1000 років української культури Пишiть !
Меню   *   Мій ЖЖ   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Art   *   VirtualTourist

Ukrainian Language Translation.     Ua – En – Ru.     Ukrainian Language Software.     Украинско – русский перевод.

Герб Ніжина подібний до герба Москви Ніжин (+). Слово міського голови (+). Місто ніжне. Нежин град. Історія (1, 2, 3, 4). Єпархія. Космознімок. Міжнародна конференція. Школи Ніжина. Впечатления.

Чернігівщина, Державний реєстр національного культурного надбання. Історичні маєтки по сусідству: Остер, Козелець (1, 2, 3), Лемеші, Сокиринці, Тростянець, Качанівка (офіційний сайт, екскурсія, Качанівські студії, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, на мапі – південна околиця Парафіївки). Крути.

Електрички з Києва, на Київ, на Прилуки, на Чернігів.

Ніжинська старовина Можна не просто гордитись нашими культурно-історичними набутками, а зацікавити екскурсантів, залучити додатковий комерційний капітал. Проте марно сподіватись, що праця у галузі культури та обслуговування простіша й менш відповідальна за працю у городі чи корівнику. Для початку, слід навести лад у нашій краєзнавчій літературі, зробити її доступною та привабливою, не оминаючи увагою модних технологій, аж до Інтернету. Місцевий патріотизм вимагає, щоб у всіх газетних кіосках, книжкових розкладках та шкільних бібліотеках були картосхеми (+) та путівники по рідній землі. І якщо офіційна влада з цим не квапиться, то створювати їх силами ентузіастів, хай спершу навіть не надто кваліфікованих: не святі горшки ліплять!


Пам'ятні дати історії Ніжина

1020 – закладено Ніжинський скарб монет, чеканених князем Володимиром.
1078 – князівські усобиці за чернігівський стіл на Нежатиній Ниві.
1147 – у Іпатіївському літописі згадане місто Уненеж.
1514 – на Сіверщині утворено Ніжинський козацький полк.
1625 – польський король Сигізмунд ІІІ надав Ніжину Магдебурзьке право самоврядування та герб із зображенням Юрія Змієборця на коні.
1648 – Ніжинський полк став найобширнішим і найчисельнішим в Україні.
1657 – на ціле століття Ніжин стає торгівельним центром Лівобережної України.
1704 – у Ніжині Іван Мазепа одержав гетьманські клейноди від польського короля.
1803-1806 – кругосвітне плавання капітана Юрія Лисянського.
1807 – закладено Гімназію вищих наук князя Безбородька, яку відкрито у 1820 р.
1869 – збудовано станцію Ніжин Києво-Курської залізниці.
1910 – демонстраційні польоти Сергія Уточкіна над ніжинським базарним майданом, які спостерігав маленький Сергій Корольов (+).
1913 – рекордний переліт Петра Нестерова Київ-Ніжин-Київ.
1918 – бій під Крутами, про який докладно мовиться далі.
1943 – Ніжин звільнено від фашистських загарбників (+). Напередодні відступу окупанти розстріляли групу підпільників на чолі з незрячим юристом Яковом Батюком (1, 2). Їх вшановано пам'ятником та меморіальною дошкою Батюку та меморіалом на Троїцькому кладовищі.

Деякі видатні постаті

Митрополит Стефан Яворський (1, 2). Філософ Григорій Кониський. Історик Микола Бантиш-Каменський. Іван Курис.
Графи Розумовські (1, 2, 3). Графи Безбородьки (+). Київський губернатор Іван Фундуклей. Поміщики Тарновські (1, 2).
Мореплавець Юрiй Лисянський. Генерал Леонид Рудановский. Рід Миколи Миклухо-Маклая.
Журналіст Леонід Глібов. Поет Віктор Забіла (1, 2). Поет Євген Гребінка (+). Художник Іван Сошенко. Писатель Алексей Конст. Толстой (+). Писатель Нестор Кукольник. Переводчик Николай Гербель. Перекладач Євангелія Пилип Морачевський (1, 2, 3). Історик Олександр Лазаревський. Художник Микола Ге (Плиски). Художник Николай Самокиш (1, 2).
Революціонер Петро Дятлів. Актриси Марія Заньковецька, (+). Марія Шекун-Коломийченко, Ольга Хохлова - дружина Пабло Пікассо (+), Элина Быстрицкая (1, 2, 3). Артист Марк Бернес. (песни, фильмы).
Євгена Патона у молодості спіткала пікантна пригода.
Медик Олександр Богомолець. Варвара Адрианова-Перетц (+). Историк Милица Нечкина (письма). Главный нумизмат Эрмитажа Иван Спасский. Академики филологии Братья Соколовы, Ефим Карский и Николай Державин.
Педагог Олександр Білан. Письменник-партизан Юрій Збанацький (+). Письменник Ігор Качуровський.
Економіст Георгій Дзісь. Письменник Андрій Кокотюха (1, 2, 3, 4).
Битва під Гоголем Духовна драма роздвоєння
Портрет Гоголя.   ГогольFest. (+).   Гоголь и Чехия.   Гоголь без України!?   Італійський затишок Гоголя.   Життя Миколи Гоголя – шлях до самовдосконалення.   Батько Миколи Гоголя.   150 років безсмертя.   Феномен Гоголя.   Нове видання "Ночі проти Різдва".   Інший "Тарас Бульба"   –   трактування Василя Шкляра.   Гетьман Остап Гоголь.   Евангелие гетмана Евстафия Гоголя.   Произведения Николая Гоголя.   Роздуми про Божественну Літургію.   Перший пам’ятник Гоголю.   О России могу писать только в Риме.   "История Малороссии" Николая Гоголя.   Сюжети з "Історії русів".   Гоголь у Києві.   Гоголь об искусстве.   Отыскался след Тарасов.   Николай Гоголь (+).   Весь ваш Гоголь.   Аудиокниги.   Переклади українською: Вій, Ніч проти Різдва, Тарас Бульба.


Ніжинська цитадель

Використано матеріали з публікації: Ю.Москаленка у газеті "Під прапором Леніна" від 22 жовтня 1982 р. та брошури "Історія Ніжина мовою дат", виданої у 1993 р. ніжинським товариством "Просвіта". Можливо, Ніжин з цих нотаток постає надто войовничим. Сподіваюся, з часом це враження виправиться.

Фибула. Конец IV - начало V в. Бывшая Черниговская губерния, с. Пашковка. Россия (ныне Украина). 
Серебро, золото, сердолик; ковка, пайка, инкрустация Як всяке місто, Ніжин виник на перетині водних і сухопутних торгових шляхів. Знайдений поблизу Ніжина у 1873 р. Пашковський скарб із 1312 давньоримських динаріїв IVст., найбільший в Україні, дозволяє припустити, що економіка і торгівля були розвинуті на цій землі ще у ті часи, коли зводилися загадкові Змієві вали.

Серед древніх міст Сіверщини найславетнішу історію має Любеч на Дніпрі. Він ретельно досліджений археологами, його замок докладно описаний. Відомо, що до утворення Руської держави Любеч платив данину Хозарському каганату, а за часів Київської Русі був місцем найважливіших політичних подій. У популярній книзі, присвяченій витокам Русі згадано також і Путивль, поблизу якого близько 955 р. княгиня Ольга буцімто пожалувала селами Малушине і Добриничі дітей бунтівного древлянського князя Мала, яких утримувала при своєму дворі.

Давньоруські монети Менше пощастило на увагу дослідників іншим містам. Археологічними розкопками на території сучасного Ніжина виявлено існування у Х-ХІ століттях населеного пункту. Здогадно, перша його назва була Нежатин, а пізніше – Уненеж. Немає сумніву, що, подібно до інших руських міст, він мав укріплення з валами та частоколом, з дерев'яними баштами і ровом перед ними, з дитинцем або замком в середині міста. Такі припущення підтверджує і знайдений на передмісті Ніжина Магерках Ніжинський скарб златників та срібників Володимира Великого, із зображенням тризуба, який став археологічною сенсацією 1852 р.

