1000 років 
української 
культури Пишiть !
Меню   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt   *   VirtualTourist
Пам'ятна монета на честь Леоніда Глібова

Український Езоп

1827-1893

Колекцiя вишивок Свiтлани Ткаченко Леоніда Івановича Глібова Іван Франко назвав поряд з Євгеном Гребінкою найкращим українським баснописьцем, а його вірші - перлинами української лірики.

Леонід Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника, Іван Назарович, був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом - у с. Горби.

Родзянки, відомі поміщики, вважали себе прихильниками мистецтва, і всерйоз хвалилися власними порнографічними віршами, наче справжньою літературою; їх домашній театр був гніздом розпусти. В своєму "чересчур затейливом саду" Родзянки шмагали кріпаків так само, як і їх необізнані з музами сусіди в традиційних конюшнях. Пушкін презирливо назвав одного з Родзянків "наперсником Феба иль Приапа", а Шевченко - "грязным стихоплетом" та "отвратительным старикашкой".

Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.

Навчався хлопець спочатку вдома: вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. Змалечку Леонід дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що його прозвали "квітчастим королем". Колекцiя вишивок Свiтлани Ткаченко До нього навіть "прилипло" жартівливе привітання: "Здоров був, Льолику, квітчастий королику!"

З 1840 p. Леонід вчився у Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія "Сон" датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою "Стихотворения Леонида Глебова". Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності - інспектор гімназії зробив Глібову "внушение" та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьевим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.

Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безбородька. В ліцеї, утвореному на базі Гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція - його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.

Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, писані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що "байки Л. І. Глібова у показі побутового життя українців - цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу". Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 pp. у додатках до "Черниговских губернских ведмостей".

Надто нещасливо склалася для Глібова обставини. Раптово помер його батько (провалився на Дніпрі під лід і застудився). Довелося на цілий рік залишити навчання й знову жити в себе на хуторі. Невдовзі померла і мати. Отож ліцей він закінчив аж 1855 року.

Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Острові на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.

Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітницькою діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси "До мирового" й "Хуторяночка". Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями "Землі і волі" в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема "Колокол", "Полярную звезду" та інші заборонені видання.

Певне послаблення реакції в кінці 50-х і на початку 60-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.

Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі "Основа", що з 1861 p. виходив у Петербурзі. В середині 1861 р. він почав видавати тижневик "Черниговский листок" (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання "Основи". Значну частину статей для "Черниговского листка" писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами. Глібов сам був його і редактором, і автором, і коректором.

1863 р. у Києві в серії "Для народного читання" вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена.

У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми "на волю" Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації "Землі і волі". Ці компрометуючі Глібова послання державного злочинця потрапили в слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили "Черниговский листок" та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер.

Позбавлений роботи, Глібов 30 жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини, де й поневірявся без певних занять.

Біда за бідою підкрадається в родину Глібових. Спочатку Леонід Іванович втратив улюблену доньку Ліду, потім померла його дружина. Після цих бід Глібов надовго замовк. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути пожиттєво.

Справжнє творче горіння повернулося до Глібова наприкінці життя. Він починає друкуватися в Галицьких журналах "Дзвінок" і "Зоря". За останні чотири роки письменник створює українською мовою більше, ніж за весь попередній час. Популярність його зростає.

Біографія та твори Леоніда Глібова

1891 року чернігівська громадськість відзначила п'ятдесятиріччя творчої діяльності Л. Глібова. Надійшли вітальні адреси, телеграми з різних міст України. Четвертий номер "Дзвінка" повністю присвячується ювілярові.

Протягом 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці твори друкувалися під псевдонімом "дідусь Кенир", відрізняються дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.

В пошані й славі, але фізично розбитим, майже зовсім сліпим доживає Л. Глібов останні свої дні. 10 листопада (29 жовтня) 1893 року від астми й хвороби серця на 66 році життя його не стало. Ясного й теплого осіннього дня Чернігів проводжав в останню путь свого улюбленого поета. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано. На пам'ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбовано слова В. Cамійленка, написані в день смерті Глібова.

Колекцiя вишивок Свiтлани Ткаченко


Симон Наріжний. Українська преса. Українські журналісти.
Ігор Качуровський - неокласик із Ніжина.

Дмитрий Кимельфельд. Черниговский водевиль.

Іван Крилов у Козацькому
Виставляючи на посміховисько одвічні суспільні біди, Леонід Глібов наслідував традиціям всесвітньовідомих байкарів Езопа, Лафонтена, Крилова та інших, сприяючи розвитку української культури і рівноправному її входженню у світовий контекст.


