує. Потім стрічка потрапляє в людські руки — до технічного контролера. Надто світлі, або надто темні копії відкладаються і вставляються в іншу машину, яка сама виправляє їх. Потім склеюються в одну оптична і звукова стрічки. Потім стрічка покривається лаком, і я не знаю, що там іще. Коротше кажучи, все робиться тихими і гарними машинами в світлих скляних лабораторіях, де трохи пахне хімікаліями, і чистих, як операційний зал в клініці. Тут, не поспішаючи, рухаються люди в білих халатах і нитяних рукавичках, скручуючи і розкручуючи блискучі прозорі кінострічки. Кажу вам: лабораторія, де обробляється фільм, в порівнянні з ательє, то справжнє диво техніки. Що поробиш, людська праця, либонь, в усі віки неминуче буває трохи сумбурною і напруженою, пов'язаною з поспіхом, криком, спітнілими обличчями і скреготом зубів...

З лабораторії фільм виходить ще далеко не готовим. Ще на рулонах накручено кадр за кадром в тому порядку, як їх знімали, тобто «з п'ятого на десяте». Фільм треба спочатку продивитися в демонстраційному залі, де він вперше з'являється на екрані і має приблизно такий вигляд:

На екран вилітає юнак в светрі, виставляє дощечку з номером «27», кричить «Двадцять сім», ляскає хлопавкою і зникає. Валнога сидить за письмовим столом і пише. Чути стукіт. Валнога підводить голову: «Зайдіть...» «Стоп! — звучить голос режисера. — Повторити! Після стуку повинна бути секундна пауза...» Знову вибігає юнак з дощечкою, кричить «Двадцать сім» і знову ляскає. За письмовим столом сидить Валнога і пише. Чути стукіт: «Зайдіть!»... «Стоп! — реве режисер. — Прокляття! Щоб вам пусто було! Хто там тупотить позаду? Яка тварюка...» Потім вибігає юнак з дощечкою. Крупним планом показується голова мадемуазель Маріам Ніколь. «Ні, ніколи» — вигукує голова. «Стоп!» «Чудово!» Юнак з дощечкою кричить: «Сто дев'яносто сім!» Знову голова мадемуазель Маріам Ніколь. «Плакати!» — чути голос режисера. З очей мадемуазель Маріам випливає велика сльоза. «Стоп! Прекрасно!..»

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Зникнення пана Гірша

— Стоп — кричить режисер в залі для перегляду. — Цей кадр несинхронний. Накрутити знову! Далі!

І біжить кадр за кадром, з номерами на дощечці, вигуками і хлопавками. Іноді стрічка надто бліда, іноді така страшна, що її називають «зарізаною», іноді на ній випадково видно мікрофон або юпітер, і такі шматки, зрозуміло, треба викидати. Деякі кадри — німі, вони будуть озвучені пізніше, це називається постсинхронізацією. Коротше кажучи, все це камінчики, з яких різними методами монтажа — діафрагмою, напливом, затемненням, витисненням — буде остаточно складатися фільм. З ножицями і клеєм в руках монтажники створюють вцілому зв'язний сюжет і, коли фільм став, нарешті, цілком зрозумілим, з'ясовується, що «тепер, хочеш чи не хочеш, треба скоротити його на 25 хвилин».

А потім з'являється представник прокату і пропонує випустити деякі діалоги, вони, мовляв, не захоплюють публіку.

Нарешті цензура вимагає вирізати сцену, де Моленда душить бідну Маріам Ніколь.

І коли все, що залишилося, знову склеєно і приведено до порядку

КРАЩИЙ БОЙОВИК СЕЗОНУ остаточно готовий.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Мандри шлюбного афериста

П р е м 'є р а

Так вже повелося у світі кіно — кожен фільм, який зараз знімається в студії, вважається кращим в сезоні. А тому доки Альфафільм накручує свою картину і її директор трохи не лусне від гордості, директори Бетафільму і Гаммафільму помітно жовтіють і бурчать, що ще, мовляв, подивимося, курчат восени рахують і т. д. Альфафільм тим часом скрізь рекламує, як посуваються зйомки «нашого нового бойовика, який обіцяє бути неперевершеним шедевром сезону». Газети одержують величезну кількість принадних фотознімків, інтерв'ю і хроніку роботи над фільмом. Рекламуються, зрозуміло, лише кінозірки. Директори кінокомпаній і фінансисти через природну скромність ухиляються від популярності.

Згідно з неписаним законом фахового етикету, жоден директор кінокомпанії не переступить поріг ательє, доки там знімається фільм іншої компанії. Він лише, знизуючи плечима, прислуховується до розмов про те, яка це буде прекрасна картина або яка нісенітниця. Однак наближається і на його вулиці свято: це урочистий, нетерпляче очікуваний день прем'єри.

І ось він настав. Нарешті розігрується на екрані все те, що коштувало такої праці стільком людям — від автора до юнака з ляскалкою, від освітлювача до завідуючого рекламою. Валнога, який сидить за столом, підводить голову, Маріам Ніколь спалахує і вигукує: «Ні, ніколи!», все зв'язано, все гладенько, все йде, наче по маслу.

І ось, нарешті, довгождана мить, коли директор Бетафільму нахиляється до вуха директора Гаммафільму і шепоче:

— Лайно, га?

— Лайно!..


Як ставиться п'єса

Karel Capek. Jak vznika divadelni hra В цьому короткому, але повчальному огляді нам хотілося б розповісти авторам, публіці і навіть критикам про те, як виникає театральна постановка, яких метаморфоз зазнає п'єса, раніше, ніж вона, як той метелик, урочисто випурхне з кокона на прем'єрі. Ми не маємо наміру прикидатися, що розуміємо театр; його не розуміє ніхто — ні люди, які постаріли на підмостках, ні найдосвідченіші директори театрів, ні навіть газетні рецензенти. Господи боже мій, коли б драматург міг наперед знати, чи матиме успіх його творіння! Коли б директор міг передбачити, чи принесе воно збір. Коли б у актора були якісь призвістки, коли б він знав, чи вдасться йому роль... тоді, о, тоді — в театрі можна було б працювати спокійно і впевнено, як у теслярній майстерні або на миловарному заводі. Але ніхто наперед не знає, як вдасться спектакль. Не тільки на прем'єрі, а й кожного наступного вечора відбувається чудо, яке полягає в тому, що п'єса взагалі йде, що вона дограється до кінця. Бо театральна вистава — це не стільки виконання накресленого плану, скільки безперервне переборювання незчисленних і несподіваних перешкод. Кожна планка в декораціях, кожен нерв у людини можуть раптом лопнути, і хоч вони звичайно не лопаються, атмосфера в театрі завжди залишається напруженою. Інакше й не може бути.

Йозеф Чапек. Про театр

Отже, тут не буде мови про драматургічну майстерність і про її таємниці, а лише про мистецтво театру. Зрозуміло, більш вдячним завданням було б говорити про те, яким театр повинен бути в ідеалі, як належало б його перетворити. Але розмови про ідеал відвертають нашу увагу від складної і дивовижної дійсності. Обговоримо ж і прославимо живу театральну Музу. Ви побачите її, бідолаху, зовсім не в суцільному ореолі. Ви познайомитеся з нею, застуженою, вимученою репетиціями, всілякими неприємностями, стомливою працею, зубрячкою і збентеженою зворотним боком театрального побуту. І коли вона з'явиться перед вами на сцені в сяйві вогнів і майстерно загримована, згадайте, що вона перетерпіла. Це і буде справді глибоке розуміння драматичного мистецтва.

За сценою, під сценою і над сценою є, крім акторів, ще й інші люди, які разом з ними тягнуть і підштовхують колісницю Мельпомени. І хоч вони виконують цю місію дуже прозаїчно, в звичайних піджаках або синіх спецівках, вони відіграють неабияку роль у виникненні спектаклю. А тому хай будуть і вони прославлені в нашому огляді

Йозеф Чапек. Драматург

Початок

В самому початку, в зародку, п'єса, звичайно, виникає поза театром, на письмовому столі честолюбного автора. В театр вона потрапляє вперше, коли авторові здається, що п'єса готова. Звісно, незабаром (наприклад, через півроку або біля цього) з'ясовується, що п'єса НЕ готова і, в кращому випадку, її відправляють назад авторові з пропозицією скоротити і переробити останню дію. З якихось незрозумілих причин переробці завжди підлягає тільки остання дія. І все ж саме ця дія не вдаеться на сцені, в чому критики з завидною одностайністю вбачатимуть слабкість п'єси. Можна тільки дивуватись, що, незважаючи на такий сумний досвід, драматурги й далі домагаються, щоб їх п'єси мали останню дію... Можливо, взагалі не треба було б писати останніх дій. А що, коли б взяти за правило зразу ж відрізати їх, як обрізують хвости молодим бульдогам, щоб вони не псували їм фігури? Або ставити п'єсу від кінця до початку, бо, як відомо, перша дія, як правило, визнається кращою? Коротше кажучи, треба щось зробити, щоб з драматургів було знято прокляття останньої дії.

Адольф Борн. Заставка до оповідань К.Чапека

Коли остання дія двічі або тричі перероблена, і п'єса прийнята до постановки, для автора починається період чекання. Автор перестає писати і взагалі чимось займатися, не може ні читати газет, ні витати в хмарах, ні спати або ще якось згаяти час і весь час живе в лихоманці чекання. «Моя п'єса буде поставлена! Але коли вона буде поставлена? І як вона буде поставлена?» — і так далі. З ним стає неможливо розмовляти. Лише дуже загартовані автори вміють тримати себе в руках і робити вигляд, що вони іноді думають про щось інше.

Автору, звичайно, хотілося б, щоб під час писання п'єси над ним стояв театральний кур'єр і, задихаючись, твердив, що пани з дирекції просять, ради бога, надіслати останню дію, що післязавтра прем'єра, і що йому, кур'єрові, просто заборонено повертатися без останньої дії і таке інше, і таке інше.

Але так не буває. Прийнята п'єса повинна вилежатися в театрі. Вона там немов дозріває і переймається запахом театру. Полежати їй треба і для того, щоб потім можна було анонсувати її «як з нетерпінням очікувану новинку». Деякі автори нетактовно пробують порушити процес дозрівання особистим проханням і нагадуванням, які, на щастя, звичайно, залишаються безрезультатними. Все повинно йти природним шляхом. Коли п'єса досить вилежиться як слід і навіть почне попахувати, її час подавати на сцену, тобто, спочатку в репетиційний зал.

