---

Меню   *   My FaceBook   *   Мій самвидав   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt

---

Молодше поколiння - мої діти

Я дуже люблю своє місто. Люблю й інші, але Київ мені найдорожчий. І, як це не дивно, я справді, вважаю себе українкою, хоч і розмовляю російською мовою. Більше того, я дуже пагано знаю українські традиції та звичаї. Так склалось моє життя, що я майже не буваю в селах - там у мене нікого немає, а основні традиції українського народу формувалися саме по селах.

Готуючись до написання цього твору, я наштовхнулася на дуже емоційно негативну статтю 46-річного донеччанина Олексія Тихого. У ній він гнівно критикує сьогодення - "…годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови…". Мені здається, що це дуже поширена насьогодні думка серед людей, що розмовляють українською мовою. Я з великою повагою ставлюся до таких людей, але нажаль зараз їх настільки мало, що їх поведінка іноді переходить у протест або навіть агресію по відношенню до оточуючих їх російськомовних людей. Звідси - негативне ставлення останніх до українського (агресія відштовхує). Або навпаки, іноді нам так активно нав'язують українське (кажуть, якщо ми народилися та живемо на Україні - повинні бути справжніми українцями), що знов-таки хочеться його якось позбутися.

Найменше, мені здається, розмовляє українською молодь. Але чи можна звинувачувати її у зраді? Я вважаю, ні. Що їх оточує? Молоді люди грають в англійські та російські комп'ютерні ігри, дивляться російське телебачення, слухають російську музику... Можна заперечити - нехай грають, дивляться, слухають українське. А якого воно гатунку? Українські музичні виконавці для більшості молоді є об'єктами сорому та глузування, найпопулярніші комп'ютерні ігри на українську не перекладаються, найякісніші та найцікавіші фільми та програми показують на російських каналах, або на українських з російським перекладом. То що ж, зациклитися тільки на другосортному, неякісному, нецікавому? А книги... Не буде ж підліток вчитуватись у праці українських філософів або увесь вільний час проводити за українським навчальним посібником. Зараз взагалі стає все менше підлітків, що читають щось, крім підручників (або хоч би підручники), тож, якщо вже читають,

Маша та Олег

то щось цікаве, захоплююче, а таких молодіжних книжок, перекладених або написаних українською, я ще в продажу не бачила.

Ні в якому разі не сумніваюся у тому, що українська - багата, колоритна, милозвучна, мелодійна мова. Вона прекрасна. Головна проблема - народ. Чому, наприклад, у Канаді прекрасно співіснують 2 мови, а в Швейцарії навіть 3, і жодна з них не зникає, не заперечує іншу.

Я думаю зараз Україна знаходиться на такому етапі свого розвитку, який можна було б класифікувати, як "боротьба боротьби з боротьбою". Але з часом все обов'язково владнається, треба тільки розуміти, що тепер справа за новим, нашим поколінням. А поки що можно просто насолоджуватись красою української природи, яку ми останнім часом так рідко помічаємо, занурившись в хаос національних протистоянь.

---

Старше поколiння Нiжин, серпень 1964 р. Я внизу праворуч, біля ніг бабуні та мами. Мама й бабуня любили вишивати: Рушничок. Українська вишивка.

