Як всяке місто, Ніжин виник на перетині водних і сухопутних торгових шляхів. Знайдений поблизу Ніжина у 1873 р. Пашковський скарб із 1312 давньоримських динаріїв IVст., найбільший в Україні, дозволяє припустити, що економіка і торгівля були розвинуті на цій землі ще у ті часи, коли зводилися загадкові Змієві вали.

Серед древніх міст Сіверщини найславетнішу історію має Любеч на Дніпрі. Він ретельно досліджений археологами, його замок докладно описаний. Відомо, що до утворення Руської держави Любеч платив данину Хозарському каганату, а за часів Київської Русі був місцем найважливіших політичних подій. У популярній книзі, присвяченій витокам Русі згадано також і Путивль, поблизу якого близько 955 р. княгиня Ольга буцімто пожалувала селами Малушине і Добриничі дітей бунтівного древлянського князя Мала, яких утримувала при своєму дворі.

Менше пощастило на увагу дослідників іншим містам. Археологічними розкопками на території сучасного Ніжина виявлено існування у Х-ХІ століттях населеного пункту. Здогадно, перша його назва була Нежатин, а пізніше – Уненеж. Немає сумніву, що, подібно до інших руських міст, він мав укріплення з валами та частоколом, з дерев'яними баштами і ровом перед ними, з дитинцем або замком в середині міста. Такі припущення підтверджує і знайдений на передмісті Ніжина Магерках Ніжинський скарб златників та срібників Володимира Великого, із зображенням тризуба, який став археологічною сенсацією 1852 р.

Бурхливі сторінки історії ХІІ ст. змальовані у Слові о полку Ігоревім. А у 1239 р. край був спустошений військом золотоординського хана Менгу. Майже півтора століття тут кочували нікому не підлеглі ватаги "бродників", які, ще починаючи з ІХ ст., нападали навіть на столицю тодішньої Європи Константинополь.

У XV ст., за Литовської Русі, почалось відродження під консервативним гаслом «старого не рушимо і нового не вводимо». Близько 1500 року Ніжинська земля потрапляє під владу московського царя Івана ІІІ. 1514 року, за наказом гетьмана Євстафія Ружинського, територію України поділено на полки, і серед них утворюється Ніжинський козацький полк.

1618 року за Деулінським миром вся Сіверська земля з Черніговом і Ніжином відійшли до Польщі. 1625 року, "за польского владения" короля Сигізмунда ІІІ, як писав О.Шафонський, на місці старого городища зведено нове місто і земляну цитадель, Ніжину надано магдебурзьке право і герб із зображенням Юрія Змієборця на коні, схожий на герб Москви. В документах першої чверті XVII ст. йдеться про Ніжин "валами оборонный", фортецю з 11 баштами. До 1648 року ніжинське староство належало командувачу польськими військами Миколі Потоцькому, і щороку виплачувало йому до 300 тис. злотих.

Завдяки визвольній війні 1648-54 рр. край остаточно позбувся польського панування. За наказом Богдана Хмельницького Ніжинський полк (на чолі з П. Шумейком) став найбільшим за територією і найчисельнішим серед полків України. У боях відзначились ніжинські полковники Іван Балиловець, Степан Остряниця, Мартин Небаба, славетний Іван Богун. Під командуванням Івана Золотаренка ніжинські козаки брали участь у завоюванні Мінська, Гомеля, Річиці, Вільно.

Час був неспокійний: на місто у 1661 році нападав король польський Ян Казимір разом з кримськими татарами, у 1667 – самі татари, але взяти замок не змогли, завдавши йому лише значних руйнувань. За даними "Переписних книг" 1660 року серед 26 ремісників ковальського цеху в місті налічувалось вісім "ратушних пушкарей". На відміну від інших ремісників, вони податком не обкладались.

1659 року в Конотопській битві українські війська дали відсіч московським окупантам, але вже 1663 року саме у Ніжині відбувся рішучий поворот до повного упокорення української землі – сумнозвісна Чорна рада, описана в романі Пантелеймона Куліша. З 1667 р., за Андрусівським перемир'ям, кордон Московського царства з королівською Польщею на 126 років навпіл розтяв Україну. У межах Чернігівщини кордон з Польщею проходив по Дніпру 197 верст, на ньому було 38 форпостів. Від Смоленська до турецьких володінь у Причорномор'ї кордон і прикордонні кріпості, в тому числі і Ніжинська, як і гарнізони міст, керувалися Київським генерал-губернатором.

1668 року місто спалено військами князя Ромодановського, а 10 сотень Ніжинського полку передано до Стародубського козацького полку (нині територія Росії). В 1669 р. у сотенному містечку Батурині, розташувалась резиденція гетьманів Лівобережної України. Ніжинські козаки приймають участь в Кримських походах 1687 і 1689 рр., Азовських походах 1695-96 рр., Північній війні 1700-21 рр., російсько-турецьких війнах XVIII ст., каторжних роботах на будівництві Санкт-Петербурга та ритті каналів.