Михайлин Ігор Леонідович. Історія української журналістики. Книга перша. Підручник. - Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2000. - 279 с. С. 237-249. Розділ сімнадцятий

Газета Леоніда Глібова "Черниговский листок"

Заснування газети. Особистість Л. Глібова та характер його видання. Політичні огляди, подорожні нариси, соціальна сатира, освітня проблематика, огляди культурного життя на сторінках "Черниговского листка". Інші автори газети. Припинення видання

Видання щотижневої газети "Черниговский листок" можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу "Основа" на українське громадянство й українську журналістику. Якщо можливе видання великого "грубого" часопису українського спрямування в столичному Петербурзі, то чому не можливі видання скромних газет такого ж напрямку в провінційних містах України? Такі думки неодноразово виникали в свідомості активних українофілів.

Навесні 1861 року Л. Глібов подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в м. Чернігові щотижневу газету. Одночасно звернувся й до директора гімназії, у якій працював учителем, підтримати його прохання. До цензурного комітету була подана й програма нового часопису. "Мета видання, - писав у ній майбутній видавець і редактор, - надати можливість місцевим жителям мати друкований орган громадського життя і діяльності" (цит. за кн: Деркач Б. А. Леонід Глібов: Життя і творчість. - К.: Дніпро 1982 - С 23). У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру; новини й повідомлення з столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книжки; а також об'яви приватних осіб та офіційних установ. Ціна "Черниговского листка" встановлювалася на 1861 рік - два карбованці сріблом. На цей час Л. Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної книжки російською мовою, численних українських байок, опублікованих у газеті "Черниговские губернские ведомости", а також публікації великої добірки віршів в "Основі".

Леонід Іванович Глібов [21. II. (5. III) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина - 29. X. (10. XI) 1893, Чернігів] - знаменитий український байкар, народився в родині управителя поміщицького маєтку. З 1840 року він вчився в Полтавській гімназії, багато читав, серед його лектури - й нечисленні на той час українські книжки. Але розпочав творчість юнак російською мовою. У 1846 році він відібрав п'ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву "Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846". Замість похвали й позитивних відгуків у критиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським (братом знаменитого поета Левка Боровиковського) для винесення догани за видання книжки без відома дирекції гімназії.

Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька Л. Глібов був хворобливою дитиною, що позначалося на його успіхах у навчанні. Того ж 1847 року йому довелося залишити гімназію, так і не закінчивши її. Провівши два роки в батьковій оселі, Л. Глібов знову береться до навчання, уже в доволі пізньому віці вступивши в Ніженський ліцей вищих наук князя Безбородька, де він вчиться впродовж 1849-1855 років. Під час навчання в 1853 році на сторінках неофіційного відділу "Черниговских губернских ведомостей" він друкує близько тридцяти українських байок, започаткувавши новий напрям у своїй творчості. Попрацювавши короткий час у містечку Чорний Острів Подільської губернії, 1858 року Л. Глібов переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Про його популярність свідчить також і те, що його запрошують викладати історію й географію до приватного пансіону в Чернігові. У Чернігівській чоловічій гімназії Л. Глібов був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та відомого громадівця П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам'ять його байки.

Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без перевантажень і випробувань. "Епітет завзятий мені не личить, - писав він 22 червня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, - тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя" (Глібов Л. І. До О. Я. Кониського // Глібов Л. І. Твори: У 2 т. - К., 1974. - Т. 2. - с. 352). Лише велика любов до України й покликання журналіста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.

Леонід Глібов у 1864 р. 12 липня 1861 року Л. Глібов розпочав видання "Черниговского листка". У серпні 1863 року його видання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації "Земля і воля" І. О. Андрущенком, який був товаришем і автором Л. Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л. Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина. Лише в 1867 році йому дозволили повернутися до Чернігова, де за допомогою прихильників його таланту йому було запропоноване місце директора земської друкарні, яка на той час ще не існувала і яку ще треба було створити. На цій посаді й працював знаменитий байкар до кінця свого життя. Його байки за життя виходили тричі: у 1863, 1872 і 1882 роках, щоразу повнішим виданням. Наприкінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі "Дзвінок", що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання "Черниговского листка" на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л. Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркевич, Степан Ніс. Свідома українська інтелігенція навіть змогла об'єднатися й утворити громадську організацію - товариство шанувальників рідної мови. На це коло й спирався Л. Глібов у своїх журналістських намірах. До участі в газеті йому вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузьменка, П. Єфименка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського, вже згаданого І. Андрущенка. Але їм належали лише окремі невеликі матеріали. Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального видання Л. Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 - 36, а в 1963 - 14 (усього було видано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігівщини, хоча видання було помічене місцевою інтелігенцією, про що свідчили листи читачів, які надходили на адресу редакції й використовувалися Л. Глібовим у його журналістській діяльності. Переважну більшість матеріалів доводилося писати самому редакторові, який і був не просто основним, але і єдиним співробітником "Черниговского листка", виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра.

