1000 років 
української 
культури Пишiть !
Меню   *   Мій ЖЖ   *   Фотоновини   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt   *   VirtualTourist

Ukrainian - English Translation / Перевод на русский. I beg biggest pardon, but some of my Ukrainian pages temporary are one strange encoding of specific ukrainian letters - therefore any mashine translation can't process this defective words. In addition, sometime I use a terrible combination of Ukrainian and Russian. An artificial Intellect is restoring.

Життєпис на межі тисячоліть

У пошуках духовних скарбів

Валерій Лисенко © 1950-...

Дуже люблю київський натовп; просто розкошую, купаючись у потоці перехожих. Нинішньої весни на вулицях з'явилось безліч не просто гарненьких, а дуже гарних жінок, їх краса надихає на подвиги! І лиш маленький сумнів: невже я такий старий, що мені всі подобаються?
Чим би я не займався в своєму житті - проштовхував нові інформаційні технології чи зводив будинки, виховував дітей чи мандрував, торгував географічними картами чи фліртував з жінками - це завжди була духовна творчість. Пара сил, що рухають мої починання - прагнення шукати своєї стежки в швидкоплинному свiтi, i розумiння культури - як засобу вирiшення проблем, творення достойного життя попри будь-якi обставини. З осенi 97 року почав працю в Інтернеті, а потім у Чорнобилi:

"Все минає" - напис на перcнi бiблiйного царя Соломона.

Минає все. Клiпнуло божество,
Й лишивсь вiд вавiлонських катаклiзмiв
Лиш напис на зруйнованiй стiнi:
"Ти житимеш - при комунiзмi!"

Часом мені дорікають відсутністю вчених звань і ступенів. Можна вважати розгільдяйством, що протягом життя не спромігся юридично оформити ні чималі спортивні досягнення, ні навіть заслуженого донора.

На свій захист можу, зокрема, навести аналогічну життєву позицію авторитетного батькового земляка - Григорія Сковороди. А ще робити кар'єру заважав надмірний рвотний рефлекс.

Трипільські кручі 
березень 2002 
я, поруч з моєю Оленкою, 
на задньому плані

Щороку подорожуємо по Карпатах та гірському Криму. А Київщиною мандруємо з друзями щомісяця. Приєднуйтесь до нас! Докладніше у Фотоновинах та у VirtualTourist.

На початку грудня 99 року мiй син Олег нарештi дочекався вильоту на роботу до Кенії! За складної зимової погоди благополучно довiв свiй Ан-28 до Найробi! Летiли 3 днi, через Туреччину. Повернувся влiтку, пiлотував на кількох авiа-шоу, і знов довго був у Африці. Молюсь за своїх дiтей.

А 2 травня 98 року ми з Олегом стрибнули з парашутами на Чайці, він всьоме, а я вперше, і, схоже, що - востаннє. Все життя мріяв, а спробував - і нічого особливого; таких же приблизно переживань мені і в туризмі вистачало. Замолоду, десь 1974 року, намагався вступити до аероклубу, але так само невдало, як колись до Московського університету, недотягнув зовсім трішки. Смішно згадати: на екзамені з аеродинаміки, яку саме перед цим здавав і в рідному КДУ, малюючи схему штопора, забув про силу ваги. І лишень викотившись, спантеличено, з "трійкою" в коридор, зрозумів, чому в мене літак не хотів штопорити.

Влітку 1996 року я працював інструктором туриського табору КПІ "Карпатський Глобус", що у Ворохті-10, де вдрузки розсварився з його багаторічним начальником Балицьким. Зате пробув у горах майже два місяці, і так з ними зріднився, що ледве не цілував дерева й каміння.

Десь наприкінці зими 93 року з моїм Олегом та зі старими друзями-туристами Льонею Безбородько і Наталею Мухою намагались пройти начебто нескладний лижний маршрут Бескид - Торуньський перевал - оз.Синєвир. Першу ніч благополучно провели в зимовому наметі. Другого дня в Лесківці нас мало не силоміць нагодували борщем; правда, дуже дошкуляла здичавіла від нудьги дітлашня. Переночували в туриському притулку, а наступного дня, на хребті, нас заскочила буря з відлигою, довелось тікати в долину. Потім туман змусив днювати в безлюдному хуторі, і нарешті ми виїхали вузькоколійним паровозиком на Мізунь. Олег ще й в Африці згадував цю кумедну й мальовничу пригоду!

Їхати все-таки легше й веселіше, ніж іти пішки

В серпні 92 року возив своїм улюбленим маршрутом Бескид - Шипот - Воловець півкласа свого Олега. Ох, як було тяжко! Квитки в Карпати нам дістались на нічний прохідний поїзд. Напередодні від'їзду "зіскочила" вчителька, і кілька дівчат також були на грані відмови від поїздки. А особисто у мене саме в цей день ховали двох молодих товаришів, померлих від раку, красунів і розумників, працьовитих і сімейних. Та ще, як на гріх, приїхав приятель з Мурманського українського земляцтва, у якого нещодавно померла дружина, і теж від раку. В Карпатах мене, для початку, прихопило серце, потім майже щодня була осоружна виховна робота. Якось на нас намагалась "наїхати" місцева молодь, на водоспаді Шипот ледве не вбився наш хлопець, на Великому Верху не всім вистачило води. І нарешті у Воловці нас заскочив страйк залізничників; наш поїзд дійшов з запізненням, і лише до Ірпеня.

На початку 90-х рокiв перебудова економiки, сiмейнi потрясiння i перша хвиля примiтивних IBM-подібних персоналок - на кiлька рокiв позбавили мене професiйної програмiської роботи. Став заробляти, торгуючи розсекреченими географiчними картами. На той час це був вражаючий прорив гласностi крiзь глухi стiни тотальної секретностi; не всім це подобається й дотепер. Саме тоді в наукових закладах та ВУЗ'ах я познайомився з провідними українськими картографами. Став одним з піонерів розвитку Радіоринку - першим (у безнадійно дощовий день) насмілився розмістити товар на прилавку спророжнілого павільйону, де колись, ще на моїй пам'яті, стояли м'ясники. Робота була нелегка, але чесна: "як потопаєш, так полопаєш". Доводилось бути й трохи актором, і старатись сподобатись, лишити покупцю на згадку крім покупки ще щось хороше. А часом доводилось навіть чути від абсолютно незнайомих людей щось на зразок: "пам'ятаєш, як ми колись в Якутії..." На жаль, я зроду не бував у Якутії, але доводилось згоджуватись.

Серпень 1991 року - ГКЧП я пережив у карпатській гірській глибинці. На Синєвирі взнали про заколот, в Осмолоді - про незалежність України, а в Івано-Франківську - про епідемію холєри, під яку мене ледь не забрали на місяць до карантину. Отже, поки в сталіцє нашєй родіни під заспокійливі переливи "Валенок", чи то бак, "Лебединого озера" ділили владу, ми вирішували, де копати схрон.

1991 рік - останній мій Кавказ, керівник І.П.Синіцин, участь у міжнародній екологічній акції "Чистий Ельбрус". Кілька діб жили у високогірному готелі "Приют 11-ти" (4200 м), який згорів дощенту в серпні 1998 р. Характерна деталь: саме наші хлопці затягли на вершину Ельбруса оператора з телекамерою і два новеньких державних прапори, але в московських новинах було показано лише російський триколор, тоді ще начебто демократичний.