Було колись: в Україні ревіли гармати, було колись – запорожці вміли панувати... Т.Г.Шевченко

У 1704 р. в Ніжині урочисто отримав гетьманські булаву і клейноди Іван Мазепа. А у 1708 р., прагнучи звільнити Україну від московської тиранії, він вступив у союз зі шведським королем Карлом ХІІ. Проте серед українського козацтва не було одностайності, зокрема у жовтні ніжинці не впустили до міста шведське військо. Після сумнозвісної Полтавської битви гетьманську столицю Батурин було вщент спалено, і все населення, включно з жінками й дітьми, вирізане військами царського улюбленця Меньшикова. Після цього номінальна гетьманська столиця до 1764 р. розташовувалась у іншому сотенному містечку Ніжинського полку - Глухові.

Тим часом у Ніжинській цитаделі розміщується постійний російський гарнізон, на чолі з воєводами, які з 1708 р., за європейським зразком, стали іменуватись комендантами. З 1712 р. саме вони правили містом. У 1715 р. Петро І скасував звичай висування полковників із козаків, на полковницькі посади почали призначати російських дворян. Фактичну колоніальну владу в 1722-27 та 1764-86 рр. здійснювала розташована у Глухові Малоросійська колегія царського уряду, а решту часу Україною правив безпосередньо далекий Петербург, зведений на кістках козаків-невольників.

У груднi 1727 р. делегацiя української козацької старшини у складi Михайла Забiли - нiжинського полкового, а згодом генерального суддi, гадяцького полкового суддi Мартина Стишевського, прилуцького сотника Григорiя Стороженка та переяславського осавула Луки Васильєва їздила до Петербурга з подякою за скасування Малоросiйської колегiї i вiдновлення гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацiю, обдарував її подарунками i разом з ними вiдпустив з Петербурга I. Черниша, В. Жураковського та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Українi.

Тимчасове полегшення сталося лише за гетьманування Кирила Розумовського у 1750-1764 рр. Проте вже близько 1765 р. за незламне бажання відновити гетьманство було засуджено на смерть 36 найбільш красномовних і рішучих шляхтичів Ніжинського полку.

За реєстром 1723 р. Ніжинський козацький полк складався з 19 сотень, в яких було 6527 кінних і 3379 піших козаків, сотенними містечками були Батурин, Бахмач, Вертіївка, Вороніж, Глухів, Конотоп, Короп, Ямпіль тощо. В архівних матеріалах зберігся "План Нежинской крепости с ближним строением", датований 1749 р., на який нанесено також частину міської території з садибами. Підписаний він інженером-підполковником Дебоскетом, котрий разом з комендатом цитаделі полковником Наковальніним керував її перебудовою в манері Вобана. Укріплення вдосконалювались, глибшим і ширшим став рів, а землею з нього надсипали вал.

Себастьєн де Вобан – славетний французький військовий інженер, академік і маршал Франції. За його планами та під його керівництвом збудовано 33 та перебудовано понад 300 старих фортець.

Найдокладніші відомості про укріплення міста і його замок, або, точніше, цитадель (оскільки він розташований в середині міста-фортеці), подані в описі, надісланому в 1766 р. до канцелярії Малоросійської колегії. "Главный полковой город Нежин. Лежит на низком месте, обнесен валом, кругом которого ров, шириною семь саженей, глубиною одна сажень... с четырьмя воротами. По Московской к Киеву дороге близ Московских ворот... в левую руку замок, сделаной по Вобанову манеру с фасами и филингами и с бастионами иррегулярными".

Вхід до цитаделі вів через міст над ровом і через бастіон проти теперішньої вулиці Гоголя. З північного боку з кріпості був вихід на берег Остра. Озброєння складалось з гармат. П'ять бастіонів або багатокутових виступів на рогах укріплення, призначались для ведення флангового вогню вздовж рову і валу цитаделі. Фаси, тобто частини оборонної огорожі, відповідали напрямку вогню. До цитаделі прибудували форт, який тримав під прицілом південно-східні, південні та південно-західні ділянки прилеглої місцевості, оскільки ця частина цитаделі не мала перед собою такої перепони для ворожого наступу, як річка.

На території розмістились два кам'яні порохові погреби, дві провіантські комори, караульне приміщення, гаупвахта, будинок коменданта з подвір'ям, житлові будинки і Богоявленська кам'яна церква, "которой прежде в замке не было". Дерев'яна церква під такою назвою існувала й раніше, але за межами цитаделі. Кам'яна ж, збудована в 1721 р., збереглася як свідок минулого до наших часів і відома більше під назвою "замкової".

За даними 1766 р., житлові будинки в цитаделі розташовувались на двох вулицях. Перша йшла від в'їзду до замку проти Миколаївського собору до бастіону проти Покровської церкви. На цій вулиці було 20 хат з подвір'ями і 13 без них, на другій вулиці, відповідно, 14 та 10. Мешкали там солдати, їх вдови, ремісники, купці тощо.

Поруч з планом подано список 63 міських будівель, які від замкового рову знаходились ближче 20 саженів і своєю наявністю порушували нові вимоги щодо оборонної зони перед укріпленням. Зокрема, із західного боку (від вул. Червоних Партизанів), неподалік рову, розташовувались "кузницы гарнизонные и солдатские дворы, построены прежними воеводами и комендантами от давних лет". Та й міський магістрат теж увійшов у заборонену зону, а отже підлягав знесенню! Отже, фортеця стала заважати місту, яке, буцімто, була покликана захищати.