---

Родовід Лисенків та Біланів

Мiй батько Микола Миколайович Лисенко (3 листопада 1914 року - 2 сiчня 1995 року) - украiнський iсторик, методист, доктор iсторичних наук. Народився в с. Харсіках - західному присілку с.Чорнухи на Полтавщинi, в селянськiй сiм'ї, саме коли почалась I Світова війна. На його дитячі роки припали Громадянська війна, розкуркулення та інші біди. Він не був родичем ні славнозвісного композитора, засновника української музики ХХ століття Миколи Віталійовича Лисенка, ні чудового скульптора Михайла Лисенка, ні горезвісного, сталінських часів, "народного академіка" Трохима Денисовича ЛисЕнка (+ саме з таким, демонстративно проросійським наголосом, його іменували), ні інших знаменитостей, проте був земляком славетного середньовiчного фiлософа i поета Григорiя Сковороди. Батькiв дiд на протязi 7 рокiв служив у козацькому полку при царському дворi, про що свiдчила розкiшна "золота" грамота, що зберiгалась в родині до 40-х рокiв. Мій дід був хлiборобом, пережив двох рано померлих дружин. Попри важке життя, до глибокої старості зберіг енергію та працьовитість. В сiм'ї було троє синiв та троє дочок, дiти вiд батькiв успадкували потяг до освiти. Микола закiнчив семирiчку, потiм сiльськогосподарську школу, працював агрономом на Кубанi, перед ІІ Світовою вiйною закiнчив iсторичний факультет Харкiвського унiверситету. В 1940 р. був призваний до Червоної армiї, служив сержантом у зенiтнiй артилерii, брав участь у вторгненнi до Iрану. Коли прийшли німці, мій дід зумів сховати колгоспну череду, і цим врятував село від голодної смерті. Пiд час окупації селяни обрали дiда головою колгоспу. Його доньок (моїх тіток), як i їх ровесникiв, було вивезено на тяжкi примусовi роботи до Нiмеччини. Пiсля вигнання фашистiв дiда рiвно на 10 рокiв було заслано у Забайкалля, про що в нашiй сiм’ї нiколи не розмовляли. Лиш згодом він був реабілітований. Бачив дiда я лише кiлька разiв у життi, i знав про нього за розповiдями. Мiй батько Микола залишився у сiм`ї за старшого, опiкувався двома сестрами, якi, попри жахливi труднощi, стали шкiльними вчительками. Микола, прагнучи до науки, пiсля демобiлiзацiї вступив до аспiрантури Iнституту iсторiї АН України, яку закiнчив у 1949 р. В 1952-1955 працював заст. директора по науцi Державного iсторичного музею; з 1955 по 1987 - зав.вiддiлом методики iсторiї Українського НДI педагогiки, в ошатному будинку по вул.Хмельницького 10 (колишня Леніна). Як автор iсторичних дослiджень зосереджувався переважно на проблемах суспiльно-полiтичного розвитку України на початку ХIХ ст., iсторii руху дворянських революцiонерiв-декабристiв. Багато рокiв працював над проблемами викладання iсторiї в школах, що пiдсумував в двотомнiй працi "Методика викладання iсторiї Української РСР" (К.1970-71, перевидання в 1985 р.). Iншi працi: "Повстання декабристiв на Українi" (К. 1952), "Декабристський рух на Українi" (К. 1954), "Повстання Чернiгiвського полку" (К. 1956), "Общественно-политическое движение на Украине в первой четверти ХIХ в." (докторська дисертацiя К. 1976), i нарештi вiнець всього життя : спiльно з В.М.Зарубою “Iсторiя України (З прадавнiх часiв до 1917 року)”. - У двох томах. (Днiпропетровськ 1994). Був гарним сім`янином, дбайливим родичем, гостинним господарем, вимогливим батьком, часом дуже строгим, запальним, і не надто самокритичним. Хоч і тримали домробітницю, але жили досить скромно, не палили тютюну і не зловживали спиртним, в родині не прийнято було навіть пити каву. Зате багато подорожували як Україною, так i за кордонами, аж до пiрамiд Египту. Тяжко засмутила його передчасна смерть вiрної дружини, а також і фактичне знищення його рідного інституту, колишньої "кузні" української педагогічної науки. В останні місяці життя Микола Миколайович дуже ослаб, і зрештою помер на руках у сина; похований поряд з дружиною. Нині на Сирці, де він жив з 1961 р, у гарному старовинному будиночку, діє Державна науково-педагогічна бібліотека України. А чудовий будинок Інституту педагогіки по вулиці Б.Хмельницького 10, в самому центрі столиці (до війни - школа), до сих пір стоїть пусткою, не рахуючи першого поверху, де, замість колишніх популярних книгарні та зоомагазину, безлюдними вітринами блищать бутіки. Довiдку складено за матерiалами М.М.Лисенка, розповiдями його сестри Галини Миколаiвни та материного дядька П.А.Бiлана. У Державному архіві м. Києва фонд N Р-1607.