Бурхливі сторінки історії ХІІ ст. змальовані у Слові о полку Ігоревім. А у 1239 р. край був спустошений військом золотоординського хана Менгу. Майже півтора століття тут кочували нікому не підлеглі ватаги "бродників", які, ще починаючи з ІХ ст., нападали навіть на столицю тодішньої Європи Константинополь.

У XV ст., за Литовської Русі, почалось відродження під консервативним гаслом «старого не рушимо і нового не вводимо». Близько 1500 року Ніжинська земля потрапляє під владу московського царя Івана ІІІ. 1514 року, за наказом гетьмана Євстафія Ружинського, територію України поділено на полки, і серед них утворюється Ніжинський козацький полк.

1618 року за Деулінським миром вся Сіверська земля з Черніговом і Ніжином відійшли до Польщі. 1625 року, "за польского владения" короля Сигізмунда ІІІ, як писав О.Шафонський, на місці старого городища зведено нове місто і земляну цитадель, Ніжину надано магдебурзьке право і герб із зображенням Юрія Змієборця на коні, схожий на герб Москви. В документах першої чверті XVII ст. йдеться про Ніжин "валами оборонный", фортецю з 11 баштами. До 1648 року ніжинське староство належало командувачу польськими військами Миколі Потоцькому, і щороку виплачувало йому до 300 тис. злотих.

Запорожці пишуть листа турецькому султану. Ілля Рєпін ппрацював над цією картиною у Качанівці, поблизу Ніжина Завдяки визвольній війні 1648-54 рр. край остаточно позбувся польського панування. За наказом Богдана Хмельницького Ніжинський полк (на чолі з П. Шумейком) став найбільшим за територією і найчисельнішим серед полків України. У боях відзначились ніжинські полковники Іван Балиловець, Степан Остряниця, Мартин Небаба, славетний Іван Богун. Під командуванням Івана Золотаренка ніжинські козаки брали участь у завоюванні Мінська, Гомеля, Річиці, Вільно.

Час був неспокійний: на місто у 1661 році нападав король польський Ян Казимір разом з кримськими татарами, у 1667 – самі татари, але взяти замок не змогли, завдавши йому лише значних руйнувань. За даними "Переписних книг" 1660 року серед 26 ремісників ковальського цеху в місті налічувалось вісім "ратушних пушкарей". На відміну від інших ремісників, вони податком не обкладались.

1659 року в Конотопській битві українські війська дали відсіч московським окупантам, але вже 1663 року саме у Ніжині відбувся рішучий поворот до повного упокорення української землі – сумнозвісна Чорна рада, описана в романі Пантелеймона Куліша. З 1667 р., за Андрусівським перемир'ям, кордон Московського царства з королівською Польщею на 126 років навпіл розтяв Україну. У межах Чернігівщини кордон з Польщею проходив по Дніпру 197 верст, на ньому було 38 форпостів. Від Смоленська до турецьких володінь у Причорномор'ї кордон і прикордонні кріпості, в тому числі і Ніжинська, як і гарнізони міст, керувалися Київським генерал-губернатором.

1668 року місто спалено військами князя Ромодановського, а 10 сотень Ніжинського полку передано до Стародубського козацького полку (нині територія Росії). В 1669 р. у сотенному містечку Батурині, розташувалась резиденція гетьманів Лівобережної України. Ніжинські козаки приймають участь в Кримських походах 1687 і 1689 рр., Азовських походах 1695-96 рр., Північній війні 1700-21 рр., російсько-турецьких війнах XVIII ст., каторжних роботах на будівництві Санкт-Петербурга та ритті каналів.

Енеїда

Було колись: в Україні
ревіли гармати,
було колись – запорожці
вміли панувати...

Т.Г.Шевченко

Літопис самовидця

Перша сторінка Літопису самовидця

Історія русів Григорія Кониського

Микола Самокиш. Козаки у поході

Патриотический плакат Николая Самокиша, уроженца Нежина

Война 1812 г. Картина Николая Самокиша

Русско-японская война. Картина Николая Самокиша

Германская война. Картина Николая Самокиша

Гражданская война. Картина Николая Самокиша

Рисунок пером Николая Самокиша

У 1704 р. в Ніжині урочисто отримав гетьманські булаву і клейноди Іван Мазепа. А у 1708 р., прагнучи звільнити Україну від московської тиранії, він вступив у союз зі шведським королем Карлом ХІІ. Проте серед українського козацтва не було одностайності, зокрема у жовтні ніжинці не впустили до міста шведське військо. Після сумнозвісної Полтавської битви гетьманську столицю Батурин було вщент спалено, і все населення, включно з жінками й дітьми, вирізане військами царського улюбленця Меньшикова. Після цього номінальна гетьманська столиця до 1764 р. розташовувалась у іншому сотенному містечку Ніжинського полку - Глухові.

Тим часом у Ніжинській цитаделі розміщується постійний російський гарнізон, на чолі з воєводами, які з 1708 р., за європейським зразком, стали іменуватись комендантами. З 1712 р. саме вони правили містом. У 1715 р. Петро І скасував звичай висування полковників із козаків, на полковницькі посади почали призначати російських дворян. Фактичну колоніальну владу в 1722-27 та 1764-86 рр. здійснювала розташована у Глухові Малоросійська колегія царського уряду, а решту часу Україною правив безпосередньо далекий Петербург, зведений на кістках козаків-невольників.

У груднi 1727 р. делегацiя української козацької старшини у складi Михайла Забiли - нiжинського полкового, а згодом генерального суддi, гадяцького полкового суддi Мартина Стишевського, прилуцького сотника Григорiя Стороженка та переяславського осавула Луки Васильєва їздила до Петербурга з подякою за скасування Малоросiйської колегiї i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацiю, обдарував її подарунками i разом з ними вiдпустив з Петербурга I. Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Українi.

Тимчасове полегшення сталося лише за гетьманування Кирила Розумовського у 1750-1764 рр. Проте вже близько 1765 р. за незламне бажання відновити гетьманство було засуджено на смерть 36 найбільш красномовних і рішучих шляхтичів Ніжинського полку.

За реєстром 1723 р. Ніжинський козацький полк складався з 19 сотень, в яких було 6527 кінних і 3379 піших козаків, сотенними містечками були Батурин, Бахмач, Вертіївка, Вороніж, Глухів, Конотоп, Короп, Ямпіль тощо. В архівних матеріалах зберігся "План Нежинской крепости с ближним строением", датований 1749 р., на який нанесено також частину міської території з садибами. Підписаний він інженером-підполковником Дебоскетом, котрий разом з комендатом цитаделі полковником Наковальніним керував її перебудовою в манері Вобана. Укріплення вдосконалювались, глибшим і ширшим став рів, а землею з нього надсипали вал.

Себастьєн де Вобан – славетний французький військовий інженер, академік і маршал Франції. За його планами та під його керівництвом збудовано 33 та перебудовано понад 300 старих фортець.

Найдокладніші відомості про укріплення міста і його замок, або, точніше, цитадель (оскільки він розташований в середині міста-фортеці), подані в описі, надісланому в 1766 р. до канцелярії Малоросійської колегії. "Главный полковой город Нежин. Лежит на низком месте, обнесен валом, кругом которого ров, шириною семь саженей, глубиною одна сажень... с четырьмя воротами. По Московской к Киеву дороге близ Московских ворот... в левую руку замок, сделаной по Вобанову манеру с фасами и филингами и с бастионами иррегулярными".

Вхід до цитаделі вів через міст над ровом і через бастіон проти теперішньої вулиці Гоголя. З північного боку з кріпості був вихід на берег Остра. Озброєння складалось з гармат. П'ять бастіонів або багатокутових виступів на рогах укріплення, призначались для ведення флангового вогню вздовж рову і валу цитаделі. Фаси, тобто частини оборонної огорожі, відповідали напрямку вогню. До цитаделі прибудували форт, який тримав під прицілом південно-східні, південні та південно-західні ділянки прилеглої місцевості, оскільки ця частина цитаделі не мала перед собою такої перепони для ворожого наступу, як річка.