У 70-80 рр., за царювання Катерини ІІ, українське гетьманство було остаточно ліквідоване, і у Глухові на два десятиліття поновилася діяльність Малоросійської колегії. Внаслідок війн з Туреччиною Росія дістала вихід до Чорного моря. Запорізьку січ було знищено, і козаків заслано на Кубань для освоєння і замирення нових прикордонних земель. 1783 року було ліквідоване агресивне Кримське ханство, і після Ясського мирного договору 1791 р. Україна вже не зазнавала турецько-татарських набігів. Другий розподіл Польщі у 1793 р. віддалив кордон Росії далеко на захід.

За штатами 1764 р. було скасовано постійний гарнізон і посаду коменданта Ніжинської фортеці, й вона повернулася у відання Ніжинського козацького полку. У 1782 р. він був реорганізований в регулярний карабінерський полк, а його адміністративна територія відійшла до складу Чернігівського намісництва. Фортеця поступово була занедбана, і у 1797 р. її знищила пожежа. А карабінерський полк у 1812 р. відзначився в підмосковній Бородінській битві проти Наполеона.

Царським указом від 1783 р. на Лівобережній Україні запроваджене закріпачення селян, що тривало до 1861 р. У 1831 р. скасоване Магдебурзьке право. На планах забудови Ніжина кінця XVIII – початку XIX ст. видно, що колишня замкова територія відведена під ринок з торговими рядами, на якому й посьогодні щоосені, в середині жовтня, проводиться Покровський ярмарок, не менш славетний за оспіваний Гоголем Сорочинський. А функції упокорення народу, разом з назвою "зАмок" перейшли до в'язниць. У 1830 р. в ніжинському острозі був ув'язнений ватажок масових селянських заворушень на Поділлі – грізний Устим Кармарлюк. В шістдесяті роки ХІХ ст. М.Домонтович зазначав, що в усіх містах Чернігівської губернії збудовані "каменные тюремные замки". У Ніжині такий був поруч із замковою церквою. Ці приміщення нині перебудовані і використовуються для потреб швидкої допомоги, бюро інвентаризації та інших міських служб.

Доба Івана Мазепи лишила значний слід в історії України. А ще більше з нею пов'язано нездійснених сподівань, призабутих постатей. Серед них - Іван Обидовський, перший син сестри гетьмана Олександри. Докладно з його коротким яскравим життям можна ознайомитися зі статті чернігівського журналіста Сергія Павленка у науковій історико-культурологічній збірці "Ніжинська старовина", випуск 2 (5), Ніжин, 2006, стор. 26-31. Спробуємо коротко переказати зміст цієї наукової публікації.

Почати доводиться з того, що 1676 рік народження нашого героя, наведений О.Оглоблиним, здається дещо сумнівним. Українська шляхта шанувала освіту, тож не дивно, що у 1691 р. Іван успішно виступив на публічному диспуті у Києво-Могилянському колегіумі, а також відвідав Москву у складі невеликої "делегації", з проханням про допомогу своїй Alma mater. До речі, у 1689 р. цар Петро І обдарував Обидовського титулом стольника і слободою з двадцятьма селянами.

Згідно тодішніх звичаїв, у цей час Івану мало бути близько 20 років. Тож, якщо він не був, кажучи по-сучасному, "вундеркіндом", то правдоподібний час його народження близько 1671-72 р., а отже гетьманів небіж міг бути однолітком царя та Пилипа Орлика.

З 1695 р. Обидовський став впливовим ад'ютантом-секретарем у батуринській резиденції свого вельможного дядька, а також приймав участь як наказний гетьман у першому невдалому Азовському поході проти кримського ханства.

А у 1698 р. в житті молодого перспективного діяча сталося дві доленосні події. По-перше, його обрали ніжинським полковником. Слід нагадати, що з часів Хмельницького Ніжин став значним центром торгівлі, а ніжинський полк - найбільшим та найчисельнішим серед десяти полків Лівобережжя. На ніжинській околиці Магерках збереглася назва маєтку - Обидовщина. У 1805-17 рр. тут постала славетна Ніжинська гімназія вищих наук, а при ній мальовничий Графський парк.

Того ж року Іван Обидовський одружився з донькою генерального писаря Василя Кочубея Ганною, і шлюбні урочистості в Батурині вшановують панегіриками Степан Яворський та Пилип Орлик. Молоде подружжя ощасливило родичів двома синами - Михайлом та Іваном, яких у 1702 р. цар обдарував селами.

Вельможний гетьман цим династичним шлюбом намагався покласти край конфронтації з Кочубеєм, яка тривала з 1692 р. Мазепа прагнув згуртування українських сил, про що до Москви йшли численні доноси. Зокрема, відзначалося, що серед слуг мазепиного племінника Обидовського нема жодного козака з Лівобережжя, а самі "поляки", себто вихідці з Правобережжя.