Розподіл ролей

Зрозуміло, перше, ніж почати репетиції, треба розподілити ролі. І тут автор набирається корисного досвіду, переконуючись, що це не так просто. Припустимо, в п'єсі вісім ролей — три жіночих і п'ять чоловічих. Для цих восьми ролей автор намітив вісім або дев'ять кращих акторів театру, заявивши, що «спеціально для них і писав цю п'єсу». Він передає свою пропозицію режисеру, а від режисера вона йде «нагору».

Йозеф Чапек. Акторський колектив

«Нагорі» з'ясовується, що:

1. Артистка А. не може виконувати головну роль, бо вона вже має головну роль в іншій п'єсі.

2. Артистка Б. з незадоволенням повертає запропоновану їй роль: це зовсім не її амплуа.

3. Молодій артистці Б. не можна дати роль, запропоновану автором, тому що вона грала минулого тижня і треба завантажити артистку Г.

Йозеф Чапек. За лаштунками

4. Артистові Д. не можна дати головну чоловічу роль, треба дати її артистові Є., бо цей останній претендував на роль Гамлета, якої не отримав.

5. Артиста 3. треба оберігати — він зараз застуджений внаслідок недавньої сварки з художнім керівником.

6. Зате артистові Ж. можна дати п'яту роль, але він з обуренням відкидає її і страшно злий на автора за те, що не одержав четвертої ролі, яка саме в його жанрі.

Йозеф Чапек. Театральні ветерани

7. Артистові І. не можна доручити роль № 7, бо немає нікого для відхиленої ролі № 5. Це теж не його амплуа, але він «якось це витерпить».

8. Восьма роль — рознощик телеграм — з охотою буде заповнена за вказівкою автора.

В результаті виходить, що ролі розподілені не тільки інакше, ніж уявляв собі автор, але ще й так, що ображені всі учасники, які чомусь не можуть пробачити цього авторові.

Після розподілу ролей в театрі складається, як правило, дві думки: одна - що у п'єсі прекрасні ролі, але ансамбль підібрано нікчемний, і друга - що ролі погані і з п'єси нічого путнього не зробиш.

Йозеф Чапек. Театральний режисер

Режисерське трактування

Режисер, якому доручена п'єса, керується здоровими принципами: «п'єсу треба поставити на ноги», тобто треба пререкраяти все, що там начудив автор.

— Я, бачите, уявляв собі таку тихеньку камерну п'єсу, — каже автор.

— Але ж це не годиться, — відповідає режисер. — її треба подати цілком гротескно.

— Клара — це затуркана, безпорадна істота, — роз'яснює далі автор.

Йозеф Чапек. Сценічна виразність

— Звідки ви це взяли? — заперечує режисер. — Клара яскраво виражена садистка. Подивіться, на сторінці 37 Данеш каже їй: «Не муч мене, Клара!» При цих словах Данеш повинен корчитися на підлозі, а вона буде стояти над ним в істеричному приступі. Розумієте?

— Я зовсім не мав цього на увазі, — не погоджується автор.

— Це буде найкраща сцена, — сухо проголошує режисер. — Інакше в першій дії не було б ефектної кінцівки,

— Сцена відображає звичайну кімнату міського типу, — продовжує автор.

Йозеф Чапек. Сценічна динаміка

— Але там повинна бути якась драбина або поміст

— Нащо?

— Щоб Клара могла стати на них, коли вона вигукує «Ніколи!» Ці слова треба акцентувати, розумієте? Мінімум триметрової височини поміст! З нього потім в третій яві стрибне Вчелак.

— А нащо йому стрибати?

— Ну там же ремарка: «влітає до кімнати»! Це одне з найсильніших місць. Бачте, п'єсу треба пожвавити. Ви ж не хочете, щоб у нас вийшла звичайна нудна тяганина?

— Ясно, ні! — спішить відповісти автор.

— Ну от, бачте!

Для того, щоб ще більше розкрити перед вами глибини драматургії, скажу, що творчо настроєний автор — це такий, який не хоче зв'язувати себе умовами сцени, а творчо настроєний режисер — той, який «не має наміру йти на повідку авторського тексту». Щодо творчо настроєного артиста, — то він, бідолаха, не має іншого вибору, як виконувати роль по-своєму (в цьому випадку говорять про режисерські недоробки), або в усьому слухатися режисера (тоді говорять про інертність артиста).

І якщо на прем'єрі випадково ніхто з акторів не зіб'ється в монолозі, не звалиться погано закріплена куліса, не перегорить прожектор і не трапиться якась інша аварія, критика з похвалою напише: «Режисура була продумана». Але це чиста випадковість.

Однак, раніше, ніж говорити про прем'єру, треба пройти чистилище репетицій.

Читання в особах

Якщо ви маєте намір написати або вже написали п'єсу, то не раджу вам ходити на перші читання її в театрі. Враження буде найгірше.

Збираються шість-вісім акторів, всі вони мають ви гляд смертельно втомлених людей, позіхають і щуляться. Одні сидять, інші стоять, і всі тихенько покашлюють Минає з півгодини, нарешті режисер проголошує: «Починаємо!»

Йозеф Чапек. Читання п'єси

Виснажений ансамбль розсідається біля розсувного столу.

— «Палиця прочанина», комедія в трьох діях, — починає режисер скоромовкою. — Бідно обставлена кімната. Направо — двері в передпокій, наліво — в спальню. Посередині стіл та інше. Входить Іржі Данеш...»

Мовчанка.

— Де пан А.? — сердиться режисер. — Хіба він не знає, що в нас читання в особах?

— Репетирує на сцені, — похмуро бурмоче хтось.

— Он воно що! Тоді я читатиму за нього, — вирішує режисер. — «Входить Іржі Данеш». «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода»... Клара!

Йозеф Чапек. Театральні кулуари

Мовчанка.

— Хай йому чорт, де Клара? Мовчанка.

— Де пані Б?

— Здається, хворіє, — похмуро каже хтось.

— Поїхала на халтуру, — провокує інший.

— Марі вчора казала мені... — починає жіночий голос, — що в неї...

— Гаразд, я прочитаю за неї, — зітхає режисер, і щосили, немов хтось підганяє його, відтарабанює діалог Данеша і Клари. Ніхто його не слухає. На другому кінці стола йдуть тихі розмови.

— «Входить Катюша...» — випалює, нарешті, з по легшенням режисер.

Мовчанка.

— Слухайте, мадемуазель, — сердиться режисер, —-візьміть свої вуха в руки! Адже ви Катюша?

— Я знаю, — відповідає субретка.

— Ну, так читайте. «Перша дія. Входить Катюша»

— Я забула роль дома, — заявляє Катюша. Режисер вигукує щось страшне і сам відтарабанює монолог Катюші і Клари темпом, яким дяк читає «отче наш» на бідному похороні. Один тільки автор намагається слухати, ніхто не проявляє ні краплі зацікавленості.

— Входить Густав Вчелак, — хрипло закінчує режисер.

Один з артистів схаменувся і починає шукати в кишенях пенсне; відшукавши його, він перелистує роль.

— Яка сторінка?

— Шоста.

Артист перегортає сторінку і починає бубоніти свою роль похмурим могильним голосом. Господи боже мій, жахається автор, і це завзятий бонвіван!

Режисер, що дублює Клару, і артист, що виконує роль завзятого бонвівана, обмінюються сумовитими репліками, які мали бути іскрометним діалогом.

— «Де ваш черевик...» — читає бонвіван, наче з могили.

— Чоловік! — поправляє режисер.

— У мене тут «черевик», — настоює артист.

— То помилка друкарки. Виправте.

— А нехай вона переписує як слід! — ображено каже артист і шкрябає олівцем у тексті.

Агонізуючий ансамбль поступово набирає ходу і, нарешті, несеться галопом. Раптом — стоп! в одній ролі невистачає фрази. Знову стоп! — тут купюра: від слів «...була перша любов» до «ви любите це блюдо?» Іще раз стоп: переплутані ролі... Поїхали далі. Косноязично, поспішно, похмуро звучить текст «нетерпляче очікуваної новинки». Артисти, які закінчили читати свою роль, підводяться і виходять, навіть якщо до кінця п'єси залишилося три сторінки. Ніхто не цікавиться, чим закінчиться інтрига. Нарешті звучить останнє слово і наступає мовчання — перші інтерпретатори обдумують свої ролі.

— А яку мені одягнути сукню? — порушує пригнічене мовчання героїня.

Автор, похитуючись, іде геть, пригнічений думкою, що за всю історію театру ше не було такої поганої, безнадійно нудної п'єси.

Репетиції

Наступний етап — репетиції.

— Тут двері, тикає пальцем режисер в простір, — там вішалка, це другі двері. Крісло — це диван, а отой стілець — вікно. Ось цей столик — піаніно, а ось тут, де пусте місце — стіл. Все. Ви ввійдете в двері і зупинитеся біля столу. Так, добре. В другі двері входить Іржі Данеш. Що за чортівня, де знову пан А?!

— Репетирує на сцені, — повідомляють два голоси.

— Тоді я зображатиму Данеша, — зітхає режисер і вбігає в уявні двері. — «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода...» — Потім Данеш повинен підійти до вікна. Не сідайте, будь ласка, на стілець, це ж вікно. Отже ще раз. Ви входите зліва, а Данеш вам назустріч. «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода...»

— «Зовсім ні, батьку мій, — читає Клара з папірця, — я його не бачила зранку...»

Режисер позеленів.

— Що це ви читаєте?

— Першу дію, друга сторінка, — спокійно відповідає Клара.

— Нічого подібного там немає! — кричить режисер і вириває в неї роль. Де воно?... «Зовсім ні, батьку мій...» Але це... Шановна пані, це ж з іншої п'єси!

— Вчора мені прислали це, — каже безтурботно шановна пані.

— Візьміть поки що п'єсу в сценаріуса і будьте уважнішими. Отже, я входжу справа...

— «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...» — починає артистка.

— Та це ж не ваша фраза! — доходить до відчаю режисер. — Ви ж самі є Клара!

— Я думала, що це монолог, — заперечує Клара.

— Зовсім не монолог. Я входжу і промовляю: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...» Отже, увага!

Йозеф Чапек. Репетиція

— «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...

— А яка в мене буде перука? — питає Клара.

— Ніяка! «Клара, зі мною трапилась незвичайне пригода!..»

— «З торбою колос» — по складах читає Клара.

— Що-оо-о?

— Тут нерозбірливо...

— О господи, боже мій! — стогне режисер. — Там написано: «Що з тобою скоїлось?» Читайте ж, як треба.

Клара бере в свідки весь ансамбль, що в її копії це більш схоже на «з торбою колос». Коли дискусія з цього приводу закінчилась, режисер вп'яте вбігає в уявні двері і, як хворий в гарячці, хрипить: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода»...