Можна було б припустити, що причиною появи "Черниговского листка" е пошук уже відомим поетом своєї трибуни, органу для друкування власних літературних творів. Але з Л. Глібовим вийшло інакше. Його захопила журналістика так, що стало неможливим займатися власне художньою творчістю. За 1861 - 1863 роки він опублікував на сторінках "Черниговского листка" всього дві українські байки, два давніх (з 1846 року) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Це дозволяє твердити: газета створювалася зовсім не для публікації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій. Російські твори, опубліковані в газеті, власне, нічим не прикметні, слабкі й невиразні; йому не вдалося знайти свого шляху в російській поезії, здійснити помітні відкриття. Українські байки з "Черниговского листка" теж не належать до золотого фонду глібовської байкарської творчості. Якраз вони - "Мишача рада" і "Пан на всю губу" - були переспівами сюжетів І. Крилова, максимально близькими до оригіналів.

Зате в кожному номері своєї газети друкувалися власні матеріали Л. Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків. Він ставився до Чернігова з великою мірою критичності, але й з любов'ю. У числі першому 1861 року (12 липня), викладаючи свою програму, редактор писав: "Незважаючи на всі труднощі, якими супроводжуються подібні заходи в такому скромному місті, як наш Чернігів, ми вирішили утворити місцевий орган громадського життя і діяльності, цілком сподіваючись, що освічені люди, які співчувають загальній справі, допоможуть нам у цьому важкому ділі".

Як уже мовилося, видання "Черниговского листка" велося з великими перервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція. Вичерпувалися ті незначні кошти, що вдавалося зібрати за рахунок передплати, і видання припинялося. В окремій листівці, виданій у 1863 році перед черговим поновленням видання - число перше вийшло в цьому році лише 7 травня, - Л. Глібов з гіркотою, але стримано скаржився на байдужість публіки до своєї газети.

Він виправдовувався перед передплатниками за невиконання своїх зобов'язань, але водночас просив у них дозволу вказати на пом'якшуючі його провину обставини. Вони, на його погляд, такі: вітчизна наша - не США чи Англія, де існує загальна потреба в читанні, а ідеї літають у повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; "своє, рідне нас майже не цікавить", тому й погано розходяться місцеві видання, до числа яких належить і "Черниговский листок". "Зізнаємося, - писав далі Л. Глібов, - ми не розраховували ніколи на значне число передплатників; але помірність у попиті на наше видання перевершила наші навіть цілком помірковані сподівання: передплатна сума не покривала до сих пір витрат на друкування й папір" (Глібов Л. І. Об издании еженедельной газета "Черниговский листок" в 1863 г. // Глібов Л. І. Твори: У 2 т. - К., 1974. - Т. 2. - С. 271).

Коли наказом начальника Чернігівської губернії від 23 серпня 1863 року видання газети було припинене і з Л. Глібова взята підписка про його обізнаність з цим рішенням, то він лишився винним губернській друкарні 144 карбованці, які довго не міг відшукати, про що свідчать два письмових зобов'язання про сплату належної суми до губернського правління, перше з яких написане 4 вересня 1863 року, а друге - через місяць: 6 жовтня.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої публіки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л. Глібов продовжував з дивовижною наполегливістю видавати газету. Зрозуміло, що заробітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки на нього не гримнув "самодержавний кулак" й видання не було заборонене урядово.

Найбільш охоче Л. Глібов писав про освіту, культуру, але не оминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси. У статті "Не всі передбачення здійснюються..." (14 травня 1863) Л. Глібов коментує другу річницю скасування кріпацтва. Як відомо, здійснення реформи й було розтягнуте саме на два роки. От вони й закінчилися. Висловлювалися різні передбачення щодо цієї події, дехто, з острахом чекавши, що звільнений народ кинеться до помсти панам, повтікали в міста. "Але нічого не сталося, - відзначав Л. Глібов, - народ просто містифікував нас "слушним часом", 19 лютого пройшло так благополучно, ніби його й зовсім не бувало". Ця фраза часто наводилася в радянських наукових працях про байкаря як нібито свідчення його передового світогляду. Як відомо, за більшовицькою концепцією, реформа нічого не дала народові; як суголосне з цією думкою звучало й висловлювання Л. Глібова. Але в статті редактора "Черниговского листка" мова йде зовсім про інше. Насправді ж скасування кріпацтва він вважав "великою реформою нашого часу", яка "розв'язала руки міліонам людей, надавши їм свободу облаштовувати своє щастя". "Ми віримо в наш народ, - писав Л. Глібов, - віримо, що він досягне повного щастя, тільки не скоро, як очікують оптимісти, не раптом, не завтра", бо "прогрес на те і прогрес, що підпорядкований законам поступовості". Після цих загальних міркувань у статті викладені конкретні статистичні дані про звільнення селянства від кріпацької залежності. Оцінки Л. Глібова, оперті на значну фактичну базу, добре аргументовані, виглядають переконливими й виношеними. Та й чи могла демократична людина 1860-х років ставитися до скасування кріпацтва інакше, ніж до видатної події сучасності, яка принесла визволення від рабства мільйонам співвітчизників?