На Великдень 1700 р. Кочубей раптово подав у відставку, відмежувавшись від далекосяжних намірів Мазепи. Тим не менш, проти власної волі, його було обрано на не менш відповідальну посаду генерального судді.

Невдовзі від царя надійшов наказ про залучення козаків до війни зі шведським королівством. Івану Обидовському було доручено командування зведеним військом Полтавського, Київського та Ніжинського полків загальною чисельністю 7290 вояків. А до кінця 1700 р. під його оруду зібралося понад 13 тисяч бійців, які постійно турбували шведів: 4000 ніжинських козаків, 4000 чернігівських, по 1000 київських, миргородських та стародубських, 500 прилуцьких, та чотири охотницькі полки загальною чисельністю близько 2000 чоловік.

Жорстокі часи поклали край злету навіть такого улюбленця небес і московського царя, як гетьманів небіж. Смертоносним знаряддям долі став заздрісний київський полковник Костянтин Мокієвський. Збереглися свідчення про його агресивні випади проти головнокомандувача, якого він не раз привселюдно доводив до сліз. Вразливому Обидовському важко було протистояти п'яним грубощам, приниженням, задерикуватості старшого родича.

У тяжких умовах зимової війни частина козаків спокусилася закликами литовських магнатів Сапєг, стати проти царя у союзі зі шведами "за вашу і нашу свободу". Відтак, не забарилося звинувачення Мокієвського царю у зраді Обидовського.

Скаржилися на козаків також союзні Москві польські шляхтичі. Цар Петро і сам вів таємні переговори з польським королем Августом ІІ Сильним. Він пообіцяв полякам важливі дніпровські пристані Трахтемирів, Стайки і Трипілля, лиш згодом сповістивши про це гетьмана. В свою чергу, Іван Мазепа у 1704 р. в Ніжині одержав від польського короля клейноди, як гетьман "Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра".

Молодому полковнику не вистачило досвіду, щоб вберегти свої військо, честь і здоров'я у тенетах міжнародних інтриг: 31 січня 1701 р. він помер від застуди у Пскові.

Після поразки Мазепи у 1708 р. родина Обидовського зазнала репресій, у неї конфіскували землі. Хоч Ганна й була донькою Кочубея, її утримували під вартою у Полтаві, і лише у березні 1710 р. дозволили безвиїзно мешкати у Глухові. Її син Іван Іванович Обидовський, попри злидні, здобув освіту в Києво-Могилянській академії, вчителював у гімназії Феофана Прокоповича, а зрештою став перекладачем у Колегії іноземних справ.

Ніжинський магістрат

За статтею: Олександр Морозов. "Міський магістрат – невід'ємна частина історичного ландшафту Ніжина", зі скороченням. Журнал "Відлуння віків" № 1, 2004, с. 61-64.

Серед історичних пам'яток Ніжина, що були втрачені, але мають всі підстави бути відтвореними, є корпус міського магістрату з торговими рядами, що був споруджений у другій половині XVIII ст. за проектом відомого архітектора Андрія Квасова.

26 березня 1625 р. король Сигізмунд III пожалував Ніжину Магдебурзьке право – міське самоврядування, що призвело до бурхливого розвитку та розквіту міста у середині XVII ст. У місті створювався орган міського самоврядування – міський магістрат на чолі з бургомістром, який складався з двох палат: радників ("райців") та депутатів ("лавників"). На магістрат покладалися функції розгляду юридичних справ (майнових та кримінальних), розподілу й збирання податків та міських зборів, благоустрій міста, підтримання в належному стані вулиць, громадських будівель, фортифікаційних споруд, мостів, гребель та гатей.

Дуже швидко Ніжин перетворився на визначний адміністративний, промисловий та торговельний центр Лівобережної України. Уже тоді, на початку XVII ст., на сучасній вулиці Гоголя було збудовано міську ратушу з годинником для розташування в ній міського магістрату. Невдовзі тут сформувався адміністративний центр міста, де розташовувалися великий майдан для громадських зібрань (згодом – Соборна площа), будинки магістратів (міського та грецького), судів, цехові будинки та двори, торговельні ряди тощо.

Імовірно, магістратський будинок і ратуша через часті пожежі та військові заворушення неодноразово руйнувались та перебудовувались. У середині XVIII ст. згадується в Ніжині "ратушна велика хата". Старий міський магістрат, згідно зі "Справою про всі в Малій Росії казенні будинки" (1781 р.), дійсно нагадував звичайну одноповерхову хату, що складалася із сіней, канцелярії, "присудственної кімнати", льодниці та сараю, що були розташовані на одній лінії та під одним дахом. У 1754 р. вона черговий раз постраждала від пожежі.

Було вирішено замість дерев'яного звести новий цегляний будинок. У цей час на замовлення Малоросійської колегії плідно працював відомий архітектор Андрій Квасов: у Козельці будував собор Різдва Богородиці з дзвіницею та полкову канцелярію, у Ніжині в 1760-х роках брав участь у будівництві трьох церков.