Автор з огидою відчуває в цій фразі всю грубість і безглуздість нашого світу. Ніколи, ніколи вже не розплутається цей хаос, ніколи світ не усвідомить, що «трапилась незвичайна пригода». Ніколи п'єса не посунеться далі...

— Входить Катюша, — заявляє режисер.

— М-м-м-м, — чується ззаду, де Катюша одночасно їсть булку з ковбасою, танцює свінг і безугаву тріщить.

Бац! Два стільці летять шкереберть. Катюша стоїть посередині зали і тримається за коліно.

— Катюша ввійшла, — оголошує вона. — Матінко ж моя рідна, ну і стукнулась я!

— Ви повинні ввійти зліва, — поправляє режисер.

— Не можу, — скаржиться Катюша, — я забила ногу.

— Ну, так увага! — кричить режисер. — Входить Густав Вчелак.

Густав Вчелак дивиться на годинник

— Мені час репетирувати на сцені, — каже він льодяним тоном. — Дарма я стовбичив тут цілу годину. Моє вам шанування!

Автор почуває, що в усьому винен він. Потім з'ясовується, що оскільки немає Данеша і Вчелака, не можна прорепетирувати жодного діалогу за винятком початку третьої дії:

Прислужниця: Пан Вчелак, пані.

Клара: Хай зайде.

Цю сцену режисер повторює сім разів, після чого йому не залишається нічого іншого, як відпустити людей. Автор повертається додому, охоплений смертельним жахом: так його п'єса не буде готова і через сім років.

Продовження репетицій

І все ж в репетиційному залі, де покалічене крісло зображує диван, трон, скелю або балкон, здійснюється більша частина творчої роботи. Автор, якому хочеться побачити свою п'єсу, знаходить її в такому розтерзаному і пошматованому вигляді, що хоч плач. П'єса репетирується з кінця або з середини, яка-небудь незначна ява повторюється по двадцять разів, тимчасом як інші місця зовсім ще не репетирувались, половина артистів хворіє, а друга завжди зайнята ще якимись репетиціями... І все ж бувають хвилини, коли автор відчуває, що його п'єса стає театральною реальністю.

Через три-чотири дні з'являється новий учасник — суфлер. Артисти перестають читати ролі і починають виконувати їх, вони входять в смак, все йде блискуче. Автор заявляє, що прем'єру можна було б дати хоч сьогодні ввечері. «Зачекайте, ось перейдем на сцену», — охолоджують його запал артисти.

Йозеф Чапек. Репетиція на сцені

Нарешті настає великий день переходу на сцену. Репетирують при опущеній завісі, суфлер сідає за столик, автор вештається тут же, наперед потішаючись, як все піде на лад. Але ні, нічого не виходить. По дорозі з репетиційного залу на сцену річ з незбагненних причин розклеїлась. Все загинуло, пропало, пішло криво й косо.

Через дві-три репетиції все знову стає в норму і йде майже блискуче. — Тепер завісу наверх і суфлер — в будку! — розпоряджається режисер. Це мить, коли навіть випробуваний артист блідне, бо з загадкових, скоріше всього акустичних причин п'єса знову розповзається. Знищений автор слухає з партеру, як на сцені ледве животіє його текст. До того ж, режисер чомусь перестає турбуватися про те, що і як говорять артисти і лише розлючено ганяє їх, вимагаючи, щоб той став правіше, а цей виходив би швидше. Якого біса він причепився до цього? — думає автор. В тексті просто сказано: «Данеш виходить», хіба цього не досить? Режисер, мабуть, з глузду з'їхав, і тепер кричить на всіх, вимагаючи, щоб Клара відступила на крок. Артисти теж якісь запальні, весь час гризуться з суфлером, кричать, що він не читає, а мимрить собі під ніс. Іржі Данеш заявляє, що у нього грип і він залишить сцену, йому треба лягти в постіль. В глибині сцени сценаріус свариться з бутафором. Режисер, захрипнувши, змовкає, на сцені в передсмертній агонії корчиться і конає немічний текст.

Автор корчиться в партері, він охоплений жахом: становище цілком безнадійне — післязавтра генеральна репетиція.

П'єса визріла

В останній день перед генеральною репетицією нещастя, звичайно, сипляться, як з мішка. Серед артистів вибухають епідемії грипу, ангіни, запалення легенів, плевриту, апендициту та інших хвороб.

— Спробуйте, яка в мене температура, — хрипить на вухо авторові головний герой, і з рота в нього вилітає цівка пари, наче з киплячого чайника. — Мені треба було б полежати не менше тижня.

Він хрипить, задихається від кашлю і дивиться на автора сльозавими, докірливими очима жертви, яку ведуть на заріз.

— Я не пам'ятаю жодного слова з своєї ролі, — каже другий артист. — Пане автор, скажіть, щоб відклали прем'єру.

— Зовсім не можу розмовляти, — хрипить Клара. — Тут на сцені такий протяг. Пане автор, нехай мене відпустять до лікаря, інакше я не зможу брати участь в прем'єрі.

На завершення всього — завзятий бонвіван надсилає довідку від лікаря, що в нього шлункові коліки. Так...

Скажемо правду: акторське ремесло не легше за військове. Якщо хто-небудь з вас хоче стати актором, — від чого урочисто вас застерігаю, — випробуйте раніше витривалість свого організму, своє терпіння, легені, горло і голосові зв'язки, спробуйте попріти під перукою і гримом, подумайте про те, чи зможете ви ходити майже голим в мороз і закутаним у вату під час спеки, чи вистачить у вас сил на протязі восьми годин стояти, бігати, ходити, кричати, шепотіти, чи зможете ви обідати і вечеряти на клапті паперу, наліплювати на ніс мастику, що смердить клопами, переносити жар прожектора з одного боку і льодовий протяг з люка — з другого, бачити денне світло не частіше, ніж рудокоп, бруднитися всім, за що не візьмешся, завжди програвати в карти, не мати права чхнути протягом півгодини, носити трико, просякнуте потом двадцяти ваших попередників, шість разів на вечір скидати костюм з розпареного тіла; грати, незважаючи на флюс, ангіну, а можливо і чуму, не кажучи про безліч інших випробувань, неминучих для актора, який виконує роль, в той час, як актор, що не бере участі в п'єсі, зазнав незрівнянно гірших мук...

— Починаємо, починаємо! — кричить бездушний режисер, і по сцені починають блукати кілька захриплих постатей, вимовляючи останнім подихом якийсь смертельно остогидлий текст, нав'язуваний суфлером.

— Е, ні, мадам, це не годиться! — виходячи з себе, кричить режисер. — Розпочати все знову! Хіба це темп?! А вам треба стати біля дверей. Повторимо. Заходить Катюша.

Катюша входить ходою всвітаючої туберкульозниці й зупиняється.

— Починайте, мадемуазель, — сердиться режисер. Катюша щось бурмоче, втупивши очі в простір.

— Вам треба було підійти до вікна! — лютує режисер. — Повторіть!

Катюша вибухає сльозами і біжить зі сцени. — Що з нею таке? — лякається автор. Режисер тільки знизує плечима і шипить, як розпечене залізо в воді. Автор схоплюється і біжить в дирекцію. Неможливо завтра давати прем'єру, треба обов'язково відкласти і т. д. (Кожний автор напередодні генеральної репетиції впевнений в цьому). Коли, трохи заспокоївшись, він через півгодини повертається на сцену, там бушує страшенний конфлікт між головним героєм і суфлером. Йозеф Чапек. Сварка з суфлером Актор запевняє, що суфлер не подав йому якусь репліку, суфлер рішуче заперечує це і, в знак протесту залишає будку. Влітає сценаріус, накидається на робітників біля завіси, скандал розтікається по лабіринту театральних коридорів, згасаючи десь в котельні. За цей час вдалося умовити суфлера повернутися в будку, але він такий схвильований, що ледве шепоче.

— Починаємо! — надломленим голосом кричить режисер і сідає з твердим наміром більше не переривати хід дії, бо, — хай буде вам відомо! — остання дія ще й разу не репетирувалась на сцені.

— Ви гадаєте — післязавтра можна ставити? — злякано запитує автор.

— Адже все йде прекрасно, — відповідає режисер і раптом зривається з цепу: — Повторити! Назад! Нікуди не годиться! Повторити з виходу Катюші!

Катюша входить, але тут вибухає нова буря.

Йозеф Чапек. Ремонт на сцені

— Тисячу чортів! — бушує режисер. — Хто там галасує, звідки грюкіт? Сценаріус, викиньте негідника, що грюкає в люці!

З'ясовується, що негідник — це машиніст, який щось ремонтує (у кожному театрі завжди що-небудь ремонтують). Машиніст не дає образити себе і демонструє здатність оборонятися вперто й енергійно. Нарешті з ним укладено мирну угоду, з умовою, що він постарається не надто голосно грюкати молотком.

— Починаємо, — хрипить режисер, але на сцені стоїть суфлер з годинником в руці і повідомляє:

— Обід. А після обіду мені суфлірувати в іншому місці. Я пішов.

Так закінчується остання репетиція перед генеральною. Це був гарячий, гнітючий день. Але завтра засяє широка барвиста веселка генеральної репетиції.

— Пане режисере, — зауважує автор, — а що якби Клара у першій дії...

— Тепер вже пізно переробляти, — похмуро відказує режисер.

— Пане режисере, — повідомляє Клара, — швачка щойно прислала сказати, що до прем'єри мій туалет не буде готовий. От біда!

— Пане режисере, — чіпляється Катюша. — Які мені панчохи одягти?

— Пане режисере, — прибігає бутафор, — у нас в бутафорській немає акваріума.

— Пане режисере, — заявляє майстер, — ми не встигнемо до завтра закінчити декорацію.

— Пане режисере, вас кличуть нагору.

— Пане режисере, яку мені одягти перуку?

— Пане режисере, рукавички повинні бути сірі?

— Пане режисере, — хвилюється автор, — можливо, все-таки відкладемо прем'єру?

— Пане режисере, я одягну зелену шаль.

-- Пане режисере, а повинні бути в акваріумі рибки?

— Пане режисере, за ці гетри мені повинен заплатити театр.

— Пане режисере, можна мені не падати на підлогу, коли я непритомнію? А то я сукню забрудню...

— Пане режисере, там принесли коректуру афіші.

— Пане режисере, чи годиться ця матерія на брюки?

Автор починає відчувати себе п'ятим колесом до воза. Так йому й треба: знатиме, як писати п'єси!