Пожар на Приюте 11-ти

Не можу пригадати ВСІ свої подорожі, навіть на Кавказ; пробачте, якщо когось забув.

Початок березня 1991 року - лижний похід IV кат.скл. на Заполярний Урал, від селища Хальмер-Ю до Вел.Щучого оз., на півдорозі від Воркути до морського узбережжя, керівник І.П.Синіцин (КПІ). Над сніговим безмежжям світив неймовірний місяць! У перший вечір тонесенький, намальований кінчиком пензля. Потім, щовечора, все яскравіше і все пізніше присвічував, доки, наостанок, не поглинула його тривожна біла імла. А прощального ранку він переможно поклав нам на сніг блискучу доріжку, і ми, окрилені, ланцюжком мчали прямо на нього, до далекої станції, розмашистою ковзанярською ходою, не відчуваючи рюкзаків і волокуш, щодуху пролітаючи мертві руїни концтаборів. А за спиною злітало червоне сонце, висвітивши з-поза краю землі прощальний привіт гір. І от, нарешті: посеред тундри колія, станційний хутір, і святково-гостинний самовар.

Пiку спортивної форми я досяг на початку 90-х рокiв, в туриському клубi "Романтик", який вже багато рокiв проводить, серед численних заходiв, квiтневу Туриську Гуморину. На інтенсивних тренуваннях вчились всілякому екстріму: працювати з картами та вірьовками, бігати по стінах, тримати на собі по кілька людей, ходити на руках, і навіть бачити ногами.

Не хочеться пригадувати, якого року 1-го квітня рідна влада проголосила недійсними гроші всього народу. Треба думати, що на той час реальні цінності вже було висмоктано вщент, і гостро відчувалась концтабірна пустка.

Транскарпатський трамвай В березні 1989 року вчотирьох пройшли найчудовіший лижний маршрут по Карпатах, від Воловця, полонинами Боржава і Красна, через Міжгір'я та Усть-Чорну, аж до Ясині!

Пройшли з малим Олегом багато походів удвох, і в різних компаніях: Конча-Заспа, Букринщина, Карпати.

Післячорнобильський 1987 рік - навесні похід зі своїми старшими дітьми по Свідовецькому хребту в районі Ясині. Влітку, знов з дітьми - туриський табір КПІ "Кавказький Глобус" і тривале гостювання у сестри в Баку.

1986 рік пройшов по життю моєї країни Чорнобильською катастрофою, яка добила тихо конаючий Радянський Союз.

Березень 1986 року - народилась донька Женя.

Весна 1986 року - лижний похід III кат.скл. знов на Кольський п-ів - від Оленьогорська через Свинцеві тундри до Мончегорська і потім Хібінські тундри до Ревди, керівник Людочка Єрьоміна, чудова команда з турклуба педінституту (фото нижче). У поїзді на зворотному шляху, на брудному шматку газети, побачив повідомлення про катастрофу американського КК "Челленджер" (той, що кидає виклик).

В лютому 84 року похід вихідного дня по льоду Київського водосховища Ясногородка-Ровжі-Вишгород, кер.Володимир Попенко. Влітку похід ІІ к.с. по Кавказу Київської школи туризму, кер.Ігор Борисов. Восени вперше проклав маршрут Канів-Переяслав: з дружиною Наталею, Наталею Мухою і Аликом Габовичем, нині відомим фізиком.

Травневі свята близько 83 року - гірський похід по Бзибському канйону, перевал до оз.Ріца, 8 молодих чоловіків на чолі з чудовим Леонідом Безбородько, з яким я дружив багато років. З літака пішли ночувати на безлюдний Адлерський пляж, і там же останньої ночі вщент вимокли під бурею. Наостанок відвідали казковий Новий Афон з його величезною печерою, в якій відвідувачів возили на трамвайчику. Чи існує понині вся та краса?

Набридло в Чорнобильській зоні! У нашому житті завжди знаходиться місце для подвигу, і я волів би триматись від таких місць подалі.

В чорнобильських, суто радянських, їдальнях я зрозумів походження вислову "щось у лісі здохло". Так кажуть, коли, після безнадійно довгої перерви, на тарілках з'являється нєшто схоже на м'ясо, отже - та сама здихлятина.

Звільнившись з Чорнобиля, вперше в житті кілька місяців дав собі відпочити від служби. Ви будете сміятись, але було дуже незвично і тяжко. І от якось у квітні, провівши на роботу кохану дружину, з шаленим головним болем поїхав провітритись до Конча-Заспівського лісу, по весняному сонечку пофотографувати ДОТи Київського укріпрайону. Підійшовши до каплиці, побачив міцного чолов'ягу, який підфарбовував декор. Я привітався, зробив кілька знімків, а потім представився і коротко поговорив. Дивовижний чоловік виявився дуже досвідченим аматором військової археології, через руки якого пройшли не лише деякі експонати Музею історії Великої вітчизняної війни, а й численні останки як радянських, так і фашистських солдатів, нині достойно перезахоронені.

І треба ж було так статись, що того ж дня забрів я до Будинку архітектора, помилуватись виставкою карикатур "Архігум", і там, в розмові з відомим київським істориком Д.В.Малаковим, обмовився про зустріч біля лісової каплиці. І того ж вечора, з його подачі, мені зателефонували з телеканалу "Інтер", а вже наступного дня ми з моїм новим знайомим брали участь у зйомках передачі, присвяченої Таємниці об`єкту N1 - "Сталінського метро". А побачили ми цю передачу в День Перемоги 9 травня, щойно повернувшись з квітучих Кримських гір.

Моя люба робота

Перші враження від Чорнобиля, восени 97-го, по роках голодування і безкінечних втрат, гарно відігріли душу. Спочатку тут було легше й веселіше, ніж на волі - наче в санаторії. Улітку по здичавілих садах безліч солов'їв, під вікнами бігають зайці й кабани. Кваліфікований, привітний, швидкий на веселе гостре слівце колектив, гарна зарплатня. Не минали й чарки, і раз по раз пили за те, щоб Чорнобильську зону не спостигла амністія. Попервах боявся, а призвичаївшись досхочу наївся добірних яблук та горіхів. Колеги-відчайдухи ще й досі смакують тамтешні рибку, дичину, і навіть гриби! Чи не така наша спільна легковажність і є причиною Чорнобильської катастрофи?

А головне, що там було: необмежений доступ до сучасної обчислювальної техніки й цікавих програмно-інформаційних засобів, міжнародні контакти, Інтернет, Інтернет, Інтернет... Не раз лишався на роботі на ніч і навіть на вихідні, щоб помандрувати безмежжям Всесвітньої мережі. У травні 98 року запрацював мій особистий сайт, і я горжусь, що його відвідують глядачі з усього світу.

Восени 96 року я зробив важливий винахід - найдешевший i найпростiший електронний записник з дiловим календарем: текстовий файл, який раз на мiсяць коректується i друкується на аркушi у кiлька стовпчикiв. Саме з такого записника, резюме, а також з власноруч скомпонованої візитівки має починати освоєння комп'ютера кожна ділова людина.

