1000 років 
української культури Пишiть !
Меню   *   Мій ЖЖ   *   Фотоновини   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Скарби нашої землі   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt   *   VirtualTourist
Ukrainian Language Translation     Украинско - русский перевод     English     Francais     Cesky     Esperanto     Українською     Русский     Литературная Прага     Альфонс Муха     Радио Прага     Празька школа української поезії     Українці в Чехії: майже сто років     Футбольний клуб українців у Празі     Карлові-Вари     Кінофестиваль     Перекрестки культур     Чеський центр у Києві

Karel Capek site

Карел Чапек 9.1.1890 - 25.12.1938

Публіцистика

Критика слів. В полоні слів

Біблійні мотиви

Оповідання

Переклади Валерія Лисенка © 2005

Співпраця сусідніх і споріднених українського й чеського народів документально засвідчена ще з часів князя Володимира Великого, який був одружений з чеською принцесою. Славетне Реймське Євангеліє французької королеви Анни Ярославни, видатна пам'ятка європейської культури, було створене у співпраці руських та чеських книжників.

История Чехословакии Обидва наших народи будували власну державність і націю після розпаду імперій практично на порожньому місці, обидва зазнавали агресій. Не раз звертались до чеського досвіду діячі української культури. Подібно до української, чеська культура зазнавала значного, не завжди благотворного впливу з боку численніших сусідніх народів. Звісно ж, стосунки сусідів часом бували досить складними; один з життєвих прикладів - історія двох пражан, чеської журналістки та славетного німецькомовного письменника Франца Кафки. Певно, найвідоміший у нас чеський автор - Ярослав Гашек, творець Швейка, тісно пов'язаний з Києвом.

За 20 років існування в Центральній Європі національних республік - від утворення в 1918 р. на руїнах імперій, і до падіння у 1938 р. під тиском фашизму й більшовизму, - вони часом ставали опорою для борців за українську незалежність, а часом траплялось що й ворогами. В тяжкі для українського народу часи, у першій половині ХХ ст. в Чехословаччині, за підтримки влади, широко розгорнулась українська національна культурна діяльність.

Сорокові роки принесли в Центральну Європу найстрашнішу в історії війну, кордони впали під ударами окупаційних армій. Особливо страждали у цих перипетіях емігранти. У 1948 році в Чехословаччині було здійснено комуністичний переворот, але вже у 60-ті роки чеське кіно прославилось на весь світ духом веселої свободи. Радянські танки у Празі 1968 року Одна зі знакових постатей того часу - політик Александр Дубчек. У 1968-му Прага була знов сплюндрована танками, цього разу "братнього" соціалістичного табору, і найбільший "залізний потік" ринув з території України. Серед "визволителів" був і майбутній письменник Віктор Суворов. У серпні 2003 року виповнилось 35 років радянського вторгнення в Чехословаччину. Тоді культура знов опинилась під пресом. Зате нині Чехія знов сповнена національного достоїнства й прогресу, і може слугувати гарним позитивним прикладом облаштування життя. В Празі розташовано європейський офіс авторитетного міжнародного Радіо Свобода.

BookWorld Вацлав Гавел - письменник, дисидент, президент Видатним культурним діячем того часу був письменник світової слави, публіцист, казкар та філософ, геніальний майстер слова Карел Чапек. Характерна подробиця: саме він аж 1920-го року придумав і осмислив слово робот, що стало одним з ключових знамень доби науково-технічної революції! Українською мовою перекладено лиш незначну частку його творчого доробку, та й то не надто вдало. Між тим, в його словах і малюнках гармонійно поєднуються ясний розум і палкі пристрасті, патріотизм і космополітизм, увага до найменшої рослинки і цілого світу. Вся його творчість заслуговує любові й ретельного вивчення, але в нашії короткій збірці ми маємо змогу акцентувати увагу лиш на його мудрій, гуманній і вічно актуальній публіцистиці. Саме антивоєнний пафос був підставою його висунення на Нобелівську премію. Але Шведська Академія, як завжди, не наважилась псувати стосунки з агресорами...