Генеральна репетиція

Теоретично на генеральній репетиції «все повинно бути, як на спектаклі» — декорація, освітлення, костюми, грим, звуки за сценою, реквізит і статисти. Практично — це репетиція, коли нічого цього нема: на сцені тільки половина декорацій, друга половина ще сохне або натягається на рами, або «за хвилину буде на місці»; дошиті брюки, але не піджаки; з'ясовується, що в усьому театрі немає жодної підхожої перуки; з'ясовується, що не вистачає головних предметів реквізиту, що статистів не буде, бо один з них викликаний за свідка до суду, другий десь на службі, а інші в лікарні і ще Бог знає де; що найнятий флейтист може прийти лише о третій годині, бо він служить в акцизному правлінні... Коротше кажучи, генеральна репетиція — це генеральний огляд всіх нестач останньої хвилини.

Автор сидить у глядачевій залі й чекає розвитку подій. Довго нічого не робиться, сцена пуста. Збираються актори, позіхають і розходяться по вбиральнях, незадоволено кажучи один одному:

Йозеф Чапек. Розміщення декорацій

— А я, знаєш, рольку ще не вчив.

Потім привозять декорації, і на сцену прямують робітники. Автору хочеться побігти їм на допомогу, йому приємно, що зараз він побачить готову сцену. Робітники у синіх спецівках несуть стіну кімнати. Прекрасно! Несуть другу стіну. Ура! Тепер залишилось ще тільки третю стіну. Але вона ще в декораційній.

— Закрийте поки що якимось шматком тканини! — кричить режисер, і, замість стіни, ставлять дрімучий ліс.

Потім вся справа застрягає біля якоїсь куліси. Починається з того, що два робітники в синіх халатах щось прикручують.

Йозеф Чапек. Тут треба закріпити косячок...

— Що ви там робите? — кричить майстер.

— Тут треба було б закріпити косячок, — відповідають робітники.

Майстер поспішає навести порядок, сідає навпочіпки — і теж починає щось прикручувати.

— З чим ви там длубаєтесь, чорти б вас забрали? — кричить за чверть години режисер.

— Тут треба закріпити косячок, — відповідає майстер.

Режисер вибухає прокляттями і біжить навести порядок, тобто сідає навпочіпки і дивиться на кулісу.

— Пане режисере, чому ми не починаємо? — запитує за чверть години автор.

— Та тут треба закріпити косячок, — відповідає режисер.

Знищений автор сідає. Отже, їм важливіший якийсь там косячок, ніж п'єса. І що таке — «косячок»?...

— Пане режисере, чому ми не починаємо? — запитує з темноти залу жіночий голос.

— Треба закріпити косячок, — авторитетно відповідає автор і намагається впізнати у темряві, хто це запитує. Пахне парфумами і милом.

— Це я, Катюша, — і в темряві видно блискотливу посмішку. — Як вам подобається моя сукня?

— А, сукня! — автор щасливий, що хтось цікавиться його думкою. Він з радістю заявляє, що саме таким уявляв собі вбрання Катюші — простеньким, без всяких претензій...

— Та це ж фасон найновішої моди, — ображається Катюша.

Нарешті якимось чудом загадкова справа з косячком уладналася.

— На місця! — кричить режисер.

— Пане режисере, ця перука мені не підходить.

— Пане режисере, а палиця мені потрібна?

— Пане режисер, прибув лише один статист.

-- Пане режисере, хтось знову розбив акваріум.

— Пане режисере, в цьому лахмітті я не вийду на сцену!

— Пане режисере, у нас перегоріли дві лампочки по тисячі свічок.

— Пане режисере, я сьогодні буду лише подавати репліки.

— Пане режисере, вас просять нагору.

— Пане режисере, вас гукають униз.

— Пане режисере, вас кличуть в номер другий.

-— Починаємо, починаємо, — твердить режисер, — опустити завісу! Суфлер, сценаріус!

— Починаємо! — виголошує сценаріус.

Завіса опускається, в залі темно. У автора від нетерплячки захоплює дух. Зараз, ось зараз він побачить своє творіння.

Сценаріус дає перший дзвінок. Нарешті вже писаний текст стане живою дією!

Другий дзвінок, але завіса не підіймається. Замість цього раптом чути скажений рев двох голосів, заглушений завісою.

— Знову посварилися, — каже режисер і мчить за сцену наводити порядок. Тепер крізь завісу чути рев трьох голосів.

Нарешті ще один дзвінок, і завіса ривками повзе догори. На сцену виходить зовсім незнайомий вусатий чолов'яга і каже:

— Клара, зі мною трапилась надзвичайна пригода.

— Назустріч йому виходить дама: — Що з тобою скоїлось?

— Стоп! — кричить режисер. — Погасіть нижню ревальту. Посильте жовте світло. А чому сонце не світить у вікно?

— Як не світить? Світить! — кричить голос з-під сцени.

— Це хіба зветься сонцем? Зробіть яскравіше, та швидше!

— Тоді треба включити пару тисячних, — каже підземний голос.

— Так включіть, чорт візьми!

— А звідки їх взяти? — і на сцену вилазить людина з халаті. — Я ж казав панові режисерові, що вони перегоріли.

— Так включіть якісь інші.

І він знову прямує на сцену, де розгортається скандал, яким, як відомо, починається всяка генеральна репетиція.

Автор сидить, наче на голках. Господи, думає він, ні коли більше не буду писати п'єс. Коли б він дотримав свого слова!

Генеральна репетиція в розпалі

Люди театру, як відомо, забобонні. Не пробуйте, наприклад, казати артистці перед прем'єрою: «Бажаю успіху». Треба сказати: «Ну, повзи, недотепа». Актору не говоріть: «Бажаю удачі», а скажіть: «Скрути собі шию» та ще й сплюньте в його бік. Так само і з генеральною репетицією. Вважається, що для того, щоб прем'єра йшла гладенько, на генеральній репетиції обов'язково повинен бути скандал. В цьому, видно, є якась частка правди. В усякому випадку, не можна довести протилежного, тому що ще не бувало генеральної репетиції без скандалу. Масштаби скандалу різні — в залежності від авторитету режисера. Найбільший скандал буває тоді, коли п'єсу ставить сам художній керівник.

Якщо режисер недостатній скандаліст, скандал забезпечує сценаріус, завідуючий постановочною частиною, старший електрик, машиніст, бутафор, суфлер, головний костюмер, завідуючий гардеробом, мебльовик, робітники на колосниках, майстер і підручні робітники. Єдине обмеження в цих сутичках — не дозволяється застосовувати вогнепальну і холодну зброю. Всі останні засоби нападу і оборони допустимі. Застосовуються: крик, ревіння, рик, плач, негайне звільнення, образа особи, скарги в дирекцію, реторичні запитання та інші види насильства.

Йозеф Чапек. Театральний скандал

Я не хочу цим сказати, що театральне середовище особливо дике, кровожерливе і грубе. Але справа в тому, що колектив великого театру складається з найрізноманітніших людей і професій. Між театральним перукарем і людиною, яка «робить грим», менше спільного, ніж, наприклад, між двома депутатами парламенту, які все-таки, як-не-як, колеги за покликанням. Між драпірувальником і бутафором ніколи не затихають сварки про сферу компетенцій: скатерка на столі підвідомча драпірувальнику, тарілка ж на цьому столі — бутафору. А якщо на столі стоїть ще лампа — це вже господарство освітлювача. Театральний кравець звисока дивиться на роботу столяра, який платить йому тим же. Робітники сцени заважають мебльовику, а він їм; і обидва вони псують життя електрику з його кабелями, прожекторами і рефлекторами. Драпірувальник зі своєю драбинкою і килимами ще більше загострює цю гру інтересів, і, як правило, вислуховує прокляття від усіх. До цієї плутанини виробничих відносин додайте ще темп, в якому вона розвивається: завжди що-небудь незакінчено, режисер кричить на сценаріуса, сценаріус на всіх інших — вже полудень настав, а репетиція ще не починалася! — і ви зрозумієте напружену, аварійну атмосферу генеральної репетиції.

Але досить. Режисер махнув рукою на незакінчені декорації, театральний кравець одягає на актора недошитнй піджак, перукар приладнує на ньому тимчасову перуку, костюмер десь роздобув для нього занадто великі рукавички, бутафор сунув йому в руки палицю — можна починати. Завіса підіймається, герой випалює: «Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода» — і... режисер здіймає жахливий галас: щось знову не ладиться. Звичайно, освітлення.

«І сказав Бог: хай буде світло. І стало світло». Але у священному писанні не сказано, чи було те світло жовтим, червоним або синім, там нічого не згадано про прожектори, рефлектори, рампу, софіти. Богові було легше, бо він спочатку створив світ, а потім вже людину і театр. Генеральна репетиція є репетиція на тему «хай буде світло», лише ця справа йде не так гладко, як при створенні світу.

Йозеф Чапек. Освітлювач

— Пане режисер! — вигукує, нарешті, головний герой на сцені. — Уже перша година дня. Будемо репетирувати чи ні?

— А чому ж ви не репетируєте? — Викручується режисер.

— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода. . Режисер схоплюється.

— Погано, погано, загасіть наполовину третю ривальту.

— Що з тобою скоїлось?

— Ще! Зменшіть ще! Ну, чого ви там порпаєтеся?

— Пане режисер! — кричить електрик. — Тож третя ривальта зовсім не світить

— Що ж там таке світить?

— Це люстра. Ви ж самі наказали її включити.

— Не ваша справа, що я наказував! — горлає режисер. — Вимкніть люстру і увімкніть третю ривальту на шість.

— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода.. — Що з тобою скоїлось? ..

— Погано, погано! Дайте в люстрі жовте світло і вимкніть рампу.

Наступає хвилина відрадної тиші. О, коли б вона тягнулась якнайдовше.

Йозеф Чапек. Сцена

— Що таке? — гаркає режисер. — Чому не репетируєте? ..

На сцену виходить сценаріус.

— Клара вийшла, пане режисер.

— Треба репетирувати! — кричить режисер. — Хай зараз же ідуть всі на сцену!

— Але...

—- Ніяких «але»!... — кричить режисер, і, раптово ослаблим голосом, як людина, яка вже на все махнула рукою, буркає. — Починаємо!

Нарешті!

— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода...

— Що з тобою скоїлось?

З-за куліс на сцену раптом вилізає драпірувальника драбинкою і ставить її до вікна.

— Що вам тут треба? — вигукує режисер голосом, якого не можна описати.

— Гардини повісити, — по-діловому відповідає драпірувальник і лізе на драбинку.

— Що повісити? Які гардини? Геть звідси! Чому ви їх не повісили раніш?