Побудований за його проектом ніжинський магістрат являв тип міської ратуші кінця XVIII – початку XIX ст.: цегляної, триповерхової, з восьмикутним дерев'яним "бельведером" (баштою з годинником). З двох сторін до центрального корпусу прилягали торговельні ряди з лавками та розташованими під ними льохами. Центральна будівля мала в основі прямокутник, наближений до квадрату. Нижній поверх на всю ширину посередині прорізувала велика брама, що вела до вулиці поміж Грецькими та Троїцькою церквами. Як свідчать джерела, "каменный магистратский корпус построен распоряжением здешнего городового магистрата из суммы, занятой было 1779 года из канцелярии скарбу Малороссийскаго 3000 руб.". Але в описах Ніжина 1781-1782 рр. цей корпус усе ще показаний як недобудований ("оной магистрат без крышки"). Можливо, це були наслідки однієї з пожеж, що так часто спустошували в той час Ніжин, знищуючи дерев'яні конструкції будівель.

Падінню ролі міських магістратів як органів міського самоврядування значною мірою сприяла реформа російського самодержавного уряду 1782 р., коли були влаштовані губернії та міські думи. За магістратами залишено лише поліцейські та судові функції.

"Ніжинський літопис" повідомляв: "1798 мая 7 против 8 числа пожар сделался в городе. Погоріли церков Николая з болшим колоколом, все купеческие ряды и городовой магистрат". Відбудовою керував відомий чернігівський архітектор Антон Карташевський (він же – автор проекту добудови ніжинської Всіхсвятської церкви). До нашого часу дійшли креслення фасаду та планів Ніжинського магістрату, виконані в цей час А. Карташевським.

Але 1825 року магістрат знову вимагав значного ремонту: З дозволу Чернігівського губернського правління було виділено 2500 крб. Але ці кошти були розтрачені, що згодом стало причиною судового розслідування. Магістрат і думу тим часом перевели до найнятого "обивательського будинку" . Незабаром губернське правління віддало наказ: "Оставшиеся развалины магистратского корпуса приказать кому следует в скором времени разобрать и тем сохранить деревянный лес, кирпич и железо из кровли, ибо починка оного корпуса неудобна". Остаточно розбірку центральної частини магістратського корпусу було завершено у 1849 р. у зв'язку із заходами по благоустрою міста, а рештки металоконструкцій від зламаного будинку були продані з торгу.

Між тим, бокові торговельні ряди лишалися стояти вздовж Гоголівської вулиці. У 1930-х роках у них, за спогадами старожилів, розміщувались склади споживчої спілки. Під час відступу частин Червоної армії у 1941 р. ці склади не встигли евакуювати і спалили разом з майном. Рештки стін колишнього магістрату височіли аж до 1957-1958 рр. Про це свідчать фотографії, які дотепер зберігаються у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Повністю знесені вони були під час чергової повоєнної реконструкції міста.

Магістратський корпус і торговельні ряди, що були споруджені за проектом архітектора А. Квасова, безумовно, є унікальною пам'яткою вітчизняного містобудування та історії, невід'ємною частиною історичного ландшафту старого Ніжина. Відбудова цього архітектурного комплексу на рештках його фундаментів була б гідним подарунком до ювілею ніжинського міського самоврядування.

З'явилися перші заводи – мідноливарний, миловарний, цегельний, шкіряних виробів, махоркова і суконна фабрики, булочні та кондитерські цехи. У 1869 р. Ніжин став важливою вузловою станцією Курсько-Київської залізниці, а у 1895 р. його сполучила з Черніговом вузькоколійка, спроектована відомим інженером та письменником Гаріним-Михайловським.

С. Ю. Зозуля, О. С. Морозов

У 2004 р. випонилося сторіччя від дня народження Івана Георгійовича Спаського, відомого вченого-нумізмата, одного з організаторів Ніжинського окружного історичного музею, невтомного краєзнавця, археолога та мистецтвознавця. У Санкт-Петербурзькому Ермітажі було проведено ювілейні читання, присвячені його пам’яті як беззмінного хранителя фонду нумізматики, що працював у музеї близько півстоліття і став провідним теоретиком радянської нумізматичної школи.

Іван Спаський народився 24 лютого (8 березня) 1904 року в родині ніжинського священника. У 1914 р. став учнем ніжинської класичної гімназії при Історико-філологічному інституті, відтак учбовий процес мав чимало спільного з інститутським. Світогляд учнів формувався під впливом таких яскравих педагогів, як директор І.Козловський, професори: грецької мови І.В.Добіаш, історії М.М.Бережков, літератури В.І.Резанов.

У 1921 р. І.Г.Спаський успішно закінчив школу, на яку було перетворено класичну гімназію, і вступив до ВУЗу, який на цей час набув назви Ніжинського інституту народної освіти (ІНО). Це був нелегкий час. Хоча безглуздий терор більшовиків змінилася "відлигою" НЕПу, матеріальне становище студентів було дуже важким. Можна лише дивуватися, з якою справді героїчною наполегливістю вони продовжували штурмувати наукові висоти.