На території розмістились два кам'яні порохові погреби, дві провіантські комори, караульне приміщення, гаупвахта, будинок коменданта з подвір'ям, житлові будинки і Богоявленська кам'яна церква, "которой прежде в замке не было". Дерев'яна церква під такою назвою існувала й раніше, але за межами цитаделі. Кам'яна ж, збудована в 1721 р., збереглася як свідок минулого до наших часів і відома більше під назвою "замкової".

За даними 1766 р., житлові будинки в цитаделі розташовувались на двох вулицях. Перша йшла від в'їзду до замку проти Миколаївського собору до бастіону проти Покровської церкви. На цій вулиці було 20 хат з подвір'ями і 13 без них, на другій вулиці, відповідно, 14 та 10. Мешкали там солдати, їх вдови, ремісники, купці тощо.

Поруч з планом подано список 63 міських будівель, які від замкового рову знаходились ближче 20 саженів і своєю наявністю порушували нові вимоги щодо оборонної зони перед укріпленням. Зокрема, із західного боку (від вул. Червоних Партизанів), неподалік рову, розташовувались "кузницы гарнизонные и солдатские дворы, построены прежними воеводами и комендантами от давних лет". Та й міський магістрат теж увійшов у заборонену зону, а отже підлягав знесенню! Отже, фортеця стала заважати місту, яке, буцімто, була покликана захищати.

У 70-80 рр., за царювання Катерини ІІ, українське гетьманство було остаточно ліквідоване, і у Глухові на два десятиліття поновилася діяльність Малоросійської колегії. Внаслідок війн з Туреччиною Росія дістала вихід до Чорного моря. Запорізьку січ було знищено, і козаків заслано на Кубань для освоєння і замирення нових прикордонних земель. 1783 року було ліквідоване агресивне Кримське ханство, і після Ясського мирного договору 1791 р. Україна вже не зазнавала турецько-татарських набігів. Другий розподіл Польщі у 1793 р. віддалив кордон Росії далеко на захід.

За штатами 1764 р. було скасовано постійний гарнізон і посаду коменданта Ніжинської фортеці, й вона повернулася у відання Ніжинського козацького полку. У 1782 р. він був реорганізований в регулярний карабінерський полк, а його адміністративна територія відійшла до складу Чернігівського намісництва. Фортеця поступово була занедбана, і у 1797 р. її знищила пожежа. А карабінерський полк у 1812 р. відзначився в підмосковній Бородінській битві проти Наполеона.

Царським указом від 1783 р. на Лівобережній Україні запроваджене закріпачення селян, що тривало до 1861 р. У 1831 р. скасоване Магдебурзьке право. На планах забудови Ніжина кінця XVIII – початку XIX ст. видно, що колишня замкова територія відведена під ринок з торговими рядами, на якому й посьогодні щоосені, в середині жовтня, проводиться Покровський ярмарок, не менш славетний за оспіваний Гоголем Сорочинський. А функції упокорення народу, разом з назвою "зАмок" перейшли до в'язниць. У 1830 р. в ніжинському острозі був ув'язнений ватажок масових селянських заворушень на Поділлі – грізний Устим Кармарлюк. В шістдесяті роки ХІХ ст. М.Домонтович зазначав, що в усіх містах Чернігівської губернії збудовані "каменные тюремные замки". У Ніжині такий був поруч із замковою церквою. Ці приміщення нині перебудовані і використовуються для потреб швидкої допомоги, бюро інвентаризації та інших міських служб.

Ніжинський полковник Іван Обидовський

"Наймиліший племінник" гетьмана

Доба Івана Мазепи лишила значний слід в історії України. А ще більше з нею пов'язано нездійснених сподівань, призабутих постатей. Серед них - Іван Обидовський, перший син сестри гетьмана Олександри. Докладно з його коротким яскравим життям можна ознайомитися зі статті чернігівського журналіста Сергія Павленка у науковій історико-культурологічній збірці "Ніжинська старовина", випуск 2 (5), Ніжин, 2006, стор. 26-31. Спробуємо коротко переказати зміст цієї наукової публікації.

Почати доводиться з того, що 1676 рік народження нашого героя, наведений О.Оглоблиним, здається дещо сумнівним. Українська шляхта шанувала освіту, тож не дивно, що у 1691 р. Іван успішно виступив на публічному диспуті у Києво-Могилянському колегіумі, а також відвідав Москву у складі невеликої "делегації", з проханням про допомогу своїй Alma mater. До речі, у 1689 р. цар Петро І обдарував Обидовського титулом стольника і слободою з двадцятьма селянами.

Згідно тодішніх звичаїв, у цей час Івану мало бути близько 20 років. Тож, якщо він не був, кажучи по-сучасному, "вундеркіндом", то правдоподібний час його народження близько 1671-72 р., а отже гетьманів небіж міг бути однолітком царя та Пилипа Орлика.

З 1695 р. Обидовський став впливовим ад'ютантом-секретарем у батуринській резиденції свого вельможного дядька, а також приймав участь як наказний гетьман у першому невдалому Азовському поході проти кримського ханства.

А у 1698 р. в житті молодого перспективного діяча сталося дві доленосні події. По-перше, його обрали ніжинським полковником. Слід нагадати, що з часів Хмельницького Ніжин став значним центром торгівлі, а ніжинський полк - найбільшим та найчисельнішим серед десяти полків Лівобережжя. На ніжинській околиці Магерках збереглася назва маєтку - Обидовщина. У 1805-17 рр. тут постала славетна Ніжинська гімназія вищих наук, а при ній мальовничий Графський парк.

Того ж року Іван Обидовський одружився з донькою генерального писаря Василя Кочубея Ганною, і шлюбні урочистості в Батурині вшановують панегіриками Степан Яворський та Пилип Орлик. Молоде подружжя ощасливило родичів двома синами - Михайлом та Іваном, яких у 1702 р. цар обдарував селами.

Вельможний гетьман цим династичним шлюбом намагався покласти край конфронтації з Кочубеєм, яка тривала з 1692 р. Мазепа прагнув згуртування українських сил, про що до Москви йшли численні доноси. Зокрема, відзначалося, що серед слуг мазепиного племінника Обидовського нема жодного козака з Лівобережжя, а самі "поляки", себто вихідці з Правобережжя.

На Великдень 1700 р. Кочубей раптово подав у відставку, відмежувавшись від далекосяжних намірів Мазепи. Тим не менш, проти власної волі, його було обрано на не менш відповідальну посаду генерального судді.

Невдовзі від царя надійшов наказ про залучення козаків до війни зі шведським королівством. Івану Обидовському було доручено командування зведеним військом Полтавського, Київського та Ніжинського полків загальною чисельністю 7290 вояків. А до кінця 1700 р. під його оруду зібралося понад 13 тисяч бійців, які постійно турбували шведів: 4000 ніжинських козаків, 4000 чернігівських, по 1000 київських, миргородських та стародубських, 500 прилуцьких, та чотири охотницькі полки загальною чисельністю близько 2000 чоловік.

Жорстокі часи поклали край злету навіть такого улюбленця небес і московського царя, як гетьманів небіж. Смертоносним знаряддям долі став заздрісний київський полковник Костянтин Мокієвський. Збереглися свідчення про його агресивні випади проти головнокомандувача, якого він не раз привселюдно доводив до сліз. Вразливому Обидовському важко було протистояти п'яним грубощам, приниженням, задерикуватості старшого родича.

У тяжких умовах зимової війни частина козаків спокусилася закликами литовських магнатів Сапєг, стати проти царя у союзі зі шведами "за вашу і нашу свободу". Відтак, не забарилося звинувачення Мокієвського царю у зраді Обидовського.

Скаржилися на козаків також союзні Москві польські шляхтичі. Цар Петро і сам вів таємні переговори з польським королем Августом ІІ Сильним. Він пообіцяв полякам важливі дніпровські пристані Трахтемирів, Стайки і Трипілля, лиш згодом сповістивши про це гетьмана. В свою чергу, Іван Мазепа у 1704 р. в Ніжині одержав від польського короля клейноди, як гетьман "Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра".

Молодому полковнику не вистачило досвіду, щоб вберегти свої військо, честь і здоров'я у тенетах міжнародних інтриг: 31 січня 1701 р. він помер від застуди у Пскові.