— Тому що раніше мені не прислали тканини, — відповідає допоміжний персонал, який стоїть на драбинці, але режисер уже мчить на сцену, щоб скинути його з драбинки, задушити, розчавити, затоптати...

Йозеф Чапек. Сценічне фехтування

Автор закриває очі, затикає вуха. Нарешті вибухнув головний скандал, дикий, тріскучий, захланний скандал генеральної репетиції, скандал, який визрівав і шумів ще зранку, скандал гарячковий, безглуздий, несправедливий як світ, і необхідний, як дощ в природі, скандал, який сповнив всіх присутніх, — і автора, і акторів, і технічний персонал, і бушуючого режисера — темною шаленою злобою, знесиллям, нудьгою, гіркотою, прагненням тікати геть з цього клятого театру... Така атмосфера генеральної репетиції.

Режисер повертається на своє місце в залі для глядачів постарілим на десять років, вимученим, похмурим, всім ненависним.

— Починайте, — каже він з огидою.

— Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода.. . — втомлено повторює герой.

— Що з тобою скоїлося? — беззвучно запитує Клара. Втомлено, тяжко, безвідрадно тягнеться генеральна репетиція.

— Погано! — хрипить режисер. — Повторіть. Ви повинні виходити швидше.

Втома оволоділа акторами, ноги у них роз'їжджаються, язик прилипає до піднебіння, пам'ять відмовляється служити. Невже ніколи не закінчиться ця генеральна репетиція?

— Погано! — як сокирою рубає режисер. — Назад! Заступаєте свого партнера.

Скоріше б кінець! Актори грають із зціпленими зубами, читають текст, як паламарі, режисер хоче ще раз повторити, але махає рукою і стирає з лоба холодний піт. Кінець.

Актори мовчки виходять з театру, трохи не хитаючись під поривами свіжого вітру. Опустивши очі, біжить він додому, несучи на своїх плечах загальну втому і смуток. Отже завтра прем'єра. Гаразд, тепер вже все одно.

І все ж всі ви будете щасливі, коли наступить день генеральної репетиції. Ви, автори, і ви, актори і режисери, майстри і перукарі, бутафори і кравці! Це довгий похмурий день, злий і тяжкий, як жорна, і ви будете щасливі саме тому, що він такий виснажливий.. .

Техніка сцени

Йозеф Чапек. Декорації

Цей розділ написаний Йозефом Чапеком

Самодержець-режисер працює в контакті з художником, бо без куліс, декорацій, завіси і костюмів в театрі не обійтися. Художник обтяжливо зв'язаний по руках і ногах вказівками автора. Йому, наприклад, хотілося б звести на сцені Ейфелеву башту на фоні сопок або кубістичного полярного пейзажу, або влаштувати там небаченої конструкції карусель, гірки для катання, трампліни, маяки і висячі мости. Але автор вимагає всього лише «бідно абставлену комірчину вдовиці Подлещикової» або просто «кімнату міського типу».

Є, правда, і такі автори, які спокусившись привабливими видіннями мальовничих ефектів, пропонують серію блискучих метаморфоз: дрімучий ліс повинен в кілька секунд перетворитися в королівський палац, палац — в сільський трактир, а трактир — в скелясту печеру. І тоді режисер, художник і майстер довго ламають голову над тим, як при наявних засобах, — задніх проекціях, декораціях, кулісах — все це влаштувати.

Художник, таким чином, прочитує п'єсу, не звертаючи уваги на красоти складу і композиції, його цікавить, де і які повинні бути двері і яку меблю захоче розставити на сцені автор. Порадившись з режисером, він часто робить все по-своєму, і вражений автор потім заявляє, що він саме так все собі і уявляв. Театр взагалі своєрідний тим, що там всі речі мають зовсім інший вигляд, ніж це зразу передбачалось. Коли приносять декорації на сцену, художник буває здивований, що вони більші, коротші або ширші, ніж він думав. Дивується і режисер: сцена має вигляд зовсім інший, ніж він собі уявляв, коли давав завдання художникові. А втім, не залишається нічого іншого, як покоритися, і найцікавіше, що чим більше не відповідають задумові декорації, тим одностайніше глядачі і критики заявляють, що декорації на цей раз вдалі і відповідають духові п'єси.

Йозеф Чапек. В декораційній

Отже, художник робить ескізи декорацій і приходить радитися з режисером. Вони викликають майстра. Той, звичайно, сплескує руками і рішуче заявляє, що з цього нічого не вийде, бо не вистачить часу; декораційна і столярна повинні були б творити чудеса. Кінець кінцем його все ж таки вдається переконати. В декораційній І столярній, хоч у них вже і немає часу, починають творитися чудеса. Виникають контури лісу і скель, чути гострий запах клею, і заслужені декоратори з фесками на головах і люльками в зубах енергійно починають малювати.

Йозеф Чапек. Розписування декорацій

— Знову, либонь, якась кубістика, — бурчить шановний могікан, який прослужив в театрі понад тридцять років. — Побачив би це Рафаель.

— Ех, порядки вже не ті, що були тридцять років тому, коли майстерня декорацій була своєрідною академією художеств.

Зараз фарба прямо з відер виливається на полотно, розмазується малярським квачем, а на сцені все це має вигляд прекрасного оксамиту або вкритого зорями небосхилу. Сучасна техніка втрутилась і в декораторське ремесло поклавши кінець всякій тонкій роботі, всякій старанній обробці. Тепер на сцені малюють більше світлом, ніж фарбами, а від старих майстрів декоративного живопису вимагають скорше кількості, ніж якості, з чим вони ажніяк не можуть погодитись.

Йозеф Чапек. Театральний кравець

Одночасно з художниками за справу беруться театральний кравець, кравчиха і перукар. Все це дуже честолюбні люди. У відповідності з прислів'ям, що «Одяг робить людину», вони твердо впевнені, що кравецька робить актора. Зі справжнім ентузіазмом тут часто перетворюють добрі костюми в кошмари, які дико стирчать на спині, відвисають на животі, смішно обтягують ноги, висять, як на вішалці, або роздуваються, як пухир, коли цього вимагає комедійний типаж. Потрібна неабияка кравецька майстерність, щоб костюм сидів якнайкраще. Тут із сатину роблять шовк, з мішковини оксамит і перешивають старі австрійські мундири на дворянські і камердинерські камізельки для п'єс Шекспіра і Мольєра.

Йозеф Чапек. Костюмерна

А коли костюмування п'єси проходить частково або повністю «зі старого», тут костюмер в захопленні, якщо може запропонувати художникові для героїв Шоу штани, в яких в минулому сторіччі знаменитий чеський трагік грав діячів чеського відродження. Бо ж у костюмера завжди гостра нестача так званого «цивільного вбрання», тобто сучасного одягу. Ви обов'язково знайдете в нього півсотні ангелів, десяток індійських раджів, дюжину середньовічних лицарів, сотні китайських мандаринів або римських центуріонів, але зате нема, наприклад, жодної пари світлих брюк, так що доводиться брати натомість старі офіцерські лосини. Нічим так не гордиться костюмер, як старими костюмами, в яких завоювали успіх кілька прославлених акторів, що увійшли в історію театру.

На прем'єрі весь персонал костюмерної товпиться біля куліс. Головний костюмер не відриває очей від вбрання трагіків. Розвивається захоплююча інтрига, справа, можливо, дійде до самогубства або поголовного вбивства героїв, трагік страждає від підступних інтриг, доброчесність зневажена, трагік грає, як бог, — б'є себе в груди, промовляє чарівними віршами, сідає, встає, оголює меч, падає, усвітає або торжествує й сходить на престол, — а костюмер захоплено слідкує за кожним його рухом і, коли зворушена публіка плаче або сміється і в залі гримлять палкі оплески, він шепоче, зовсім розчулившись: «Прекрасно грає цей костюм на панові Н.!» І недарма він, костюмер, оббігав півміста в пошуках фланелі потрібного відтінку, недарма з справжньою майстерністю скульптора підкладав ватин на груди і довго з винахідливістю конструктора розв'язував проблему фалд, які повинні стирчати.

Йозеф Чапек. Грим

Не забудемо і про перукаря-гримера. його майстерня, захована десь в надрах театру, схожа на храм дикунів Меланезії або на індійський вігвам. Тут лежать найрізноманітніші скальпи — кучеряві, довговолосі, темні, сивіючі і зовсім срібні, і навіть всілякі лисини. На столах стоять голови, які тримаються на обрубках шиї і лежать носи — гострі носи дурнів, червоні картоплини п'яниць, орлині носи лицарів і злодіїв, лахматі брови, вуса і вусики всіх фасонів, бороди бандитів, благородних батьків і ченців, всі види зачісок, які тільки є на світі. Йозеф Чапек. Театральні перуки Тут же і грим — все розтирається і наліплюється на фізіономію актора і поблизу має дуже неприродний і жахаючий вигляд. Тут, в майстерні перукаря і гримера, можна бачити серед білого дня весь той обман, виправдати який може тільки творчий контакт актора з публікою. За кулісами він виглядає відразливо. Та коли гасне світло і піднімається завіса, обман розтає перед очима глядачів, поступаючись перед художньою правдою і чарівністю театрального видовища. Грубо наляпана куліса стає чудесним краєвидом, бляха — золотом, клоччя — бородою пророка, а кармінова фарба — спокусливими вустами, за право поцілувати які б'ються на сцені герої. Театр зблизька грубий і недосконалий. Але коли він з успіхом робить свою справу, він збуджує ілюзії і почуття, які живуть до кінця вистави, а іноді навіть не покидають глядача і поза театром.

Прем'єра

Але звернімося до дальшого ходу подій.

Премє'ра — це вирішальна мить, коли драматичний твір стає реальністю. До останньої репетиції ще можна було щось поправляти і рятувати. Спектакль ще був незавершеною роботою, світом в процесі становлення, зіркою, що народжується з хаосу. Прем'єра — це вираз одчайдушної рішимості залишити, нарешті, п'єсу саму на себе. Це мить, коли автор і режисер остаточно випускають спектакль з рук і вже не можуть прийти на допомогу.

Ніколи в житті ні автор, ні режисер не зазнають задоволення столяра, який дає щойно зробленому столу висохнути, потім з виглядом знавця проведе пальцем по всіх на його гранях, обітре дошку долонею, постукає по ній, огляне всю свою роботу і скаже: «Ну й добрий же столик!» — Ох, коли б ще хоч одну репетицію!

Вранці перед прем'єрою проводиться остання репетиція. Актори відбарабанюють свої ролі наспіх, невиразно і майже пошепки, щоб не надірватися перед спектаклем. Потім вони поспішно розходяться, мовчазні і замкнуті, неначе в домі мрець. З глибини театру виповзає сумна і напружена тиша. І зробити більше нічого не можна, це — початок кінця.

