1000 років української культури Пишiть !
Меню   *   Мій ЖЖ   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Art   *   VirtualTourist

Краще викопати десять метрів шанців, ніж два метри могили. Краще пролити десять літрів поту, ніж літр крові.

Журнал Воєнна історія Ukrainian Language Translation.
Перевод на русский.

Військово-історичний альманах.   Міфи про війну.   Велика Вітчизняна чи Друга світова?   Вiйна, яка все ще не скiнчилась.   Катастрофа 1941.   Між Гітлером і Сталіним: громадянська війна в Україні 1939-1954.   Назад у бункери?!   Чиє свято 23 лютого?   Українські жертви фінської війни.   Українці в чехословацькій армії.   Комунізм і нацизм.   День перемоги.   Кто же победил во Второй Мировой?   Хотят ли русские войны?   Наша поразка у Другій світовій війні.   Радянські письменники були геббельсами.   Нова ідеологія Кремля.

Всілякі святкування здавна використовувались владою як додатковий спосіб упокорення народу, приглушення сумнівів, задурення. Одіозними рудиментами радянської ідеології є військові свята Червоної армії, в особливості так званий День защитника Отечества. Кожний, хто цікавиться його історичними витоками, може знайти лиш коротку згадку у ленінській газетній статті "Обидный и горький урок" про ганебну втечу червоних загонів на чолі з Павлом Дибенком з-під Нарви на початку 1918 року. Тоді лише політична ситуація не дозволила німецьким військам захопити столицю Росії Петроград. Отже, реально, історія перемог Червоної армії почалась із бандитського набігу жандармського полковника Муравйова, який забрав життя десятків тисяч мирних жителів Києва та Одеси. І саме цей подвиг урочисто святкують 23 лютого?!

Під час Другої Світової війни, званої нашими ідеологами Великою Вітчизняною, не раз тисячами гнали беззбройних людей між кулемети гітлерівців та заградотрядів НКВС. Бо головним ворогом владоможців були не їхні фашиські подільники, а власний народ.


Пам'ятками бойової слави

Golden Gates of Kyiv Замкова гора. Київська фортифікація. Таємниці та перспективи Печерської фортеці. Подземелья. Фортеця XIX століття.
Тени укрепрайонов. Тунель на Жуковому острові. Кто уничтожает КиУР. Меморіал Київського укріпрайону в Кончі-Заспі
Меморіали визволення на Лютізькому (!) і Букринському плацдармах. Музей 2-ї Світової війни на Печерську. Київські трофейні виставки. Військовий склад у Коцюбинському. Як витягали з болота американський танк
Замки та храми Західної України (+).   Фотовзгляд на замки и крепости Украины.   Кам'янець-Подільска фортеця (+).   Подгорецкий замок   Форт поблизу Дубна.   Білгород-Дністровська фортеця.   Хто збудує міцний замок? (+).
Маршрути КиУР. Пояс славы. Неорганизованные поисковики. Фотоальбом КиУР. Военно-исторические реконструкции.
Мої путівники: Тайни Білогородки (7.2 Mb), Лиса гора (3.2 Mb), Південний рубіж Києва (7.4 Mb), Жуків острів. Дніпровська ділянка Поясу бойової слави міста-героя Києва (1.7 Mb).

Линия Арпада у озера Синевир.   Таємний арсенал у Карпатських нетрях.   The Serpent's Wall.   Фортификация.   Линия Сталина.   Карельский УР.   Ставка Гітлера на Вінниччині.   Линия Маннергейма и Линия Салпа. Герой Финляндии Маннергейм.   Подземелья Кенигсберга.
Из истории фортификации Чехословакии (+).   Fortification Links.   Fortress Ring.   Fort Boyard   +.   The Maginot line   +.   Virtual Bunker tours.   UK Fortification Club.   Militarishen Spezialbauwesen in der DDR.   The Italian Alpine Wall in present Slovenia and Croatia (1920-1943).   World War 2 Anti-Invasion Defences in the United Kingdom.

Карта Київського укріпрайону КиУР

Танкова битва на Волині у 1941-му (+). Юго-западный фронт. Хроники.

В первый день войны. Киевская оборонительная операция. Оборона Києва у 1941 р, карта.

Київ рік 1941-й.   Забуті захисники.

Вспоминая сорок первый... Карабины для школьников.

Кто вы, генерал Власов?

Хрещатик та Успенський собор підірвали совєти.

Мінні поля Києва (1, 2)

Ще не всіх солдатів поховано.

Київська влада під німецькою окупацією.

У Святошині під німцями.

Чому українці воювали на боці фюрера?

Шляхами Перемоги. Фотоархів.

Подвиг і трагедія командуючого фронтом.

О.Довженко. Щоденник. Ukraine in WW2 photos. Воспоминания немецкого солдата.

К.Москаленко. Освобождение Киева, карти 1, 2.

Днепровский десант.

Визволення. Канівський десант. Корсунь-Шевченківський котел.

И.Конев. Записки командующего фронтом.

Повернення радянської влади.

М.Веллер. Легенда о Моше Даяне.

В.Астафьев. Прокляты и убиты. Книга вторая. Плацдарм.

Концтабори. Український коллабораціонізм.

Czechoslovak brigade in a Battle of Kiev .

Минула війна завдала українського народу багатомільйонних жертв. Але й сучасність не принесла заслуженого спокою нашій дорого здобутій землі. На Букринському півострові знов походжають автоматники - вони охороняють велетенський приватний маєток, з бундючним замком на історичних Дніпрових кручах, на місці козацьких Трахтемирова (+), Монастирища й археологічних Зарубинців. Місцеві жителі пошепки кажуть, що цю заповідний півострів придбав всемогутній Ігор Бакай. І лише на власний страх і ризик можна спробувати проникнути у ці місця, що в мініатюрі відтворюють красу Криму й Карпат.

Меморіал 
Букринського 
плацдарму, 
с.Балико-Щучинка, 
скульптор В.І.Зноба

Букринський плацдарм

В.Ф.Гришечкіна, фото С.М.Розумного, В.П.Хмари.

Майже чотири роки тривала Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу з гітлерівською Німеччиною. Довгим і надзвичайно важким був шлях нашого народу до Перемоги, в ім'я якої віддали життя мільйони наших земляків. Однією з яскравих сторінок у ратній історії нашої Батьківщини стало визволення Києва.

Вересень 1943 року. Війська Воронезького фронту під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна, визволяючи Лівобережну Україну, вийшли до Дніпра південніше Києва. Фашистське командування стало гарячково укріплювати на цій ділянці правий берег ріки в надії спинити переможний наступ нашої армії. Розраховуючи зустріти радянські війська в районі Переяслава-Хмельницького, противник створив тут міцний рубіж оборони, під загрозою розстрілу примушуючи місцеве населення споруджувати ДОТи, рити траншеї на високому крутому березі Дніпра. Та радянське командування вирішило спрямувати головний удар по ворогу північніше Києва, в районі Лютежа, куди спішно перекидалися основні частини Червоної Армії. Тим часом за Букринський плацдарм велися жорстокі бої, в ході яких ворог втратив п'ятдесят тисяч солдатів і офіцерів, понад двісті літаків, велику кількість танків та іншої бойової техніки.

Першими приступили до форсування Дніпра в районі Великого Букрина воїни 3-ї гвардійської армії генерала П. С. Рибалка: у другій половині дня 21 вересня під безперервним вогнем противника біля села Зарубинців (нинi затопленого Канiвським водосховищем) почав переправу мотострілецький батальйон гвардії капітана Г. Ш. Балаяна. У складній обстановці батальйону вдалося форсувати Дніпро, обійти село і вдарити по ворогу з тилу. За рішучі дії, мужність і героїзм, виявлені в жорстоких боях при утриманні висоти біля Зарубинців, 32 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Скульптор В.І.Зноба. Атака Для форсування правого берега біля села Григорівки необхідно було відвернути увагу противника від переправи. При допомозі народних месників з партизанського з'єднання імені Чапаєва добровольці М. Є. Пєтухов, В. О. Сисолятін, І. Д. Семенов та. В. М. Іванов з батальйону старшого лейтенанта А. А. Пищуліна з честю виконали наказ. У ніч з 23 на 24 вересня батальйон, яким керував О. К. Болбас, переправився на правий берег ріки. На світанку він перейшов у наступ і оволодів селом Баликою.

Визволення Григорівки та Зарубинців стало початком битви за утворення Букринського плацдарму. Невдовзі розгорілися жорстокі бої вздовж усієї 55-кілометрової узбережної смуги плацдарму. Гітлерівці прагнули за будь-яку ціну зупинити наступ Червоної Армії, утримати «Східний вал» (оборонну лінію на правому березі Дніпра). Дезорієнтувавши ворога і вміло здійснивши приховану передислокацію великих з'єднань фронту, радянські війська нанесли головний удар північніше Києва.

Але тут, у районі Великого Букрина, тривали напружені бої. Бійці Червоної Армії форсували Дніпро на саморобних плотах та човнах, без понтонних засобів і мостів. Група воїнів під командуванням В.С.Петрова (нині генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу) зуміла переправити на правий берег гармати і снаряди. Поранений в обидві руки, В. С. Петров продовжував командувати малочисельною групою бійців, яка утримувала плацдарм. Після бою йому ампутували руки. Та, повернувшись у стрій, В. С. Петров закінчив війну на Ельбі командиром полку.

Форсування Дніпра Радянські війська, відволікаючи фашистів на Букринському плацдармі, скували тут основні сили противника і забезпечили наступ наших частин на інших ділянках фронту. Операція по визволенню Києва закінчилася блискучою перемогою Червоної Армії.

З кожним роком час усе далі й далі віддаляє нас від подій Великої Вітчизняної. Та пам'ять про тих, хто, не шкодуючи свого життя, захищав рідну землю, наше світле майбутнє, вічно житиме в серцях радянських людей і всього прогресивного людства. Напередодні 40-річчя Великої Перемоги, 3 травня 1985 року, поблизу села Балико-Щучинки відкрився меморіал на честь подвигу радянських воїнів при форсуванні Дніпра і створенні Букринського плацдарму. Хоробрість, непоборна віра в перемогу, безмежна вірність Батьківщині втілені в центральному монументі композиції — фігурі воїна з Прапором Перемоги. Горельєфи і скульптурна композиція «Атака» яскраво передають напругу битви, нестримний порив радянських воїнів — героїв штурму Дніпра. Автори меморіального комплексу: скульптор — народний художник УРСР В. І. Зноба, архітектори — заслужений архітектор РРФСР Ю. П. Платонов, С. А. Захаров, В. О. Корнєв, військовий консультант — полковник В. В. Білодід. Про події на Букринському плацдармі в роки Великої Вітчизняної війни розповідає також експозиція Музею бойової слави у селі Балико-Щучинці. Не в'януть квіти на могилах героїв, полеглих у боях за Дніпро. В пам'яті поколінь довічно житимуть їхні імена.