З подорожніх нотаток приваблює нарис "Ніжин", написаний, як свідчить дата під ним, ще 1860 року, а опублікований 26 липня 1861 року. Це зовсім не традиційний географічно-статистичний нарис. У ньому Л. Глібов розповідає про місцеві прикмети, цікавих людей міста, включає сюди цілі новели з містечкового провінційного життя.

Наприклад, розповідаючи про мисливця Василя Кутька, який є мало не місцевою визначною пам'яткою, автор прагне продемонструвати його вроджений гумор і розповідає такий епізод. Якось, повертаючись з полювання, Василь зайшов у приміську корчму випити чарку горшки і зустрів там знайомого єврея Янкеля. Мисливець жартома почав просити в нього грошей - мовляв, свої усі потратив на полюванні, то й випити ні за що. Янкель не хотів давати. Тоді Василь запропонував йому в заставу в'язанку набитої дичини. У Янкеля загорілися очі: якщо у Василя немає грошей, то, може, й застава буде його. Він позичив. Василь випив і закусив. Пішли друзі разом до міста. Янкель знемагав від тяжкої ноші, адже Василь віддав йому відразу впольовану дичину. Але дорогою мисливець квапив супутника, мовби й не помічаючи, як тому важко. Підійшовши до своєї вулиці, Василь став прощатися й забирати дичину. "Як то так? А борг?" - обурився Янкель. Тоді Василь дістав з кишені гроші і, вручивши Янкелю позичену суму, подякував за те, що "потрудився донести мою дичину". Янкель стояв приголомшений.

Нарис "Ніжин" мав підзаголовок "З подорожніх нотаток". І хоч Л. Глібов, зрозуміло, ніяким подорожнім не був, жив у Ніжині довго й добре його знав, але йому вдалося здійснити блискучу стилізацію записок людини, яка вперше проїздить через Ніжин, розмовляє з його мешканцями, спостерігає за типами й поведінкою тутешніх прикметних осіб, спостережливим оком новачка помічає відмінності від інших населених пунктів і звертає на них увагу читачів. Так чи інакше, але Л. Глібову вдалося переконливо виступити під маскою мандрівника. Можливо, і підпис під нарисом "Киев, 1860" і псевдонім "Ив. Кенер", яким він був підписаний, покликані були завершити враження справжності від цієї маленької літературної містифікації.

У відповідності з природним нахилом свого таланту, який так виразно виявився і в байкарській творчості, Л. Глібов на сторінках своєї газети вдавався й до соціальної сатири. Оскільки сатира на особи в локальному просторі Чернігова просто була неможливою, то цілком виправданим виглядало звернення до сатири на явища. У числі четвертому (від 2 серпня) 1861 року Л. Глібов започаткував цикл нарисів "Нотатки Простодушного", змальовуючи в них суспільні типи, властиві, зрозуміло, не самому лише Чернігову, але в цілому російському імперському життю.

Перший нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який покидав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчиною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом Маші-Ундіни, який висвітлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушний тікає від неї і знаходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

Якось на вулиці до нього підійшов знайомий із Ноздрьовки і розповів історію про станового пристава п. Махайлова, "пристрасного любителя усіляких приношень". Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом боротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюртук. Знайомий розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильний частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговий раз облаштувати почастунок, побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завершуються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розглянуло цю страву: "яка б розігралася славна і разом повчальна драма".

Продовження "Нотаток Простодушного" було вміщено в числі сьомому (від 23 серпня) 1861 року. Після ліричного початку автор знову передає оповідні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка "нашої нещасливої Аркадії". Один богоугодний заклад, який міститься там, перетворений на "прибутковий маєток". Лікар Образинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає засвідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу. Оповідач докладно з'ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

Згідно з основними рисами маски Простодушного закінчує він нарис міркуваннями про те, що "в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те..." Тут усі виконують свої прямі обов'язки: священики моляться, урядовці - чесно урядують, лікарі - лікують і т.д.