Як відомо, прем'єри мають свою постійну публіку. є люди, які ходять тільки на прем'єри. Кажуть, що це пристрасні театрали або просто цікаві люди, сноби або любителі блиснути туалетом. Не знаю, але гадаю, що їх гонить сюди підсвідомий садизм, їм приємно насолодитися хвилюванням акторів, муками автора, агонією режисера. Вони приходять зловтішатися жахливою ситуацією на сцені, де кожну мить що-небудь може дати осічку, заплутатися, зіпсувати всю справу. На прем'єри ходять, як в древньому Римі ходили в Колізей на розтерзання християн і бої гладіаторів. Це — кровожерлива насолода муками й тривогою приречених.

Йозеф Чапек. Перед спектаклем

В хвилини, коли публіка з шелестом і розмовами розсідається на місця, автор бігає навколо театру, відчуваючи дивне і нестерпне смоктання під грудьми. Актори, вже в гримі, щораз підходять до дірочки в завісі, охоплені хвилюванням прем'єри, яке іноді викликає легкі шлункові спазми і нудоту. Деякі з них бушують у вбиральнях, бо одержали погану перуку або костюм, на якому не сходиться кілька застібок. Костюмери і кравчихи бігають з вбиральні у вбиральню, бо в кожній чогось не вистачає. Режисер з шипінням і стогоном бігає по сцені — бо з декораційної все ще не прислали одну з декорацій першої дії. Він люто обриває акторів, що збігаються зі всіх кінців із скаргами, і сам носить на сцену стільці. Костюмер біжить у майстерню з чиїмось костюмом в руках, сценаріус востаннє дзвонить у вбиральні. Пожежники на місцях, в коридорах і в фойє лунають дзвінки, як і завжди йде жорстока гризня між бутафором і драпірувальником, і, нарешті, о третій хвилини по сьомій на сцену виволікають останню декорацію.

Йозеф Чапек. У залі перед спектаклем

Коли б у цю мить ви, сидячи в залі і з нетерпінням поглядаючи на годинник («Пора б уже починати»), коли б у цю мить ви приклали вухо до завіси, то почули б гарячковий стукіт молотків і захекані голоси:

Йозеф Чапек. Декорації

— Куди це подіти?

— Куди сунеш, бовдур?

— Тут треба пригвинтити.

— Тут треба поставити косячок.

— А вам чого треба?

— Жвавіше, хай вам чорт!

— Бережись, куліса падає!

— Це доведеться відкласти до завтра.

— А це куди?

— Та рухайтесь жвавіше, хай вам чорт!

— Дзе-е-ень! — перший сигнал для підняття завіси. В залі темніє, спадає шум голосів. Чути останні удари молотка, тягнуть важкі меблі і хтось репетує:

— Геть зі сцени!

— Обріжте дошку!

— Залишіть вже так і геть звідси!

— Підтягни її, швидше!

Другий сигнал. Завіса піднімається, відкриваючи п'яти останнього робітника, який ховається за куліси. Сцена сяє вогнями, на сцені стоїть Клара, яка тихенько хреститься. Її партнер, — у якого від хвилювання стікає піт по лобі, але із зали цього не видно, — входить і кидає капелюх на крісло замість столу.

— Доброго ранку, Клара! голосно вигукує він і раптом лякається. Боже мій, тож він повинен був сказати: «Клара, зі мною трапилась незвичайна пригода».

Клара заклякла від несподіванки: вона не дістала потрібної репліки.

— Доброго ранку... — імпровізує вона невпевнено.—

— ...зі мною трапилась незвичайна пригода, — шипить суфлер. Актор з відчаєм шукає зв'язку з тим, що він повинен був сказати. Крім того, він згадав, що по п'єсі зараз не ранок, а п'ята година дня.

— Починай же! — сердито шипить Клара.

— Гм... так... ии — борсається герой, — ти уяви собі, Клара... гмм... ии...

— Чи не трапилося з тобою чогось незвичайного? — відважно виручає Клара.

— Так, так! — з радістю підхоплює він, — уяви собі, Клара, зі мною трапилася незвичайна пригода!

— Що з тобою скоїлось? — входить в колію Клара.

Йозеф Чапек. Початок спектаклю

З ложі автора чути протяжне зітхання — від полегшення, що прийшло на зміну смертельного жаху. Становище врятоване, але в першу мить автор гарячково схопився за бар'єр ложі, готовий вистрибнути в партер з криком: «Не так, не так, починайте спочатку!» — Тепер він потроху заспокоюється. На сцені дзюрчить діалог, все йде як по маслу. Через хвилину Клара повинна буде, як підкошена, впасти непритомною на крісло... Але, боже мій, недотепа-партнер поклав туди капелюха! Ось воно! Тепер Клара сяде на капелюх свого чоловіка, вся дія буде зіпсована. Боже милосердний, як цьому запобігти! В автора від хвилювання змокли долоні, він нічого не чує, нічого не бачить, крім злосчасного капелюха на стільці. Фатальна мить неминуча. Хоч би паніка, або що, виникла зараз в театрі... А що як встати і гукнути: «Пожежа!»?

Йозеф Чапек. Зав'язка

Ось-ось, вже чути репліку, зараз Клара сяде на клятий капелюх... Ах, божественна, дотепна Клара! Взяла капелюха в руки і тільки потім, як підкошена, звалилася на стілець! Капелюх у неї в руці. Але що вона з ним буде робити? Не тримати ж його в руках до кінця дії? Чому вона не кладе його на стіл? Ну, нарешті! Нарешті — вона позбавляється капелюха, кладе його на стіл... Але так незручно, так жахливо помітно... Автор озирається на публіку.

Дивно, але, здається, ніхто не помітив катастрофи з капелюхом. Автор знову повертається до сцени. Як, діалог все ще не закінчився? Чому ж так довго? Автора трясе лихоманка. Діалог надто довгий, безбожно розтягнутий, він все тягнеться і тягнеться, а дія стоїть на місці. Автор впріва від болісного і запізнілого каяття: треба було скоротити, скоротити! Все це слабо, погано, нестерпно безглуздо! Чому вони розмовляють так повільно? Краще всього було встати і закричати: «Зачекайте хвилиночку, я скорочу!»

Слава богу, діалог закінчився. Тепер наступає найважливіша частина п'єси, ключ до всієї інтриги, коротка і напружена розмова на трьох сторінках, а за нею...

Йозеф Чапек. Вихід Катюші

Бум! Автор клякне від жаху: на сцену раптово вибігає Катюша, яка повинна була з'явитись через п'ять хвилин після цих трьох сторінок. Боже мій, що тепер робити? «Завісу дайте, завісу!» — хоче закричати автор, але у нього перехопило дихання. Клара з чоловіком теж приголомшені, а Катюша, наче нічого й не сталося, щебече свій текст, і вони з полегшенням підхоплюють репліки, три сторінки розмови пішли до біса, ключ до всієї інтриги безповоротно загублений, тепер ніхто не зрозуміє п'єси, зав'язка зірвана, вчинки героїв будуть незрозумілі, без тих трьох сторінок вся п'єса — цілковите безглуздя! Як могла це зробити Катюша? Чому сценаріус випустив її на сцену? Зараз роздратована публіка почне свистати, дитині зрозуміло, що це простісінька нісенітниця. Чому режисер не перериває спектаклю? Автор швидко оглядає публіку, чи не почала вона вже протестувати. Ні, глядачі спокійно дивляться, кашляють, сякаються, а іноді по залу пробігає хвиля сміху — Катюша явно має успіх. Свистки й вигуки почнуться, коли закінчиться дія.

Автору хочеться провалитись крізь землю. Він біжить з ложі за куліси, ховається в чиюсь вбиральню, стискує голову руками. Тільки б нікому не потрапляти на очі! Все, все пропало!

Після нестерпно довгого часу, — пройшло, мабуть, кілька годин! — він підіймає голову. Що це? Неначе десь шумить вода, тече, плюскотить, гамір зростає — і слабшає. Хлоп! — шум води раптом різко посилюється: хтось відчинив двері у вбиральню і кричить: «Ось він, автор!» Автора взяли за руки і тягнуть кудись бігом, зі всіх боків його хапають і штовхають чиїсь руки, його волочуть, він спотикається, нічого не бачить і не тямить, відбивається, дриґає ногами, але люди, які його оточують, тягнуть його за собою, підштовхують, ось він вже, як з гармати, вилітає на сцену.

Йозеф Чапек. Овації

Катюша і Клара гарячими руками беруть його за руки і ведуть до рампи, а внизу щось шумить і плюскотить, як водоспад. Автор бачить сотні плаваючих облич, скривлює губи в ідіотичну посмішку і кілька раз швидко згинається у попереку. Завіса опускається, шум водоспаду стихає, але раптом завіса знову злітає вгору, автор протягає руки Катюші і Кларі, але їх немає, він сам на сцені, покинутий на розтерзання тисячі очей. Він ухиляється, з жахом усвідомлюючи, що робить це якось незграбно і смішно, наче маріонетка. Але він не може інакше, і все вклоняється направо і наліво, вверх і вниз, поволі відступаючи за куліси, де знайомі й незнайомі енергійно тиснуть йому руки. Навколо чути: «Поздоровляю, поздоровляю». Завіса знову біжить вгору, автор знову на сцені, він робить жест у бік куліс: мовляв, що я, головне — актори, а якщо вже хочете вітати мене, то я, що ж, дуже, дуже радий, спасибі, такий незаслужений успіх... Ух, нарешті автор знову за кулісами. Ослаблий, зщулений, наче пуста наволочка, і знову нікому непотрібний. Робітники розтягують декорації, — гей, стережися! — Тягнуть меблі і реквізит, щось прибивають, де б не став, скрізь заважаєш їм. «Жвавіше, жвавіше!» — кричить режисер, і автор кидається йому на шию.

— Прекрасно, прекрасно!

— Могло бути й гірше, — стримано відповідає режисер.

— Послухайте, — блаженно бурмоче автор, беручи його за ґудзика, — а що, коли б надалі Клара сідала на той капелюх? От, я гадаю, буде сміху!

— Там зовсім не треба сміху, — заперечує режисер — Так, жвавіше, хлопці, жвавіше, а то закінчимо неї раніше одинадцяти!

Зайвий автор біжить дякувати акторам. Головний герой вечеряє і на подяки автора скромно відповідає: «Ну, це ж незначна роль». Клара не має настрою розмовляти, вона порвала об цвях сукню. Катюша реве від образи в своїй вбиральні: режисер дав їй прочухана за передчасний вихід.