Після поразки Мазепи у 1708 р. родина Обидовського зазнала репресій, у неї конфіскували землі. Хоч Ганна й була донькою Кочубея, її утримували під вартою у Полтаві, і лише у березні 1710 р. дозволили безвиїзно мешкати у Глухові. Її син Іван Іванович Обидовський, попри злидні, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, вчителював у гімназії Феофана Прокоповича, а зрештою став перекладачем у Колегії іноземних справ.

План Ніжинської фортеці – План Нежинской крепости

Ніжинська старовина

План Ніжина кінця XVIII – початку ХІХ століття (за книгою Л.А.Пляшко. Город, писатель, время. К., 1985).

1. Церква Архангела Михайла 1719-1729 р. Архітектура має ознаки ранніх християнських церков на Балканах. В стіни церкви вмуровані брили з епітафіями грецькою мовою. При церкві була бібліотека зі стародруками. (+)

2. Всіхсвятська церква 1782 р. побудована на місці дерев'яного грецького храму. Має склепінчасті підвали, що використовувалися під склади. Портики на фасадах – пізніша прибудова. Поряд – будівля міського магістрату.

3. Олександрівське грецьке училище 1817 р. Займає майже цілий квартал, під ним глибокі підвали-склади.

Феномен Гоголя 4. Магістрат грецької общини, де зберігались печатка і документи. Вибори до грецького магістрату описані Миколою Гоголем.

5,6. Купецькі будинки на Грецькій вулиці.

7. Гімназія вищих наук (+) князя Безбородька, збудована у 1805-1817 рр. Засновники походять з українського старшинського роду. Тут навчався Микола Гоголь, гімназичним другом якого був виходець з Греції Базилі. Він пізніше супроводжував та опікав великого письменника під час подорожі до Єрусалима. Інші славетні випускники цього навчального закладу: Леонід Глібов та Євген Гребінка.

8. Грецька церква на Троїцькому кладовищі початку ХІХ ст., розташована серед гаю. Микола Гоголь був присутній на освяченні церкви і описав це у своєму гімназичному оповіданні.

9. Будівля грецького купця кін.XVIII-поч.ХІХ ст. в т.зв. "Новому місті" на правому березі Остра. На першому поверсі, ймовірно, була крамниця.

10, 11, 12. Ярмаркові площі. Ярмарки тривали 2-3 тижні і збирались біля козацького собору Миколая – на Покрову 14 жовтня, на виїздах з міста – на Трійцю та Масляну.

История одного города. Черниговский водевиль.

Ніжинські огірочки та інші бренди

Нежинский герб, 
символизирующий 
единение Украины 
и России, на сайте 
украинской геральдики Нещодавно у Ніжині огірку поставлено пам'ятник (+). Здогади щодо походження цієї привабливої веселої страви заводить нас вглиб історії, наче корінець. Сама назва міста найперше нагадує відому закуску, а вже лиш потім значно менш уславлені ліцей, залізничний вузол, військовий аеродром, і бій під станцією Крути. На жаль, історики оминають цей феномен, очевидно, вважаючи його поза культурою, так само як, наприклад, Київський торт.

Подібно до багатьох звичних нам рослин, огірки не спокон віків культивувались на нашій землі. І хоч в офіційній ідеології завжди відмітались всілякі сумніви, що саме Росія – батьківщина слонів, все-таки щодо огірків можна знайти згадки про їх поширення з XVII ст., причому нові сорти і способи їх приготування завозились з південних країн. До речі, картопля-годувальниця з'явилась у наших краях значно пізніше, а помідори аж у ХІХ ст.

У ці часи від давньої слави Русі лишились тільки неясні спогади, наче від легендарної Атлантиди. Її відгомін зберігся лиш у билинах, казках, Енеїді Котляревського. Немала частина українського суспільства мусила йти на службу в чужі держави. Чи не за це приниження намагався помститись своїми фантастичними жахамии нащадок гетьманів Микола Гоголь, сміхом приховуючи "невидимі світу сльози"?

У недалекому Причорномор'ї точилась боротьба за спадки Візантійської імперії. На них від початків свого існування зазіхала Московія: згадаймо хоча б предмет її гордощів – прізвище Мономах, що ріднило з занепалою династією колишньої європейської наддержави.

Московське царство, привласнивши добряче призабуту назву "Русь", претендувало ще й на титул Третій Рим - схоже на те, як нинішній Голлівуд адаптує спадки всіх культур світу. Межі нової імперії активно розширювались. Наскільки це було тривало і серйозно, свідчила, наприклад, Кримська війна 1853-56 років, історія якої в мініатюрі дещо нагадує Другу світову... Лозунг "Дайош Дарданели" був популярний у роки Першої світової війни, а шалена підготовка світової революції тривала протягом майже цілого ХХ сторіччя. Та й понині у російській Думі часом закликають помити чоботи в Індійському океані...

Назустріч російським авангардам рухались єдиновірні біженці з Греції, гнані нечестивими сарацинами. Виходило дуже доречно: нова влада розміщувала на малоросійських землях нових поселенців, та ще й вимальовувалась приваблива перспектива хрестового походу на звільнення Балкан! Зрештою, саме з української землі прийшов до Греції переможний національно-визвольний рух.

У Ніжині осіло велике, заможне й підприємливе грецьке земляцтво. Київ на той час був ареною постійних конфліктів з конкуруючою Польщею, імена ряду значних міст нагадували про ще недавню криваву російсько-українську війну. Сталось так, що мало не 100 років саме Ніжин з його ярмарками був значним торговим центром усієї підлеглої царизму Лівобережної України. Саме в Ніжині було відкрито один із трьох, перших в імперії, ліцеїв нової системи освіти. До цього все ще був незаперечним авторитет Киево-Могилянськiй академiї, куди через все царство мусив добиратись на навчання Михайло Ломоносов.

Кажуть, часто згадуючи рідні Афіни, грецькі купці отримали співзвучне прізвисько "офеня", а згодом так звали й інших мандрівних торгівців. Відповідно, їх професійний жаргон, пересипаний незрозумілими словечками, отримав назву "феня".

Так от: саме ніжинські, а фактично грецькі, сорти й рецепти огірочків, у кожному застіллі, для тих хто розумів що й до чого, на сотні років стали мініатюрним, кумедним, та ще й смачним втіленням грізного гасла: Москва – третій Рим!


Ніжинський магістрат

За статтею: Олександр Морозов. "Міський магістрат – невід'ємна частина історичного ландшафту Ніжина", зі скороченням. Журнал "Відлуння віків" № 1, 2004, с. 61-64.

Серед історичних пам'яток Ніжина, що були втрачені, але мають всі підстави бути відтвореними, є корпус міського магістрату з торговими рядами, що був споруджений у другій половині XVIII ст. за проектом відомого архітектора Андрія Квасова.

26 березня 1625 р. король Сигізмунд III пожалував Ніжину Магдебурзьке право – міське самоврядування, що призвело до бурхливого розвитку та розквіту міста у середині XVII ст. У місті створювався орган міського самоврядування – міський магістрат на чолі з бургомістром, який складався з двох палат: радників ("райців") та депутатів ("лавників"). На магістрат покладалися функції розгляду юридичних справ (майнових та кримінальних), розподілу й збирання податків та міських зборів, благоустрій міста, підтримання в належному стані вулиць, громадських будівель, фортифікаційних споруд, мостів, гребель та гатей.

Дуже швидко Ніжин перетворився на визначний адміністративний, промисловий та торговельний центр Лівобережної України. Уже тоді, на початку XVII ст., на сучасній вулиці Гоголя було збудовано міську ратушу з годинником для розташування в ній міського магістрату. Невдовзі тут сформувався адміністративний центр міста, де розташовувалися великий майдан для громадських зібрань (згодом – Соборна площа), будинки магістратів (міського та грецького), судів, цехові будинки та двори, торговельні ряди тощо.

