Багато хто згадує вiйни зi сльозами на очах. Але не всi, о, не всi! Вшановуючи ветеранiв, не прийнято задумуватись над незручним питанням: чи випадково i вимушено були вони втягнутi у вiйну, чи хотiли вони вiйни, чи вигiдна їм була вiйна? Хоча старики згадують ту бiйню з болем i жахом, але небита бiльшiсть радянського суспiльства успадкувала агресивнiсть, повагу до переможцiв, презирство до жертв. I привид вiйни не лякає, а вабить, i Каїн вiдроджується й торжествує в закликах як полiтикiв, так i обивателiв. Якщо росiйська лiтература походить з "Шинелi" Гоголя, то пострадянська свiдомiсть нiяк не вийде з шинелi Сталiна. Нагальною є потреба покаятись, змити кров зi спадщини, як це було зроблено в повоєнній Нiмеччинi.
Вся наша iсторична наука, як i лiтература, i преса, були гвинтиками та колiщатками партiйно-радянськоi влади, i як такi, мало цiкавились реальними подiями. Втiм, ця традицiя походить з глибини вiкiв, коли варязькi узурпатори старанно викорiнили з людськоi пам`ятi згадки про своiх великих попередникiв з місцевих князівських династiй. З давнiх часiв в герої вибивались агресивнi авантюристи на кшталт Новгород-Сiверського князя Iгоря Святославича. "Слово о полку Iгоревiм" в оригiналi зовсiм не оспiвувало цього незначного чоловiка: хто цiкавиться, може ознайомитись з аналiзом Олжаса Сулейменова за його книгою Аз i Я (Алма-Ата, 1975), що давно стала раритетом.
Жахлива сторiнка радянськоi iсторii - розгром 1941 року, що принiс незчисленнi страждання народам, - радянською наукою сором`язливо iгнорувалася. Перший зумiв голосно сказати правду про цю катастрофу письменник Вiктор Суворов (1, 2, 3), вiн же перебiжчик з радянськоi вiйськовоi розвiдки Володимир Богданович Резун, духовний нащадок своiх дядька-махновця i батька-червоноармiйця. Можна ненавидiти чи iгнорувати його книги, але визнавши правду Шаламова та Солженiцина, не можна заперечувати i правду Вiктора Суворова: сталiнська держава роками готувала агресивну вiйну як ще один з багатьох способiв винищення людей i власного збагачення.
Невимовно тяжко усвідомити гріховність, а тим більше злочинність власної, рідної держави і країни. Можливо, скандальний тон завадить сприйняттю настiльки незвичноi думки. Але можна звернутися до iнших авторiв, наприклад до двотомника Ігоря Буніча "Операцiя Гроза" (М. 1994) - критика. Там викладено все те ж саме, плюс іще дещо. По-перше, звертаєтся увага на масову здачу в полон радянських вiйськ в першi днi вiйни, як прояв антисталiнськоi ненавистi в краiнi. А по-друге, з мороку виникають контури ще однiєї сили, що була зацiкавла в тiй бiйнi, втратила менше всiх i завоювала весь свiт: вiйськово-промисловий комплекс США. В цьому свiтлi нацiональна трагедiя Перл-Харбора виглядає як жертва шахової фiгури, що започатковуе вигiдну комбiнацiю, а багатолiтня допомога Радянськiй краiнi такою ж пiдступною, як сталiнська співпраця з Гiтлером. Так що ось який виходить коротенький календарик пам'ятних дат.
|
В. Суворов пiдводить читача до основноi проблеми: одна частина суспiльства усвiдомила, що народ має дiлами спокутувати грiхи, зате iнша частина й надалi затято нарощує смертний рахунок. Не завжди чутно рик великих палiiв вiйни. Але виття та сморiд свiдчать, що варто лиш згуститись мороку, як нас i наших дiтей оточать зграї гiєн. Отже, не даваймо мороку перемогти!
Люблю Росію я, та дивною любов' ю... М.Ю.Лермонтов.
Треба по краплині витискати з себе раба. А.П.Чехов
Суспільне життя має одним берегом звичку, традицію, а другим - моду, новину. А що таке мода? Розшарування на клани, команди за уподобаннями, під керівництвом лідерів. Лідери іноді можуть навіть заприятелювати, але, щоб не позбутись пастви, вони чітко орієнтують прибічників проти зтирання граней, проти чужих, а особливо проти перебіжчиків.
Отже, домовились? Наші люди найкращі, а опоненти - бридкі конкуренти, виродки і винуватці наших бід?
Що було раніше - забудемо; що буде завтра - справа керівництва; наша справа - дбати про власну шкуру і служити владі?
Затавруємо ганьбою колабораціоністів з конкуруючих політичних гаремів!