Г.Малаков. 
Корсунь-Шевченківський


Симон Петлюра

Нестор Іванович Махно Більшовицька окупація. Московіада. Історія нищення України. Історична бібліотека. Наступления на Киев в 1918-1919 гг. Петлюра в Києві. Український Марафон: Петлюра проти Скоропадського. 130 років з дня народження гетьмана Павла Скоропадського. Контррозвідка гетьманського уряду. Звенигородське збройне повстання 1918 року. Полковник Болбочан. 31 серпня 1919 р. у Києві. І стали вони на розстріл... Біографія Нестора Махна. Комкор Примаков. Меморіал. Про що мовчать сосни Биківні. Голодомор 1933-го. Людоїдство. Полiтичний терор i тероризм в Українi. Українська дивізія "Галичина". УПА 60 років. УПА в коміксах. Головнокомандувач УПА Василь Кук. Василь Кук: ми здобували Україну кров'ю. Останній із могікан. Бандерівка.

Унікальний роман про події в Україні 1917-1920 років


Лиса гора

За мотивами замітки Дмитра МАЛАКОВА, члена секції пам'яток архітектури та містобудування Київської міської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Газета «Прапор комунізму» від 6 січня 1983 р.

Косой капонир Про цікаве історичне минуле, красу рідної природи розповідає стародавнє київське урочище

Осоружною вважали колись кияни Лису гору, сама назва свого часу наводила жах. З покоління в покоління передавалися перекази про моторошні нічні шабаші відьом. Ті казки та легенди, до речі, поширені серед усього слов'янського світу, від раннього дитинства хвилювали і М.Гоголя - згадаймо його «Вій» та «Страшну помсту», М.Лисенка, що написав відому музичну п'єсу «Ніч на Лисій горі», М.Булгакова, який, хоч і не згадує київської гори, проте, безперечно, знав про неї, коли писав заключні глави роману «Майстер і Маргарита». Або пригадайте чудовий пушкінський вірш «Гусар» з рядками: План реконструкции Печерской крепости

«То ль дело Киев, Что за край!..
Гляжу - гора. На той горе
кипят котлы, поют, играют,
свистят, и в мерзостной игре
гуляют ведьмы...»

Згадують її старі та нові довідники по древньому Києву. З такою назвою існують гори, урочища, села, а колись були і корчми, знову - таки в усьому слов'янському світі. А у Києві Лиса гора існувала і на лівому березі Дніпра - у вигляді довгої піщаної дюни з вершиною десь біля Вигурівщиии (тут і дніпровська протока з промовистою назвою Чорторий), і під Михайлівською горою (літописне Чортове беремище), і біля Щекавиці, і нарешті - на стрімкій, високій кручі - мисовому виступові при впадінні річки Либідь у Дніпро. Саме ця віддалена від інших київських гір круча і донесла аж до наших днів стародавню назву.

Стінка Зеленого театру поблизу набережної На її стрімкому крутосхилі, зверненому до Дніпра й Телички, немає дерев, принаймні їх не видно з широкого асфальтового пасма сучасного Наддніпрянського шосе. Отже, Лиса. Але з півночі, від Залізничного і Стратегічного шосе та залізниці Київ - Москва, на гору веде широкий шосований серпантин, обрамований старезними дубами й осокорами. Впадає у вічі розкіш зеленого вбрання, незайманість підліску й трав. Адже віками тут, на незручних для життя людини урвищах та ярах, не сіялося, не косилося, а останні сто років суворий режим забороненої зони сприяв і певній збереженості рослинного й тваринного світу на Лисій горі. Поруч гуркоче залізниця, димлять труби промислових підприємств Телички й Корчуватого, гуде автострада... А назва - Стратегічне шосе - походить із давнини, коли на Лису гору звернуло увагу військове відомство.

Башти Печерського укріплення Спираючись на досвід недавньої Кримської війни, герой Севастополя, а згодом і Плевни, відомий керівник робіт по укріпленню кордонів Росії, інженер-генерал Едуард Іванович Тотлебен (чиє прізвище дослівно перекладається як "любов до смерті") запропонував модернізувати і Нову Печерську фортецю, зведену в часи Петра І на основі лаврських мурів. Передбачалося спорудити низку винесених далеко в поле земляних фортів. Діяльність Тотлебена, військового інженера-новатора, ініціатора навчання саперній справі всього особового складу піхоти, кавалерії та артилерії, пристосування класичних форм укріплень до конкретних умов місцевості, дістала високу оцінку, зокрема, Ф. Енгельса. Але косність царської бюрократичної системи стала причиною того, що з усієї системи новітньої фортифікації у Києві було закладено лише у 1872 році перший із передбачених Тотлебеном фортів - на Лисій горі. Цілком слушно проникливий інженер зважив на найбільш уразливе місце оборони Києва саме з півдня, в межиріччі Дніпра й Ірпеня. Через сімдесят років це підтвердилося... А тоді - вершина гори перетворилася на грандіозний людський мурашник: сотні копачів та грабарів втілювали далекосяжний задум. І коли плато спорожніло, з висоти пташиного польоту відкрилася картина складної системи валів та ровів Лисогірського форту, збудованого з урахуванням новітніх досягнень фортифікаційного мистецтва. Підступи до Києва з півдня прикривала могутня, піднята на узвишшя оборонна споруда, з якої можна було контролювати й тримати під зосередженим артилерійським вогнем шляхи з Василькова та вздовж правого берега Дніпра. Певною мірою ця обставина й була врахована під час героїчної оборони Києва в липні - вересні 1941року, про що нагадують окопи й стрілецькі ячейки на валах Лисої гори.

Военно-историческій въстникъ Втім, досить скоро Нова Печерська фортеця втратила військове значення, і вже 1897 року її перекваліфіковано на «крепость-склад III разряда». Фортеця стала засобом придушення «внутрішніх ворогів», її «Косий капонір» Госпітального укріплення використовувався як політична тюрма суворого режиму, а віддалений від міських кварталів Лисогірський форт перетворився на місце страт за вироками військово - окружного суду. Той самий мальовничий серпантин був останнім шляхом для борців за волю. І поки що не всі імена тих, хто зустрічав тут останній світанок, нам відомі. Дослідникам, а також і юним історикам, слідопитам є над чим попрацювати.

Поросла деревами й чагарниками гора зберегла, крім природної краси, чимало цікавих пам'яток величезного комплексу фортифікаційних споруд 1870-х років, що залишилися у майже первісному вигляді. Варто придивитися й до жовтих цеглин, не тільки тому, що вони майстерно змуровані в підпірні стіни, які обрамовують вхід до тунелів: тут, біля важких, окутих залізом брам, десятки років стояли вартові, і дехто з них не втримувався від спокуси написати власне ім'я. Ці написи, непомітні здаля, зблизька проступають своєрідними візитними картками багатьох поколінь солдатів. Ні, це не той легковажний туристський стінопис, проти якого ми всі так дружно й слушно протестуємо. Слід зважити на стан людини, яка годинами вистоює на варті в безлюдному місці. А написи тут починаються з 80-х років минулого століття, коли взагалі не кожен «нижній чин» володів грамотою. З-поміж тих старих, з «ятями», назв губерній, повітів, бадьоро звучать імена з датами двадцятих, сорокових років. Трапляються досить незвичні тексти.

Таємний хід з фортеці Ці автографи вартових нагадали про молодого бійця Київського караульного полку часів громадянської війни, згодом відомого радянського письменника К. Г. Паустовського, який теж ніс охорону військових складів «десь за Байковим кладовищем» (чи не тут?), та епізод, описаний ним у «Повісті про життя». Дослідження солдатських написів на мурах Лисогірського форту могло б відкрити чимало цікавих сторінок історії міста XIX-XX сторіч.

Взагалі, ця унікальна історична, архітектурна та природна пам'ятка потребує і впорядкування, і збереження.

Взрыв военных складов на киевском Зверинце в 1918 году Докладні описи київських фортець опубліковано в чудовому журналі «Київська старовина»:

  • О.Попельницька. Опис київського замку 1552 р.як джерело з історичної топографії київського Подолу XVI-XVII ст.// N 1, 2003.

  • О.Голованов. Лисогірський форт..// N 5, 2002.
Оскільки в широкому продажу цей журнал відсутній, наводимо телефони редакції: 290-7591, 268-3068, головний редактор акад.П.П.Толочко.

Цікавий огляд міститься у книзі: Олесь Силин. Фортеці Києва VI-XIX століть. Київ, 2003.

Сайт захисників природи Лисої гори. Форум фортификации.

Хто бував у Києві на Печерську - не міг оминути увагою три старовинні круглі цегляні башти та інші споруди найбільшої фортеці на всю Європу ХІХ століття. Але найцікавіші, найтаємничіші пам'ятки приховує густо поросла лісом Лиса гора.

Київський історик Віктор Янович вважає, що численні знахідки римських монет початку I тисячоліття Нової ери на території Києва, а також згадки про нашу землю в арабських хроніках пояснюються існуванням саме в районі гирла Либеді римської торгової факторії, форту і корабельної верфі. Відомі назва цього поселення - Самбатас (готською мовою - "збір кораблів"), а також антське ім'я володаря цього краю Хільбудій - можливо, саме його ми знаємо під іменем Кия. Про нього згадано у хроніках, і навіть знайдено поблизу Константинополя його могилу, датовану 559 роком. Уславився він влаштуванням переправ через Дніпро і Дунай; отже, чи не на його честь заклав свій Києвець на Дунаї войовничий невдаха князь Святослав Ігоревич?

Київський перевіз був розташований на північному відгалуженні древнього Великого Шовкового шляху, який близько тисячі років з'єднував Азію з Європою. Підтвердженням міжнародниого значення тутешньої переправи є, наприклад, обеліск на Аскольдовій могилі, в урочищі Угорському, де 837-го року отаборився цілий кочовий нарід Білих Угрів, шукаючи собі по світах нової батьківщини. Зацікавлений в ньому також був і Хозарський каганат, володіння та вплив якого в середині І тисячоліття простягались від берегів Каспію аж до Любеча на Дніпрі.

Саме у цій стратегічно важливій місцевості була розміщена княжа резиденція на Берестові. Можливо ще аж відтоді, коли територія Старокиївської гори з околицями була далекою периферією могутнього Древлянського князівства? Адже остаточно поступилось воно владою Києву аж за Ярослава Володимировича, прозваного Мудрим, та й тоді ще древлянський Білгород був серйозним конкурентом столиці Русі, про що буде сказано нижче.