Імовірно, магістратський будинок і ратуша через часті пожежі та військові заворушення неодноразово руйнувались та перебудовувались. У середині XVIII ст. згадується в Ніжині "ратушна велика хата". Старий міський магістрат, згідно зі "Справою про всі в Малій Росії казенні будинки" (1781 р.), дійсно нагадував звичайну одноповерхову хату, що складалася із сіней, канцелярії, "присудственної кімнати", льодниці та сараю, що були розташовані на одній лінії та під одним дахом. У 1754 р. вона черговий раз постраждала від пожежі.

Було вирішено замість дерев'яного звести новий цегляний будинок. У цей час на замовлення Малоросійської колегії плідно працював відомий архітектор Андрій Квасов: у Козельці будував собор Різдва Богородиці з дзвіницею та полкову канцелярію, у Ніжині в 1760-х роках брав участь у будівництві трьох церков.

Побудований за його проектом ніжинський магістрат являв тип міської ратуші кінця XVIII – початку XIX ст.: цегляної, триповерхової, з восьмикутним дерев'яним "бельведером" (баштою з годинником). З двох сторін до центрального корпусу прилягали торговельні ряди з лавками та розташованими під ними льохами. Центральна будівля мала в основі прямокутник, наближений до квадрату. Нижній поверх на всю ширину посередині прорізувала велика брама, що вела до вулиці поміж Грецькими та Троїцькою церквами. Як свідчать джерела, "каменный магистратский корпус построен распоряжением здешнего городового магистрата из суммы, занятой было 1779 года из канцелярии скарбу Малороссийскаго 3000 руб.". Але в описах Ніжина 1781-1782 рр. цей корпус усе ще показаний як недобудований ("оной магистрат без крышки"). Можливо, це були наслідки однієї з пожеж, що так часто спустошували в той час Ніжин, знищуючи дерев'яні конструкції будівель.

Падінню ролі міських магістратів як органів міського самоврядування значною мірою сприяла реформа російського самодержавного уряду 1782 р., коли були влаштовані губернії та міські думи. За магістратами залишено лише поліцейські та судові функції.

"Ніжинський літопис" повідомляв: "1798 мая 7 против 8 числа пожар сделался в городе. Погоріли церков Николая з болшим колоколом, все купеческие ряды и городовой магистрат". Відбудовою керував відомий чернігівський архітектор Антон Карташевський (він же – автор проекту добудови ніжинської Всіхсвятської церкви). До нашого часу дійшли креслення фасаду та планів Ніжинського магістрату, виконані в цей час А. Карташевським.

Але 1825 року магістрат знову вимагав значного ремонту: З дозволу Чернігівського губернського правління було виділено 2500 крб. Але ці кошти були розтрачені, що згодом стало причиною судового розслідування. Магістрат і думу тим часом перевели до найнятого "обивательського будинку" . Остаточно розбірку центральної частини магістратського корпусу було завершено у 1849 р. у зв'язку із заходами по благоустрою міста, а рештки металоконструкцій від зламаного будинку були продані з торгу.

Між тим, бокові торговельні ряди лишалися стояти вздовж Гоголівської вулиці. У 1930-х роках у них, за спогадами старожилів, розміщувались склади споживчої спілки. Під час відступу частин Червоної армії у 1941 р. ці склади не встигли евакуювати і спалили разом з майном. Рештки стін колишнього магістрату височіли аж до 1957-1958 рр. Про це свідчать фотографії, які дотепер зберігаються у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Повністю знесені вони були під час чергової повоєнної реконструкції міста.

Магістратський корпус і торговельні ряди, що були споруджені за проектом архітектора А. Квасова, безумовно, є унікальною пам'яткою вітчизняного містобудування та історії, невід'ємною частиною історичного ландшафту старого Ніжина. Відбудова цього архітектурного комплексу на рештках його фундаментів була б гідним подарунком до ювілею ніжинського міського самоврядування.

За переписом 1654 р. населення Ніжина ледве не вдвічі перевищувало кількість киян. На запрошення Богдана Хмельницького, у 1657 р. в місті поселяються заможні грецькі комерсанти і починають діяти Всеїдний, Троїцький та Покровський міжнародні ярмарки, їх річний товарообіг перевищував 1 млн. рублів! На початку наступного XVIII ст. чисельність грецької общини сягала до 1800 людей, що складало 7% тодішнього населення міста. Першою школою, відкритою в Ніжині у 1687 р. була грецька, при церкві архистратига Михаїла.

Набуло розповсюдження чумацтво, яке було головним шляхом товарообміну до створення залізниць. Ніжин став найпопулярнішим містом Лівобережжя, тут працювали ковальський, ткацький, гончарний, швейцарный, взуттєвий, ювелірний та інші ремісничі цехи. Кожний з них мав свої прапор, церковний прихід, звичаї, якими приховувались секрети майстерності від невтаємничених. В місті налічувалося також 8 цегляних заводів, 29 кузень, 15 вітряків та 7 водяних млинів, дві броварні, дві солодовні, три селітрянки для виробництва пороху, дві мануфактури з виробництва бавовняних і шовкових тканин.

Миколаївський собор у Ніжині (1668) Введенський монастир у Ніжині Портал грецького Всіхсвятського собору в Ніжині Благовіщенський монастир у Ніжині Спасопреображенський собор у Ніжині до реставрації Поштова станція у Ніжині

У 1762 р. в Ніжині відкрився приватний пансіон для навчання дітей дворян, військової знаті і священнослужителів. В 1786 р. у місті було вже 10 приходських шкіл, двокласне народне училище, а через три роки почалися заняття в повітовому і церковному училищах.

Було створено поштову станцію, через яку проходили головні поштову тракти, і де зупинялося безліч видатних людей. Після перемог Росії над Туреччиною і ліквідації Кримського ханства почався зворотний рух греків на південь. Відтак, полишені ними справи і маєтності переходили до нових господарів.

Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька

В 1805 р. була заснована, а у 1820 р. відкрилася Гімназія вищих наук (+) князя Безбородька. Окрім неї, в другій половині XIX століття в місті були дві чоловічі і одна жіноча гімназії, дві міські чотирикласні і дві двокласні школи, комерційне і технічне училища, фельдшерська і чотири церковноприходські школи, пансіон благородних дівчат.

З'явилися перші заводи – мідноливарний, миловарний, цегельний, шкіряних виробів, махоркова і суконна фабрики, булочні та кондитерські цехи. У 1869 р. Ніжин став важливою вузловою станцією Курсько-Київської залізниці, а у 1895 р. його сполучила з Черніговом вузькоколійка, спроектована відомим інженером та письменником Гаріним-Михайловським.


Чтения к 100-летию со дня рождения Ивана Георгиевича Спасского – уроженца Нежина, главного хранителя отдела нумизматики Эрмитажа

С. Ю. Зозуля, О. С. Морозов

ІВАН ГЕОРГІЙОВИЧ СПАСЬКИЙ (1904-1990)

Зі збірки “Ніжинська старовина” № 1 (4), Ніжин, 2005, стор 124-129.

У 2004 р. випонилося сторіччя від дня народження Івана Георгійовича Спаського, відомого вченого-нумізмата, одного з організаторів Ніжинського окружного історичного музею, невтомного краєзнавця, археолога та мистецтвознавця. У Санкт-Петербурзькому Ермітажі було проведено ювілейні читання, присвячені його пам’яті як беззмінного хранителя фонду нумізматики, що працював у музеї близько півстоліття і став провідним теоретиком радянської нумізматичної школи.

Іван Спаський народився 24 лютого (8 березня) 1904 року в родині ніжинського священника. У 1914 р. став учнем ніжинської класичної гімназії при Історико-філологічному інституті, відтак учбовий процес мав чимало спільного з інститутським. Світогляд учнів формувався під впливом таких яскравих педагогів, як директор І.Козловський, професори: грецької мови І.В.Добіаш, історії М.М.Бережков, літератури В.І.Резанов.

У 1921 р. І.Г.Спаський успішно закінчив школу, на яку було перетворено класичну гімназію, і вступив до ВУЗу, який на цей час набув назви Ніжинського інституту народної освіти (ІНО). Це був нелегкий час. Хоча безглуздий терор більшовиків змінилася "відлигою" НЕПу, матеріальне становище студентів було дуже важким. Можна лише дивуватися, з якою справді героїчною наполегливістю вони продовжували штурмувати наукові висоти.