Звісно, чужі чинять так само щодо нас, тому об'єктивної картини світу існувати не може. Та й кому вона була потрібна?! Очі протирати доводиться лише коли Земля починає обертатись надто швидко, коли справи зовсім кепські, й надто часто змінюється влада.
* * *
Розвідники одвічно були улюбленими літературними та фолькльорними героями, особливо коли в суспільстві посилювалась внутрішня напруга. Водночас ці герої уособлювали надію, що "у найгіршому випадку такі орли виручать". І мало хто любить згадувати, що прикрі випадки вже траплялись, і не раз. Саме про це нагадують твори Віктора Суворова, розвіюючи ще одну ілюзію, застерігаючи від дешевенького компліментарного патріотизму. Ясно, що це не додає йому симпатиків. В нього безліч опонентів у всьому світі - від провінційних радянських ветеранів і до модних американських істориків. Багато хто просто хотів би його вбити. Та пізно: слово злетіло і ширяє на волі.
Втім, на книжкових розкладках його твори нічим не вирізняються, і на перший погляд їх важко сприйняти серйозніше за будь-яку пригодницьку жуйку. Але розраховані вони на вдумливе читання, містять в афористичному викладі цілу філософську систему, збагачену грунтовною освітою і досвідом спілкування у всіх рівнях радянського суспільства. Це пристрасна публіцистика, в традиціях Салтикова-Щедріна, Остапа Вишні, Корнія Чуковського, що під машкарою дитячої казки написав антидиктаторську сатиру: Тарганище.
Його літературний стиль логічний та афористичний, як у досвідченого диспутанта; хочеться його цитувати. Він милується всяким яскравим виявом сутності, в тому числі хижої, потворної, доводячи все до довершеності. Довершена й полеміка у творах: все струнко, ясно, і все готове до бою. Це не ті мемуари, що починаються рядком: "Літературний запис такого-то". Між тим, його ліричний герй, про людське око, проголошує, що іноземні мови тяжко йому даються, а прізвища Чехов та Достоєвський нагадують лише знайомих офіцерів.
* * *
Він взяв собі переможно-дзвінке псевдо: Віктор, і - Суворов! - символ гордості для кожного російського офіцера, хай і ретельно захищений пластами скепсису та іронії. Доречно нагадати, що абревіатура його псевдо "ВС" однозначно розшифровується будь-яким радянським офіцером як позначення Збройних сил СРСР. Та й дійсно - чи не висловивив він найпотаємніші сумніви Радянської армії?
Його поява - на межі людських можливостей, вільна від слинявої банальності. Він зробив свій вибір у одвічному протистоянні народу і зрадливої влади.
Його міфологічно-автобіографічний герой - двійник-суперник славетного Джеймса Бонда, романтична постать Холодної війни, провісник Перестройки. Літературна біографія зачаровує: власними силами, спираючись лише на безвихідь, пробився з безправного дна суспільства на самий верх радянської влади - до номенклатури ЦК КПРС. Навіть якщо це не вся правда, навіть якщо в житті було банальніше, літературний факт відбувся: його герой викуваний у безкомпромісному середовищі сильних людей, обпалених смертю. Тут не в честі хистка косметика, все лише надійне, навіть якщо викликає відразу. Навіть серед паліїв II Світової війни він чітко протиставляє героїзм людей Жукова паразитизму більшості сталінської кліки, що отруїла народ концтабірним духом.
* * *
В.Суворов з'явився на публіцистичному горизонті як дисидент-індивідуаліст, насмілився торкнутись загадок найбільшого злочину нашого тисячоліття - II Світової війни, в якому людство ніколи не розбереться остаточно.
Всякий політичний устрій має при владі людей більш чи менш чесних, розумних, енергійних, передбачливих. Всякий лад має своїх оспівувачів і критиків, гнобителів і гноблених. Віктор Суворов в усіх своїх книжках всебічно висвітлює невід'ємну підвалину соціалізму: державний тероризм, таємний чи відкритий, всередині країни, чи в міжнародній політиці. Він показує, як політичний устрій соціалізму калічить людей до рівня здичавілої худоби. Багатьох це може влаштовувати, або ж ні, але згоди на це не питають. І саме тут дається відповідь на болюче питання: за які гріхи ми принижені і пограбовані?!
Він взявся до непересічної проблеми, важливої для його вчителів: відмежував своє радянське керівництво, спільно із законослухняним начальстволюбивим народом, від тих, хто прагне тримати їх за дурнів. Книга за книгою він затято доводив: радянський народ, на чолі з владою, здійснив небачений злочин проти людства - сприяв підготовці найбільшої в історії війни.