Кілька років батько творчо співпрацював з дніпропетровським журналістом В.М.Зарубою, в книзі якого згадано характерний епізод з життя української науки (Постаті. Студії з історії України. Книга друга. Дн., ВКЦ "Україна", 1993, стор. 169). Трапилось це навесні 1947-го. Неозорим соціалістичним табором прокочувались хвилі сталінських "чисток". Миколі Миколайовичу тоді було 32 роки, він лише пару років як повернувся з армії, його тато був засланий; сестри, повернувшись з примусових робіт у фашиській Німеччині, поневірялись на напівлегальному нелюдському становищі. І от, у поважній приймальні директора Інституту історії АН УРСР він спостеріг трагікомічну сцену. "... поруч секретарки ... довго сидів літній маленький, щуплий чоловік, і все нарікав: - Чому він мене не приймає, і до себе не впускає! Я - академік, і маю право працювати в Академії. Коли, не дочекавшись прийому, ображений і обурений чоловічок пішов, секретарка пояснила: - Це ж був академік Слабченко! " Одна з трагічних постатей "Розстріляного Відродження" Михайло Єлисейович Слабченко свого часу був залучений до гонінь на славетного М.С.Грушевського, затим пройшов таборами та в'язницями, а потім роками, аж до голодної смерті, поневірявся без роботи, марно намагаючись влаштуватись хоч би шкільним вчителем. Намагаючись виправдати свою жорстокість перед молодим колегою, поважний директор слізно пояснював: " - Ви уявляєте! Десь узявся Слабченко і вимагає взяти його на роботу в інститут. Я телефоную в Президію АН,- а ті, перелякані такі, кажуть: дзвони в ЦК! Ну що ти скажеш! Я - в ЦК. А там говорять: на роботу в жодному разі не бери..." Батько згадував кумедний випадок на вченій раді Історичного музею. Якийсь художник представив на розгляд полотно з побуту ледве що не княжих часів: сидять собі козаки, чистять картоплю, а на задньому плані, під стріхою, розвішано кукурузу. Довелось нагадати йому шкільний підручник історії, де сказано, що картоплю, кукурузу, помідори, тощо - завезено з Америки, причому на Русі вони почали з'являтися лише в ході бурхливих реформ XVIII ст., коли козацтво зазнало утисків, а згодом було і цілком вигнане з України. Принагідно згадується розмова з розлюченим дачником, що кляв Америку за нашестя колорадського жука. Чоловік певен був, що жука виведено й завезено спеціально на погибель слов'янського роду, який споконвіків харчувався саме картоплею, і навідріз відмовлявся вірити, що картоплю колись було завезено з тієї ж Америки.

Коротка історiя роду Бiлан

- Олександр народився 12 серпня 1902 - мiй дорогий дiд,
- Григорiй 1904 р.н. (довго жив у Нiжинi, а на старiсть перебрався з невеликою родиною до Чернiгова; з ними я був знайомий),
- Володимир 1906 р., Iван 1908 р., Олена 1910 р., Петро (1912-1998) i Галина (1914-1999).

У 1912 р., згiдно зi столипiнською земельною реформою, одними з перших, вiдселилися на власний хутiр. Перед I Свiтовою вiйною Андрiй пiшов до вiйська, дослужився до унтер-офiцерського чину, командував взводом, мав срiбну медаль "За хоробрiсть". Закiнчилась для нього вiйна у 1917 р. пiд Львовом, де вiн органiзовував братання з противником, i звiдки йому довелось повертатися додому аж через революцiйний Петроград.

Старшого сина Сашка поважали в родинi i в селi, бо самоучкою осягнув грамоту, пiзнiше органiзував у Шнякiвцi лiкнеп (школу з ліквідації неписьменності для дорослих), за що навiть був нагороджений. А дiд Павло нагородив ось як: над ставком посадив верби, i перед смертю заповiв всiм онукам по однiй вербi, а Сашковi - двi.

50 років, до самої передчасної смерті, тривав його щасливий шлюб з вiрною дружиною Катериною Степанiвною (дiвоче прiзвище Лiсковцова, 26 листопада 1903 - 7 лютого 1992) Вона виростила йому чудових доньку Марiю та сина Миколу, онука Валерiя та онучок Лiду i Оленку. В молодостi Катерина спiвала в церковному хорi, про що любила згадувати до кiнця життя. Чи не за такі уподобання у 1937 році Олександр Андрійович був на замітці у зловісному НКВС, мусив покинути викладацьку роботу в Чернігівському педагогічному інституті й мандрувати світами з двома малими дітьми на руках?

Дід працював директором школи. До якогось свята школярі малювали стінгазету, яку оздобили малюнками в дусі часу: в одному кутку танк, в протилежному - портрет Сталіна. Вислужуючись у пошуках ворогів, хтось відправив до району донос, що танкова гармата спрямована у Вождя народів. Хто недогледів? - директор! Діда забрали до райвідділу НКВС, його дружина лишилася з двома дітьми: моїй мамі було близько п'яти років, а дядьку Миколі - всього півроку. На щастя, через півроку дід повернувся, забрав родину і пустився у примусові мандри.