Згадки про античні часи донесли до нас київські топоніми: Бусова гора (слобода корабельників), Бусове поле (корабельний плаз), а на лівому березі Княжий затон і Срібний кіл - адже "срібним костилем" і посьогодні освячують завершення серйозного будівництва, застерігаючись таким чином від всілякої нечисті. Та й широко відомі Видубичі були-таки місцем виходу на берег, але зовсім не поверженого ідола Перуна, якого, за наказом хрестителя Русі Володимира Святославича, відконвоювали аж до місця загибелі князя Святослава на Хортиці, про що докладно можна почитати в книзі По следам Добрыни.

Космофото Лысогорского форта Саме в цьому районі, у сусідніх Китаєві й Феофанії, і посьогодні видно безліч курганів та валів скіфської пори, а Голосієве назвою своєю начебто говорить про голосіння за небіжчиками. Хоч офіційна топоніміка пропонує вважати, що слово це нагадує про ченців, які засіяли лісом голі пагорби, але у цій гіпотезі надто виразно стирчать ослячі вуха звичного бажання не помічати київської історії раніше XVIII століття - епохи московського нашестя. Давні поховання й святилища молоді агресивні держава й релігія, звичайно ж, або привласнили, або проголосили бридким і жахливим відьомським притоном. Можливо, перші насельники лаврських печер якраз намагались успадкувати давні традиції цієї місцевості, а вже у ХІІ столітті глибоко занурений у політичні інтриги Нестор-літописець відверто кепкував над історичним прізвиськом легендарного Кия - "перевізник", застерігаючи навіть від здогадів про його походження.

Безліч археологічних знахідок зроблено в тутешніх околицях; одна з них сталась у підземеллі Інституту фізики, що на сусідньому проспекті Науки. Десь у 80-ті роки наші науковці розробили унікальну технологію об'ємної фотозйомки у променях лазера - голографію. Для популяризації методу стали фотографувати історичні коштовності, а голограми експонувати в музеях та на виставках. Постала потреба у створенні спеціальної фотолабораторії, причому основна вимога була - відсутність вібрацій, бо витримки при зйомках сягали кількох годин, а від коливань зображення, звісно ж, розмазувалось. Для радикального вирішення проблеми в інститутському підвалі спорудили басейн, наповнений ртуттю, в якому плавала кам'яна плита, а вже на ній стояла фотоустановка. Так от, при ритті котлована було знайдено скіфське поховання з дорогоцінним скарбом, який і став одним з перших об'єктів зйомки. А скільки ще таємниць приховує наша земля!? Шкода лише, що не складаються вони в цілісну картину історії!

План Лисої гори

План спорудження велетенської фортеці було зупинено на півдорозі, бо внаслідок розвитку озброєнь він став анахронізмом. До того ж бурхливий ріст економіки невблаганно витісняв військові об'єкти за межі міста, а у фортифікації наставала епоха залізобетону і кулеметів. Відтак, одночасно зі створенням оборонних ліній Мажіно, Маннергейма та інших подібних, почав розроблятись проект Київського укріпрайону, який мав розміститись подалі за міськими околицями.

Комуністичний переворот затримав будівництво, але в 30-х роках Київ було-таки оперізано грандіозним поясом ДОТ'ів. Більше того: всю Європейську частину Радянського Союзу, з півдня на північ, перетяла небачена в історії фортифікації Лінія Сталіна. Проте напередодні 2-ї Світової війни військову доктрину було змінено з оборонної на наступальну, роззброєно ДОТ'и, зруйновано інфраструктуру. В цих колізіях багато незрозумілого, заплутаного, таємного. Останнім часом у пресі з'явився ряд цікавих матеріалів, про КиУР, які ми згодом сподіваємось опублікувати на нашому сайті. Але величезна дослідна робота ще чекає на ентузіастів.

Панорама Госпітального укріплення

Старий Житомирський шлях

Сергій ВАКУЛИШИН. Газета Вечірній Київ, N14 (16691) від 9 лютого 2001 року (з доповненнями веб-майстра).

Києву вдалося зберегти всі три найдавніші шляхи: Васильківський (південний), Вишгородський (північний) та Білогородський (західний). Два перші навіть убереглися від перейменувань. Третій, відомий під назвою Старого Житомирського шляху (тому що після стародавнього Білгорода — сучасної Білогородки — повертав на Житомир, а в старовину на столицю Древлянського краю Коростень), складається зараз з чотирьох київських вулиць: Січових стрільців (колишньої Артема), Дегтярівської, Козелецької та Жмеринської. Саме цей напрямок відомий київський історик і архітектор Юрій Асєєв вважає головним київським трактом.

Старий Житомирський шлях набув стратегічного значення в той час коли Володимир Великий, вокняжившись у стольному місті понад Дніпром, будував інші фортеці навколо Києва, а його син Ярослав ще був дитиною. Мине понад півстоліття, і цим шляхом поїде в далеку Францію княжна Анна Ярославна. м

Невдовзі за Львівською брамою, праворуч, подорожуючі бачили стровинне (за М. Берлинським — з XV ст.) мальовниче передмістя Кудрявець (двісті років тому — село). Про слободу початку XIV ст. нагадує Кудрявська вулиця, яка зберегла свою конфігурацію. Трохи далі, ліворуч, наприкінці XVIII ст. виникла Солдатська слобідка (вірогідно заселялася відставними вояками). Відома дослідниця Лідія Пономаренко з'ясувала, що це селище тулилося до берега тоді ще існуючого Скомороха, притока Либеді, (місце якого вказує вуличка з загадковою як насьогодні назвою - Річна, а точніше було б казати - Річкова або Струмкова). Пізніше на місці Солдатської слобідки постали регулярні квартали вулиць Павлівської — Полтавської. На другій версті праворуч униз пірнає Кмитів яр. Своєю назвою і реліктовими дубами він нагадував про великокнязівську добу. І тут шлях виходив до Лук'янівки, де 20 серпня 1913 року відбулось відкриття Першої Всеросійської олімпіади. Пам'яткою спортивної слави лишився у цьому районі невеликий стадіон "Старт", де встановлено один із монументів футболістам київського "Динамо", розстріляним фашистами у роки окупації (1, 2, 3). Тут не зайве було б докладніше розповісти і про трамвайне депо, Народний дім, базар, але вперед, вперед, мій читачу!

Наступний від Лук'янівського майдану значний відрізок Старого Житомирського шляху нашпигований "військовими темами": Лук'янівський тюремний замок 1863 року (зокрема, тут утримували терористів, що у 1918 р. вбили командувача німецьких окупаційних військ Ейхгорна), Луцькі казарми, які пам'ятають кілька поколінь солдатів російської та совітської імперій. А поруч — колишнє танкове училище, яке накинуло військовий дух суто цивільному містечку Дегтярівського притулку (1, 2). Від Лук'янівки пролягала залізнична колія (замінена на трамвайну лише в середині 1960-х років) по якій від в'язниці йшли на Сибір ешелони з депортованими. Саме на цю залізницю, як на рятівний вихід з пастки, сподівались наші співвітчизники, гнані фашистами на розстріл восени 1941-го року до Бабиного яру.

Четверта верста шляху перетинає плато Дорогожичі, на якому нині міститься Лук'янівське кладовище, (меморіальний заповідник) а за княжих часів воно ставало полем численних битв. На межі ХІХ-ХХ століть тут було розташовано військове стрільбище і стенд Імператорського товариства правильного полювання, членом якого був славетний київський зодчий і мандрівник Владислав Городецький. На початку XX ст на протилежному боці Старої Житомирської дороги було закладено Пушкінський гай. Протягом першої половини того ж таки століття на нього вела наступ промислова забудова, і посьогодні лишилася південна (Шулявська) половина гаю, облаштована як парк. За часів окупації німці влаштували у ньому своє військове кладовище. По війні останки з нього було перенесено, а у парку влаштовано виставку військової техніки. н

Так само і до сусіднього Сирецького іподрому (з початку XX ст. на його місці — нинішня вулиця Довженка) можна було потрапити з Шулявки та з боку Старої Житомирської дороги. На цьому іподромі 27 серпня 1913 року пілот штабс-капітан Петро Нестеров увічнив своє ім'я винайденою ним фігурою вищого пілотажу - "мертвою петлею", про що нагадує назва нинішнього провулка Нестерова. Показово, що авіаційне новаторство Нестерова, Уточкіна та багатьох їхніх колег мало широкий громадський резонанс, підтримувалось як актуальна суспільна справа.

Військову тему продовжує і 5-та верста древнього шляху: праворуч розміщувалися Сирецькі табори, про які нагадують сучасні назви: Лагерна і Танкова вулиці, Артилерійський провулок. Протягом 20-х — 30-х років XX ст. в літній період тут базувалися частини 45-ї стрілецької Волинської дивізії. Цікава деталь: бланки документів цього військового з'єднання увінчував герб Російської Федерації.

Ось і ми підійшли до колишньої межі міста: на 6-й версті починалися землі Київської губернії. Під час будівництва метро на березі Сирецького струмка було виявлено сліди невеликої давньоруської богатирської застави. Праворуч шляху — Васильчиків хутір (нині — східна частина парку Нивки), назва якого пов'язана з ім'ям київського генерал-губернатора князя Васильчикова. Перебування князя на цій посаді ознаменовано, зокрема, прокладанням Брест-Литовського шосе. Нова житомирська магістраль спричинила повільний занепад старого шляху, надто в його західній частині. Над ставками у парку збереглись два напівзруйновані особняки колишньої державної заміської резиденції, творіння архітектора Григор'єва. Знана в народі під зловісною назвою дача Любченка, на ім'я нині забутого керівника уряду України, який, під загрозою арешту, саме тут застрелився разом з дружиною.

ЖБОТ у станции Октябрьская в Киеве Поряд, глибокою балкою, пролягає залізнична колія так званого Північного кільця, прокладеного наприкінці 20-х років через Куренівку до Дарниці; на місце нинішньої платформи Рубежівської з державної дачі був потайний вихід. До речі, на бічній стороні тутешніх рейок ще донедавна видно було рік виготовлення: 1942, і написи німецькою мовою! Цікаво — чи то німці так подбали про нашу залізницю, чи рейки було вивезено з Німеччини вже після війни? А ще на узбіччі древнього шляху знаходиться мало кому відома пам'ятка фортифікації: малогабаритні залізобетонні вогневі точки (ЖБОТ), які зовсім не характерні для Київського УР. Вони здалеку, з урвища на розі Козелецької вулиці, тримали на прицілі автоміст. Місце їм у музеї чи в меморіалі, для перевезення вони цілком придатні, але поки що їх засипає сміття.