Цикл "Нотатки Простодушного" обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував написане в листах до нього, який цілком поважно протиставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевидно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому "Нотаток", неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене зауваження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в столиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатиричний журнал "Искра"), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття "Про стан жіночої освіти", опублікована 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім'я видатного науковця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Французька мова, музика й танці - ось головні предмети, що досі викладалися в таких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід наповнювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування, Л.Глібов вивів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

"Приємне явище в цьому відношенні представляє нам петербурзьке суспільство, - писав він, - де вже не здається і для дам диким не тільки відвідування публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення науки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними".

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшувати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ'я, попередником майбутніх феміністичних рухів.

Але особливо охоче писав "Черниговский листок" про місцеві події культурного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери від 11 і 18 червня 1863 року. У першому з них під заголовком "Короткий звіт про події минулого тижня" розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга - з сценічного втілення знаменитої "Наталки Полтавки". Обидві вистави мали на меті "допомогу убогим студентам нашої губернії".

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм життя і привабливості. "Вистави ці були ніби уособленням художньої України, - писав про них автор. - Характерні риси української музики, українського малярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії".

Друга стаття "Про виставу "Наталки Полтавки", дану аматорами 11 червня" є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить критичне ставлення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібрето "Наталки" не витримує художньої критики. Проте сценічні достоїнства п'єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи "Наталка Полтавка" виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії, - гру акторів. Як він глибоко це робить, видно з його розгляду, наприклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смішив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася ним цілком задоволена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. "Ми ж вважаємо, - пише критик, - що М. А. К., за безсумнівного комічного обдарування, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сценою, лилася нестримно, руйнуючи ілюзію незавченої людської мови, що вимовляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті".

Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в "Черниговском листке" відзначалися професіоналізмом, глибоким розумінням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів - сценічних вистав.

На сторінках "Черниговского листка" Л. Глібов постав не просто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л. Глібов "зумів залучити до співпраці у "Черниговском листке" багато відомих діячів. У газеті друкувалися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О. Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркевич, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін." (Дисак Ф. Глібов Леонід Іванович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. М. Романюка. - Львів, 1994. - Вип. І. -С. 39).

Орієнтуючись на "Основу", Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику "Из уст народа", де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський, М. Номис, О. Маркевич, О. Тищинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках "Черниговского листка", усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: "Остання пісня" (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та "Шуканнє-викликаннє" (15 жовтня 1862), що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку "Дзвін" (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком "Черниговского листка". Поет створив образ ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній; жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тридцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші "До вбогої" (16 серпня 1861) "Безталанна" (13 травня 1862), оповідання "Беглые" (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким, Л. Глібов як редактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліпшити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одночасно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх співробітників. "Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, - писав Л. Глібов до автора 16 жовтня 1861 року. - (...) Коли Вам такі поправки не по нутру - напишіть, я буду осторожен" (Глібов Л. І. До О. Я. Кониського // Глібов Л. І. Твори: у 2т.- К., 1974. - Т. 2 - С 354).

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л. Глібов обирав суголосні з своїми власними поглядами статті. "Заметка о г. Остре" (30 червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин. Цілком у дусі "Нотаток Простодушного" розповідав у статті "З хроніки одного повітового містечка (Нотатки туриста)" І. Андрущенко (6 вересня 1861) про поміщицю-здирницю, яка, відвідуючи хати селян, "як Плюшкін, тягла в комору по одному екземпляру всього, що їй траплялося в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка - все одно".

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література. "Щирий і правильний погляд на справу народної освіти, - твердив автор, - не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських школах та в розповсюдженні творів малоросійської словесності між нашим народом ні поганого наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних інтересів, ні вияву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім'ї слов'яноруської".

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І. Лашнюкова "Чеські народні школи і педагогічний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі" (28 травня, 4, 11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій справі видання "Черниговского листка", хоча, як уже мовилося, ця підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І. Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л. Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на видання газети. 23 серпня 1863 року редактор змушений дати підписку про припинення ним тижневика. 30 серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі матеріали не були знайдені, міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з посади вчителя. Такі покарання були накладені на людину цілком невинну, якій навіть звинувачення в чому-небудь пред'явлене не було. Залишившись без засобів до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

"Черниговский листок" завершив перший період історії української журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу "Основа". Тижневик будив застояне болото провінції, виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ. А відтак, творчий досвід Л. Глібова-журналіста потребує свого вивчення як цікава сторінка української духовної культури.