На початку війни вони опинились у Могилеві-Подільському. Діда відправили у евакуацію, а бабусі з 17-річною донькою і 13-річним сином чудом вдалося доїхати лише до Харкова. Там їх наздогнав фронт, і вони пішки, з возиком речей, помандрували до рідної Ніжинщини. І от, нарешті, рідне село. Та на рідному порозі їх стріла бабусина мачуха, і не пустила до хати - мовляв, за вас і нас розстріляють. На щастя, приїхала возом бабусина свекруха, і забрала до себе невістку з онуками.

Катерина Степанiвна була дуже хазяйновита, а частi вiдвiдини старовинного ярмаркового майдану творолися нею як святковий ритуал. На жаль, старiсть ii була затьмарена передчасними смертями чоловiка й доньки. Дiд i баба були дуже добрi, дружнi, гостиннi й розумнi люди, я прожив пiд iх опiкою багато рокiв. Жили без зайвих розкошів, бабуня доглядала за чималим городом, постачала дітей та онуків консервацією. Дід не палив тютюну, і не був схильний до алкоголю.

Пiсля довгих рокiв мандрiв, голоду, вiйни, Олександр Андрiйович Бiлан (12 серпня 1902 - 8 травня 1974) став вiдомим i шанованим громадянином Нiжина, з 50-х рокiв i до кiнця життя працював у Нiжинському педагогiчному iнститутi iм.Гоголя, що був заснований 1820 року графом Безбородько як Гiмназiя вищих наук (зi статусом унiверситету). Довгий час обiймав посаду зав. катедрою украiнськоi лiтератури, а деякий час i посаду проректора. Його кабінет, на другому поверсі чепурного цегляного будиночка, вікнами виходив просто у наш двір.

Моя мати Марiя Олександрiвна Лисенко, уроджена Бiлан (4 грудня 1924 - 19 лютого 1987), народилася в с. Шнякiвка. Роки її життя практично співпали з роками існування Радянського Союзу. В 1941 р. закiнчила Богодухiвську середню школу, і тут почалась німецька окупація, воєнні поневіряння. Після визволення України від фашиських загарбників у 1943-1947 р.р. здобула вищу освіту на бiологiчному факультеті Нiжинського педiнституту. В 1948-1952 р.р. навчалась в аспiрантурi Iнституту зоологiї АН України i закiнчила її у 1953 р. захистом дисертацiї кандидата бiологiчних наук. 1949 року вийшла заміж за мого батька.

Протягом 1953-1986 р.р. працювала викладачем зоологii - спочатку асистентом Ветеринарного iнституту, а потiм доцентом (з 1965) Украiнськоi сiльськогосподарськоi академii. Викладацьку роботу поеднувала з науково-дослiдною, ii перу належить понад 50 робiт, переважно з проблем культивування дубового шовкопряда.

Виростила двох дiтей : Валерiя та Лiду, онукiв Олега, Настю та Марiйку. Багато мандрувала, як у вiдрядження, так i на вiдпочинку з сiм'єю : подорожувала вiд Сибiру аж до Лондону. Як i мати, любила куховарство та рукодiлля, була гостинною господинею.

Померла у Лiкарнi для вчених пiсля тривалої сердечної хвороби, похована на Київському мiському цвинтарi (Беркiвцi), дiлянка 116.

Коли й ким споруджено в Шняківці школу, архівних даних не знайдено. А свідчення старожилів такі : школу в 1881 році побудував один із колишніх власників села Шавірський, ii приміщення збереглось і e сьогодні найстарішою будівлею села. Вперше школа згадується в архівах за 1905 рік як церковно-парафіяльна. У ній навчалося 69 учнів, з них - 64 хлопчики. Зрозуміло, що більшість бідняцьких дітей лишалася поза школою. Перехід до загальнообов'язкового початкового навчання стався в 1930 році. Люди старшого й середнього поколінь в основному вважалися неписьменними. У зв'язку з цим місцеві органи влади та вчителі в 1935 році організували лікнеп - вели наполегливу роботу по ліквідацiї неписьменності. Гуртки лікнепу збиралися раз на тиждень. Якщо гуртківець навчився писати своє прізвище, ім'я та по-батькові і вмів рахувати, вважалось - опанував науку. По закінченню такого навчання ніяких документів не видавали, а проти прізвища в графі "Освіта" зазначалось: читає, пише.