— Та хіба я винна, — пхикає Катюша, — що там два рази підряд однакова репліка? У мене вихід після репліки Клари «...ніколи!», а при чому ж тут я, коли вона каже це двічі?

Автор намагається її заспокоїти, але Катюша плаче ще гіркіше.

— Так... мене... вилаяти... тут же, на прем'єрі! Як я тепер... буду... грати?

— Заспокойтесь, мадемуазель, — великодушно заявляє автор, — тож їй-богу ніхто не помітив, що там випав шматочок тексту.

І він має більше рації, ніж сам думає. Ніхто не звернув уваги, що перша дія була безглуздою. Такі речі не помічаються.

Завіса знову підіймається. Друга дія. Автор чіпляється за кабелі і декорації, ледве не падає в якийсь люк. Йому спадає на думку дивитися спектакль за сценою. Але біля куліс — повно-повнісінько, тут весь допоміжний персонал, костюмери і кравчихи, робітники сцени, їх жінки й тітки, статисти та їх кузини і знайомі їх кузин і ще якісь невідомі особи. Всі вони дивляться спектакль з-за куліс, вголос обмінюються зауваженнями, перебігають по скрипучих дошках, жують, лаються, грюкають дверима, заважають акторам, створюють неможливе безладдя і трохи не висовують свої носи на сцену. Автор намагається протиснутися між ними, стає навшпиньки. Але замість того, щоб почути, що робиться на сцені, він чує розмову робітників у синіх спецівках.

Йозеф Чапек. Теревені за сценою

— А здається, величезне барахло... — резюмує один.

— Надто розтягнуто, — каже другий.

— Раніше одинадцятої не закінчимо.

Трах! За кулісами хтось із грюкотом перекинув металевий стілець. На сцені тим часом йде любовний діалог.

Зайвий автор відходить навшпиньках, лабіринтами коридору пробирається на вулицю. Пізній вечір. Одинокі перехожі крокують по вулицях, думаючи невідомо про що, дзвонять трамваї, вдалині шумить життя. Автор здригається від нічної прохолоди і туги. Він один, один, як ніколи на світі, а за його спиною завершується день його слави. Швидше б кінець!

Після прем'єри

Після прем'єри автор не знає — провалилась п'єса чи мала величезний успіх. Правда, його викликали, але публіка просто потішалась, або жаліла його, або ще невідомо що. Сповнений побоювань, автор підозріла прислухається до слів своїх знайомих.

Йозеф Чапек. Тягар популярності

— От раді, напевне?

— Я б трохи скоротив першу дію.

— П'єса прекрасно поставлена.

— Поздоровляю, поздоровляю!

— Не завадило б скоротити третю дію. —- Вистава не зовсім того...

— Я зробив би інший кінець.

— Клара була просто неможлива!

— Найращий — кінець.

— Друга дія трохи розтягнута.

— Можете бути цілком задоволені.

— Дуже, дуже радію за вас.

Автор продовжує блукати в темряві невідомості: так що ж, успіх чи ні? Наступного ранку він купує усі газети, щоб хоч з висловлень критики дізнатися, яким, власне, був спектакль. Що ж, із газет він дізнається: що в п'єсі була інтрига, але кожен рецензент переказує її по-своєму:

— що п'єса 1) мала успіх, 2) була сприйнята прохолодно, 3) частина публіки шикала, 4) п'єса була сприйнята тепло і мала заслужений успіх;

— що режисер: 1) нічого не зробив, 2) зробив все, що міг, 3) не був достатньо уважний до п'єси, 4) був добросовісний;

— що гра акторів була: 1) жвавою, 2) в'ялою, 3) з піднесенням, 4) актори не знали ролей і 5) сприяли успіху п'єси;

— що Клара: 1) грала блискуче, 2) була явно в ударі, 3) фальшиво трактувала роль, 4) сповнила її справжнім життям, 5) була блондинкою, 6) була брюнеткою і навіть, що «мадемуазель Яролімова блискуче виконала роль Клари», хоча, наскільки відомо авторові, Клару грала пані Новая;

— що вистава 1) була відповідною і 2) не відповідала духові п'єси;

— що взагалі ансамбль 1) був, як завжди на висоті, але... 2) надто слабкий.

Автор так ніколи й не довідається, чи вдалась йому п'єса. Навіть кількість спектаклів ні про що не свідчить, бо за театральними поняттями, якщо п'єса швидко зійшла зі сцени, так це тому, що вона провалилась і ні на що не годиться; якщо ж витримала багато спектаклів, то це халтура, яка догоджає низьким смакам.

Путівник по залаштунках

В ході нашого, дещо хаотичного викладу (який, між іншим, небагато поступається хаосу театрального життя) ми згадали про цілий ряд осіб, функції яких, звички і повноваження, можливо, не зовсім ясні публіці, майбутнім авторам і критиці. Вирішивши познайомити вас з ними хоч мимохіть, ми потрапили в скрутне становище: з кого ж почати? Може знову знизу, від швейцара, або згори, з дирекції театру, з опалювача або з художнього керівника, з каси або з темних лігв театральних складів? Гаразд, почнемо згори. «Там, нагорі» на театральному жаргоні означає дирекцію. Єдиною філією цієї «гори», яка знаходиться внизу, є каса.

Йозеф Чапек. Службові коридори

«Там, нагорі». Найвищою інстанцією в театрі є директор і художній керівник. З них звичайно художній керівник більше відомий широкій громадськості, тому що зрідка потрапляє під удари критичного каміння. Директор же — це особа, якій за якісь тяжкі гріхи осуджено завжди лаятись, улагоджувати всілякі неприємності, розбирати скарги і сварки співробітників, витирати сльози, сперечатися про оклади і підписувати ордери на аванси. Влада його велика, але обмежена рамками театру. Обидва володарі живуть в кабінетах з пишним вбранням, там ви побачите і килими, і стильний гарнітур, який, одначе, іноді позичається в них для потреб сцени.

А тепер спустімося вниз, до акторів.

Ансамбль. Акторів завжди напихають у вбиральні по кілька чоловік. Вбиральня — це тісний закуток, там стоїть трюмо і умивальник, і завжди або дуже душно, або нестерпно холодно. Перед кожним актором — невеличке дзеркало, пухівка, вона ж — «заяча лапка», пудра, помада, фарба длгі брів, обгортка від ковбаси, шматок булки і зім'ята роль. Пахне людськими тілами, вечерею на ходу, гримом, паровим опаленням, старими костюмами, мастикою і перуками. В жіночих вбиральнях, крім того, пахне різним милом і білизною.

В найбільшій чоловічій вбиральні завжди грають в карти. Взагалі у чоловіків гамірно і весело, тут винаходять різні театральні слівця, експромти, відбуваються єдиноборства та інші козацькі веселощі. В жіночих вбиральнях в більшості ж панує тиша, яку порушують лише кравчихи своїм шепотом, біганиною і дзвяканням ножиць та шелестіння тарганів. Таргани тримаються поближче до жіночих вбиралень тому, що тут завжди бувають цукерки.

Йозеф Чапек. Акторські вбиральні

Ансамбль ділиться на чоловічий і жіночий. До чоловічого складу належить: трагік, перший любовник або герой, веселий любовник або каскад, простак, бонвіван (за жанром звичайно огрядна людина), комік і різні «характери»: благородний батько, неврастеник і т. д. Суворих розмежувань немає. В жіночий ансамбль входить трагедійна героїня, любовна героїня, або «інженю», вона ж «ганчірниця» (бо для неї вимагається найбагатший туалет), лірична героїня, травесті, гран-кокет, благородна мати, субретка. Зрозуміло, і тут межі не дуже точні. Звичайно буває, що роль, яку отримав той чи інший актор, — «зовсім не його амплуа», в той час як роль, прямо створену для нього, віддали іншому. Звідси виникають скандали, ходіння зі скаргами «нагору» і т. д. Наче зверху винні, що недогадливий автор створив маленьку роль. Ну, гаразд, думає актор, якщо він її вже створив, то хай не тикає її в усі три дії. Відіграти б у першій дії, і додому, це ще б нічого.

Статисти. Коли автор включає в свою п'єсу «натовп людей», він уявляє собі старих, і молодих осіб, кремезних, плечистих, з великими руками і товстими шиями, з гучним голосом, словом, таких, якими, вочевидь, повинні бути «прості люди». Не без розчарування бачить він на сцені купку вузькоплечих, тонкоголосих і в більшій або меншій мірі охлялих юнаків, яким явно не вистачає кремезності і просто живої ваги. Це статисти із студентів, п'ять крон за вихід. Зрозуміло, за п'ять крон не можна вимагати від людини плечистості і кремезності. Режисер, як правило, шипить на них: — Рухайтесь жвавіше ж, хай вам чорт! — і вони рухаються, махають руками і трясуть тулубом, намагаючись створити враження дужих людей.

Йозеф Чапек. Натовп на сцені

Є, звичайно, і кадрові статисти, яким не чуже професійне честолюбство. Крім того, в статисти часто наймаються робітники сцени, так що в антрактах ви можете побачити за сценою римського воїна, який несе на голові стіл, або гасконського стрільця, який пригвинчує «косячка». Діти, які грають на сцені, — в більшості нащадки театрального люду. Якщо йде особливо багатолюдна п'єса, в ній звичайно беруть участь: всі кравчихи, костюмери, робітники сцени, сценаріуси, бутафори, прибиральниці, службовці поховальних бюро, солдати-українці, студенти різних інститутів і мало не керівництво театру; в загальній кількості набирається до п'ятидесяти чоловік. «Гамір натовпу», який вимагається за ходом дії, досягається виголошенням всіма статистами навперебій загадкового слова «ребарбора». За «шум» належить особлива платня.

Сценаріус бігає за кулісами з п'єсою в руках, посилає акторів в потрібну мить і через потрібний вхід на сцену, робить знак піднімати й опускати завісу, створює різноманітні звуки за сценою, дає попереджувальні дзвінки у вбиральні акторів і кричить — «Починаємо!», сам грає невеликі ролі, тупає, як кінь (коли в п'єсі вимагається «кінський тупіт»), запанібрата живе з акторами і одержує прочухана за все, що б не трапилося. Сценаріус повинен бути одночасно і біля правої і біля лівої куліси, і за сценою і в оркестрі, повинен слідкувати, чи все в порядку на сцені, знати напам'ять весь реквізит і, по суті справи, після прем'єри заміняти на спектаклях режисера. Воістину він повинен бути «одна нога тут, друга там».