На лівому боці шляху розкинувся "хутір Отрадне", який всього лиш років з вісім, з 1914-го починаючи, був дачним селищем. Згодом 10 гектарів його території належало частково Ветеринарному інститутові, а частково - НКВС. З початку 1950-х років, крок за кроком, Відрадний перетворено на промислову зону.

Саме тут розташована таємнича станція Київ-Октябрьський, на честь якої і сусідня станція метро "Берестейська" колись називалась "Жовтневою". Трамвайна колія пролягає містком, де колись вулицею Дегтярівською, від Лук'янівської в'язниці, тягнулись ешелони на "великі будови комунізму". Восени 1941 року фашиські окупанти не заперечували чуток, що євреїв від Лук'янівки залізницею вивозитимуть до Палестини. Насправді ж їх чекав Бабин яр.

Перед Нивками колись знаходився хутір Дехтярі, названий за родом занять його засновників, виробників дьогтю. А між Нивками й колишнім дачним селищем Святошине, в урочищі Веселий Майдан, за смугою військових магазинів (тобто складів, здебільшого артилерійських), що їх обслуговувала залізниця — дослідне летовище військового заводу. Воно існувало з кінця 20-х до початку 40-х років XX ст. Саме на цьому льотному полі відбувся грандіозний парад 1935 року в присутності наркома Ворошилова — по закінченні маневрів у новоствореній Київській військовій окрузі. Нині ж там розташоване летовище славетного АНТК імені Олега Антонова.

Між іншим, до 50-х років північніше Веселого Майдану чималу територію, де нині міське кладовище Берківці, займав Сирецький танкодром. А на льотному полі авіазаводу, після грандіозних військових маневрів "Дніпро", присвячених 50-річчю більшовицької революції, 1 жовтня 1967 р. відбувся найбільший у світі танковий парад, щоправда не для широкої публіки, а для вищого радянського керівництва.

На 8-й версті мусимо згадати хутір Ґалаґан. Як встановив Михайло Рибаков, тут 1836 року оселилися родини братів Ґалаґанів — солдатів лісової охорони. Не дивуймося такій посаді, адже одразу за хутором починався т. зв. скарбовий ліс — Святошинський гай, що його належало ретельно охороняти. Через сто років місце колишнього хутора зайняв верстатобудівний промисловий комплекс.

Остаточний занепад Старого Житомирського шляху пов'язаний зі спорудженням на рубежі XIX-XX століть Києво-Ковельської залізниці, насип якої перетнув його на 9-й версті, та введенням в експлуатацію першого відрізка Кільцевої дороги — вже перед Другою світовою війною, на доповнення потужного Київського укріпрайону. м

Попрощавшись із сучасною міською межею, підійшовши до села Петропавлівська Борщагівка (час виникнення — початок XVII ст. ) стародавній шлях круто пірнає в долину річки Борщагівки. По дамбі через став, який показано ще на планах кінця XIX ст., підіймається на західний берег, де на 13-й версті, поруч із церквою і поштовою станцією, він був колись Шляхом з великої літери, тобто центральним кутком Петропавлівської Борщагівки, сусідствуючи з Магівщиною і Солом'янкою.

Десь за 16-ю верстою, в районі спортивно-технічного комплексу Чайка, стародавній шлях губиться між неозорих фруктових садів та полів, наближаючись до німих свідків колишніх битв — залишків лінії оборони Києва у 1941 році та валів давньоруського Білгорода, про який ітиметься далі. l

Устим Кармалюк: бойова історія українського Поділля


Конотопська битва

Катерина КОЛЕСНИК. Газета «Київ Шевченківський» за червень 1998 р.

29 червня (9 липня) 1659 року під Конотопом українські козацькі війська, очолювані гетьманом Іваном Виговським, вщент розгромили московську армію. Наші «російські брати (+)» докладали всіх зусиль, аби «хохли» не знали своєї історії, але тепер ми можемо дізнатися, як усе відбувалося.

Тест на гідність - ювілей Полтавської битви.

Гетьман Виговський міг взяти Москву.

«Щасливий» 1660 рік... Чуднівський мир.

Фельдмаршал Гудович. Генерал Засядько - основатель российских ракетных войск.

Козаки на службі імперії, у придушенні польських повстань ХІХ століття

Гетьман Сагайдачний, воєнне мистецтво.

Озброєна еліта нації. Доля Петра Калнишевського.

О.Апанович. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Українсько-російський договір - міфи і реальність.

В боротьбі за волю на Поділлі. Битва під Вишеславцем 1512 р. Козак Голота.

Едуард Драч. Із полону з-під Ізмаїлу...

Битва при Синіх Водах - кінець золотоординської окупації? Бернард Претвич.

«Про Конотопську перемогу не написано книжок і картин, не створено драм і поем... Не збереглося усних переказів та легенд. Конотоп не став містом слави Української зброї, гордістю Української армії. Навпаки, згадки про неї каралися на горло окупантами, як за царських часів, так і за радянської влади».

Володимир ЧЕМЕРИС, директор інституту політологічних досліджень «Республіка».

«Самим своїм фактом Конотопська битва руйнувала міф про споконвічну дружбу між російським та українським народами, міф про одностайність українського народу в підтримці Переяславської ради 1654 року, міф про загальнонародне прагнення до «воссоєдінєнія»... Нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу в Європі воєнну поразку, і поразку саме від українців».

Юрій МИЦИК, доктор історичних наук.

Могила Петра Калнишевського на Соловках

Пам'ятник битві під Берестечком 1651 р. Спершу стисло охарактеризуємо історичні обставини того часу. У розпал національно-визвольної війни проти Речі Посполитої Гетьману Б.Хмельницькому довелось укласти військово-політичний союз із Московською державою (1654р.). Тобто союз, взаємовигідний для обох сусідніх народів. Згідно з ним, Україна отримувала можливість успішно протидіяти натиску Речі Посполитої, а Московія здобувала вихід до Балтики. Цим обидві держави посилювали свої зовнішньополітичні позиції в Європі. Але 1656 року московський уряд уклав за спиною України сепаратне Віленське перемир'я з Річчю Посполитою, чим грубо порушив угоду 1654р.

По смерті Б.Хмельницького тиск Московії на Україну посилився. Москва все брутальніше втручається у внутрішні справи України, активно підтримує опозицію, яку очолювали полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий Яків Барабаш. Московські воєводи, що сидять у Києві зі своїм гарнізоном, ігнорують волю гетьмана Івана Виговського, підбурюють опозицію, яка зрештою береться за зброю.

По придушенню гетьманом антиурядових виступів, з'являються нові «лідери» — Іван Безпалий оголошує себе гетьманом, а якогось Сияку — наказним гетьманом. Починається громадянська війна, під прикриттям якої Москва починає збройний наступ на Україну. Це примушує Виговського відновити союз із кримським ханом, а 1658 року підписати Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Щоправда, її допомога була чисто символічною.

Не дали позитивних результатів і спроби домовитися з Росією у січні 1659 року: Іван Гуляницький, полковник Лівобережжя просив вивести московські війська з України. Яка ж була відповідь? Що ці війська прийшли в Україну для її ж блага! Знайомі слова, чи не так? За свою історію Україна ще не раз їх почує від Росії. Та й не тільки Україна...

Українські посли, відправлені в Москву до царя Олексія, були заарештовані. Московсько-українська війна набувала широких масштабів і посилювалась громадянською війною. В Україну було спрямоване 200-тисячне військо на чолі з князем О.Трубецьким.

Невеликі українські заслони відійшли у м.Срібне (Прилуцький полк під проводом Петра Дорошенка) та до Конотопа (Ніжинський та Чернігівський полки під проводом І.Гуляницького). До Срібного вирушила частина відбірних московських військ на чолі з князем Семеном Пожарським, який, розбивши прилучан, оволодів містом. Частина жителів Срібного була перебита, багато взято до полону. 16 квітня 1659 р. до Конотопа з північного сходу підступило військо під проводом Трубецького, до нього приєднався Безпалий. 21 квітня надійшла решта московського війська під командуванням князів Г.Ромодановського, С.Львова та Ф.Куракіна. Розпочалась майже тримісячна облога Конотопа, яка тривала до 29 червня (за старим стилем — 9 липня) 1659 року. Конотоп мужньо боронили 4 тисячі козаків та місцеві жителі. Невдовзі сюди стягнулись усі царські війська, які надійшли зі Слобожанщини. Були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати велике військо. Домігся гетьман і того, що сам хан Карач-бей із 40-тисячною ордою вирушив йому на підмогу. Виговський не поспішав під Конотоп, чекаючи на прихід хана. Нарешті союзники разом вирушили на спільного ворога. Конотопська битва 1659 р.

24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив значний ворожий роз'їзд. 29 червня (9 липня), в день св. Петра і Павла, Виговський підійшов з південного заходу до Соснівської переправи під Конотопом та вдарив на 15-тисячний московський загін, який її боронив. Українські драгуни відтиснули ворога, а кіннота, перейшовши міст, почала громити його. Орда тим часом відійшла в секрет за Сарнівку. Побачивши нечисленне українське військо, Пожарський пішов на допомогу своїм 15-ти тисячам. Виговський став відступати, Пожарський з основними силами погнався за козаками. Люди Виговського заздалегідь загатили ріку та ще й зруйнували міст, тому московська кіннота застрягла в болоті — «конотопах». Тим часом українське військо здійснило обхідний маневр в напрямку Попівки і перейшло в контратаку, а зі сходу ударила орда. З цього кільця мало хто зміг вирватись. Коли ж інші московські частини стали відходити з-під Конотопа, на них ударив Гуляницький.

Перемога була вражаючою! У цій битві московська армія втратила до 50 тисяч війська, було взято в полон Пожарського та інших значних сановників. «В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву», — писав російський історик С.Н.Соловйов.

Після цього Виговський швидко очистив від ворогів Ромни, Лохвицю та інші міста Посулля. Та на жаль, цій грандіозній перемозі не судилося стати ключовою, вона не обумовила виграшу всієї війни. А причиною був розкіл українського суспільства, розгул опозиції.

Тепер подивимось на сучасний стан нашої держави. Чи не те саме відбувається у нас зараз? То ж давайте уважніше вдивлятись у свою історію та вчитись на її уроках!

Українська зброя

Тайни Білогородки

За книгою: Членов Анатолій Маркович. Слідами Добрині. - М.: Фізкультура і спорт, 1986. - 287 с., іл. - серія "Незвичайні подорожі". Переклад і оформлення В.Лисенка.