В цей час надзвичайно велику роль в науково-дослідницькій та педагогічній роботі колективу Інституту відігравала справжня перлина інституту – фундаментальна бібліотека. Зі сцени актового залу навчального закладу линули чудові українські пісні у виконанні інститутського хору. Студентський любительський театр ставив справжні опери. В цю атмосферу творчої діяльності з головою поринув і студент Іван Спаський, котрий власноруч виготовляв ескізи ефектних декорацій та освітлення до вистави "Запорожець за Дунаєм". Все це відіграло важливу роль у формуванні майбутнього вченого. Пізніше, у 1970 р., відповідаючи на запитання анкети "Чим Вам запам'ятався Інститут?", Іван Георгійович відзначив: "Гарна гуманітарна підготовка, пречудова бібліотека, прекрасний хор під керівництвом Ф.Д.Проценка".

Ще учнем старших класів Іван Георгійович Спаський прилучається до музейної роботи, бере участь в діяльності архівно-музейної секції при Ніжинському відділі народної освіти, якою керував талановитий педагог О.С.Грузинський. Це захоплення супроводжувало Спаського і протягом усього періоду навчання. У 1925 р. випускнику Інституту Івану Спаському було видано довідку за підписом ректора, в якій, зокрема, відзначалось: "Сумлінно працював у напрямку музейної та історико-філологічної справи, проявив власну ініціативу в описуванні, зберіганні та дослідженні різноманітних пам'яток старовини на Ніжинщині, і особливо – в галузі народного мистецтва. Перед закінченням курсу обрав тему проектної роботи "Організація шкільного музею".

1925 рік став знаменним у житті молодого вченого. Видатні педагоги В.І.Рєзанов та О.С.Грузинський високо відзначили здібності свого вихованця. За їх поданням Вчена Рада Інституту вирішує направити І.Г.Спаського на подальше навчання до Ленінградського університету.

У 1927 р. ним написані історичний нарис про Ніжин та його старожитності і записка "Ніжинські кам'яниці", що змальовує найдавніші цивільні будівлі міста. Машинописи цих творів зберігаються у Науковому архіві Ніжинського краєзнавчого музею. На жаль, значна частина споруд XVIII-ХІХ ст., що їх згадує І.Г.Спаський, на сьогодні втрачені.

У 1928 р., закінчивши Інститут мовознавства та матеріальної культури при Ленінградському університеті, І.Г.Спаський повертається до Ніжина, де в цей час створюється Окружний Історичний музей. Він бере активну участь у складанні та впорядкуванні музейної колекції, а згодом – стає першим штатним завідувачем музею.

Відкриття Ніжинського окружного Історичного музею співпало з періодом "українізації" і було видатним явищем в духовному житті Ніжина. В основу експозиції було покладено унікальну нумізматичну колекцію, збірку картин з Ліцею князя Безбородька, зібрання оригінальних рукописів М.В.Гоголя, що належали Історико-філологічному Інститутові. Згодом колекція поповнилася іншими цікавими музейними речами. Величезну кількість експонатів етнографічного та археологічного характеру власноручно зібрав І.Г.Спаський. Любов до своєї справи та гарні організаторські здібності молодого завідуючого, котрий, до речі, був і єдиним штатним працівником з мізерним окладом у 39 карбованців, перетворили музей на справжній осередок культури.

На посаді завідуючого Ніжинського окружного музею Іван Спаський працював до 1930 р., коли його було переведено науковим співробітником до Харківського археологічного інституту. В цей час він у складі археологічної експедиції досліджує Донецьке городище, вивчає стародавні пам'ятки в зоні Дніпробуду. І тут могли перетинатися шляхи молодого музейника та авторитетного ветерана Ермітажу Миколи Макаренка. У 1932 р. Івана Спаського запрошують працювати до відділу нумізматики Державного Ермітажу в Ленінграді.

Але страшні часи сталінщини були у розпалі. Хвиля жорстоких репресій проти інтелігенції котилася країною. Заарештували та відправили на заслання до Казахстану старшу сестру Євгенію Спаську. У січні 1934 року за сфабрикованим безглуздим доносом заарештували і 30-літнього вченого Івана, інкримінувавши йому належність до фашистської "Руської національної партії", що буцім-то діяла в стінах Ермітажу. Сталінські опричники, “шиючи” чергову слідчу справу, відзначилися параноїдальною фантазією. Як повідомила донька Спаського Лада Іванівна Вуїч, його звинуватили у тому, що під виглядом виставки середньовічної зброї у Харківському історико-художньому музеї, Іван Георгійович озброював українську фашистську організіцію. Доля та наукова кар'єра молодого талановитого вченого була перекреслена. Слідство, допити, вирок, безсонні ночі у камері, заслання у далекому Казахстані – наче страший сон...

Репресії проти української інтелігенції охопили цілі кафедри, інститути, науково-дослідні установи. Лиха доля не оминула і Ніжинський окружний історичний музей. У 1934 р. за наказом наркома освіти УРСР В.Затонського його було закрито, а безцінні колекції пограбовано та розпорошено. Мотивація була звичайною для тих часів: музейну експозицію визнали "націоналістичною та шовінистичною пропагандою".

Іван Георгійовичу пощастило звільнитися у 1938 р. Перебивався випадковими заробітками, бо "політичного злочинця" на роботу за фахом не брали. З великими труднощами вдалося влаштуватися театральним художником у місті Череповці (ось коли знадобилися навички роботи у студентському театрі). З перших днів війни І.Г.Спаський воював на Північному фронті, був поранений, нагороджений медалями. У 1946 р. повернувся до Ленінграду, де з великими труднощами, завдяки клопотанням тодішнього директора Ермітажу, відомого вченого-сходознавця І.А.Орбелі, знову влаштувався на роботу до відділу нумізматики.

Молодому вченому все доводилося починати спочатку. Тим не менше, у 1948 р. він успішно захистив кандидатську дисертацію, а вже за "хрущовської відлиги" – докторську, і став провідним фахівцем у галузі руської монетної системи Х-ХVІІ століть. У грудні 1956 р. військовий трибунал переглянув його справу і припинив її за відсутністю складу злочину. А у 1964 р. з нагоди 60-річчя І.Г. Спаського було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапору.

В цей час Іван Георгійович плідно працює над упорядкуванням каталогу та створенням експозиції з історії російських дореволюційних нагород. З-під пера вченого виходить чимало наукових статей та монографій, серед яких особливий інтерес становлять: "Дукачі та дукати України" (за матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920-х рр.), Русская монетная система (3,9 Mb), "К 1000-летию русской монетной чеканки". Остання, написана у співавторстві з М.П.Сотниковою, присвячена монетам часів Київської Русі і, попри спірне застосування терміну "російська" до монетної системи Києво-Руської доби, є найповнішим дослідженням сенсаційного Ніжинського скарбу давньоруських срібників початку XI ст., знайденого у 1852 р. на передмісті Ніжина Магерках.

Беззмінно, до виходу на пенсію, працював І.Г.Спаський старшим науковим співробітником відділу нумізматики Ермітажу. Його учні й досі продовжують розробляти започатковані ним проблеми. А в душі Іван Георгійович залишався вірним сином Ніжина, дбайливо збирав та зберігав краєзнавчі матеріали, щедро ділився ними з Ніжинським краєзнавчим музеєм, при нагоді відвідуючи місто свого дитинства та юності.

Важкі роки випробувань наклали свій відбиток на долю та здоров 'я вченого. 4 листопада 1990 року з Петербурга надійшла гірка звістка про передчасну смерть Івана Георгійовича. Віддаючи шану нашому славетному землякові, редакція "Ніжинської старовини" пропонує до уваги читачів підбірку матеріалів, присвячених його світлій пам'яті.

о. Олександр Морозов

ЄВГЕНІЯ СПАСЬКА (1891-1981)

Зі збірки “Ніжинська старовина” № 2 (5), Ніжин, 2006, стор 151-152.