Письменник побіжно згадує і подільників: гітлеризм і американський ВПК, який і переміг наостанку. Але німці зуміли і на словах, і на ділі, вилікуватись від мілітаризму та великодержавності. Фашизм був знищений спочатку військовою силою, потім політично, і, нарешті, спільними зусиллями, були створені економічні запобіжники проти німецького реваншизму, ізольовані злочинці та палії. Наші ж Піночети помирають у достатку, а найстрашніше, що - в пошані! А отже, попереджає публіцист, ми нічим не захищені від їх повернення до влади.
Крім літературного подвигу висвітлення історичної загадки, яка й до нього (декому!?) була зрозуміла, В.Суворов здійснив іще щонайменше два громадянські подвиги. По-перше, він зумів порвати стосунки зі злочинною аморальною організацією - радянською владою. По-друге: після цього він не ліг на дно, а ще зумів палко і популярно нагадати своєму народу про його ганьбу. А те, що він маловідомий та не обласканий народом і владою, свідчить лише про продовження хвороби, яку викриває цей великий сатирик - прагнення жити не чесною творчістю, а за чужий рахунок, не спиняючись перед будь-якими найтяжчими злочинами, не кажучи вже про таку "дрібничку", як безсоромний самообман. Саме проти цього і виступає ліричний герой автора.
* * *
Автор вкорінений в українському грунті - відносить своє походження до запорізької глибинки, а початок військової освіти до Харкова та Києва; в його текстах розкидано обмовки: мій український народ, найкраще місто в світі Київ (слідом за ним Вашінгтон, а вже потім Сідней - комплімент підкріплено поважним порівнянням).
ВС також виразно посилається на свої українські корені в романах "Визволитель" та "Акваріум": це і опис відносин між народом і владою, і туга за "Зеленою армією" батька Махна, яку народ створив для самозахисту. Він визнає трагізм власної постаті не лише у втраті тяжко хворої і сплюндрованої Батьківщини, але і в тому, що зробив батьком зрадника свого батька - червоноармійця, ветерана Великої Вітчизняної війни. Вибір цей докладно обгрунтований, винесений на громадський розсуд і рішуче виконаний. Звичайно, це викликає сильні почуття, але зовсім не такі, як до героїв його книжок - Сталіна, Ворошилова, Хмельницького.
Надто цнотливі ревнителі національної чистоти можуть заперечити проти цього зрадника як української мови, так і радянської згуртованості. Щож, Гоголь теж не підходить під прокрустові мірила, і зовсім не схожий ні на Шевченка, ні на Франка. І українська культура не повинна відмовлятись ні від спадку Гоголя, ні від спадку Резуна-Суворова.
І не вважайте перебільшенням порівняння з Гоголем; - обидві ці фігури трагічні. Гоголь зберіг духовну вірність східнослов'янській Атлантиді - Україні, яка ще на пам'яті його земляків була вкрита хвилями часу. І чи не звідти, від пам'яті про живцем поховану батьківщину, його вічний страх бути живцем похованим!? І так само доводиться вибачити ВС зраду військовій присязі - загрозою таємної і безславної смерті. І, що важливіше, - загрозою краху особистості, духовного надбання; це, певно, найскладніший урок, особливо для слабкодухів, яким втрачати нічого, крім звичного комфорту та дріб'язкових привілеїв.
* * *
Врешті-решт, по 80-ти роках після Жовтневого заколоту і по 50-ти роках після кінця II Світової війни, радянський нарід відчув (слідом за далекогляднішими вождями), що перемоги його були піровими, що світова різанина під лозунгом "грабуй награбоване" не вдалась у омріяних масштабах, Земля не скотилась з орбіти за колючий дріт, економіка все відчутніше бере гору над грубою силою, і чуже добро рано чи пізно стане-таки поперек горлянки спадкоємцям грабіжників. Горе переможених паде на переможців.
Перемога приглушує обачність, нищить стимули до праці і самовдосконалення, особливо під батогом страшного "аби не було знов війни". Причому образи ворогів, зображені на внутрішній стороні ідеологічної Залізної завіси (що три чверті століття половинила світ), до болю схожі на віддзеркалення власних домашніх хижаків. Принагідно згадаймо слова О.Солженіцина з "Архіпелагу ГУЛаг": "Проста істина, але і її треба вистраждати: благословенні не перемоги в війнах, а поразки в них! Перемоги потрібні урядам, поразки потрібні - народу. Після перемог хочется ще перемог, після поразки хочеться волі - і звичайно її добиваються. Поразки потрібні народам, як страждання і біди потрібні окремим людям: вони змушують поглибити внутрішнє життя, піднестись духовно..."
Та нашу нинішню тяжку поразку у всесвітньому економічному герці марно трактувати як криваву стінку розстрільного підвалу. Це чистилище, ковальський горн, у полум'ї якого мають вигоріти пута з рук і полуда з очей, і чистою крицею має воссіяти нове бачення - гуманне і трудове, розумне й енергійне, щедре й ощадливе розуміння нашого безжального але й прекрасного світу.