Щодо звуків за сценою, то вони входять в різні компетенції: грім робить машиніст в люці, вітер — робітник куліс, а дощ, удари дзвону, завивання сирен, постріли — це обов'язки бутафора. Сценаріус же імітує співи птахів, гудки автомобілів, стук посуди і всі інші звуки, крім тих, які лежать на обов'язку оркестру.

Суфлер. Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що суфлер лише механічно підказує текст акторам. Нічого подібного. Добрий, шанований акторами суфлер грає разом з ними. Коли актор без заминки веде свою роль, суфлер не втручається в його справи, але він за дві секунди відчуває, коли треба «подати слово». Актора тільки дратує, коли суфлер весь час «бубонить під руку», але ще гірше, колц| в хвилину невпевненості виявляється, що суфлер забіг наперед на кілька слів. Тут вимагається повний контакт, і бути суфлером — це талант і покликання. А тому від хорошого суфлера вимагають, як ні від кого іншого, і перепадає йому теж більше за інших.

До п'єс суфлер не байдужий. Одні йому подобаються, і він суфлірує з охотою, на інших нудьгує. Автори погано знають сцену, інакше, готуючи собі ансамбль, вони не забували б і про суфлера.

Йозеф Чапек. Суфлер

Бутафор. Ми вже згадували про бутафора. Він повинен вміти дістати все, що автору забажається ввести в п'єсу: автомобіль, коня, акваріум, білого слона, дохлу кішку, живого павича, перстень Аладіна, брудну білизну, фонтан, пекельну машину, жезл Аарона, синій тюльпан, співаючу прялку, коротше кажучи, все, за винятком:

- того, що прибивається на стіну або висить,— це справа драпірувальника;

- того, що світить, — це компетенція освітлювача;

- того, що (крім дорогоцінностей і зброї) одягається на людину, — це обов'язок костюмера.

Йозеф Чапек. Бутафор

Бутафор повинен, крім того, забезпечити все що з'їдається, випивається і викурюється за ходом п'єси: всі телеграми, листи й інші послання, які там необхідні, живих звірів і багато інших речей. Все це він повинен доставити на сцену і прибрати з неї.

З точки зору бутафора, найважчі п'єси — це побутові. Ви собі не уявляєте, як важко роздобути щипці для знімання нагару на свічках, іржаві обручі або палицю з'і вільхи, а саме такі речі винаходять драматурги-побутовики. Краще б вони вимагали папську тіару або тризубець Нептуна, це завжди знайдеться в реквізитній. Але де ж, боже мій, взяти іржаві обручі? Де розшукати жмуток тіпаних конопель? Де купити сніп соломи? Просто неможливі вимоги!

Освітлювач. Командний пункт освітлювача — під сценою або збоку, в ложі. Там він сидить, наче органіст за органом: перед ним безліч рубильників, вимикачів, важелів, кнопок, з яких кожна має зв'язок з тим чи іншим джерелом світла — білим, жовтим, червоним, синім, блакитним або місячним. У розпорядженні освітлювача рампи і софіти, прожектори та інші освітлювальні прилади за кулісами і за сценою, освітлення лож. ярусів і головна люстра залу, переносні рефлектори та дугові лампи, батарейки і кишенькові ліхтарі, проекційні апарати і транспаранти, і Бог знає, що ще. Все це разом з кабелями та іншими загадковими предметами зветься освітлювальним парком. Коли дивишся із залу, здається дрібницею — красиво освітити героя. А тимчасом на нього світять прожектори з ложі і з-за куліс, та іще якийсь рефлектор встановлено для підсвічування, і всі ці прилади швидко нагріваються, а бідолахи освітлювачі повинні орудувати з ними, не віднімаючи рук. Іноді ніяк не вдається добратися променем до того чи іншого кутка на сцені, або виходять тіні, які в освітлювача звуться «опудалами», або сцена освітлена нудно, як класна кімната, а режисер хотів би творити чудеса.

Увімкнено вже десять тисяч свічок, більше немає жодного вільного кабеля, а режисеру все мало, все ще не той ефект. І старанний освітлювач бігає, пробує світло всіх кольорів, тягне кабелі через всю сцену, вмикає і вимикає всі рубильники, ганяє своїх людей то в ложу, то в оркестр, то на колосники. Ще який-небудь рефлектор, ще спробуємо одну варіацію! І раптом — стопі добре!» — гукає режисер. — Запишіть собі швиденько розташування освітлення». І освітлювач записує нетвердою рукою: «Коли пан Видра стане на II то на 1/а оранж реф III черв на пана Видру жовт софіт рампа О верх жовт 3 вмикати як зайде місяць рубильник» і т. д. Але все це ні до чого. Чудовий світловий ефект так і не удається повторити. В театрі завжди що-небудь не витанцьовується, хоч плач. А освітлювальна техніка, кажу вам, у нас перебуває тільки в колисці.

Майстер завіси сидить у скляній будочці біля сцени і за сигналом сценаріуса опускає завісу — швидко або трагічно повільно, виходячи з характеру п'єси. Якщо в театрі спалахне пожежа, обов'язок майстра не залишати свій пост, доки він не опустить залізну завісу. Усвідомлюючи свою героїчну місію, він завжди зберігає суворий вираз обличчя і ніколи не забуває поставити біля себе келих пива.

Йозеф Чапек. Майстер завіси

Пожежники стоять в порталі, де вони найбільше заважають. Вони чорні й поважні, не сміються і не плачуть. Коли на сцені горить свічка або актор за ходом дії запалює цигарку, обличчя пожежників жвавішають, на них написаний напружене зацікавлення і готовність кинутись на сцену зі шлангом і сокирою.

Майстер сцени. Він володар столярної, декораційної майстерні і складів. Йому художник віддає ескізи, ось, мовляв, все це треба втілити в дошки і фарбоване полотно. Легко сказати! На папері намалювати можна що завгодно, а ось щоб воно трималось — це не так просто. Тому майстер сцени завжди кричить: «Мати рідна. це ж не вийде!» і «Матінко, де ж узяти часу?» Кінец кінцем виходить, що все тримається і навіть часу вистачає. Яким чином — цього не збагнеш, але в театрі завжди маєш справу з неймовірним.

Робітники сцени. Цей народ, як відомо, найбільше зайнятий в антрактах. Під час спектаклю, якщо це прем'єра, рони товпляться біля куліс, дивляться на сцену, базікають, жартують і сперечаються про те, коли ж закінчиться вистава. На повторних постановках вони грають в карти або лежать на лавках у своїй комірчині. За півхвилини до кінця їм дають дзвінок, і вони, гупаючи чобітьми, сунуть на сцену, де якраз закінчується ліричний діалог:

— Хлопці, знімай декорації!

Йозеф Чапек. Знімай декорації!

Мебельники. Більшу частину часу вони проводять у сховищах і мебльових майстернях, завалених досить потертими тронами, сільськими стільцями, гарнітурами у стилі Людовиків XV та XVІ з драною оббивкою, античні ложа, готичні вівтарі, комоди, етажерки, каміни, труни й взагалі все, на чому люди коли-небудь, сиділи, їли чи лежали. Однак античне ложе не звуть тут античним ложем, а говорять: Те канапе, що грало в «Камо грядеши». Гарнітур у стилі Людовіка XVІ лаконічно йменують: ті стільці, що грали у «Випробуванні володаря» (або ще в якій-небудь п'єсі). У театрі кожна річ має свої прикмети; наприклад, у гардеробі висить "сюртук, у якому сам Біттнер грав в «Гордіях»"; або можна розшукати "ботфорти, що грали в «Отелло»..."

Костюмери й костюмерки живуть у пошивочній, у нескінченних костюмерних або в артистичних вбиральнях. У театральному гардеробі можна було б екіпірувати весь празький гарнізон, щоправда, надміру різноманітно. Ви знайдете тут вбрання для тридцяти римських сенаторів, дюжину чернечих сутан, чотири кардинальські та одну папську мантії, повне обмундирування для півсотні римських воїнів, включаючи мечі й шоломи, для двадцяти чеських ходів, сімох середньовічних піхотинців, двох-трьох катів, кількох Онєгіних; тут висять у ряд оксамитові й шовкові придворні, іспанські гранди в динеподібних панталонах; височіють цілі стоси крислатих капелюхів для пастухів і мушкетерів, грона шоломів і військових кашкетів, папахи і боярські шапки, купи шкіряних постолів, чувяків та іншого сільського взуття, черевики, чоботи та іспанські ботфорти, мечі, шаблі, палаші, рапіри й шпаги, пояси й портупеї, кінська збруя, коміри жабо, еполети й перев'язі, панцирі й щити, трико, хутра й шовки, шкіряні штани, сорочки й доміно, гусарські мундири й розшиті шнурками чеські "патріотичні сюртуки", - загалом , величезний і нікчемний гардероб, де є все й де ніколи не знайдеш саме те, що потрібно. Поважні старі костюми були пошиті з добротних тканин; нині шиють з підкладкового матеріалу або з мішковини, підфарбовують її, підмальовують - і готово! Але, Боже мій, який у них вид зблизька! У костюмерів свій критерій спектаклю: - Дріб'язкова п'єса, жодного перевдягання!

Різні працівники. У театрі є механік, опалювач і прибиральниці, а крім того, звичайно - літній дядько на прізвище Калоус, чи Новотний, чи що-небудь у цьому роді; ніхто не знає, навіщо він тут і що робить; звичайно він ходить за пивом. Десь у підземеллях є ще кілька людей, яких ніхто ніколи не бачив. Напевно, я упустив ще кого-небудь; адже театр - організм складний і дотепер недосить вивчений.

Абоновані глядачі. Вони теж у звісній мірі відносяться до театрального інвентаря й поділяються на абонентів понеділка, вівторка, середи тощо. "Суботні" абоненти вважаються найпокладистішими, "понеділкові", кажуть, задумливі й холодні. У кожної групи свій темперамент, смаки й особисті симпатії.

"Свій автор". Це автор, що пише тільки для "свого театру" і звичайно "кроїть ролі на акторів". За це користується деякими привілеями,- наприклад, може зайти покурити до акторської вбиральні.

Глядачі генеральних репетицій. Їх не запрошують на генеральну репетицію, як це прийнято в Парижі. Це швидше так би мовити "незвані гості". Вони стирчать на кожній генеральній репетиції, але ніхто не знає, хто вони, - бо що в глядачевій залі пітьма, - і як сюди потрапили, бо вхід "суворо заборонений". Це тихе, загадкове плем'я, що не шарудить цукерковими обгортками і навіть, здається, не нудьгує, дивлячись на сцену.


Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Випадок з немовлям

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Колекція марок

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Чоловік, який нікому не подобався

Карел Чапек. Расскази из одного кармана. Расскази из другого кармана. Прага 1989. Художник Адольф Борн.