У фондах Ніжинського краєзнавчого музею зберігаються унікальні щоденники відомої дослідниці, мистецтвознавця й етнографа Євгенії Георгіївни Спаської (1891-1981). Майже все своє довге і складне життя наша землячка присвятила вивченню народного мистецтва України та кочових племен Середньої Азії.

Народилася Євгенія 20 грудня 1891 року в місті Ніжині, в родині місцевого протоієрея Георгія Спаського (у документах часом вживається інша транскрипція його імені – Юрій, за церковними канонами; відтак, зустрічається й ім'я по-батькові Юрійовичі його дітей Євгенії та Івана).

Георгій Спаський, настоятель ніжинського Миколаївського собору, користувався повагою городян. Людина високої культури, він виховував своїх дітей у кращих традиціях старої інтелігенції, прищеплював їм високу духовність, щиру любов до минулого та культури рідного народу. Педагогічні здібності священика були визнані і громадськістю Ніжина: у 1895 р. його запросили на посаду законоучителя до Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька.

Постать батька назавжди залишилась для дітей яскравим прикладом сумлінного виконання своїх обов'язків та громадянської мужності. Великого розголосу набув у Ніжині сміливий вчинок протоієрея Георгія під час одного з найдраматичніших періодів Громадянської війни. Влітку 1919 р. до Ніжина вдерлися деморалізовані загони денікінськоії армії. В місті спалахнув жорстокий єврейський погром, під час якого загинуло близько 200 людей. У той час, коли на вулицях чинилися жахливі насильства, отець Георгій проявив справжнє християнське милосердя і сховав у своєму будинку 30 єврейських родин. Коли ж розлютований п'яний натовп намагався увірватися до будинку, в дверях став старенький священик. Отець Георгій тихо, але впевнено промовив, що вбивці увійдуть в дім тільки через його труп. І трапилося диво: погромники відступили...

Його самовідданість була визнана навіть запеклими безбожниками. І коли у червні 1921 року ніжинці проводжали Георгія Спаського в останню путь, навіть газета місцевих більшовиків "Червоне село" вмістила зворушливий некролог, який закінчувався словами: "Кожний, хто його знав, щиро повторить слова напису на одному з вінків від євреїв: вічна пам'ять поборнику справедливості, захиснику пригноблених".

У 1910 р. Євгенія Спаська успішно закінчила міську жіночу гімназію П.І.Кушакевич, і згодом вступила на Вищі жіночі курси у Москві, щоб отримати професію вчительки. З початком Першої світової війни, у вересні 1914 р., вона вступає у Ніжині до приватної фельдшерсько-акушерської школи лікаря П.А.Буштедта і після шестимісячного навчання стає штатною медичною сестрою в Земському шпиталі для поранених вояків. У 1915 р. їде на Південно-Західний фронт до Галичини та Буковини, хірургічною сестрою у прифронтові шпиталі.

Перші народознавчі дослідження Євгенії Спаської пов'язані із закінченням війни. Як член Всеросійського земського союзу по наданню допомоги населенню Галичини та Буковини, що постраждало від військових дій, дослідниця активно починає вивчати традиційні народні художні промисли, а після бурхливих революційних подій бере участь в їх відродженні: організує у селах артілі по виготовленню вишиванок, виробів ткацтва, різьблення по дереву тощо. Результатом копіткої праці Євгенії Георгіївни стала видана у 1919 році в Києві українською мовою монографія “Народне мистецтво Галичини і Буковини”.

Після повернення до Східної України Є.Г.Спаська бере активну участь в роботі Інспекції по відновленню художніх промислів в Україні, зокрема – в Ніжині, стає слухачкою Київського Археологічного Інституту по відділенню етнографії, займається дослідницькою діяльністю під керівництвом професора Д.М.Щербаківського. Незважаючи на складні й нелегкі часи, вона багато подорожує різними регіонами України, залучивши до народознавчих студій молодшого брата Івана, у майбутньому – відомого історика й мистецтвознавця, вченого-нумізмата, багатолітнього працівника ленінградського Ермітажу.

Після утворення у 1925 році в Києві Сільськогосподарського (етнографічного) музею, Євгенія Георгіївна стає науковим співробітником кустарного відділу цього музею. Дослідниця спеціалізується на вивченні гончарства, народної вишивки, золотарства. У цей час виходять друком такі її відомі праці, як “Кахлі Чернігівщини ХVIII-ХІХ ст.”, “Гончарські кахлі Чернігівщини”, “Шльонський гончарський круг”, “Орнамент Бубнівського посуду (Поділля)” тощо. Є.Г.Спаська веде збиральницьку роботу, упорядковує альбоми малюнків та фотографій з історії вишивки, гончарства та виробництва кахлів, кролевецького ткацтва, традиційного житла тощо. Наша землячка – справжній піонер у вивченні історії ніжинського золотарства. Велику цінність для сучасних дослідників мають її рукописні праці “До історії ніжинського золотарства”, “Про ніжинського майстра-годинникаря Городецького” тощо. Коли вона проводила свої дослідження у 1920-х роках і вела народознавчі щоденники, у Ніжині ще жили й працювали останні з місцевих золотарів, – отже, Є.Г.Спаська могла на власні очі спостерігати за їх роботою.

Але з початком 1930-х років у суспільному житті Радянської України відбуваються негативні процеси. Згортання “українізації”, антиукраїнська істерія та звинувачення національної інтелігенції в “буржуазному націоналізмі” призводять до ліквідації дослідницьких установ та музеїв народознавчого характеру. Чимало провідних науковців зазнали репресій. Зазнала поневірянь і Євгенія Георгіївна Спаська. Після арешту опинилась вона на засланні в далекому Казахстані...

Жорстокі переслідування підірвали здоров'я, але не зломили дух вченої-народознавця. Отримавши реабілітацію вже після смерті “батька всіх народів” Й.Сталіна, Є.Г.Спаська стає науковим співробітником Алма-Атинського педінституту ім. Абая, відновлює дослідницьку роботу. У 1956 р. друкує в “Наукових записках” цього інституту ґрунтовне дослідження “Медные котлы ранних кочевников Казахстана”. Протягом 1960-1970-х років дослідниця продовжує плідні студії не лише з українського народознавства, але й вивчає побут і промисли кочових народів Казахстану та Киргизії, упорядковує особисті щоденники та архіви. В цей час Євгенія Георгіївна активно листується з Ніжинським краєзнавчим музеєм, надсилає свої щоденники, які вона вела під час подорожей по Чернігівщиною у 1921-1927 рр., унікальні спогади.

10 січня 1981 р. у Ніжин прийшла гірка звістка про те, що в Алма-Ата на дев'яностому році життя відійшла у вічність наша землячка, видатний вчений-народознавець та мистецтвознавець Євгенія Георгіївна Спаська.

Справжнім пам'ятником дослідниці є частина її особистого архіву, що тепер зберігається в Ніжинському краєзнавчому музеї. Ці унікальні документи містять не лише цінні відомості про стан та розвиток народних промислів на Чернігівщині, про місцеві традиції, але й передають загальну атмосферу 1920-х років. До того ж, завдячуючи літературному хистові дослідниці, щоденникові записи читаються легко, як окремі нариси, проливаючи світло на багатий духовний світ авторки. Без сумніву, ці матеріали викличуть зацікавленість не лише серед фахівців істориків, краєзнавців та народознавців, але й серед широких кіл читачів. Щоденники Є.Г.Спаської друкуються нами зі збереженням авторського стилю та мови оригіналу, з незначними виправленнями та скороченнями. Це їх перша публікація, підготована Тетяною Діденко.



Сотник Аверкій ГОНЧАРЕНКО, командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацької Військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 р.

Бій під Крутами

Саме з кривавого набігу на Україну почалась історія Червоної армії, а не з вигаданої перемоги під Нарвою.

Газета Вечірній Київ 4 лютого 1994 р.

У кінці січня відзначається річниця трагедії під Крутами, де 1918 року у нерівному бою з більшовицькими військами полягли близько трьохсот захисників Української Народної республіки. З часом стають відомими все нові подробиці цієї чорної сторінки в історії України. Пропонуємо розповідь безпосереднього учасника тих подій.