В цей час надзвичайно велику роль в науково-дослідницькій та педагогічній роботі колективу Інституту відігравала справжня перлина інституту – фундаментальна бібліотека. Зі сцени актового залу навчального закладу линули чудові українські пісні у виконанні інститутського хору. Студентський любительський театр ставив справжні опери. В цю атмосферу творчої діяльності з головою поринув і студент Іван Спаський, котрий власноруч виготовляв ескізи ефектних декорацій та освітлення до вистави "Запорожець за Дунаєм". Все це відіграло важливу роль у формуванні майбутнього вченого. Пізніше, у 1970 р., відповідаючи на запитання анкети "Чим Вам запам'ятався Інститут?", Іван Георгійович відзначив: "Гарна гуманітарна підготовка, пречудова бібліотека, прекрасний хор під керівництвом Ф.Д.Проценка".

Ще учнем старших класів Іван Георгійович Спаський прилучається до музейної роботи, бере участь в діяльності архівно-музейної секції при Ніжинському відділі народної освіти, якою керував талановитий педагог О.С.Грузинський. Це захоплення супроводжувало Спаського і протягом усього періоду навчання. У 1925 р. випускнику Інституту Івану Спаському було видано довідку за підписом ректора, в якій, зокрема, відзначалось: "Сумлінно працював у напрямку музейної та історико-філологічної справи, проявив власну ініціативу в описуванні, зберіганні та дослідженні різноманітних пам'яток старовини на Ніжинщині, і особливо – в галузі народного мистецтва. Перед закінченням курсу обрав тему проектної роботи "Організація шкільного музею".

1925 рік став знаменним у житті молодого вченого. Видатні педагоги В.І.Рєзанов та О.С.Грузинський високо відзначили здібності свого вихованця. За їх поданням Вчена Рада Інституту вирішує направити І.Г.Спаського на подальше навчання до Ленінградського університету.

У 1927 р. ним написані історичний нарис про Ніжин та його старожитності і записка "Ніжинські кам'яниці", що змальовує найдавніші цивільні будівлі міста. Машинописи цих творів зберігаються у Науковому архіві Ніжинського краєзнавчого музею. На жаль, значна частина споруд XVIII-ХІХ ст., що їх згадує І.Г.Спаський, на сьогодні втрачені.

У 1928 р., закінчивши Інститут мовознавства та матеріальної культури при Ленінградському університеті, І.Г.Спаський повертається до Ніжина, де в цей час створюється Окружний Історичний музей. Він бере активну участь у складанні та впорядкуванні музейної колекції, а згодом – стає першим штатним завідувачем музею.

Відкриття Ніжинського окружного Історичного музею співпало з періодом "українізації" і було видатним явищем в духовному житті Ніжина. В основу експозиції було покладено унікальну нумізматичну колекцію, збірку картин з Ліцею князя Безбородька, зібрання оригінальних рукописів М.В.Гоголя, що належали Історико-філологічному Інститутові. Згодом колекція поповнилася іншими цікавими музейними речами. Величезну кількість експонатів етнографічного та археологічного характеру власноручно зібрав І.Г.Спаський. Любов до своєї справи та гарні організаторські здібності молодого завідуючого, котрий, до речі, був і єдиним штатним працівником з мізерним окладом у 39 карбованців, перетворили музей на справжній осередок культури.

На посаді завідуючого Ніжинського окружного музею Іван Спаський працював до 1930 р., коли його було переведено науковим співробітником до Харківського археологічного інституту. В цей час він у складі археологічної експедиції досліджує Донецьке городище, вивчає стародавні пам'ятки в зоні Дніпробуду. І тут могли перетинатися шляхи молодого музейника та авторитетного ветерана Ермітажу Миколи Макаренка. У 1932 р. Івана Спаського запрошують працювати до відділу нумізматики Державного Ермітажу в Ленінграді.

Але страшні часи сталінщини були у розпалі. Хвиля жорстоких репресій проти інтелігенції котилася країною. Заарештували та відправили на заслання до Казахстану старшу сестру Євгенію Спаську. У січні 1934 року за сфабрикованим безглуздим доносом заарештували і 30-літнього вченого Івана, інкримінувавши йому належність до фашистської "Руської національної партії", що буцім-то діяла в стінах Ермітажу. Сталінські опричники, “шиючи” чергову слідчу справу, відзначилися параноїдальною фантазією. Як повідомила донька Спаського Лада Іванівна Вуїч, його звинуватили у тому, що під виглядом виставки середньовічної зброї у Харківському історико-художньому музеї, Іван Георгійович озброював українську фашистську організіцію. Доля та наукова кар'єра молодого талановитого вченого була перекреслена. Слідство, допити, вирок, безсонні ночі у камері, заслання у далекому Казахстані – наче страший сон...

Репресії проти української інтелігенції охопили цілі кафедри, інститути, науково-дослідні установи. Лиха доля не оминула і Ніжинський окружний історичний музей. У 1934 р. за наказом наркома освіти УРСР В.Затонського його було закрито, а безцінні колекції пограбовано та розпорошено. Мотивація була звичайною для тих часів: музейну експозицію визнали "націоналістичною та шовінистичною пропагандою".