Взимку 94-95 рокiв захопився проблемами машинного перекладу; давно пора геть переробити цю статтю, але захоплення минуло.

Восени 93 року нарештi здiйснилась моя давня мрiя - рiст обчислювальних потужностей дав змогу працювати в комп'ютері з географічними картами i геоiнформацiйними системами. Кілька років займався комп'ютерною картографією в Центрі аерокосмічної інформатики "Природа" при Національному космічному агентстві України, а потім у відділі ГІС (+) Інфоцентру Чорнобиль.

Кумедно вперше я зіткнувся зі справжнім сканером. До того чув, що десь існують такі прилади, але використував лише примітивний ручний, схожий на валик для фарби. Звичних для нас комп'ютерних виставок і масових видань тоді ще майже не було. Якось мене запросили на консультацію до редакції відомого дитячого журналу. Хохма почалась з того, що, їдучи туди, я безуспішно намагався поступитись місцем в трамваї жіночці, яка через півгодини виявилась моєю слухачкою. Цій редакції щойно зробили щедрий дар вдячні канадські читачі, от тільки не пояснили - як і на що натискати (схоже на мавпу та окуляри з відомої байки). Поговорили ми про підготовку текстів, а наостанок милі дами обережно поцікавились, чи можна сподіватись коли-небуть завести в машину ще й картинки. Я їх гаряче запевнив, що у світлому майбутньому це неодмінно стане можливим, а поки що... Сором'язливо опустив очі, і вперся поглядом у якийсь пластиковий ящичок. Несміливо заглянув під його кришечку, побачив порожнє засклене нутро, і, після великого розумового зусилля, пробурмотів: "Так може оце і є сканер?" Дами не знали; з тим ми і розстались.

Коли тобі важко - згадай про тих, хто подолав і не такі проблеми! Маю давню добру приятельку Людмилу Сердюцьку, з якою співпрацювали в моделювані екологічних процесів щойно після Чорнобильської катастрофи. А ще була у мене дуже схожа на неї однокласниця Євгенія Черкаська, царство їй небесне - одна з перспективних вчених співробітниць Інституту геронтології. Обидві вони зазнали в ранньому дитинстві тяжкої хвороби, що спотворила їх тіло, зате це люди ясного розуму, бадьорої працьовитості й незламного духу, дружбою яких я горжусь.

У складні для нашого суспiльства 1989-1995 роки був одним з органiзаторiв i авторiв унiкального в своему родi фахового семiнару СофтПанорама як виразу нової суспiльної ролi iнформацiйної технiки. Саме тут познайомився з багатьма яскравими особистостями, як Андрiй Клименко - "хрещений батько" мого сайту, або програмiст-дизайнер, надзвичайно творчо мисляча людина Сергiй Нiколаєнко.

В листопаді 89-го року, нещодавно прийшовши на роботу в Київське підприємство обчислювальної техніки та інформатики (КП ВТИ, бывший ЗападЭВМкомплекс), потрапив у місячне відрядження на курси у казковий Таллінн. Прикол був у тому, що курси були по мові програмування ФОРТРАН, яку я сам до цього кілька років викладав. Але в часи соціальних збурень навіть у таку фартову поїздку надто мало знайшлось бажаючих. Отже, я не лише знову мав щастя торкнутись високої культури життя інтелігентної Прибалтики, а ще й одержав розкішний диплом. Гарніший у мене був лише диплом інструктора з лижного туризму, багаторічним авансом виписаний моїм дорогим тренером В.М.Мішурою, про якого мова буде нижче. Перші пару тижнів я ще терпляче набирався мудрості у чарівних викладачок талліннського "Алгоритму", але наостанок таки не витримав, повикладав трохи й сам, завдяки чому кілька років потому одержував листи від колег з різних кінців Радянського Союзу.

В Таллінні відвідав організаційні збори українського земляцтва в Естонії, а от "страшних естонських націоналістів" якось не помітив. Єдиний раз побачив на чоловікові шарф у естонському національному трикольорі, та й то в Києві, біля площі Перемоги, повертаючись з талліннського літака, та й то - на негрові! Очевидно, їхній націоналізм знаходить для себе менш показні і більш результативні форми діяльності, ніж у нас.

Час був дуже тривожний і непевний, і якраз під кінець моїх курсів стався катастрофічний вірменський землетрус, перевершивши навіть свіже горе Чорнобиля: одразу загинуло близько 60 тисяч! Винні, як завжди, були всім відомі і агресивно-безкарні. В аеропорту була думка: в Києві мене не дуже чекають, то може кинутись на рятувальні роботи в Спітак?

У Києві я був одним з піонерів освоєння чудових систем математичного програмування MathCAD, MatLab, SyStat, StatGraphics. Освоївши процесор електронних таблиць SuperCalc4 вiд Computer Associated, уклав повний довiдник росiйською мовою, сторінок на 80, який розiйшовся тиражем близько 10 примiрникiв - непагано для самвидаву. Запрограмував розрахунок i графiчне вiдображення схеми технологiчного процесу, що дозволило в дiалозi вибрати оптимальний з кiлькох сот варiантiв. Цим ще раз довів, що саме графічне відображення найкраще сприяє глибокому розумінню складнощів.

Приклад впровадження науки в життя: якось мені замовили розрахунки для дисертації якомусь малосимпатичному нафтогазовому чиновнику; треба було побудувати кілька графіків по формулах з інтегралами. В моїй улюбленій системі MathCAD робота зайняла кілька годин. Коли вражені клієнти недовірливо поцікавились, якими методами це обраховано - я сердито відказав, що використовую американську систему, а отже й методи в ній американські: задача через супутник надсилається в Америку, і так само через супутник надходить відповідь. До появи в нас Інтернету було ще років з десять, та й супутниковий телефон на всю Європу тоді мали хіба що кілька президентів. Десь в цей час я остаточно розстався з класичним програмуванням, перейшовши в розряд користувачів проблемно-орієнтованих програм.

Паралельно, разом з сином, пiдготували й опублiкували спочатку в електронному журналi "СофтПанорама", а потiм в журналi Радiоаматор, iнструкцiї до кращих тодiшнiх авiацiйних симуляторiв F19 та F15.

Трохи журналістики

З березня 2005 року почав викладати в Університеті розвитку людини "Україна".

У 2003 р. повернувся на роботу до любого Києва - в Інститут журналістики мого рідного Університету ім.Тараса Шевченка. Два роки пролетіли дуже швидко. Особливо приємно було завітати до комп'ютеризованої бібліотеки, де я вперше побував, саме в обчислювальному центрі, аж близько 1966 року.

Кілька років активно "тусувався" в клубах самодіяльної пісні й поезії. І ось такий кумедний випадок, один із багатьох. Навідались в клуб "ДОМ" якісь журналісти: відбирали учасників для передач, і попросили показати українські твори. Одна наша хорошуня все соромилась,- мовляв, українською у неї мало пісень. Щоб її підбадьорити, я нагадав Пушкіна, який уславився, написавши одну лиш "Муму". Звісно, я цитував відомий анекдот, і більшість присутніх, розуміючи жарт, ввічливо хихикнули. Але гучний регіт розлігся, коли якийсь журналіст здивовано перепитав: "А хіба про Муму написав Пушкін?"

З Новим роком!