Большой ДОТ Киевского укрепрайона в Белогородке

Вступ з Історії міст і сіл Української РСР. Київська область. Київ. Видавництво "Українська радянська енциклопедія", 1971, стор.385-386.

Білогородка - село, розташоване на правому березі річки Ірпеня, за 22 км від Києва, з яким сполучене шосейним шляхом, і за 8 км від залізничної станції Боярка. Населення - 4065 чоловік (~1970 р.). Білогородській сільраді підпорядковані населені пункти Бобриця, Петрівське і Шевченкове.

Територія сучасної Білогородки була заселена здавна. В селі виявлено залишки пізньотрипільського поселення (III тисячоліття до н.е.), могильник епохи бронзи (II- І тисячоліття до н.е.), посуд зарубинецької культури (II ст. до н. е. - II ст.н.е.). У VII - IX ст. тут існувало слов'янське поселення, де згодом виникло місто Білгород.

Білгород був одним з пунктів у системі оборони від нападів кочівників. Уперше згадується він в літопису під 980 роком; на той час місто з прилеглими землями знаходилось в особистому володінні великого князя київського Володимира Святославича, тут знаходився князівський палац. 991 року в Білгороді було збудовано фортецю, і місто стало одним з найміцніших форпостів Русі.

Залишки давнього Білгорода добре збереглися. Дотепер на березі Ірпеня можна бачити його потужні укріплення - глибокий рів і вал заввишки 10 - 12 метрів, що мав досить складну конструкцію з дерев'яних зрубів, заповнених цеглою-сирцем. Рів і вал оточували місто, яке займало площу понад 120 га. Білгород був одним із найбільших міст Київської Русі і за своїм розміром перевищував такі давньоруські міста, як Чернігів, Переяслав, Рязань, і не поступався перед багатьма середньовічними західноєвропейськими столицями.

Під захистом фортеці поруч з князівським палацом і хоромами бояр та дружинників селилися ремісники і торговці. В XI - XII ст. Білгород був значним ремісничо-торговим центром. Він стояв на торговому шляху, що йшов з Києва до Галичини, Польщі і далі на захід. На території давнього міста розкопано гончарне горно, косторізну, ковальську та інші ремісничі майстерні. Полив'яні плитки, виготовлені білгородськими майстрами, відзначалися складною орнаментацією. Білгород відігравав значну роль і в політичному житті Київської Русі. Він був тимчасовою резиденцією київських князів і місцем перебування єпіскопа. Білгородом намагалися оволодіти князі, які претендували на київський престол. На початку XII ст. Володимир Мономах посадив у Білгороді свого старшого сина Мстислава з наміром зробити його згодом великим князем. Претендуючи на київський престол, у 1151 році місто прагнув захопити князь Юрій Долгорукий.

Під стінами Білгорода не раз відбувалися бої, які вирішували долю Київської держави. Один з епізодів тривалої боротьби з печенігами відбито у легенді про "білгородський кисіль", записаній в літопису під 997 роком. У ній розповідається, як печеніги, скориставшись відсутністю Володимира Святославича, обложили Білгород. В місті почався голод. За порадою винахідливого городянина жителі викопали два колодязі, в один із них опустили діжку з киселем, в другий - із медом, і почастували ними запрошених печенізьких послів. Повіривши, що сама земля годує білгородців, печеніги зняли облогу. Про другий невдалий похід печенігів, яким завдали тут поразки дружини богатирів Альоші Поповича і Яна Усмошвеця, розповідається в літопису під 1004 роком. У 1136 році під стінами міста відбувся бій з половцями, під час якого останні були розбиті.

Білгород являв собою значний культурний осередок Київської Русі. Виявлені тут житла XI-XII ст. відрізнялися від звичайних будинків того часу більшими розмірами, складалися не з одного, а з двох приміщень, стіни їх нерідко були облицьовані різнокольоровими полив'яними плитками. Про велич і красу давнього Білгорода дають уяву залишки двох кам'яних храмів, зокрема церкви Дванадцяти апостолів, збудованої 1197 року. Підлога церкви була покрита різнокольоровими полив'яними плитками, а бані - свинцевими листами. Дотепер збереглися залишки стінного фрескового розпису золотом.

Велике квітуче місто було вщент зруйноване під час монголо-татарської навали у 1240 році. Через деякий час воно відродилося. У 60-х роках XIV ст. Білгород підпав під владу феодальної Литви. З того часу він занепав, перетворився на село Білогородку, яке спочатку належало Київському замку, а з 1560 року - великому князю литовському... м

1

Бiлгород

Поіменно відомо чотири древлянських міста: Коростень (Іскоростень), Овруч, Олевськ, Малин. Історики також встановили, що Чернігів і Любеч задовго до часів Добрині належали Древлянській землі, але давним-давно стали вже Полянськими. Та і без них - хіба ж це мало! - чотири древлянських міста X століття, відомих по імені?

Але на цифрі чотири рано ставити крапку. Ми знаємо і п'яте древлянське місто X століття - Білгород, земельну столицю Святослава Древлянського, сина Володимира і Малфреди Чеської, про яку коротко вже йшла мова у книзі.

Правда, літопис приховує цей ранг Білгорода, заради чого в статті 988 року, де йдеться про роздачу Володимиром князювань синам, згадує земельні столиці, куди посаджені всі сини, крім Святослава. Про нього ж ухильно сказано, що він посаджений батьком у Древлянской землі. Та академіку Рибакову вдалось розгадати, що Святослав Древлянський княжив саме в Білгороді.

Але літописний Білгород і сьогоднішній Бєлгород, обласний центр Росії, - два різних міста. Нинішнє місто в X столітті взагалі не існувало. А літописний Білгород, чию бойову славу через тисячоріччя, в роки 2-ї Світової війни, успадкував Бєлгород - де він знаходився? Західніше Києва.

Правда, на сучасній карті біля Києва ніде не знайти міста по імені Білгород. А проте я зараз стою в ньому і дивлюся на Ірпінь з валів древнього Білгорода. Я не випадково опинився в селі Білогородці. Подібно до Любеча, древній Білгород став за століття селом. Будинки древлянського міста X століття давно зникли. Але вали Білгорода стоять і посьогодні! Із самого X століття!

2
Вали древлянського Бiлгорода

Галина Георгіївна Мезенцева, начальник Білгородської археологічної експедиції Київського університету, веде мене по валах древнього Білгорода. Вали величезні, метрів у 60 і більш висотою, такі широкі, що по верху їх йшла колись дорога. Наймогутніший і найкрутіший вал дитинця (тобто кремля) - з південної сторони. Скіс тут дуже крутий. З валів відкривається велична панорама - он та древня дорога на захід вела колись у Чехію, а он звідтіля, з півдня, приходили печеніги. А під стінами дитинця тече, як і в древності, Ірпінь.

Валами оперізані, однак, не тільки дитинець Бєлгорода, але і посад. Всередині посадських валів знайдені дерев'яні зруби, туго набиті сирцем. Вони не давали валу опливати і не давали ворогам пробити в ньому пролом. Так ґрунтовно вибудовані навіть посадські вали, але ж вали дитинця куди могутніші. Коли оглядаєш древнє місто, без усяких розрізів видно, що тут вибудовано грандіозну систему укріплень, з ескарпами, ровами, терасами, місцями в дві-три лінії оборони. А на валах ще стояли дерев'яні стіни, "заборола", висотою метри в чотири. Колосальне за масштабами X століття місто, площею більш 110 гектарів, було обнесене валами - усі вони стоять і сьогодні майже цілісінькі!

Розміри Білгорода були тоді ні з чим незрівняними. Що там Любеч чи Малин!.. Найважливіша фортеця-порт Воїнь, закладена Володимиром в гирлі Сули, не займала і 30 гектарів.

Ми ходимо по Білогородці. Мезенцева показує мені місце, де знайдені руїни монументального собору XII століття (занепад Білгорода почалося лише в XIII столітті, після того як його зруйнував татарський хан Батий, що спалив і сам Київ). А онде колодязі, знайдені археологами. Вони глибокі: фортеця мала на випадок облог надійне водопостачання. Ймовірно, це ті самі колодязі, що породили барвисту легенду про "білгородський кисіль", відому за літописом.

Один раз печеніги з'явилися до стін Білгорода, коли Володимир пішов за свіжим військом у Новгород. Облога була довга і важка, запаси продовольства підходили до кінця. І тоді городяни за порадою одного зі старійшин вдались до хитрості. Замісивши з залишків борошна кисіль, вони вилили його в колодязі і, запросивши печенізького парламентера, запропонували йому особисто переконатися в тім, що земля їх сама годує. А тому, скільки ні облягай Білгород, узяти його змором - справа безнадійна. Печеніжин зачерпнув цебро з одного колодязя, зачерпнув з іншого - о чудо! І, вражені чудом, печеніги зняли облогу.

Це переказ про військову хитрість і кмітливість руського городянина. Чи так було насправді, взагалі невідомо, але колодязі, як бачимо, у Білгороді знайдені. І звичайно печенігів змушували відступити від стін Білгорода (причому не раз і без всякого чуда) просто міць руської зброї, мужність руських богатирів. В часи Володимира Красне Сонечко ім'я Білгорода неодноразово стрічається на сторінках літопису. м

До речі, легенда про "білгородський кисіль" внесена у літопис під 997 роком, ймовірним часом смерті Добрині. То чи не заради його похорону відлучились князь і військова старшина? Чи не смерть великого воїна-патріота вселила у нападників надію на захоплення руської твердині? І чи не була придумана досить-таки безглузда легенда для витіснення пам'яті про народного героя?

По вузькій, глибокій лощині (де колись були потайні ворота фортеці) спускаємося вниз до Ірпеня. Біля дороги, вже внизу, б'є чисте джерело. Прикидаю - так, воно на одній лінії з тими знаменитими білгородськими колодязями. Саме його витік і перехоплювали вони в старовину глибоко під землею.

Крепостные стены Белгорода, 
конец Х в. Реконструкция 
Б. А. Рыбакова и М. В. Городцова

3
Надзвичайна фортеця

П'яте древлянске місто з іменем піднесло нам сюрприз, притому сюрприз надзвичайного розмаху. Що це, власне, означає - така грандіозна система укріплень, що вціліла з X століття?

По-перше, це єдина древлянська фортеця X століття, що збереглася до наших днів майже цілком, з валами. По-друге, це єдина руська фортеця X століття подібної схоронності. Тобто фортець тієї епохи такої схоронності немає більше жодної на всій території Київської Русі, від крайньої її півночі і до далекого півдня. По-третє, це найбільша зі збережених руських фортець тієї епохи. Показово, що розміри так званого "міста Володимира" у Києві, тобто побудованої Володимиром I київської фортеці, складали (навіть разом з фортецями його попередників) максимум 11 гектарів. Але ж то був стольний Київ. Проте укріплення Білгорода займають, як уже сказано, понад 110 гектарів.