Іван Георгійовичу пощастило звільнитися у 1938 р. Перебивався випадковими заробітками, бо "політичного злочинця" на роботу за фахом не брали. З великими труднощами вдалося влаштуватися театральним художником у місті Череповці (ось коли знадобилися навички роботи у студентському театрі). З перших днів війни І.Г.Спаський воював на Північному фронті, був поранений, нагороджений медалями. У 1946 р. повернувся до Ленінграду, де з великими труднощами, завдяки клопотанням тодішнього директора Ермітажу, відомого вченого-сходознавця І.А.Орбелі, знову влаштувався на роботу до відділу нумізматики.

Молодому вченому все доводилося починати спочатку. Тим не менше, у 1948 р. він успішно захистив кандидатську дисертацію, а вже за "хрущовської відлиги" – докторську, і став провідним фахівцем у галузі руської монетної системи Х-ХVІІ століть. У грудні 1956 р. військовий трибунал переглянув його справу і припинив її за відсутністю складу злочину. А у 1964 р. з нагоди 60-річчя І.Г. Спаського було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапору.

В цей час Іван Георгійович плідно працює над упорядкуванням каталогу та створенням експозиції з історії російських дореволюційних нагород. З-під пера вченого виходить чимало наукових статей та монографій, серед яких особливий інтерес становлять: "Дукачі та дукати України" (за матеріалами, зібраними на Ніжинщині у 1920-х рр.), Русская монетная система (3,9 Mb), "К 1000-летию русской монетной чеканки". Остання, написана у співавторстві з М.П.Сотниковою, присвячена монетам часів Київської Русі і, попри спірне застосування терміну "російська" до монетної системи Києво-Руської доби, є найповнішим дослідженням сенсаційного Ніжинського скарбу давньоруських срібників початку XI ст., знайденого у 1852 р. на передмісті Ніжина Магерках.

Беззмінно, до виходу на пенсію, працював І.Г.Спаський старшим науковим співробітником відділу нумізматики Ермітажу. Його учні й досі продовжують розробляти започатковані ним проблеми. А в душі Іван Георгійович залишався вірним сином Ніжина, дбайливо збирав та зберігав краєзнавчі матеріали, щедро ділився ними з Ніжинським краєзнавчим музеєм, при нагоді відвідуючи місто свого дитинства та юності.

Важкі роки випробувань наклали свій відбиток на долю та здоров 'я вченого. 4 листопада 1990 року з Петербурга надійшла гірка звістка про передчасну смерть Івана Георгійовича. Віддаючи шану нашому славетному землякові, редакція "Ніжинської старовини" пропонує до уваги читачів підбірку матеріалів, присвячених його світлій пам'яті.

о. Олександр Морозов

Зі збірки “Ніжинська старовина” № 2 (5), Ніжин, 2006, стор 151-152.

У фондах Ніжинського краєзнавчого музею зберігаються унікальні щоденники відомої дослідниці, мистецтвознавця й етнографа Євгенії Георгіївни Спаської (1891-1981). Майже все своє довге і складне життя наша землячка присвятила вивченню народного мистецтва України та кочових племен Середньої Азії.

Народилася Євгенія 20 грудня 1891 року в місті Ніжині, в родині місцевого протоієрея Георгія Спаського (у документах часом вживається інша транскрипція його імені – Юрій, за церковними канонами; відтак, зустрічається й ім'я по-батькові Юрійовичі його дітей Євгенії та Івана).

Георгій Спаський, настоятель ніжинського Миколаївського собору, користувався повагою городян. Людина високої культури, він виховував своїх дітей у кращих традиціях старої інтелігенції, прищеплював їм високу духовність, щиру любов до минулого та культури рідного народу. Педагогічні здібності священика були визнані і громадськістю Ніжина: у 1895 р. його запросили на посаду законоучителя до Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька.

Постать батька назавжди залишилась для дітей яскравим прикладом сумлінного виконання своїх обов'язків та громадянської мужності. Великого розголосу набув у Ніжині сміливий вчинок протоієрея Георгія під час одного з найдраматичніших періодів Громадянської війни. Влітку 1919 р. до Ніжина вдерлися деморалізовані загони денікінськоії армії. В місті спалахнув жорстокий єврейський погром, під час якого загинуло близько 200 людей. У той час, коли на вулицях чинилися жахливі насильства, отець Георгій проявив справжнє християнське милосердя і сховав у своєму будинку 30 єврейських родин. Коли ж розлютований п'яний натовп намагався увірватися до будинку, в дверях став старенький священик. Отець Георгій тихо, але впевнено промовив, що вбивці увійдуть в дім тільки через його труп. І трапилося диво: погромники відступили...

Його самовідданість була визнана навіть запеклими безбожниками. І коли у червні 1921 року ніжинці проводжали Георгія Спаського в останню путь, навіть газета місцевих більшовиків "Червоне село" вмістила зворушливий некролог, який закінчувався словами: "Кожний, хто його знав, щиро повторить слова напису на одному з вінків від євреїв: вічна пам'ять поборнику справедливості, захиснику пригноблених".