Цьому веселому, доброму і мудрому чоловіку роковано було жити в добу світової катастрофи. Вважаю, нам є чому в нього повчитись.

   


Сповідь дона Хуана

Смерть бідолашної дон'ї Ельвіри був відомщена: дон Хуан Теноріо лежав з простромленими грудьми в Посаду де лас Реїнас і помирав.

- Емфізема легень, - буркотів місцевий лікар. - Інший би ще викрутився, але такий потріпаний caballero, як дон Хуан... кепські справи, Лепорелло. Сказати по правді, не подобається мені його серце. Втім, це зрозуміло: після таких пригод іn venere (любовних, лат.) - яскраво виражене виснаження, добродії. Я б на твоєму місці, Лепорелло, запросив до нього про всяк випадок священика; бути може, твій хазяїн ще прийде до тями... хоча нинішній стан науки... ну, не знаю. Честь маю кланятися, caballeros.

Ось так і сталося, що падре Хасинто сів у ногах дона Хуана і став чекати, коли пацієнт очуняє, а сам тим часом молився за цю невиправно грішну душу.

Георгій Малаков.Захоплююча проповідь - Ах, якби мені вдалось врятувати цього закоренілого волоцюгу, - думав добрий патер. - Йому, здається, добряче дісталося - може хоч це стримає його гординю і приведе до покаяного смирення. Не всякому доводится роздобути настільки славетного і безсовісного розпусника; так, братик ти мій, такий рідкісний випадок не траплявся, мабуть, і єпископові Бургоському. От вже будуть шепотітися люди - дивіться, он йде падре Хасинто, той самий, що спас душу дона Хуана...

Падре здригнувся й осінив себе хресним знаменням: він опам'ятався від диявольської спокуси гордині, а до того ж - побачив, що умираючий дон Хуан спрямував на нього палаючий і начебто глузливий погляд.

- Улюблений сину мій, - мовив достойний падре, як тільки міг привітніше, - ти помираєш. Незабаром ти постанеш перед престолом вищого судії, обтяжений усіма гріхами, звершеними тобою за час свого мерзенного життя. Прошу тебе в ім'я любові Господа нашого, зніми їх з себе, поки ще є час; не личить тобі відправлятися на той світ в нечистому рубищі розпусти, закаляному брудом земних діянь.

- Добре, - ледь чутно відповів дон Хуан, - можна ще раз перемінити костюм. Падре, я завжди прагнув бути одягненим відповідно обставинам.

- Боюсь, - зауважив падре Хасинто, - що ти не зовсім мене зрозумів. Я запитую тебе - чи не хочеш ти покаятись і сповідатись у своїх гріхах.

- Сповідатись, - глухо повторив дон Хуан. - Гарненько очорнити себе... Ах, отче, ви й не повірите, як це діє на жінок!

- Хуане, - насупився добрий патер, - перестань думати про земне; пам'ятай - тобі треба розмовляти зі своїм творцем.

- Я знаю, - чемно заперечив дон Хуан. - І знаю також - пристойність вимагає, щоб людина вмирала християнином. А я завжди старанно намагався дотримувати пристойності... по можливості, отче. Клянуся честю, я відкрию все без зайвих розмов, тому що, по-перше, я занадто слабий, щоб говорити довго, а по-друге, моїм принципом завжди було йти до мети навпростець, коротким шляхом.

- Я віддаю належне твоїй рішучості, - сказав падре Хасинто. - Але спершу, любий сину мій, приготуйся як належить, спитай свою совість, збуди в собі смиренний жаль за свої провини. Я ж поки почекаю.

Після цього дон Хуан закрив очі і взяв на допит свою совість, а падре став тихо молитись, щоб Бог послав йому поміч та просвітив його.

- Я готовий, отче, - мовив через якийсь час дон Хуан і почав свою сповідь.

Падре Хасинто задоволено похитував головою; сповідь здавалась щирого і повною; у ній не бракувало визнань неправди і блюзнірства, убивств, клятвопорушень, гордині, обману і зрадництва... Дон Хуан і справді був великий грішник. Але раптом він змовк, немов стомившись, і прикрив очі.

- Відпочинь, любий сину, - терпляче побадьорив його священик, - а потім продовжиш.

- Я скінчив, преподобний отче, - відповів дон Хуан. - Якщо ж я і забув що-небудь, то вже певно це які-небудь дрібниці. Їх Господь Бог милостиво простить мені.

- Як так?! - скрикнув падре Хасинто. - Це ти називаєш дрібницями? А перелюбства, що ти чинив на кожнім кроці все своє життя, а жінки, спокушені тобою, а нечисті пристрасті, яким ти віддавався настільки розгнуздано? Ні, брате, зволь-но сповідатися як належить! Від Бога, розпуснику, не укриється жоден з твоїх безсоромних вчинків! Краще покайся у своїх мерзотах і полегши грішну душу!

На обличчі дона Хуана відбилося страждання і нетерпіння. - Я вже сказав вам, отче, - уперто повторив він, - що я скінчив. Клянуся честю, більше мені не в чому сповідатися.

У цю хвилину хазяїн готелю Посаду де лас Реїнас почув запеклий лемент у кімнаті пораненого.

- Господь з нами, - вигукнув він, перехрестившись, - здається мені, падре Хасинто виганяє диявола з бідолашного сеньйора. Господи Боже, не дуже-то мені по душі, коли такі речі відбуваються в моєму готелі.

Лемент продовжувався досить-таки довго - за цей час можна було б зварити боби. Часом він переходив у приглушені наполегливі умовляння, потім знову лунало дике ревіння. Раптом з кімнати пораненого вискочив падре Хасинто, червоний, як індик, і, закликаючи Матір Божу, кинувся в церкву. Після цього в готелі запанувала тиша; тільки занепокоєний Лепорелло прослизнув у кімнату свого пана, що лежав, закривши очі, і стогнав.

По обіді до міста завітав падре Ільдефонсо, єзуїт, член Товариства Ісуса. Він слідував на мулі з Мадрида в Бургос; і оскільки день був занадто спекотний, преподобний падре спинився в будинку священика і відвідав отця Хасинто. Падре Ільдефонсо був аскетичного виду чоловік, висхлий до того, що нагадував стару ковбасу, з бровами, густими, наче волосся під пахвами відставного кавалериста.

Випивши разом з хазяїном будинку кислого молока, єзуїт вперив свій погляд у отця Хасинто, який марно намагався приховати, що чимось пригнічений. Стояла така тиша, що дзижчання мух здавалося майже громом.

- Тут така справа, - мовив, нарешті, змучений падре Хасинто. - Є в нас тут один великий грішник, що знаходиться при останнім подиху. Знайте, дон Ільдефонсо, це - той самий сумної популярності дон Хуан Теноріо. У нього тут була якась сварка, чи двобій - коротше, я відправився сповідувати його. Спочатку усе йшло як по маслу; дуже добре він сповідувався, нічого не скажеш, але як дійшла справа до шостої заповіді - так і заколодило, і я не домігся від нього ані слова. Каже - йому не в чому каятись. Отакому-то негіднику, Матір Божа! Георгій Малаков.Гра в шахи Як подумаю, що він найбільший розпусник обох Кастилій... ні у Валенсії, ні в Кадиксі нема йому рівних. Кажуть, лиш за останні роки він спокусив шістсот дев'яносто сім дівиць; з них сто тринадцять пішло в монастир, біля п'ятдесятьох було убито в справедливому гніві батьками або чоловіками, і приблизно в скількох же серце розірвалося від горя. І от уявіть собі, дон Ільдефонсо, такий розпусник на смертному одрі повторює мені у вічі, начебто іn puncto перелюбства йому ні в чому сповідуватись! Що ви на це скажете?

- Нічого, - відповів отець єзуїт. - І ви відмовили йому у відпущенні гріхів?

- Звичайно, - скрушно відповів падре Хасинто. - Всі умовляння виявились марними. Я так говорив з ним, що й у камені розбудив би каяття, - але на цього архімерзотника ніщо не діє. "Грішний, мовляв, у гордині, отче, - каже він мені, - і клятви переступав, усе, що завгодно; але про що ви мене запитуєте - про це мені нічого сказати". І знаєте, у чому заковика, дон Ільдефонсо? - падре раптом перейшов на шепіт і поспішно перехрестився. - Я думаю, він був пов'язаний з дияволом. От чому він не може в цьому сповідатись. Це були нечисті чари. Він спокушав жінок владою пекла. - Батько Хасинто здригнувся. - Вам би глянути на нього, доміне. Я б сказав - це по його очах видно.

Дон Ільдефонсо, член Товариства Ісуса, мовчки роздумував.

- Якщо ви хочете, - вимовив він нарешті, - я подивлюсь на цю людину.

Дон Хуан дрімав, коли отець Ільдефонсо тихо вступив у кімнату і помахом руки вислав Лепорелло; потім єзуїт сів на стілець у головах постелі й став вивчати змарніле обличчя вмираючого.

Після довгої мовчанки поранений застогнав і відкрив очі.

- Доне Хуане, - м'яко почав єзуїт, - вам, ймовірно, важко говорити.

Дон Хуан ледве кивнув.

- Це не важливо, - продовжував єзуїт. - Ваша сповідь, сеньйоре Хуан, лишилася неясною в одному пункті. Я не стану задавати вам питання, але, можливо, ви в змозі дати мені зрозуміти, чи згодні ви з тим, що я вам скажу - про вас. Очі пораненого зі страхом метнулись до нерухомої постаті ченця.

Георгій Малаков. Дон Жуан - Доне Хуане, - почав падре Ільдефонсо майже світським тоном. - Я давно вже чув про вас і міркував - чому ж ви метушитесь від жінки до жінки, від однієї любові до іншої; чому ніколи ви не могли перебувати, не могли залишатися в тім стані блаженства і спокою, що ми, люди, називаємо щастям...

Дон Хуан ощерився в скорботній усмішці.

- Від однієї любові до іншої, - повторив Ільдефонсо спокійно. - Немовби вам треба було знову й знову переконувати когось - очевидно, самого себе, - що ви гідні любові, що ви саме з тих чоловіків, яких люблять жінки, - нещасливий дон Хуан!

Губи пораненого ворухнулися; схоже було, що він повторив останні слова.

- А ви тим часом, - дружньо продовжував чернець, - ніколи не були чоловіком, доне Хуане; тільки дух ваш був духом чоловіка, і цей дух відчував сором, сеньйоре, і запекло прагнув приховати, що природа обділила вас тим, що даровано кожній живій істоті...

З постелі вмираючого почулось дитяче схлипування.

Георгій Малаков.Благословення на бій - От чому, доне Хуане, ви грали роль чоловіка з юнацтва; ви були безмірно хоробрі, авантюристичні, горді і любили виставляти себе напоказ - і все лиш для того, щоб придушити в собі принизливу свідомість, що інші - кращі за вас, що вони - більше чоловіки, ніж ви; і тому ви марнотратно нагромаджували докази. Ніхто не міг зрівнятися з вами, бо ви тільки прикидалися, ви були безплідні - і ви не спокусили жодної жінки, доне Хуане! Ви ніколи не знали кохання, ви - тільки гарячково прагнули при кожній зустрічі з чарівною і шляхетною жінкою зачарувати її своїм духом, своїм лицарством, своєю пристрастю, що ви самі собі вселяли; усе це ви вміли робити досконало, тому що ви грали роль. Але от наставала мить, коли в жінки підламуються ноги. Ймовірно, це було пеклом для вас, доне Хуане, так, це було пеклом, тому що в ту мить ви відчували напад вашої злощасної гордині й одночасно - найстрашніше своє приниження. І вам доводилось вириватися з обійм, завойованих ціною життя, і тікати, нещасливий доне Хуане, бігти від скореної вами жінки, та ще з якою-небудь красивою неправдою на цих переможних вустах. Ймовірно, це було пеклом, доне Хуане.

Поранений плакав, відвернувши до стіни. Дон Ільдефонсо встав.

- Бідолаха, - сказав він. - Вам соромно було зізнатися в цьому навіть на святій сповіді. Ну, от бачите, все скінчилось, але я не хочу позбавляти падре Хасинто розкаяного грішника.

І він послав за священиком; і коли отець Хасинто прийшов, дон Ільдефонсо сказав йому:

- От що, отче, він зізнався у всьому і плакав. Нема сумніву, що каяття його сповнене смирення; мабуть, ми можемо відпустити йому його гріхи.

1932

Ромео та Джул'єта

Георгій Малаков.Прощальна вечірка Молодий англійський дворянин Олівер Мендвіль, мандруючи Італією з метою навчання, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, залишив цей світ. І от сер Олівер з важким серцем, проливаючи сльози, розстався із синьйориною Маддаленою і, заприсягшись повернутись якомога швидше, рушив зі своїм слугою в дорогу в напрямку до Генуї.

На третій день шляху, на в'їзді до якогось селища, вони втрапили під сильну зливу. Сер Олівер, не зходячи з коня, укрився під старим в'язом.

- Паоло, - гукнув він слузі, - глянь-но, чи немає тут якого-небудь albergo (шинку), де ми могли б перечекати дощ.

- Що стосується слуги і коней, - пролунав голос над головою сера Олівера, - то albergo за рогом; а ви, кавал'єре, зробите мені честь, укрившися під скромною покрівлею мого будинку.

Сер Олівер зняв крислатий капелюх і обернувся до вікна, відкіля йому весело посміхався товстий старий патер.

- Vossіgnorіa reverendіssіma (ваша превелебність), - поштиво відповів молодий англієць, - занадто люб'язні до чужоземця, що залишає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за добро, настільки щедро йому приділене.

- Bene (добре), люб'язний сину, - відказав священик, - але якщо ви продовжите вашу промову, то вимокнете до нитки. Потрудіться ж злізти з вашої кобили, та не гайтесь, адже ллє наче з цебра.

Сер Олівер був трохи спантеличений, коли molto reverendo parocco (високоповажний пастир) вийшов у сіни: такого маленького патера він ще не стрічав, і йому довелося вклонитись так низько, що до його обличчя приплинула кров.

- Ох, облиште це, - відказав священик. - Я всього лиш францисканець, кавал'єре. Кличуть мене падре Іпполіто. Гей, Маріетто, принеси нам вина і ковбаси! Сюди, синьйоре, - тут страшенно темно. Адже ви "інглезе"? Подумайте, з тих пір як ви, англійці, відкололися від святої римської церкви (1534 р.), вас отут, в Італії, - сила-силенна. Зрозуміло, синьйоре, - ви, вірно, сумуєте. Подивися, Маріетто, цей пан "інглезе"! Бідолаха, такий молодий, і вже англієць! Відріжте собі цієї ковбаси, кавал'єре, це справжня веронська. Я вам скажу - до вина нема нічого кращого за веронску ковбасу, нехай болонці вдавляться своєю "mortadella". Завжди вибирайте веронську ковбасу і солоний мигдаль, любий сину. Ви не бували у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе звідтіля родом. Я - теж з Верони! Славетне місто, пане. Його називають містом Скалігерів. Подобається вам це винце?

- Gracіas, падре, - пробурмотів з повним ротом сер Олівер. - У нас в Англії Верону називають містом Джул'єтти.

- Так ну? - здивувався падре Іпполіто. - А то б чому? Я щось не пригадую жодної княгині Джул'єтти. Щоправда, от уже років сорок з гаком я там не бував - про яку ж саме Джул'єтту мова?

- Про Джул'єтту Капулетті, - пояснив сер Олівер. - У нас, бачте, є така п'єса... якогось Шекспіра. Чудова п'єса. Ви її знаєте, падре?