Словом, у селі Білогородці (на відміну від Любеча Білгород, ставши селом, не зберіг у незмінності свого імені) перед нами вціліле, нехай і постраждале від часу справжнє чудо руської фортифікації X століття. Скіс його валів був занадто крутий для печенізької кінноти, що не раз його марно штурмувала. І вали Білгорода були настільки міцні, що витримали всі печенізькі облоги. По суті, це чудо давно варто зробити заповідником - і відновлювати Білгород у первозданному вигляді як об'єкт туризму світового класу.

Але яке ж було призначення фортеці? Прикордонна фортеця на земельній границі (тобто передова сторожа від Києва)? Алеж незрівнянно менший Малин навмисно закладався Малом в шанобливому віддаленні від Києва. Чи це твердиня проти печенігів? Алеж їхні володіння лежали від Древлянської землі далеко на півдні. І чому сама східна фортеця Древлянської землі вибудована біля самого Києва саме проти печенігів? Загадки, загадки...

За даними археології, фортеця, безсумнівно, X століття. Хто ж її побудував? Мал? Хто-небудь з його предків? Тоді чому Білгород не перешкодив князеві Ігорю в 945 році дійти до Коростеня? Яка дата і які обставини закладки Бєлгорода? Чи відомі вони? Що говорить про це літопис і що історична географія?

Любечский замок, Х в.

Ні, Білгород побудований не Малом і не його предками. А його нащадками. Літопис говорить, що він закладений Володимиром, датує закладку 991 роком. Ще він повідомляє, що Володимир особливо любив Білгород (так і не пояснюючи, за що саме), що в його гарнізон він поставив і воїнів північних земель, у тому числі, звичайно, новгородців. Від п'яти знаменитих поясів фортець проти печенігів, богатирських застав Володимира, літопис у своєму оповіданні Білгород штучно відриває, оскільки про їхню закладку говориться в статті 988 року, а про закладку Білгорода - окремо, у 991-м. Тим часом Білгород все-таки виразно в цю систему укріплень входив, що видно з літописної інформації про завзяті спроби печенігів взяти його. А розміри Білгорода роблять його головною богатирською заставою Володимира Красне Сонечко.

З літописної інформації (не знаючи, що Володимир I був Володимиром Древлянським) можна, мабуть, зробити висновок, що Володимир вибудував Білгород як головну твердиню проти печенігів у глибокому тилу за п'ятьма поясами застав, щоб тримати там свій головний резерв, відкіля постачалися гарнізони всіх передових фортець, - за що і любив своє дітище Білгород. н

Н.К.Рерих. Город строят. 1902

Арена событий, описываемых в 
книге первой (на современной карте)

4

Третя древлянська столиця

Але дані історичної географії різко змінюють цю картину і вносять у неї ясність. Насамперед впадає в око, що всі п'ять поясів фортець Володимира лежать у Полянской землі, але найбільша його твердиня, Білгород, чомусь у Древлянской. Далі, змінюється одразу мета побудови Білгорода. Він будується з самого початку не як прикордонна твердиня Древлянської землі на полянській границі (не будував же її Володимир проти себе самого) і навіть не як твердиня проти печенігів. Білгород закладений відразу як нова земельна столиця князівства Древлянського. Це частково пояснює його гігантські розміри й особливу любов Володимира. Але пояснює тільки почасти.

Дуже показова динаміка руху древлянських земельних столиць у X столітті. До 946 року стабільною і, очевидно, споконвічною древлянською столицею є Коростень. Після поразки Мала Коростень, як ми знаємо, подібно Малу, був "розвінчаний", і другою древлянською столицею став замість нього Овруч, що лежав майже на сотню кілометрів далі від Києва. Таке відсунення древлянської столиці від Києва було предметною демонстрацією поразки древлян.

Але всього через кілька десятиліть після цієї події третя древлянська столиця присунута Володимиром у протилежну сторону, до Києва. Вона не повернута знову в Коростень, перенесена навіть не під Малин, а, що називається, до самих воріт, за 20 км від Києва. І це було такою ж предметною відповідною демонстрацією повного реваншу Древлянского княжого дому, повної його перемоги в 980 році.

Але і це не все. У місці розташування Білгорода є ще одна особливість, що не очевидна при читанні літопису, і навіть історичних праць, де розбираються ті чи інші сторінки руської історії, пов'язані з Білгородом, але яка разом впадає в око, коли оглядаєш Білогородку. Це топографія Білгорода.

Справа в тім, що Ірпінь тече не під східними валами Білгородського дитинця (як можна було очікувати від крайнього східного древлянского міста), а під північно-західною стороною дитинця. Тобто Білгород вибудований не на лівому, древлянському, березі Ірпеня, як очікувалося б, а на правому. Не на західному, а на східному.

Іншими словами, нова, третя древлянська столиця поставлена Володимиром на Полянском березі Ірпеня. Точніше, екс-полянському - на території, відрізаній від Полянської землі і переданій Древлянській.

В часи Мала гігантської фортеці на Ірпені ще не було. Мезенцева знайшла тут більш ранню фортечку, вона була багато менше одного лише дитинця, вибудованого тут Володимиром. Вона явно була прикордонною полянською фортецею проти древлян і стояла на правому, Полянському, березі Ірпеня, що цілком природньо.

У результаті перемоги Добрині 980 року на місці тієї самої фортечки, що була Полянським форпостом проти древлян, виникла велетенська твердиня Володимира. Це означає, що Древлянська земля ступила при Володимирі через Ірпінь і між нею і Києвом не залишилося жодної водної перешкоди - і жодної фортеці. Її нова столиця була поставлена так близько від Києва, що перетворилася фактично в його двійника. За день можна було кілька разів з'їздити верхи туди й назад. м

5

Твердиня древлянськоi Перемоги

О, Володимир недарма любив Білгород. Фортеця, розташована подібним чином, практично диктувала Полянському Києву волю Древлянської землі. Вона і була вибудована як оплот влади Володимира Древлянського в Києві. Фактично, древлянський Білгород тримав Володимира Древлянського на троні в Києві.

Білгород грав би роль надійного оплоту влади Володимира в Києві й у тому випадку, якби розміри білгородського і київського дитинців були рівні, і навіть якби укріплення Білгорода були трохи менші київських. Але в системі "подвійної зірки" Київ-Білгород сильнішим виявився аж ніяк не Київ. Найпоказовішим є порівняння не загальної території міст, а розмірів їхніх фортець. У Києві посад тоді не був укріплений, а в Білгороді був. Тобто фортеця Білгорода була при Володимирі вдесятеро (!) сильніше київської.

Якоюсь мірою Білгород був істинною столицею Володимира. Люті і завзяті спроби печенігів взяти саме Білгород - свідчення тому, що вороги чудово розуміли його стратегічне і політичне значення.

Необхідність у такому оплоті влади Володимира дійсно була, тому що в Києві крім відданого Володимирові народу існувало і вороже йому полянское боярство, що пов'язало колись себе з Варязьким княжим домом, і допомагало (разом із жрецтвом Перуна) варязьким князям-вовкам душити Русь. Те саме полянське боярство, що зірвало в 945 році приголомшуючий успіх Мала, а назавтра після смерті Володимира виявилося опорою государя-зрадника Святополка Окаянного.

Могутня древлянська твердиня на східному березі Ірпеня гарантувала міцність трону Володимира Красне Сонечко в Києві і непорушність його прогресивної, патріотичної, підтриманої народом політики. Вали древнього Білгорода піднімаються над Ірпенем як монумент, що увічнив блискучу перемогу Древлянського дому в 980 році, перемогу, що перетворила обличчя всієї Русі.

Але повернімося в X століття. Вали Білгорода і його місце розташування підтверджують, що син Володимира, який княжив у Білгороді, був явним співправителем батька і престолонаслідником. Тобто мова йде про закріплення при Володимирі співвлади Полянської і Древлянської земель у державі, наочним виразом якого була і сама "подвійна зірка" Київ-Білгород. Дійсно, дві земельні столиці, присунуті одна до одної майже впритул, політично зливалися воєдино. А оскільки за реальним співвідношенням сил це була фактично "подвійна зірка" Білгород-Київ, то якоюсь мірою Білгород був, як уже сказано, справжньою столицею Володимира, а юридично - не тільки земельною, але, мабуть, і молодшою столицею Руси.

У цьому зв'язку навряд чи випадково і саме ім'я Білгорода. Всі укріплення його земляні (в минулому і дерев'яні). І скільки не ходи по Білогородці, ні покладів білого каменю, ні крейдових пагорбів тут не побачиш. Відкіля ж назва?

Справа в тім, що "білий" мав у Древній Русі символічне значення - "вільний". Ще багато пізніше, "білі" і "чорні" слободи розрізнялися своїми правами. Точно так само ім'я Білорусії, Білої Русі, означало, що її землі, потрапивши під литовську корону, зуміли домогтися від князів Литовських політичної повноправності, закріпити свої привілеї.

У світлі сказаного можна думати, що ім'я "Білгород" стара полянська фортеця, розташована на цьому місці, не носила, що воно було дано Володимиром саме новій древлянській столиці. Ім'я підкреслювало вже не земельне, а всенародне значення перемоги 980 року. У перекладі на сучасну мову тодішнє "Білгород" означає, очвидно, "Свободоград". Ім'я повинне було закріпити навіки пам'ять про героїчну боротьбу Древлянського дому за волю всього народу. м



Князі Кий і Аскольд.

Військо княжих часів.

Розвідка у Київській Русі.

Флот Київської Русі.

6

Будiвничий Бiлгорода - Добриня

Але якщо військове, стратегічне значення Білгорода таке, то чи можна довіряти літописній даті його закладки? Адже вона наводиться, як ми переконались, з явною метою приховати, що древлянський Білгород входить у єдину систему з п'ятьма лініями Полянских фортець і що він третя древлянская столиця. Так, можливо, місто закладене в 988 році? Ні, проти цього є вагомі аргументи.

Чи правдоподібна настільки пізня закладка Білгорода? Рішуче ні! Як з політичної, так і з військової точки зору Білгород повинен був заснований негайно після перемоги. Тобто в 980 році (коли було запроваджено Шестибожжя) чи принаймні в 981-м.

Політично наочну демонстрацію реваншу Древлянської землі - перенесення її третьої столиці під самий Київ відкладати на такий довгий термін після перемоги, до нічим не примітного 991 року (чи навіть до 988-го), безглуздо. Де в цьому політична логіка, настільки характерна для Русі X століття?