Здавна я віддавав перевагу будням, коли метушня не відволікає від улюбленої роботи, не треба зайвого їсти й пити. А до свят ставився приблизно за кумедним японським приколом: Дід Мороз (придуманий дизайнерами Кока-Коли), розіп'ятий на хресті. Чи не такою ж кумедною і нетактовною здається опера "Чіо-чіо-сан" японцям?

Бували, звичайно, в моєму житті банальні новорічні застілля, веселі компанії. Але запам'ятовуються не вони, а всяка екзотика.

Так, в останні дні 1999 року мене запросили виступити в прямому ефірі київського міського та ще й ІІІ-го каналу українського радіо з коментарем щодо грізно наступаючої "комп'ютерної проблеми 2000". Заспокоював публіку як умів, прямо в студії відкрив шампанське, пригощав персонал мандаринками, кричав у мікрофон: "З Новим роком, Україно!". Хто тоді міг подумати, що найзначнішим наслідком настання 2000-го року стане призначення (ну не обрання же?) президентом у сусідів якогось Рас...? За...? Ніяк не згадаю - дуже типове для них прізвище!

Распутин, два-Путин

Особисто для мене прикол був у тому, що все це пережив дико хворий на грип, ледве таскаючи ноги. Так що новорічну північ зустрів самотньо, споглядаючи гірку ліків на тумбочці при узголів'ї. І нічого так, сподобалось: мирно, без зайвих напрягів.

Зате через рік, 31 грудня 2000, друзі-туристи несподівано висмикнули мене в Конча-Заспівський ліс, начепили червоні ковпак і балахон, вимастили губною помадою, втовкмачили сценарій. Десь о другій годині ночі ми відійшли від вогнища перепочити над лісовим озером, і побачили вдалині фейєрверк над Києвом - як завжди, це було казково! Ранок був тихим і дуже щасливим.

Щось подібне я пережив наприкінці 1975 року, коли ми всю новорічну ніч танцювали на дачі біля гирла Десни, звідки Київ було видно як на долоні. За музику нам правив довоєнний пружинний патефон з купою довоєнних же платівок, і транзистор, з якого всю ніч на різних хвилях линув голос Апли Пугачової - саме тоді на весь світ прогримів її "Арлекіно" (давно пора перейменувати київську вулицю Пугачова на вулицю Алли Пугачової, хоч я останню трохи недолюблюю)!

Десь наприкінці 1973 року пішов у новорічний ліс з великою і веселою командою рідного турклубу Університет, з яким дружу і посьогодні. Ще звечора 30-го грудня, дуже романтично і таємничо, пробрались на чужий сіновал у лісі за Хотянівкою. Весь наступний день тривала напружена підготовка, причому в режимі великої секретності, щоб не сполохати хазяїна сарая! І треба ж було так статися, що в новорічний вечір я заблукав у лісі з малознайомою баришнею, і святкову ніч ми провели майже на голій землі, тремтячи від холоду, не надто весело і зовсім не пікантно. На ранок вибрели до своїх, і я мав заслужений наганяй від Боба Захарченка!

Єдине, що мене втішило: не повертаючись додому, провів ніч на горищі, над помешканням дами свого серця, навісивши на її вікна величезне гроно повітряних кульок.

А вперше у лісі зустрічав Новий, аж 1970-й, рік над річкою Тетерів, за 30-градусного морозу, з чудовою поетесою Ніною Ібракаєвою (1941-2005).

Чоловічі розваги

Не раз працював підсобником на різних госпроботах, але найбільше горжусь одним спогадом: як ставили дачні будиночки на інститутській базі відпочинку у лівобережному селі Кийлов.

Назва села начебто свідчить, що це було угіддя князя Кия, можливо, ще до захоплення древлянського правобережжя полянами в союзі з хозарами - десь близько VI століття по Різдву Христовому. Правда, відомий київський історик-любитель Віктор Сергійович Янович вважає, що такі назви в слов'янських мовах вказували на місця переправ, де киями - довгими жердинами,- або рухали човни, або кріпили наплавні понтонні мости.

Так от, до будівництва. Пару років, щоліта, я з задоволенням відривав кілька тижнів від любих родичів, фаху і міських розваг. Весело добирались до крихітного, в одну вулицю, прибережного села. З одного боку ліс, що зберігся завдяки великому військовому полігону, де я колись геть несподівано настріляв подвійну норму з автомата. З іншого боку - дамба вздовж дніпровської заплави, де гніздились безліч чайок. За широким Дніпром височіли трипільські кручі, над головою гули лайнери, що прямували до Борисполя з далеких усюд. Я також не раз літав у різні цікаві краї, але, їй-богу, на тутешній землі було не гірше!

Нас чекали інструменти, склад, наповнений комплектуючими, і альбом креслень збірних будиночків. Швидко проходила непевність - починалось творення.

Гуртом обирали галявинки, придумували - як зручніше буде тут відпочивати. Погрузчиком підвозили і викладали блоки фундаменту. Потім починалось священнодійство. Йдеш до складу, вибираєш в напівмороці великі пахучі бруси, обережно здіймаєш на плечі. Приносиш на галявину, розкладаєш по траві, припасовуєш один до одного. І поступово, день за днем, зводиш будиночок, другий, третій... Потім підводили комунікації, опоряджували: поставали дачки як лялечки. А щовечора - купання, прогулянки по гриби, пісні біля вогнища, під зоряним небом. Лишив я у тому Кийлові гарний шматочок душі.

Кольська весна 1986

Вокзал Оленегорск Перекус на замёрзшем озере Восхождение на 
Свинцовые и Заячьи тундры Каждый час передышка, 
и через пару дней 
организм привыкает к ритму Рука завхоза не оскудевает Для палатки выбираем 
укромные ложбины - 
прячемся от неугомонного 
полярного ветра Между двумя неделями в палатке
приятно переночевать под крышей Снова горная тундра
и неяркий полярный день Люди - пылинки 
в складках гор Хоть поход и лыжный, 
а лыжи порою 
носим на плечах Пережидаем 
шквальную пургу
Весна 1984 року - лижний похід II кат.скл. на Кольський п-ів - від Імандри через Хібінські тундри до Ревди, керівник Віктор Скотников. Наперекір дуже кепській підготовці нам вдалось повернутись живими, хоч і дуже змученими.

1982 рік - Працюючи в КПІ, почав займатись крім пішого та гірського ще й лижним арктичним туризмом: Карелія, керівник Наталя Муха. Спробував також сили у велосипедному та водному жанрах, але без великих здобутків.

1979 рік - народилась донька Маша.

1976 рік - народився син Олег - чудовий нащадок чудових родів: Лисенків з Полтавщини, Біланів з Ніжинщини, Петренків з Броварів та Лавінських з Кам'янець-Подільського.

Вступив у шлюб, і чудова родина Петренків стала для мене на все життя більш ніж просто родичами. Дивно, але вперше зустрівшись з Петром Васильовичем ще на підготовчих курсах, у 1967 році, я одразу відчув у ньому близьку людину.

1975 рік - Знов Тянь-Шаньське Приіссиккулля з Овдієнками. За 3 тижні відзняв більше 700 слайдів, з яких десь із сотню досі вціліли. Після походу дуже грунтовно оглянув Фрунзе (нині Пішпек) і Ташкент.

1974 рік - Західний Памір, Алайський хребет, перевал від Західно-Памірського тракту на північ в Ферганську долину, напрямком на древній Коканд; керівник Ігор Овдієнко. У літаку було гостре відчуття, що рік після минулого літнього походу промайнув, як один день. Пережили землетруси, сидячу ночівлю на льодовому карнизі, голодні переходи, зате після грізних відлюдних гір вдалось побіжно оглянути Коканд, Красноводськ, Баку.

Не вір очам своїм!

Мандрівки в дику природу є гарним способом довести себе до граничної напруги всіх сил. Саме в такому стані людина може хоч трохи відсторонити завісу буденності і побачити життя в незвичному світлі. Нова обстановка дає волю уяві, і ви можете побачити все, що заманеться, до чого ви схильні. І часом лише великим зусиллям волі можна усвідомити, що власні органи чуття не вповні об'єктивні.

Вперше з цим зіткнувся на Тянь-Шані, коли шум гірської річки сприймався як гуркіт поїзда. На Памірі, за дуже небезпечної ночівлі, бачили тінь велетенського чорта, а вранці не могли повірити в існування абсолютно дивовижного водоспада. В Карелії неслухняні очі бачили будинок, хоч розум підказував, що перед нами купа безладно повалених дерев. На цей раз ледве не замерзли на смерть. Врятувала землянка з пічкою і сухими дровами, яку звіриним нюхом знайшли під снігом. На карті вона була позначена як хата, яку ми саме й шукали!

У 80-тi роки займався науково-iнженерними розрахунками, системним адмiнiструванням та машинною графiкою на базi мейнфреймiв - радянських аналогiв IBM/360; потроху викладав. В Iнститутi механiки АН УРСР у мене був чеський планшетний плоттер DIGIGRAF А0-формату - скляний стiл, бiля якого зашкалювали прилади контролю електростатики. Мої тогочаснi шедеври програмування мовою PL/I:
  • графiк завантаженостi ресурсiв ЕОМ за минулий тиждень згiдно автоматичної реєстрацiї,

  • розподiл мiст Криму за соцiально-економiчними показниками в координатах 3-x головних компонент,

  • дiаграма руху електропоїздiв Нiжинського напряму.
Київських кібернетиків очолював В.М.Глушков, з родиною якого я був трохи знайомий. А ще в Ростові-на-Дону, поблизу вокзалу, я бачив меморіальну табличку: "Тут народився академік Глушков"; будиночок одноповерховий, дуже скромний - достоту як в моєму Ніжині.

З "персоналками" я почав працювати ще з 70-тих років; на той час київська ПЕОМ МИР-2 була одною з кращих у світі - за габаритами як два письмових столи, з графiчним дисплеєм i зручною мовою програмування. Я навчився виводити на екран найпростiшi електроннi схеми, i, звiсно, дiстав наганяй за iнiцiативу. Зате, коли в наш вiддiл САПр навiдався заїжджий нiмецький професор, те саме керiвництво хвасталось перед ним, в числi iншого, i моєю програмою.

Графічним маніпулятором тоді був громіздкий "світловий олівець" з кабелем, яким треба було тицяти в екран. Я просив знайомих умільців змайструвати мені щось на зразок нинішніх джойстика чи "миші", як на радіолокаційній апаратурі, але мені дружно пояснювали, що це неможливо й взагалі непотрібно. Тепер я мрію вже про маніпулювання за допомогою біотоків - щоб набирати тексти на ходу, або нерухомо лежачи на дивані. У відповідь чую те саме, що й 30 років тому.

Киевская персоналка МИР-2, 1968 г.

Кепсько, що наше суспільство не любить завдавати собі клопоту новаціями. Це достоту, як відмовитись від народження власних дітей, сподіваючись на притік мігрантів. От і рідна влада покладалась не стільки на вчених та винахідників, скільки на шпигунів. Крізь амбразури в ідеологічній "залізній завісі", що поділяла світ, вони десятиліттями, наче миші в нору, тягали всілякі секрети, а нашим технарям дозволялось їх лише копіювати - щоб не надміру собою гордились. А думати дозволялось лиш словами, і то не всякими, а лиш затвердженими "згори".

Плавання до Чорнобиля

Вперше я проїжджав Чорнобиль влітку 1976 року, після відпочинку в наметовому таборі. Тамтешні чудові піщані пляжі, між щедрою на рибу та раків Прип'яттю і не менш щедрими на гриби, ягоди та дичину лісами, десятиліттями приваблювали тисячі відпочиваючих з різних країв.

І от влітку 1985 року ми з нашими старшими і молодшими, як звикли, знов отаборились в протоці між Прип'яттю та Дніпром. На початку липня завезли туди спеціально замовленим теплоходиком "Вихор" табірне господарство: вантажились з пляжику при березняківській набережній, трохи нижче мосту Патона, дуже мальовничо. А потім щовихідних по черзі провідували наших курортників.

Отож, зібравсь якось я на річку з двома великими лантухами речей і продуктів: хліба та овочів,- адже сільські крамниці світили абсолютно голими полицями. І, як завжди, забарився. І, як завжди, підвів мене 71-й автобус, а таксі не трапилось.

Під'їжджаю до пристані з запізненням на цілу годину, без надії, по інерції. Вивантажився на набережну. В ті часи рейсів було багато, і на причалах багатолюдно. Знічев'я, щоб щось сказати, питаю у якогось дядька, чи давно пішов мій рейс. А дядько раптом і каже: "Та ще його лиш чекаємо!"

- Боже,- думаю,- невже Ти зглянувся на мої сльози?! Побіг у довідкове віконечко, а там тітка як гаркне:

- Вам сказано - чекайте!! На водосховищі шторм!

Ніколи не був я так радий ні грубості обслуги, ні запізненню транспорту, ні негоді!

Але це ще не все. Їду собі "Ракетою", і міркую, як буду перти свої лантухи кілька кілометрів лісом до табору. Зазвичай мене мусили б зустрічати, алеж з двогодинним запізненням?!.. Пропливли Київське водосховище, Теремці, ось уже вдалині замайорів над нашим табором військово-морський прапорець, зараз мої Нижні Жари будуть... Аж раптом помічаю при березі знайомі човни, ще й накриту поляну. Замахали руками і кинулись до човнів дядьки, задирчали мотори. "Ракета" раптом заглушила двигун, гепнулась черевом у воду і спинилась! Це було наче в казці! Над Дніпром настала тиша, лиш торохтів, наближаючись, моторчик. Світило сонце.

Підплив великий, смоленого дерева, дощаник; рибалка прийняв клунки й мене самого. Згори перехилилась грудаста рудоволоса "бортпровідниця" в тільняшці; двома руками, наче немовля, прийняла величезну щуку - команді в дарунок. "Ракета" загуркотіла, здійняла піну, вирвалась з води на крильцята, і подалась вдалину, обминувши стадо корів, що саме перепливали Дніпро. З човника їй вслід дивився пастух, а ми вже висаджувались до накритого на траві частування, і мені вже наливали "штрафну", аби не спізнювався.

Майже через рік, за кілька днів по Чорнобильській катастрофі до мене в робочий кабінет завітав один мій знайомий. Обличчя в нього було перекошене жахом, щелепа стрибала; заїкаючись, він пробурмотів, що тільки-но повернувся з риболовлі з-під Чорнобиля. "Я думав, що атомний вибух це страшно, а це зовсім не страшно" - весь час повторював він. Тоді ще ніхто не міг толком зрозуміти, що сталось.

Держава покинула нас у цій біді напризволяще. Рятували дітей, як могли, а потім вертались у спорожнілий Київ якось підтримувати життя. Мої знайомі барди їздили в зону катастрофи з концертами, а я приймав участь у наукових дослідженнях.

1973 рік - Тянь-Шань на схід від оз.Іссик-Куль, долина Алтин-Арашан (Золоте джерело), керівник В.М.Мішура. Цілу ніч летіли на Іл-18 до столиці Киргизії Фрунзе (нині Пішпек) вдвох з милою лікаркою Жаною Аркадіївною Корецькою, а далі до Пржевальська довго їхали автобусом, де чутно було багато української мови. Після походу оглянув Самарканд, і дуже довго їхав додому поїздом через Москву і рідний Ніжин.

1972 рік - військовий вишкіл на базі ППО мис Тарханкут, західний Крим, керівник п/п А.В.Балясников. На щастя, я мав з собою маску для підводного плавання, і на все життя запам'ятав дивовижної прозорості воду і химерні вигини морського дна з нелякливими рибами.

Восени навчання на мех-маті стало мені вкінець немиле, почались неприємності з деканатом. Мусив перейти на заочне відділення, влаштувався на цікаву роботу у старовинному тісному будиночку на Ярославовому валу. На жовтневі свята, коли всі друзі-туристи роз'їхались по походах, вперше прогулявся маршрутом Конча-Заспа - Віта Поштова, і відкрив для себе не лише південну околицю Київського укріпрайону, але й рештки недобудованої таємної залізниці у Круглику. Тоді й почув від знайомих будівельників про тунель під Дніпром, і навіть спровокував молоду журналістку Надію Юрченко на велику статтю в газеті "Прапор комунізму".

Володимир 
 Михайлович 
 Мішура 1971 рік - перші мої гори Кавказ: Приельбрусся - Сванетія, керівник В.М.Мішура - тренер лижної секції КДУ і парторг спорткафедри (15 червня 1915 - 2 червня 1999). Ночівля на притулку "Льодова База", сходження по схилу Ельбруса до "Приюту Одинадцяти" (4200 м), перевал Бечо, мимо підніжжя славетної гори Ушба. Кілька днів жили на пляжі близь Сухумі.

На початку листопада, за холодної дощової погоди, тижневий похід групою близько 15 студентів КДУ по Карпатах: з Бескида (біля Славсько) через оз.Синєвир до Ясині, керівник В.М.Мішура.

У 1973 р. вперше застосував машинну графiку при аналiзі кардiограм для Iнституту гiгiєни працi i проф. захворювань - нинi Iнститут медицини працi, з яким трохи спiвробiтничав довгі роки. Власне, виводив простенькi графiки на текстовий АЦДП транзисторної ЕОМ "Мiнськ-22". Друкуючий пристрiй важив близько тони i гуркотiв наче танк, але загалом в комп'ютерному залi розмiром з невеликий цех було просторо i затишно. Програмували тоді в машинних кодах, тобто безпосередньо ноликами та одиничками, якими перемикаються незчисленні вимикачі всередині будь-якого компьютера. Для запису програм застосовували цифрові коди у 8-ричній системі числення. А я доводив, що треба переходити на 16-ричну, як це зрештою й сталось, років через 10.

В нашому машзалі дуже било електростатикою, і в мене на довгі роки закріпилась звичка: підійшовши до будь-чого чи кого, спершу торкнутись коліном, потім ліктем, а вже потім можна і рукою. Ще в шкільні роки я багато копирсався у всілякій електроніці. А що завдяки невситимій любові до яблук в тілі моєму забагато заліза, то певно наскрізь наелектризувався всілякими відомими й невідомими науці полями, і часом поруч зі мною не те що поодинокі ліхтарі гаснуть і комп'ютери збоять, а цілі квартали лишаються без світла. Можу також трохи впливати на погоду, а радіус ерогенної зони у мене часом сягає багатьох кілометрів.

Десь року 1970-го на півжиття захопився програмуванням. Дивовижне творче переживання, коли запрограмована машина втілює твоє розуміння світу!

Всупереч умовлянням батьків, я обрав собі за фах не гуманітарні й не природничі, а фізико-технічні науки, які приваблювали духом веселої творчої свободи. Через 40 років приблизно так само вчинив і мій син.

Київська старовина

Ще змалечку мене вражала швидкоплинність і скороминущість життя. За свої півстоліття, стрічаючи цікавих людей, старався перейняти що-небуть хороше. Але люди такі різні!

Меморіальна дошка видатному київському письменнику Віктору Платоновичу Некрасову Приятелював колись з дуже немолодим письменником і перекладачем В.М.Хижняком (мати його, колишня княгиня, вчилась в одній школі з донькою славетного київського архітектора В.Городецького). Якось він зауважив, що я схожий на останнього царя Миколу ІІ, та ще й пообіцяв знайти в своєму родинному альбомі, як доказ, фото свого рідного дядька під руку з государем, на тлі аероплана.

Втім, серед старих киян були й не настільки добре влаштовані, як цей вишуканий естет. В дитинстві, до 1961 року, я жив на вул.Костельній, яка тоді, на честь совітських героїв освоєння далекосхідної Арктики, називалась вулицею Челюскінців. Крім більш-менш звичайної школи (правда, французька мова з І класу) батьки мене ще віддали до школи музичної, яка містилась в Будинку вчителя на площі Калініна.

Теперішня молодь знає це місце як Будинок профспілок на Майдані Незалежності. А князь Володимир Матвійович знав як Дворянське зібрання на Думській площі. Всередині це нагадувало музей, був і пишний концертний зал. А ще там працювала прибиральницею одна старенька, якої я побоювався, наче духа цього старовинного будинку: з вишукано величною поставою і манерами, що болісно контрастували з убогою зовнішністю. Така собі радянська Мері Поппінс! Казали, до революції вона була директоркою гімназії.

Колишнє Дворянське зібрання було знесене заради безликої білокам'яної брили, схожої на холодидьник, але моя знайома не покинула рідну площу, а стала посудомийкою в одній з сусідських їдалень. І там вона також величаво і люб'язно віталась зі мною, маленьким. І кожна зустріч з цією упослідженою спадкоємицею старовинних хороших манер овівала мене духом давно й невідворотно віджилого, наче затонулої Атлантиди.

Але саме у тому, що не вернеться, витоки минулого і майбутнього, з їх славою і ганьбою, так само як основою архітектури київського центру все ще є вулична мережа давньої Русі та будинки часів цукрово-будівельної гарячки кінця ХІХ ст.

В туриський клуб Київського університету мене привела моя добра подруга й однокурсниця Оля Коваленко, родом з Миколаєва. З нею ми мандрували і печерами під Кам'янець-Подільським, і Київщиною, і Кавказом.

Валентина 
 Юхимівна 
 Кревицька До туризму, почав долучатись у школі, коли наша дивовижна вчителька французької мови Валентина Юхимiвна Кревицька провела нас класичним маршрутом вихiдного дня: Ново-Петрiвцi - Пуща-Водиця. Сама вона партизанила у 1941 роцi пiд Киевом, а в 1944-45 у Франції; дружу з нею до сих пiр, і щасливий, коли вона мене називає "мій маленький": адже так мало лишилось людей, які могли б мене так назвати. Ще кілька років - і нікого.

Другий мiй турисько-бардiвський наставник Анатолiй Кваша, взимку 1966-67 року виводив нас на лижах у Клавдiєве i Голосiєве.

Спортивний туризм дає надiйних друзiв, цiкавi враження, фiзичний розвиток, та ще й потужний мотивацiйний i комунiкацiйний тренiнг, надзвичайно корисний за будь-яких життевих обставин. Окрiм того, ми гордились нонконформiським духом, у якому пильнi вартовi iдеологiчноi цнотливостi вбачали дисидентськi настрої недобитої радянськоi iнтелiгенцiї.

Дивне співпадіння: виявилось, що моя люба вчителька напередодні війни закінчувала школу саме в тому будинку N10 по вул. Хмельницького (колишній Леніна), де довгі повоєнні роки працював мій батько. Отже, мені не раз доводилось стояти на тому самому балконі, де перед війною траплялось стояти моїй хорошій наставниці, ще зовсім юній.

Десь роцi в 1965-му я почав замислюватись над змiстом i найважливiшими напрямками науково-технiчної революцiї як етапу розвитку цивiлiзацiї. З iнформацiйно-обчислювальною технiкою, ще I-го поколiння, на лампах i релейно-контактних схемах, зiткнувся близько 1966 року, буваючи у репетитора на обчислювальному центрi, в будинку бібліотеки Київського унiверситету, а пізніше на військовій кафедрі, де ми вивчали "протиповітряний прототип" нинішніх Інтернету та мережних ігр, і вперше мали справу з дисплеєм та графічним маніпулятором. В обчислювальному практикумi на механiко-математичному факультетi вивчались логарифмiчна лiнiйка, механiчнi обчислювачi (електрифiкованi аналоги славетного "Залiзного Фелiкса"), i, як вiнець, - транзисторний "електронний мозок" типу "Промiнь", прототип нинiшнiх калькуляторiв i персоналок.

З пiонерiв у комсомол мене "підвищували" в райкомi, де нинi Амбасада США в Українi, без великого піднесення чи бодай зацiкавленостi - це була загальнообов'язкова морока. Батько майже все життя переживав, щоб я "партизувався", бо без цього не можна було пробитись у житті.

Незабутнє враження, як світова катастрофа, справила поява кінофільму "Гамлет" зі Смоктуновським у головній ролі. Гостріше за інші чесні твори, він стверджував достоїнство людини у світі кривавої свавільної розпусти, неситої злочинної влади.

Мережа вулиць 
 епохи Київської Русі 
 на території кварталу 
 колишньої 6-ї школи

Моя школа розмiщувалась у вишуканому дореволюцiйному будинку реального училища, збудованого архітектором Беретті в старовинному центрi Киева на Михайлiвськiй площi. З 30-тих рокiв цю площу було названо Урядовою, i на нiй закипiло небачене будiвництво. Весь старокиївський пагорб рiшуче позбавляли старої забудови, а натомiсть почали зводити божевiльно похмурий i одноманiтний комплекс велетенських урядових будiвель - нiби шеренга казарм з колонами. На оточеному ними плацу, на мiсцi знесених Михайлiвського золотоверхого собора i пам'ятника княгинi Ользi, вище дахiв мав пiднестись гiганський постамент, увiнчаний колосальною фiгурою Вождя. До речi, аналогiчна скульптура в Москвi, на вершечку Палацу свiтової революцiї, мала в головi своiй мiстити зал засiдань, здається чи то уряду, чи то Верховної ради Всесвiтнього союзу радянських республiк. Цих монстрiв було б видно довкола на десятки кiлометрiв.

Коли вiдмiнено було свiтову соцiалiстичну революцiю, непотрiбними стали плани Вавiлонських веж. Московський палац спочатку було перебудовано на плавальний басейн, а нинi на храм Христа-спасителя. У Києвi споруджено було будинок нинiшнього МЗС України, а на мiсцi Михайлiвського собору довго стирчала дошка пошани, оточена смiтником. Нинi вiдновлено i пам'ятник княгинi Ользi, i собор. Восени 2000 року на цьому мiсцi проходив заключний концерт фестивалю "Слов'янський базар" де фігурував пристарілий "гість з минулого" - прославлений на весь світ своїм дитячим голосочком Робертіно Лоретті.

Юрій Гагарін - перший космонавт Землі В школу я пішов 1957-го року, коли наш земляк Корольов запустив перший у світі штучний супутник Землі, і довгі роки, разом з усім народом, ми гордились нашими, першими в світі, космонавтами.

Читати змушений був навчитись у 4 роки, по кубиках з літерами і картинками, бо часто лишався вдома насамоті, а вибір іграшок був-таки обмежений. Читав запоєм, все що до рук потрапляло, до 4 книжок водночас, і кращі дитячі спогади зберіг про численні бібліотеки та книгарні, про святий книжковий дух. Роки, проведені між книжкових стелажів, дали мені чудову підготовку до орієнтування в безмежжі Інтернету.

Труханів острів Я народився в 1950-му, через п'ять з половиною років по закінченні ІІ Світової війни. В ці часи поряд із занедбаним собором у Феофанії, на околиці Голосіївського лісу під керівництвом академіка Лєбєдєва, створювався один з перших в Європі комп'ютерів.

В школу я ходив, а часом і на санчатах катався, дивовижною Трьохсвятительською вуличкою. В моєму дитинстві вона спочатку начебто називалась вулицею Жертв революції. Пізніше, як підсміювалась мама,- коли додумались, хто такі справжні жертви революції,- перейменували на "Героїв революції". Над Володимирською гіркою висився великий незграбний гуртожиток, який від перших пореволюційних років називався КУБУЧ: "комиссия по улучшению быта учащихся". Кокаревские беседки на Владимирской горке. Панорама Голгофа.

До 1934 р. поряд з костелом була ще одна дуже оригінальна споруда - павільйон для експонування панорам

Родом я з Нiжина, який дуже люблю. Дід з бабою мешкали просто напроти розкішної споруди Ніжинського ліцею, на житловій половині колишньої ліцейської стайні. На алеї неподалік наших вікон стояв невеличкий старовинний бюст Гоголя; тепер же там величезна "голова" князя Безбородька. З самого народження мене, як і всю родину, опікував Дем'ян Борисович Красюк, легендарний партизанський лікар. Наше містечко було переповнене історією: бабуня відкопала на городі скарб царських карбованців, а я сам знайшов велику монету з двоголовим орлом у себе на долоні, зчищаючи бруд після падіння у калюжу перед входом до Ліцею. Мій дід завідував катедрою української літератури, а також був проректором, та ще й почесним громадянином міста, а мама була одною з перших студенток у першому повоєнному випуску.

Вид з Володимирської гірки Наша вуличка Костельна (колись - Челюскінців), центральна, дуже гарна, хоча й маловідома. 1000 років тому тут висився фортечний вал "міста князя Ярослава", а сусідні вулиці і понині віялом розходяться від тодішніх міських воріт. Нас оточували сліди минулих епох: руїни ще незабутої війни, новенькі "хрущовки", пам'ятки конструктивізму перших радянських десятиліть, неймовірні "доходні будинки" часів цукрової і будівельної гарячки кінця ХІХ ст., притулені на косогорах, так, що з вулиці вони мали 3 поверхи, а з двору 7! А між цим всим залишки Мазепинського барокко поверх тисячолітніх будівель Київської Русі, і археологічні сліди Древлянського князівства та Трипільської культури...

Т.Г.Шевченко
Костьол у Киевi
 1846 р.
Мій дім - зліва

Моє дитинство пройшло у центрi Києва, на другому поверсi будинку плебанії (дім для причту), що на задньому планi картини Шевченка. Пам'ятаю мальовничі руїни облаштування на подвір'ї, де мене фотографували у формі першокласника. Втiм, при мені це була звичайна "комуналка", тобто гуртожиток, з великим дуже захаращеним спільним холлом, де діти влаштовували для дорослих перегляд діафільмів: телевізорів тоді ще майже не було.


Моє помешкання - my home

    Мiй лозунгарiй виконано у поважному жанрi написiв, себто графiттi.

Приiхавши у гостi, сестра схвально вiдзначила :
- Ну й обписані у тебе стіни - наче у громадськiй вбиральнi !


Вiтальня

Мiра всього - людина

Добре там, де ми є

Не вiр, не бiйся, не проси.

За все треба платити, або розплачуватись (I.Ю.П.)

Як мало пройдено дорiг - а скiльки ж зроблено помилок !

Рух вирiшує проблеми, а нерухомiсть ввергає у вiдчай         Напис на дзеркалi: "Ах, яка я гарненька!"

Пам'ятник жертвам Бабиного яру Київський телецентр Київська телевежа
Фото з районноi газети "Киiв Шевченкiвський"

За вiкнами височить над Бабиним яром киiвська телевежа,
шелестять абрикоси - дерева мого Нiжинського дитинства, i бiгають собачки

Я человек по преимуществу военный, и люблю чтобы в доме было уютно, как в казарме - без женщин и детей (по роману Булгакова "Белая гвардия")


Кабiнет

Надо по капле выдавливать из себя раба (Антон Павлович Чехов)

По вере вашей да будет вам. (Ап. Матфей)           Зайве - ворог необхідного (Ф. Ніцше)

Не позволяй душе лениться!.. (Николай Заболоцкий)

Те, що варто зробити - варто зробити добре: якщо можеш не писати, то не пиши!

Степова Атлантида

   Петь на мелодию
   "Ваше благородие..."
   из кинофильма "Белое
   солнце пустыни"

Нам на Руси любить
      мешает холод,
да и за службой 
      недосуг...
	Кто автор???

На Русі ще Гоголя
гнітили дві біди:
дурні і дороги
до кості допекли

   Та жила надія,
   жевріла снага,
   що справа Дон-Жуанова
   живе й перемага.   

На Русі кохати нам
холод заважа,
та іще за службою
часу все нема,

   На моїй горлянці
   жінчина нога:
   справа Лісістратина
   живе й перемага.

Чоловік кохає
квітками й гаманцем,
жінка відзивається
красою і борщем.

   Що тут краще вибрать -
   синицю? журавля?
   Справа Буриданова
   живе й перемага.

Хвилі Атлантиди
по нашій землі!
Знову мертві душі
відспівують живих!

   Вавілонська вежа
   хмар не досягла -
   Івана-Дурня справа
   жива й перемогла...

Писання є нелегке дiло: пишуть три персти, а болить все тiло

Боротись та шукать, знайти i не здаватись (Тенiсон)

Час, який у нас є - це грошi, яких у нас нема (Генрi Форд, старший?)

80% проблем розв'язуються самi, а решта 20% взагалi нiколи не розв'язуються

Створюй резерв - вiн потрiбен для головного в життi

Чим бiльше жалiєш себе, тим менше любиш життя.

В Японii кажуть, що паганому смаку немає меж.


Кухня

Кавалери звання "Санiтар столу"!  Всi на порятунок продуктiв вiд загибелі!

Харчування одноразове: з ранку до вечора без упину.

Черево не дерево - як треба, то розтягнеться, а як душi буде тiсно, то нехай посунеться. (П.В.П.)

Дома и солома єдома (мама)           Руки мили з милом ? Чай питимете без цукру !

Мiнздоров попереджає, що цукор шкiдливий для Вашого здоров'я !
Желаю
Обществу
Приятного
Аппетита!
Приятно вам
подавиться !

Диагноз : хроническая яма желудка

Яйцами в солонку не тыкать, и лапшу на уши не вешать !

Колбаса: ухо-горло-нос, писька-сиська-хвост.

Бог строго карає тих, хто невчасно миє посуд: він їм відключає воду.

Смiття - все те, що лежить не на своєму мiсцi.


Спальня

Ласкаво запрошую на еротичний масаж!

Мені здається найбільш природнім, коли час сну ділиться астрономічною північчю приблизно порівну.

Живемо ми на роботi, а вдома лише ночуємо (Г.I.П.)         Шлюб - не привiд для взаємопорозумiння.

Нам на Руси любить мешает холод, Да и за службой недосуг... (чье это ?!!)

Справа Дон-Жуана живе й перемага?

Георгій Малаков. Дон Жуан

Та нi - швидше справа Лiсiстрати!

Обрі Бердслей. Лісістрата

Вдаримо сексом по стресах?!       Як на мене, спiлкування з жiнками надто обтяжливе: вони лише вдають, що одягненi - а насправдi!...


Аптечка

У нашому домi борються за остаточне позбавлення вiд нiкотиновоi,
алкогольноi, харчовоi та сексуальноi залежностi ! А також вiд одягу.

Хворiють лише ледарi.                         Паганому поросятi i в Петрiвку холодно

В теплi краще вiдпочивати, а працювати в холодi бадьорiше (В.М.Мiшура)

Пристойнi хвороби: спортивні та любовні травми; непристойнi: нежить, паганий настрiй.
А крепатура - свiдчення, що ти все ще живий


Ванна

Не звертайте уваги на відеонагляд: він здійснюється заради Ваших безпеки та спокою!

Люди гинуть не вiд пива - обережно, тут вода!             Полотенцa - для личности и для фигуры

Де б дiстати телефон, який би не спрацьовував вiд мого контакту з ванною, подушкою та унiтазом?


Вбиральня

Вам не подобається бачити мікробів під обідком унітазу!? А уявіть собі, що ВОНИ змушені щодня бачити!

Каков стол - таков и стул             Не загромождай задний проход !

Овочі та фрукти - продукти підвищеної прохідності

Туалетного паперу нема, але можу запропонувати наждачний!

Передвиборний піпіфакс: з портретами політичних опонентів.

Малі скульптурні форми: Самсон, що роздирає пащу пісаючому хлопчику; Самсон, що схиляє бика за роги до орального сексу.

Написи на кришці унітазу: "Цікаво, а що під кришечкою?" - а на звороті: "Не сумуй, спробуй ще раз!"



   

Бесплатный обмен рекламой - Украинская баннерная сеть