У 1949 році Шняківська початкова школа була реорганізована в семирічку, а в 1959-у - восьмирічку. За період з 1949 по 1981 рік семирічну і восьмирічну освіту набули в ній 507 вихованців. 51 вихованець, продовживши навчання, одержав вузівську освіту. Зокрема 18 - педагогічну, 3О - інженерну, 8 - медичну, 6 - сільськогосподарську, 9 - інших кваліфікацій. Кращі з них стали кандидатами наук : Микола Петрович Дідиченко - технічних, працює в Харківському політехнічному інституті; Петро Петрович Степаненко - мікробіологічних, працює в Москві; Олександр Андрійович Білан - філологічних. У Харківській вищій школі завідував кафедрою математики Семен Сергійович Степаненко (1903-1953). Яскрава в цьому плані біографія кожного. Та в Олександра Андрійовича Білана (1902-1973) чи не найбільш багата.

Уродженець Шняківки, він виріс у селянській сім'i. Після закінчення початковоi школи вчився в Галицькому профтехучилищі, потім на Мринських педагогічних курсах. У початковій школі свого села з 1922 року причастився до освітянського хліба, і з того часу як педагог трудився майже п'ятдесят літ. Особливою віхою в житті Олександра Андрійовича був, безумовно, Ніжин. У Ніжинському педінституті завідував кафедрою украiнськоi літератури, працював деканом філологічного факультету, проректором по навчально-науковій роботі, писав статті й наукові розвідки про літераторів Придесення, а творче життя письменника Олекси Гнатовича Руденка (Десняка) стало темою його дисертацii.

Украiнська література захопила вченого ще з довоєнних літ, і він сповна віддав себе iй. У газетах "Радянський Ніжин", "Деснянська правда", "Радянська освіта", у "Наукових записках Ніжинського педінституту", в Украiнській радянській енциклопедii, у численних збірках, брошурах, журналах педагог постійно виступав як автор цікавих наукових досліджень і важливих методичних порад учительству. Його перу належать друковані праці: "Олекса Десняк", "М. Гоголь у Ніжині", "Вірші і віршування", "Традицii Т.Шевченка в украiнськiй радянськiй поезii", "Т. Шевченко і М. Коцюбинський", "Рання творчість М. Коцюбинського", "З вірою в перемогу"(про О. Довженка), "Фронтові листи Олекси Десняка", "Академік М. С. Державін", "Герої Фата моргана сьогодні", "Творець прекрасного і корисного" (про М. Рильського), "Василь Чумак" та цілий ряд інших. Виходячи на студентську аудиторію, доцент Білан з глибокою любов'ю читав лекції про Тичину, Головка, Довженка, Стельмаха - і тоді перед майбутніми педагогами розкривався навдивовижу чистий світ поезії, краси, добра, боротьби і праці, життя.

Тисячі вихованців Олександра Андрійовича понесли культуру й знання до незліченної маси народу, і серед них письменники - Олекса Ющенко, Євген Гуцало, Володимир Мордань, чернігівські журналісти Петро Пулінець і Василь Щербонос, київські літературознавці Віктор Костюченко і Дмитро Олександренко, професор Григорій Колесник, десятки заслужених вчителів України, відмінники народної освіти. Орденом "Знак Пошани", медалями за доблесну працю, званням відмінника народної освіти Батьківщина гідно відзначила цю благородну й чесну людину.

У школі села тривалий час працювали справжні майстри педагогічноi справи: Оксана Петрівна Река, Варвара Омелянівна Кичко, Олександр Федорович Горбаток, чий самовідданий труд також достойно увінчано. Шняківська школа дала путівку в життя відміннику народноi освіти, нині директору Кунашівськоi неповносередньоi школи Ніжинського району Валентині Костянтинівні Сакун, яку в 1985 році нагороджено медаллю А. С. Макаренка. "Все починається в школі", - каже народна мудрість. Та в першу чергу людина - хлібороб чи поет, вчений чи робітник, інженер чи геолог, дипломат чи народний артист, офіцер чи прославлений композитор. Тому й відродження школи стало для шняківчан головною метою.

P.S. У Шняківці похований автор українського перекладу Євангелія Пилип Морачевський?