Цей опис появився ще 1938 року у військовому журналі "За Державність", який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві в міжвоєнний час. Він важливий ще тим, що спростовує два дуже поширені "міфи": по-перше, командиром був Аверкій Гончаренко, а не хтось інший, а друге це те, що головною бойовою одиницею під Крутами був повний курінь Першої юнацької військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького з Києва, а не студенти...

Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В час світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранг капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги – Хрестом Святого Георгія з мечами. В 1917-20 рр. він був в Українській армії: командиром куріня Юнацької школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри. В 1943-45 рр. він був старшиною в 1-ій Українській дивізії УНА. Підвищений до рангу полковника екзильним урядом УНР. Помер 12 квітня 1980 року на еміграції в США

Додаткові докази правдивості саме наведеного тут викладу та співставлення з іншими свідченнями подано в брошурі В.Зарицького "Крутянська подія", перевиданій 2001 р. видавництвом ім. Олени Теліги з першого канадійського видання 1972 року.

Спроба історичної інтерпретації.

Вони вмерли, щоб ми жили.

Концерт для ангелів.

І це називається незалежністю?

Історія України

Адлер Королів

КРУТИ
Пам'яті студентів

Між сумних сторінок
є одна – незбагнута,
З-поміж чорних подій
не забуть її нам,
Коли юні сини
вирушали на Крути,
Щоб не дати Вкраїну
своїм ворогам.

Не книжки, не конспекти —
гвинтівки у руки,
А від півночі хмари
повзуть навкруги
І над Кругами "Ка-а-арр" –
то над Крутами круки
І від крику того
полотніли сніги.

"Тут їх триста, як шкло..." –
заридали тополі,
Стрепенулись од куль
синьо-жовті стрічки,
Хто ви, мрійники юні
у мерзлому полі?
Не погасли запалені
Вами свічки...

Стукотять поїзди,
скоро станція Крути
Не притишити серця
зимовим вітрам
Чи наважиться січень
сніги розгорнути,
Де кривавить той слід
незагоєних ран.

Доторкнутись до Крут
і вуста розімкнути,
Тут їх триста лягло,
безіменних, святих
Як болюче тавро
ті засніжені Крути,
Наче вимір жорстокий,
на зламах крутих.

Ігор Жук

Litopys UPA Посвята Галицькому полку сiчових стрiльцiв

Низько схилилась калина,
ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе
чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не треба, — не йдіть
нас виглядати на дорогу,
Ой, ще не скоро нам коників
пасти коло Бугу.

Чути нам, чути, як рідний голос
нас додому кличе;
Видно нам, видно
біду, що наступає від Любліна.
Мамо, ми мусим бути тут,
бо ми стрільці святої Січі;
Мамо, не майте нам за зле,
бо тут так само — Україна.

Хмарами круки злітаються
з Поділля і з Полісся,
З Білої Церкви удосвіта
на Фастів виступаєм.
Доля на долю, як шабля
на шаблю, піднялися;
Хлопці, до бою! — ми свій полк
докупи в небі позбираєм...

Мало нас, мало, нас замало,
аби край оборонити —
Тільки й надії —
на шаблю, на серце і на Бога...
В Києві дзвони мовчать,
бо нема об чім дзвонити —
Нашої віри нема,
а чужа їм не підмога.

Низько схилилась калина,
ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе
чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не плачте, не йдіть
нас виглядати на дорогу —
Ой, ще не скоро
нам коників пасти коло Бугу!..

U
Розмова
Пам'яті Симона Петлюри

- Хлопці чи чули, як сурма
по нас голосила?
Сила ворожа закрила
до волі нам шлях...
- Пане хорунжий,
якби ж то була просто сила,
Ми б тую силу
давно вже тримали в руках.

- Плакали верби
над долею нашою злою,
Тільки й було
того щастя на мент, на ковток...
- Пане хорунжий,
ми йшли не намарне до бою;
Щось таки, бачите,
виросло з наших кісток!..

- Щось таки виросло, кажете?..
Так, правда ваша, -
Але ж дивіться,
як глушить те зілля осот!..
- Пане Симоне,
то коникам завтрашнім паша,
А хто на коників сяде –
досягне висот!

- Хлопці, то що ж вам
не шкода й життя молодого? -
Ваші кохані
вже правнуків няньчать своїх...
- Пане Симоне,
ми з тим нині ближче до Бога,
Щоб не за себе
молитись Йому, а за них.

- Що ж, Україні
не вік вікувати сумною,
Ми ще народимось
в наших онуках не раз!
Хлопці, я дякую вам,
що були ви зі мною,
Хлопці, я дякую долі,
що був біля вас!

Спроба історичної інтерпретації

Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за станцію Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі.

По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.

Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель — Бахмач і Харків — Ворожба — Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав "1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу". В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплєтована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою. Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ.1917 в команді ген.штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача.

Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко. Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непотрібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, генерального штабу і начальник школи, а з другого – сотник Тимченко. протегований політичною партією, як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.

22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Він наказав мені від'їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: — "Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач — Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати". З цим я відійшов.

Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії – юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.

Перед самим від'їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл генерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.

Тут до речі хочу підкреслити заслуги генерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас ("малограмотних" українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової генераліції, а генерал Астафієв до неї належав.

23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В ціли охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.

На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. – в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст.Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова.

В напрямі до ст.Ворожба школа також увійшла в бойову стичність з большевиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Треба зазначити, що в залізничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених при варштатах робітників, переважно москалів. Про їх настрій віднісся я до сотника Тимченка за інформаціями. Сотник Тимченко був у них на мітингу і сказав мені, що нема страху: робітники оголосили нейтралітет. Трудно було однак вірити в їх невтральність, а мати у себе найблизчім запіллі 2 тисячі озброєних робітників — не належало до приємности. На цій підставі я й приступив до перегруповки Юнацької школи, не гублячи однак бойового зв'язку з противником.

Незадоволення сотника Тимченка з цього мого рішення виявилося в його від'їзді з цілим штабом на ст.Крути. Звідти однак він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія; пізніше вказалося, що замісць дивізії прийшло кілька потягів, заладованих возами. Школа скористала з того й поповнилася набоями з ешелонів. Очевидним було, що Київ не мав вільних військових частин.

Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на "інтелігентів"-юнаків, безпереривиі сутички з большевиками продовж більш як місяць, — все це дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина споміж юнаків це були діти спід селянських стріх, з неусталеним ще світопоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань, і це давало ще можливість держати курінь у рамах дисципліни.

Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням большевиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника. 27 січня штаб сотника Тимченка від'їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч. Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційне до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекогносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.

25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св.Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а вражіиня, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духа,- і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.

Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на ст.Крути о годині 4 ранку 27 січня 1918 р. Мені особисто треба було розв'язати справу, – куди приділити студентську сотню? Я стояв перед альтернативою: можна було злити її до юнаків, так би мовити – поповнити школу, а можна дати її як окрему Сотню, на дільницю оборонної лінії. До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу. Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв'язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв'язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки.

А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: "Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю". Я відповів, що до зустрічі все готове.

Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивншіі засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станцйної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.

А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші – військове не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кільометрів, ми, в обороні заради нашої державности, вступили в нерівний бій. Коло год. 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощєнко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов'язок тут підкреслити.

Схема бою під Крутами Коло год 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехаяти свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів — Крути сотн.Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував, большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст.Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистачаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Ця втрата болюче відчувалась, бо заступника його не виявилося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.

Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч.

В цім великім напруженні зв'язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св.Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з'єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.

Сотник Лощєнко ще за дня мусив від'їхати. З від'їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енергійний наступ противника. Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з'єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст.Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.

Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2,3, й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи.

Меморіал героїв Крут на Лук'янівському цвинтарі По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешалон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.

Симон Петлюра Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державности, взивали до пімсти. Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі, у нього забракло "мітингового героїзму"; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.

З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст.Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині генерал-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й організувались там, де був державний центр – отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.

Президент Ющенко відкрив Меморіал пам'яті Героїв Крут Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім'я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати. Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.

Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівно ж є передчасними і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б.міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.

Вандалізм на меморіалі Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь! Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміграції, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій

Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам'ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна!