Сповідь дона Хуана
Смерть бідолашної дон'ї Ельвіри був відомщена: дон Хуан Теноріо лежав з простромленими грудьми в Посаду де лас Реїнас і помирав.
- Емфізема легень, - буркотів місцевий лікар. - Інший би ще викрутився, але такий потріпаний caballero, як дон Хуан... кепські справи, Лепорелло.
Сказати по правді, не подобається мені його серце.
Втім, це зрозуміло: після таких пригод іn venere (любовних, лат.) - яскраво виражене виснаження, добродії.
Я б на твоєму місці, Лепорелло, запросив до нього про всяк випадок священика; бути може, твій хазяїн ще прийде до тями...
хоча нинішній стан науки... ну, не знаю. Честь маю кланятися, caballeros.
Ось так і сталося, що падре Хасинто сів у ногах дона Хуана і став чекати, коли пацієнт очуняє,
а сам тим часом молився за цю невиправно грішну душу.
- Ах, якби мені вдалось врятувати цього закоренілого волоцюгу, - думав добрий патер. -
Йому, здається, добряче дісталося - може хоч це стримає його гординю і приведе до покаяного смирення.
Не всякому доводится роздобути настільки славетного і безсовісного розпусника;
так, братик ти мій, такий рідкісний випадок не траплявся, мабуть, і єпископові Бургоському.
От вже будуть шепотітися люди - дивіться, он йде падре Хасинто, той самий, що спас душу дона Хуана...
Падре здригнувся й осінив себе хресним знаменням: він опам'ятався від диявольської спокуси гордині, а до того ж - побачив,
що умираючий дон Хуан спрямував на нього палаючий і начебто глузливий погляд.
- Улюблений сину мій, - мовив достойний падре, як тільки міг привітніше, - ти помираєш.
Незабаром ти постанеш перед престолом вищого судії, обтяжений усіма гріхами, звершеними тобою за час свого мерзенного життя.
Прошу тебе в ім'я любові Господа нашого, зніми їх з себе, поки ще є час;
не личить тобі відправлятися на той світ в нечистому рубищі розпусти, закаляному брудом земних діянь.
- Добре, - ледь чутно відповів дон Хуан, - можна ще раз перемінити костюм.
Падре, я завжди прагнув бути одягненим відповідно обставинам.
- Боюсь, - зауважив падре Хасинто, - що ти не зовсім мене зрозумів.
Я запитую тебе - чи не хочеш ти покаятись і сповідатись у своїх гріхах.
- Сповідатись, - глухо повторив дон Хуан. - Гарненько очорнити себе... Ах, отче, ви й не повірите, як це діє на жінок!
- Хуане, - насупився добрий патер, - перестань думати про земне; пам'ятай - тобі треба розмовляти зі своїм творцем.
- Я знаю, - чемно заперечив дон Хуан. - І знаю також - пристойність вимагає, щоб людина вмирала християнином.
А я завжди старанно намагався дотримувати пристойності... по можливості, отче.
Клянуся честю, я відкрию все без зайвих розмов, тому що, по-перше, я занадто слабий, щоб говорити довго,
а по-друге, моїм принципом завжди було йти до мети навпростець, коротким шляхом.
- Я віддаю належне твоїй рішучості, - сказав падре Хасинто. -
Але спершу, любий сину мій, приготуйся як належить, спитай свою совість, збуди в собі смиренний жаль за свої провини.
Я ж поки почекаю.
Після цього дон Хуан закрив очі і взяв на допит свою совість, а падре став тихо молитись, щоб Бог послав йому поміч та просвітив його.
- Я готовий, отче, - мовив через якийсь час дон Хуан і почав свою сповідь.
Падре Хасинто задоволено похитував головою; сповідь здавалась щирого і повною;
у ній не бракувало визнань неправди і блюзнірства, убивств, клятвопорушень, гордині, обману і зрадництва...
Дон Хуан і справді був великий грішник. Але раптом він змовк, немов стомившись, і прикрив очі.
- Відпочинь, любий сину, - терпляче побадьорив його священик, - а потім продовжиш.
- Я скінчив, преподобний отче, - відповів дон Хуан. -
Якщо ж я і забув що-небудь, то вже певно це які-небудь дрібниці. Їх Господь Бог милостиво простить мені.
- Як так?! - скрикнув падре Хасинто. - Це ти називаєш дрібницями?
А перелюбства, що ти чинив на кожнім кроці все своє життя, а жінки, спокушені тобою,
а нечисті пристрасті, яким ти віддавався настільки розгнуздано?
Ні, брате, зволь-но сповідатися як належить! Від Бога, розпуснику, не укриється жоден з твоїх безсоромних вчинків!
Краще покайся у своїх мерзотах і полегши грішну душу!
На обличчі дона Хуана відбилося страждання і нетерпіння. -
Я вже сказав вам, отче, - уперто повторив він, - що я скінчив. Клянуся честю, більше мені не в чому сповідатися.
У цю хвилину хазяїн готелю Посаду де лас Реїнас почув запеклий лемент у кімнаті пораненого.
- Господь з нами, - вигукнув він, перехрестившись, - здається мені, падре Хасинто виганяє диявола з бідолашного сеньйора.
Господи Боже, не дуже-то мені по душі, коли такі речі відбуваються в моєму готелі.
Лемент продовжувався досить-таки довго - за цей час можна було б зварити боби.
Часом він переходив у приглушені наполегливі умовляння, потім знову лунало дике ревіння.
Раптом з кімнати пораненого вискочив падре Хасинто, червоний, як індик, і, закликаючи Матір Божу, кинувся в церкву.
Після цього в готелі запанувала тиша; тільки занепокоєний Лепорелло прослизнув у кімнату свого пана, що лежав, закривши очі, і стогнав.
По обіді до міста завітав падре Ільдефонсо, єзуїт, член Товариства Ісуса. Він слідував на мулі з Мадрида в Бургос;
і оскільки день був занадто спекотний, преподобний падре спинився в будинку священика і відвідав отця Хасинто.
Падре Ільдефонсо був аскетичного виду чоловік, висхлий до того, що нагадував стару ковбасу,
з бровами, густими, наче волосся під пахвами відставного кавалериста.
Випивши разом з хазяїном будинку кислого молока, єзуїт вперив свій погляд у отця Хасинто, який марно намагався приховати,
що чимось пригнічений. Стояла така тиша, що дзижчання мух здавалося майже громом.
- Тут така справа, - мовив, нарешті, змучений падре Хасинто. -
Є в нас тут один великий грішник, що знаходиться при останнім подиху.
Знайте, дон Ільдефонсо, це - той самий сумної популярності дон Хуан Теноріо.
У нього тут була якась сварка, чи двобій - коротше, я відправився сповідувати його.
Спочатку усе йшло як по маслу; дуже добре він сповідувався, нічого не скажеш, але як дійшла справа до шостої заповіді -
так і заколодило, і я не домігся від нього ані слова.
Каже - йому не в чому каятись. Отакому-то негіднику, Матір Божа!
Як подумаю, що він найбільший розпусник обох Кастилій... ні у Валенсії, ні в Кадиксі нема йому рівних.
Кажуть, лиш за останні роки він спокусив шістсот дев'яносто сім дівиць; з них сто тринадцять пішло в монастир,
біля п'ятдесятьох було убито в справедливому гніві батьками або чоловіками, і приблизно в скількох же серце розірвалося від горя.
І от уявіть собі, дон Ільдефонсо, такий розпусник на смертному одрі повторює мені у вічі,
начебто іn puncto перелюбства йому ні в чому сповідуватись! Що ви на це скажете?
- Нічого, - відповів отець єзуїт. - І ви відмовили йому у відпущенні гріхів?
- Звичайно, - скрушно відповів падре Хасинто. - Всі умовляння виявились марними.
Я так говорив з ним, що й у камені розбудив би каяття, - але на цього архімерзотника ніщо не діє.
"Грішний, мовляв, у гордині, отче, - каже він мені, - і клятви переступав, усе, що завгодно; але про що ви мене запитуєте -
про це мені нічого сказати".
І знаєте, у чому заковика, дон Ільдефонсо? - падре раптом перейшов на шепіт і поспішно перехрестився. -
Я думаю, він був пов'язаний з дияволом. От чому він не може в цьому сповідатись. Це були нечисті чари.
Він спокушав жінок владою пекла. - Батько Хасинто здригнувся. - Вам би глянути на нього, доміне. Я б сказав - це по його очах видно.
Дон Ільдефонсо, член Товариства Ісуса, мовчки роздумував.
- Якщо ви хочете, - вимовив він нарешті, - я подивлюсь на цю людину.
Дон Хуан дрімав, коли отець Ільдефонсо тихо вступив у кімнату і помахом руки вислав Лепорелло;
потім єзуїт сів на стілець у головах постелі й став вивчати змарніле обличчя вмираючого.
Після довгої мовчанки поранений застогнав і відкрив очі.
- Доне Хуане, - м'яко почав єзуїт, - вам, ймовірно, важко говорити.
Дон Хуан ледве кивнув.
- Це не важливо, - продовжував єзуїт. - Ваша сповідь, сеньйоре Хуан, лишилася неясною в одному пункті.
Я не стану задавати вам питання, але, можливо, ви в змозі дати мені зрозуміти, чи згодні ви з тим, що я вам скажу - про вас.
Очі пораненого зі страхом метнулись до нерухомої постаті ченця.
- Доне Хуане, - почав падре Ільдефонсо майже світським тоном. -
Я давно вже чув про вас і міркував - чому ж ви метушитесь від жінки до жінки, від однієї любові до іншої;
чому ніколи ви не могли перебувати, не могли залишатися в тім стані блаженства і спокою, що ми, люди, називаємо щастям...
Дон Хуан ощерився в скорботній усмішці.
- Від однієї любові до іншої, - повторив Ільдефонсо спокійно. - Немовби вам треба було знову й знову переконувати
когось - очевидно, самого себе, - що ви гідні любові, що ви саме з тих чоловіків, яких люблять жінки, - нещасливий дон Хуан!
Губи пораненого ворухнулися; схоже було, що він повторив останні слова.
- А ви тим часом, - дружньо продовжував чернець, - ніколи не були чоловіком, доне Хуане; тільки дух ваш був духом чоловіка,
і цей дух відчував сором, сеньйоре, і запекло прагнув приховати, що природа обділила вас тим, що даровано кожній живій істоті...
З постелі вмираючого почулось дитяче схлипування.
- От чому, доне Хуане, ви грали роль чоловіка з юнацтва; ви були безмірно хоробрі, авантюристичні,
горді і любили виставляти себе напоказ - і все лиш для того, щоб придушити в собі принизливу свідомість, що інші - кращі за вас,
що вони - більше чоловіки, ніж ви; і тому ви марнотратно нагромаджували докази.
Ніхто не міг зрівнятися з вами, бо ви тільки прикидалися, ви були безплідні - і ви не спокусили жодної жінки, доне Хуане!
Ви ніколи не знали кохання, ви - тільки гарячково прагнули при кожній зустрічі з чарівною і шляхетною жінкою зачарувати її своїм духом,
своїм лицарством, своєю пристрастю, що ви самі собі вселяли; усе це ви вміли робити досконало, тому що ви грали роль.
Але от наставала мить, коли в жінки підламуються ноги.
Ймовірно, це було пеклом для вас, доне Хуане, так, це було пеклом,
тому що в ту мить ви відчували напад вашої злощасної гордині й одночасно - найстрашніше своє приниження.
І вам доводилось вириватися з обійм, завойованих ціною життя, і тікати, нещасливий доне Хуане, бігти від скореної вами жінки,
та ще з якою-небудь красивою неправдою на цих переможних вустах. Ймовірно, це було пеклом, доне Хуане.
Поранений плакав, відвернувши до стіни. Дон Ільдефонсо встав.
- Бідолаха, - сказав він. - Вам соромно було зізнатися в цьому навіть на святій сповіді.
Ну, от бачите, все скінчилось, але я не хочу позбавляти падре Хасинто розкаяного грішника.
І він послав за священиком; і коли отець Хасинто прийшов, дон Ільдефонсо сказав йому:
- От що, отче, він зізнався у всьому і плакав.
Нема сумніву, що каяття його сповнене смирення; мабуть, ми можемо відпустити йому його гріхи.
1932
Не знаю вже, як і якими шляхами, але в Головному штабі дістали анонімного листа: невідомий звертав їхню увагу на кореспонденцію,
яка посилається на адресу: «Цюріх, до запитання, В. Манассесу».
Одного такого листа перехопили. Він був зашифрований і містив дані військового характеру,
приміром, що двадцять восьмий полк належить до Празького гарнізону, що в Миловицях є стрільбище
і що наша армія озброєна не тільки гвинтівками, а й багнетами, одне слово — всякі такі дурниці.
Але ж самі знаєте, у військових щодо цього дуже суворо;
як викажете якійсь іноземній державі, що наша піхота носить онучі з коленкору фірми Оберлендер,
то втрапите під трибунал і дістанете щонайменше рік за шпигунство.
Що вдієш, це неодмінний елемент солдафонського престижу.
— Пане Польгаре,— каже,— зі мною сталася дуже дивна пригода.
Я днями танцював з однією графинечкою, такою гарненькою смаглявкою; по-нашому вона не тямить, але танцює — просто чудо.
А сьогодні дістав від неї сентиментального листа. Ну де таке бачено?
Почувши, що ту графиню Мігай заарештували, я одразу подався до контррозвідки й кажу:
Я від зворушення мало не розридався вголос.
Графинька оніміла, і враз я побачив, що це, власне, стара діва, в якої розсипалась мрія всього життя.
Мені стало шкода її, й чомусь соромно за себе.
За годину я вже сидів у поїзді й віз додому вкрадені блакитні хризантеми.
Коли проїздив повз обхідників будиночок, старий стояв там з прапорцем у руці, насуплений, як дідько.
Я помахав йому капелюхом, але навряд чи він мене помітив.