Ще важливіший військовий аспект: без Білгорода трон Володимира в Києві хисткий через небезпеку полянського перевороту, тоді як наявність Білгорода дозволяє миттєво придушити будь-які змову чи заколот Полянського боярства в Києві, кинувши проти нього з Білгорода надійну армію, що стоїть напоготові. З обох мотивів закладка Білгорода негайно після перемоги 980 року нагально необхідна. Більше того, для Володимира і Добрині будівництво Білгорода в той момент, мабуть, представляється терміновішим, ніж зміцнення Києва ("міста Володимира" у 980 році ще немає! І навряд чи воно вибудоване у найперші роки князювання Володимира).

Військовий аспект будівництва Білгорода має й іншу грань. Перемога була завойована в 980 році після довгої і важкої громадянської війни в першу голову новгородською армією Добрині, що прорвалася на Київ стратегічним обхідним маневром, через Полоцьк, Турів, Овруч, Коростень. Ця армія так і лишилася на Півдні, гарантом перемоги (її відхід був би для трону Володимира фатальним). Для розміщення такої великої армії на постійні квартири була потрібна сильна фортеця, і її треба було терміново будувати або в Києві, або поблизу його. Ясно, що зведення чисто Древлянської фортеці для розквартирування в ній армії Півночі Русі Добриня і Володимир повинні були повеліти як першочергове. Надалі воїни Півночі виявляться й у гарнізонах інших богатирських застав Володимира.

Але Білгород, як головна база розміщення армії Півночі, грав і ще одну - політичну - роль, диктуючи Полянському Києву не тільки волю сусідньої Древлянської землі, але і волю далекого князівства Новгородського! (Згадаємо в цьому зв'язку встановлення в 980 році новгородсько-древлянської гегемонії в державі і роль у ній в той момент Хорса Новгородського.)

Одне слово, літопис просто лукавить, приховуючи справжню дату закладки Білгорода, точно так само, як і його політичне значення і наявність Древлянської династії. Білгород виразно закладений назавтра після перемоги 980 року, утворюючи один комплекс з встановленням Шестибожжя і перетворенням князівства Новгородського в домен Добрині.

Але якщо Білгород закладений назавтра після перемоги Добрини. Якщо Білгород демонструє перемогу династії, главою якої в той момент є Добриня. Якщо Білгород - головний оплот гегемонії Новгороду, а володар і власник Новгороду відтепер Добриня. Якщо Білгород тримає на престолі держави Володимира, зведеного на трон тим же Добринею. І якщо справжній верховний правитель держави в цей час - Добриня (літопис, хоча і намагається применшити його роль, змушений визнати, що Володимир, і ставши государем, слухається Добриню навіть у 985 році)...

То при всіх цих "якщо", хто ж тоді справжній будівничий Білгорода, цього ключового каменя, що закріплює звід усього політичного храму, зведеного Добринею, головним архітектором перемоги Древлянського дому? Невже весь храм зводив Добриня, а замок зводу поставив один Володимир?

Так, літопис приписує закладку Білгорода одному Володимирові. Але чого лише не приховує літопис! Від фактів воістину гомеричного масштабу (замовчана ціла Древлянська династія!) і до дріб'язків. Чи довго в додачу замовчати й ім'я істинного будівельника Білгорода?

Ні, звичайно, ім'я Володимира при закладці Білгорода забуте не було. Раз Володимир на троні, то всі рішення оголошувалися, зрозуміло, від його імені. Але сам-то Володимир чудово знав, кому зобов'язаний рішуче всім, і був з Добринею заодно, вони робили одну загальну древлянську справу. І аж до 985 року (це за літописом, а насправді напевно і ще багато пізніше) кожне рішення, обнародуване від імені Володимира, залишалося, як і в 970 році, рішенням Добрині. Так що є всі підстави саме Добриню вважати істинним будівничим Білгорода. l

В.М.Васнецов. 
Три богатыря: Добрыня, Микула, Алёша Попович

Змієві вали

Гадане першоджерело даного тексту: Анатолій Маркович Членов. Альманах "Ветер странствий" (вып. 11. М., 1976, с. 40-49).

Микита Кожум'яка

Український епос - казки, повір'я, легенди, билини,- зберіг пам'ять про одвічну оборону від кочівників, що споконвіку, хвиля за хвилею, насувались від південного сходу, з Великого лугу. За одною з таких легенд Микита, ремісник з київського урочища Кожум'яки, перемігши в єдиноборстві велетенського змія-людожера, запріг його в плуга і проорав борозну від сходу до заходу, позначивши границі земель руських. Загнав потім Микита змія в море, а сам повернувся у Київ - шкіри м'яти. Орють селяни на своїх полях, а борозни не чіпають - на пам'ять про Микиту лишають. Така легенда про народження українських Змієвих валів.

Саме ім'я Микити натякає на древлянський князівський рід Ніскінічів, з якого походили бунтівний коростеньський князь Мал, славетний Добриня і його сестра Малуша, мати Святого Володимира. Втім, траплялися й інші варіанти імен, наприклад Кирило Кожум'яка, в якому відчутний вплив християнства.

Однак легенда - легендою, але як же воно було насправді? Адже дійсно, по всій Україні, втім як і по сусідніх землях, пролягають численні залишки давніх рукотворних валів. Деінде вони ледь помітні, переорані, переплутані з пізнішими військовими чи мирними спорудами. Але є місця, де їхнє оборонне призначення просто-таки б'є у вічі. І це не локальні городища, хай навіть дуже великі, як на Черкащині чи Полтавщині, а сотні й тисячі кілометрів глибоко ешелонованих фортифікаційних систем, що помережили величезну частину Європи! Достовірні відомості щодо обставин їх спорудження відсутні. Орієнтовно їх можна віднести до таємничої кельтської епохи, про яку нинішні історики лиш починають дещо здогадуватись. Мимоволі приходить на думку порівняння з Великою Китайською стіною, довжина якої понад 4 тис.км, висота від 6.6 до 10 м, а ширина близько 9 м, що була споруджена приблизно в той же час, в основному у 3 ст.до.н.е. Цікаво, що це співпадає з початком функціонування Великого Шовкового шляху, який протягом ряду століть сполучав Китай з Європою.

До речі, слово "вал", хоч і перегукується з англійським "wall" - стіна, швидше нагадує про щось повалене, зруйноване. Адже у наших давніх літописах відповідні споруди позначалися словом "город", тобто огорожа.

Змій-Горинич

Змееногая богиня скифов Протистояння наших давніх предків-хліборобів з царськими скіфами, кочовим іраномовним народом, згадана напівказковим сюжетом у четвертому томі Геродотовой "Історії". Зображення змії відображало найдавніший культ скіфів. Змієнога богиня, мати скіфського племені, часто зображувалася на щитах, сагайдаках та інших озброєннях скіфів і збруї їхніх коней. Аріан - грецький історик, письменник і географ початку другого століття нової ери, писав, що військові емблеми скіфів являли собою макети змій і драконів, виготовлені зі шматочків кольорових тканин і підняті на високі жердини. Рухаючись, такі штандарти надувалися вітром і звивалися, немов живі істоти, при цьому видаючи жахливий свист. Чи не про такий "звіриний свист" згадувалось у "Слові о полку Ігоревім"? Подібні знамена й понині популярні, наприклад, у деяких гірських народів Кавказу, зокрема у Сванетії.

Для хліборобів народ-агресор зі звіриним стилем прикрас, драконами, грифонами, зміями, змієподібними богинями і т.д. був зміїним народом і образно зображувався Змієм, що вимагає данини і жертви. Образ змія підкріплювався реаліями безперервних нападів: кочова валка на марші, здаля, зі спостережних веж, виглядала змією, від якої перед атакою, споконвічним маневром, відділялись флангові ударні колони, що здавались головами чудовиська.

Вали

Захищаючись від агресивних набігів, осідлі племена спорудили багатокілометрові фортифікаційні комплекси, що були не лише оборонними твердинями, а й умовними межами земель. Для українських систем валів характерна глибока ешелонованість. Наприклад, від Києва на південь до ріки Рось через кожні 10-20 кілометрів ми зустрічаємо чергову фортифікаційнну смугу. Лише на Поділлі Змієві вали суцільні, як правило ж, системи валів являють собою не суцільну межу, а фрагментарні укріплення, що тягнуться 10-30 кілометрів, потім перериваються лісами чи балками, - і знову виникають. Системи фортификації, поряд з валами, включали ще й рови; як правило, рів розташовувався безпосередньо перед валом.

На окремих ділянках споруди носять різні назви, характерні лише для конкретних місцевостей - Великий вал, Маленький, Чорний, Отаманський, Половецький, Окоп, Перейма, Турецька гребля. Іноді той самий вал на одній ділянці має назву Змієвого, а в іншій частині називається Трояновим, начебто по імені давньоруського триголового бога-воїна Трояна, що зображався верхи на вороному коні.

В Україні прийнято виділяти одинадцять груп пам'яток:

  1. Змієві вали Київщини - найбільша система укріплень на правому березі Дніпра, що складається з валів різної висоти і довжини. Загальноприйнятно Змієвими називати саме залишки валів по ріках Віта, Червона, Трубіж, Стугна і Рось, які й посьогодні збереглися в гарному стані, досягають місцями п'ятнадцяти метрів висоти і десятків кілометрів у довжину. Якими ж вони були в старовину?! Тут же, неподалік, розташовані споруди грандіозного Київського укріпрайону, зведеного напаредодні 2-ї Світової війни.
  2. Змієві вали Переяслава - двоваловая система укріплень неподалік нинішнього міста Переяслав-Хмельницький Київської області.
  3. Змієві вали Посулля - назва широкого валу, що тягнеться по правому березі ріки Сула від її гирла до середнього плину і його відгалужень, що доходять ледь не до міста Суми.
  4. Змієві вали Полтавщини - два переривчастих вали, що розташовані по правих берегах рік Ворскла і Хорол.
  5. Змієві вали Харківщини - всього два могутніх редути довжиною 20 і 25 кілометрів біля Харкова і Змієва відповідно.
  6. Змієві вали Поділля - назва цільного валу, що тягнеться від середнього плину ріки Буг до районів центральної Черкащини і невеликої кількості менших валів цього ж району.
  7. Змієві вали Волині - узагальнююче назва величезної кількості невеликих за розмірами і довжиною валів, що містяться в чотирикутнику Львів-Луцьк-Рівне-Тернопіль.
  8. Кримські вали - трирядовая система укріплень між Азовським і Чорним морем на Керченському півострові. Ще в середині першого тисячоріччя до нашої ери Геродот писав, що для захисту від скіфів місцеве населення викопало широкий рів і побудувало вал від Таврійських гір до Меотійського моря. Вал одержав назву Кімерійського.
  9. Нижній Троянів вал - розташований на території Бесарабії, тягнеться від селища Затока до міста Білгород-Дністровський.
  10. Верхній Троянів вал - починається біля міста Бендери (Молдова) і тягнеться до ріки Прут безперервною лінією, потім різко повертає і з'єднує річку з дунайско-черноморскими лиманами Ялпуг, Котлабуг і Сасик.
  11. Троянові вали Подністров'я - система валів, що знаходяться між містами Тернопіль і Кам'янець-Подільський. Мають переривчастий характер. Складаються з двох ешелонів центрального ланцюга і хаотично розкиданих валів; окремі з них знаходяться навіть на Буковині.