У 1910 р. Євгенія Спаська успішно закінчила міську жіночу гімназію П.І.Кушакевич, і згодом вступила на Вищі жіночі курси у Москві, щоб отримати професію вчительки. З початком Першої світової війни, у вересні 1914 р., вона вступає у Ніжині до приватної фельдшерсько-акушерської школи лікаря П.А.Буштедта і після шестимісячного навчання стає штатною медичною сестрою в Земському шпиталі для поранених вояків. У 1915 р. їде на Південно-Західний фронт до Галичини та Буковини, хірургічною сестрою у прифронтові шпиталі.

Перші народознавчі дослідження Євгенії Спаської пов'язані із закінченням війни. Як член Всеросійського земського союзу по наданню допомоги населенню Галичини та Буковини, що постраждало від військових дій, дослідниця активно починає вивчати традиційні народні художні промисли, а після бурхливих революційних подій бере участь в їх відродженні: організує у селах артілі по виготовленню вишиванок, виробів ткацтва, різьблення по дереву тощо. Результатом копіткої праці Євгенії Георгіївни стала видана у 1919 році в Києві українською мовою монографія “Народне мистецтво Галичини і Буковини”.

Після повернення до Східної України Є.Г.Спаська бере активну участь в роботі Інспекції по відновленню художніх промислів в Україні, зокрема – в Ніжині, стає слухачкою Київського Археологічного Інституту по відділенню етнографії, займається дослідницькою діяльністю під керівництвом професора Д.М.Щербаківського. Незважаючи на складні й нелегкі часи, вона багато подорожує різними регіонами України, залучивши до народознавчих студій молодшого брата Івана, у майбутньому – відомого історика й мистецтвознавця, вченого-нумізмата, багатолітнього працівника ленінградського Ермітажу.

Після утворення у 1925 році в Києві Сільськогосподарського (етнографічного) музею, Євгенія Георгіївна стає науковим співробітником кустарного відділу цього музею. Дослідниця спеціалізується на вивченні гончарства, народної вишивки, золотарства. У цей час виходять друком такі її відомі праці, як “Кахлі Чернігівщини ХVIII-ХІХ ст.”, “Гончарські кахлі Чернігівщини”, “Шльонський гончарський круг”, “Орнамент Бубнівського посуду (Поділля)” тощо. Є.Г.Спаська веде збиральницьку роботу, упорядковує альбоми малюнків та фотографій з історії вишивки, гончарства та виробництва кахлів, кролевецького ткацтва, традиційного житла тощо. Наша землячка – справжній піонер у вивченні історії ніжинського золотарства. Велику цінність для сучасних дослідників мають її рукописні праці “До історії ніжинського золотарства”, “Про ніжинського майстра-годинникаря Городецького” тощо. Коли вона проводила свої дослідження у 1920-х роках і вела народознавчі щоденники, у Ніжині ще жили й працювали останні з місцевих золотарів, – отже, Є.Г.Спаська могла на власні очі спостерігати за їх роботою.

Але з початком 1930-х років у суспільному житті Радянської України відбуваються негативні процеси. Згортання “українізації”, антиукраїнська істерія та звинувачення національної інтелігенції в “буржуазному націоналізмі” призводять до ліквідації дослідницьких установ та музеїв народознавчого характеру. Чимало провідних науковців зазнали репресій. Зазнала поневірянь і Євгенія Георгіївна Спаська. Після арешту опинилась вона на засланні в далекому Казахстані...

Жорстокі переслідування підірвали здоров'я, але не зломили дух вченої-народознавця. Отримавши реабілітацію вже після смерті “батька всіх народів” Й.Сталіна, Є.Г.Спаська стає науковим співробітником Алма-Атинського педінституту ім. Абая, відновлює дослідницьку роботу. У 1956 р. друкує в “Наукових записках” цього інституту ґрунтовне дослідження “Медные котлы ранних кочевников Казахстана”. Протягом 1960-1970-х років дослідниця продовжує плідні студії не лише з українського народознавства, але й вивчає побут і промисли кочових народів Казахстану та Киргизії, упорядковує особисті щоденники та архіви. В цей час Євгенія Георгіївна активно листується з Ніжинським краєзнавчим музеєм, надсилає свої щоденники, які вона вела під час подорожей по Чернігівщиною у 1921-1927 рр., унікальні спогади.

10 січня 1981 р. у Ніжин прийшла гірка звістка про те, що в Алма-Ата на дев'яностому році життя відійшла у вічність наша землячка, видатний вчений-народознавець та мистецтвознавець Євгенія Георгіївна Спаська.

Справжнім пам'ятником дослідниці є частина її особистого архіву, що тепер зберігається в Ніжинському краєзнавчому музеї. Ці унікальні документи містять не лише цінні відомості про стан та розвиток народних промислів на Чернігівщині, про місцеві традиції, але й передають загальну атмосферу 1920-х років. До того ж, завдячуючи літературному хистові дослідниці, щоденникові записи читаються легко, як окремі нариси, проливаючи світло на багатий духовний світ авторки. Без сумніву, ці матеріали викличуть зацікавленість не лише серед фахівців істориків, краєзнавців та народознавців, але й серед широких кіл читачів. Щоденники Є.Г.Спаської друкуються нами зі збереженням авторського стилю та мови оригіналу, з незначними виправленнями та скороченнями. Це їх перша публікація, підготована Тетяною Діденко.