Римські вали

На зорі нашої ери оборонні вали активно споруджувались римлянами для зміцнення гігантської прикордонної лінії лімеса. У першому і другому сторіччях були побудовані Задунайські і Зарейнські вали, що відмежовували Римську і Кельтську держави з південного сходу на північний захід і одержали назву "німецької границі", але в народі їх і понині кличуть "чортові стіни". У першій половині другого сторіччя римський імператор Адріан наказав побудувати оборонну лінію довжиною 117 кілометрів, щоб захистити південну Британію від войовничих шотландців. Вона перетинала всю Англію зі сходу на захід, являючи собою рів і стіну висотою 6 метрів з вежами через кожні 1,5 кілометра.

Широко відомими спорудами є Троянові вали Румунії. Укріплена лінія довжиною близько 60 кілометрів перетинає перешийок між Дунаєм і Чорним морем біля міст Чорнавода і Констанца і складається з трьох валів - двох земляних і одного кам'яного. Їх висота нині на різних ділянках коливається від 3 до 6 метрів. Два земляних вали знаходяться північніше, а південний, кам'яний, за різними оцінками є найдавнішим. До того ж, з півдня від нього знаходиться рів, а отже ці вали будували не римляни, а хтось будував - можливо від римлян? І чи від римлян взагалі??

На територіях сучасних Угорщини, Болгарії і Сербії в різні часи будувалися цілі фортифікаційні системи, частина яких одержала назву римських, проте час їх створення достовірно не встановлено. Спроби окремих дослідників приписати зведення споруд у цих районах лише римлянам стикаються з запереченнями, оскільки подібні соруди розташовані і за межами колишньої Римської імперії у Східній Європі. Наприклад, у Польщі зустрічаються великі оборонні вали і рови; на південному заході країни їх називають "валами Хороброго" чи "Шльонскими", на півночі - "старими окопами". м

Траян

Скіфський вал південніше Круглика Ряд дослідників намагається приписати авторство побудови Троянових валів римському імператору Траяну (53-117 р.), від імені якого нібито і походить назва. Дійсно, цей імператор вів численні війни на східних межах Римської імперії, на територіях сучасних Болгарії, Румунії й Угорщини, зміцнював кордони старих провінцій та приєднував нові, здобув численні скарби з багатих місцевих золотих та срібних копалень. У Карпатах до нашого часу існують споруди, походження яких місцева традиція відносить до римських часів. Більше того, дехто з українських та польських істориків аргументовано доводять, що велична фортеця Кам'янця-Подільського закладена імператором Траяном, а один із рел'єфів на Траяновій колоні в центрі Риму зображає саме міст через Смотрич у Кам'янці-Подільському - див. наприклад науковий часопис "Пам'ятки України" N 3-4 (128-129) за 2000 рік.

Один з рельєфів на Траяновій колоні у центрі Риму, ймовірно, зображає міст Кам'янець-Подільської фортеці Втім, можливо, як створення так і назва грандіозних фортифікаційних систем є лише непрямим відображенням культурного впливу Римської імперії. Адже у гіпотези про походження легендарної назви від імені не надто видатного римлянина є цілий ряд заперечень:

  • Немає твердої певності в правильній назві валів. Наприклад, Велика радянська енциклопедія називала їх "Трояновы", але далі мовилось, що вірніше було б "Траяновы".
  • Далеко за межами Римської імперії - в сучасній Україні (у Житомирській, Волинській, Миколаївській, Полтавській, Ровенській, Хмельницькій та інших областях) існують біля двадцяти сіл і селищ з назвами: Троян, Троянка, Троянівка, Трояново.
  • Більш того, у Болгарії, що здавна була частиною Римської імперії, і де бував сам імператор Траян, є Троянів перевал і місто Троян, у чиїх назвах чітко звучить "о". То що це - спогад про Трою???
  • Про Румунські Троянові вали відомо, що зведені вони були задовго до часів володарювання на цих територіях римлян, хоча й не виключається, що перебудовані і відреставровані вони саме в часи імператора Траяна.

Існує також версія щодо згадки "віку Троянового" у "Слові о полку Ігоревім", але вона досить аргументовано заперечується Олжасом Сулейменовим. А фантазії про давньослов'янського бога Трояна, на наш погляд, дещо нагадують тинянівську історію поручика Кіже.

Хто ж побудував українські вали?

Реконструкция древнерусской 
крепости ХІ-ХІІ в.в. Тумощь
в районе Обухова Авторство будівництва Змієвих валів деякими дослідниками приписується Володимирові Великому, князю Київському, або навіть всім представникам київської династії, починаючи з Володимира. Аргументуючи дану версію, її прихильники виходять з наступних тверджень:

  • Змієві вали - титанічні споруди загальною протяжністю більш 1500 кілометрів! Щоб їх побудувати, необхідним було використання роботи сотень тисяч людей протягом десятиліть, а це було під силу лише такій могутній і централізованій державі, якою була Київська Русь у ранній і середній стадії своєї державної еволюції.
  • Київський літопис оповідає, що князь Володимир, обороняючи від кочівників, наказав будувати міста вздовж границь своєї держави (але варто відмітити, що досить-таки недалеко від Києва).
  • Згадки про укріплення границь Київської землі збереглося в листі католицького місіонера Брунона до німецького імператора Генріха II (1008 рік). У ньому Брунон зображує сцену прощання з князем Володимиром на границі Київського князівства. Попрощалися вони біля воріт вала, яким, за словами місіонера, Володимир огородив свої землі.
  • При проведенні археологічних досліджень у земляних шарах валів були знайдені численні фрагментарні залишки предметів, датованих при аналізі X-XII століттями нашої ери.

Наскільки ж вагомі ці твердження? Адже їм легко протиставити ряд контраргументів:

  • У фундаментах валів археологи неодноразово знаходили вугілля, що потрапило туди під час їхнього будівництва. Результати аналізів показали дуже солідний вік, що визначається для різних знахідок від 1200 до 2100 років!!! Іншими словами, досліджені вали будувалися в період з II століття до нашої ери по VII століття після Різдва Христова, - задовго до виникнення Київської держави.
  • Змієві вали - гігантські споруди, довжина яких лише в Київській області складає 800 кілометрів. Можливо, і не викликає сумнівів те, що частина саме цих валів була побудована київськими князями, однак приналежність споруд в інших частинах України до більш давніх епох можна довести навіть документально.
  • Київський літопис при зображенні подій 980, 1093, 1095, 1146, 1151, 1169, 1223 років багато разів згадує про рови і вали. Але ж як!?.. Вони вказуються лише як орієнтири місцевостей, де відбувалися описувані в літописі події. Жодного слова не сказано ні про їхню побудову, ні про використання їх як захисних споруд за призначенням! Схоже, що київські князі лише успадкували дещо з надбань таємничих попередників, притому не завжди вміючи доречно розпорядитись цим скарбом.

История исследования Змиевых валов Среднего Поднепровья За часів Київської Русі настільки широкомасштабне будівництво вестися не могло. Святослав Ігорович (957-972 року) і Володимир Святославич (980-1015) билися з печенігами буквально на околицях Києва. Походи Володимира Мономаха (1053-1125) і його сина Ярополка (1082-1139), а потім Ігоря Святославича (1151-1202) до Дону вважалися походами всередину половецьких земель. По смерті Володимира Мономаха чвари між князями збільшилися, і в столітній період до Батиєвої навали на київському престолі побувало більше сорока князів.

У ті складні для Русі часи Змієві вали, розташовані далеко від основних князівських центрів (Києва, Переяслава, Чернігова), не могли будуватися, адже ослаблена розбратами і половецькими набігами держава не мала достатніх ресурсів для робіт такого масштабу.

Після таких співставлень прийти до єдиного висновку дуже важко. Безумовним виглядає одне - віднести побудова всіх українських валів до періоду Київської Русі неможливо. Адже якщо будівництво майже кожного, нехай навіть невеликого, храму відображено в літописах, то як же створення цих гігантських споруд пройшло непоміченим?

Змиевы валы - табу в истории Походження численних земляних оборонних споруд - питання вкрай важливе. Однозначним виглядає лиш те, що це сива давнина, куди зможе докопатися лише "лопата історії" - археологія. Не виключено і те, що українські вали пам'ятають навіть епоху створення загадкових мегалітичних споруд на зразок британського Стоунхенджа. А те, що окремі оборонні споруди будувались в більш пізній історичний період, ні в якому разі не суперечить положенню про стародавність окремих валів, а навіть інколи підтверджує це. Згадайте хоча б Трою з її культурними шарами, де міста з зовсім різним населенням будувалися буквально одне поверх іншого.

У грандіозної таємниці є цілком очевидні й банальні причини: за жодних часів і урядів історики й архівісти не мали достатньо коштів для збереження й дослідження навіть наявних пам'яток, не кажучи вже про спадки попередників, про яких будь-яка влада завжди намагалась забути. Наприклад, у слов'янській історії неохоче згадується про успадковані нами культурні набутки древньої тюркської цивілізації. Значно легше пробиває собі шлях не достовірне історичне знання, а пропаганда, більш-менш художньо оформлена, за зразками Голівуду й CNN. Правда, нині в нас поступово підігрівається зацікавлення до трипільської культури.

Ще одна можлива причина загадковості - конфліктна історія походження. Чи не були будівничими валів військовополонені? При цьому ні самі вони, ні їхні жорстокі конвоїри не були схильні зберігати і поширювати нерадісні спогади про грандіозне будівництво.

Зайнятись комплексним дослідженням українських валів, безумовно, давно вже пора, - доки ще не пізно. Ми можемо й повинні звернути увагу на безцінну і практично ще не досліджену реліквію історії, археології й архітектури нашої країни, доки антропогенна діяльність ще остаточно не зрівняла з землею останній вал. l

Фрагмент плана размещения Змиевых валов 
по А.С.Бугаю. В кн. Кучера М.П. 
Змиевы валы среднего Поднепровья. 
Киев, 1987, с. 8. Размер 780 x 640