- Ні, але чекайте, Джул'єтта Капулетті, Джул'єтта Капулетті, - забурмотів падре Іпполіто, - її-то я повинен був знати. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо...

- Ви знали ченця Лоренцо?! - скрикнув сер Олівер.

Георгій Малаков.Свято ремісників - Ще б пак! Адже я, синьйоре, служив при ньому міністрантом. Чекайте, чи не та це Джул'єтта, що вийшла заміж за графа Паріса? Цю я знав. Досить набожна і чудова пані була графиня Джул'єтта. Уроджена Капулетті, з тих Капулетті, що вели велику торгівлю оксамитом.

- Це не вона, - сказав сер Олівер. - Та, справжня Джул'єтта, померла дівчиною - найжалібнішим чином, який тільки можна собі уявити.

- Ах так, - відгукнувся molto reverendo. - Виходить, не та. Джул'єтта, що я знав, вийшла за графа Паріса і народила йому вісьмох дітей. Зразкова і доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай вам Бог таку. Правда, теревенили, буцімто замолоду вона божеволіла за якимось юним crapulone (шалапутом). Ех, синьйоре, про кого лиш не базікають люди! Молодість, як відомо, не міркує, і усе-то в них зопалу... Радуйтеся, кавал'єре, що ви молоді. До речі, скажіть - англійці теж бувають молодими?

- Бувають, - зітхнув сер Олівер. - Ах, отче, і нас пожирає полум'я юного Ромео.

- Ромео? - відгукнувся падре, ковтнувши вина. - І його я мав би знати. Послухайте, чи не той це молодий scіocco (шибайголова), цей франт, цей ледар Монтеккі, що поранив графа Паріса? І казали - нібито через Джул'єтту. Ну так, так воно і є. Джул'єтта повинна була стати дружиною графа Паріса - гарна партія, синьйоре, цей Паріс був досить багатий і славний молодий пан, але Ромео, кажуть, затявся, що сам одружиться з нею... Яка дурість, пане, - хіба багатії Капулетті могли віддати свою доньку за невість кого з розорених Монтеккі?! Тим більше що Монтеккі тримали руку Мантуї, в той час як Капулетті були на боці міланского герцога. Ні, нізащо! Я думаю, що цей assalto assassіnatіco (спроба вбивства) проти Паріса було звичайним політичним замахом. Нині в усьому - політика і політика, сину мій. Ну, звичайно, після цієї витівки Ромео довелося втекти до Мантуї, і більше він не повертався.

- Це невірно, - вигукнув сер Олівер. - Пробачте, падре, все було не так! Джул'єтта любила Ромео, але батьки примушували її вийти заміж за Паріса...

- Вони, однак же, знали, що робили, - схвалив старий патер. - Ромео був rіbaldo (негідник) і стояв за Мантую.

- Але напередодні весілля з Парісом батько Лоренцо дав Джул'єтте порошок, від якого вона заснула сном, схожим на смерть... - продовжував сер Олівер.

- Це неправда! - збуджено перервав його падре Іпполіто. - отець Лоренцо ніколи не зробив би такої дурниці. Ось правда: Ромео напав на Паріса на вулиці і поранив його. Може, п'яний був.

- Пробачте, отче, усе було зовсім інакше, - запротестував сер Олівер. - Насправді ж було так: Джул'єтту поховали, Ромео над її могилою заколов шпагою Паріса...

- Чекайте, - перебив священик. - По-перше, це сталося не над могилою, а на вулиці, недалеко від пам'ятника Скалігерів. А по-друге, Ромео зовсім не заколов його, а тільки розсік плече. Шпагою не завжди уб'єш людину, приятелю! Спробуйте-но самі, молодий синьйоре!

- Scusі (пробачте), - заперечив сер Олівер, - але я все бачив на прем'єрі, на сцені. Граф Паріс був дійсно заколотий у двобої і помер на місці. Ромео, думаючи, що Джул'єтта справді мертва, отруївся біля її труни. От як воно було, падре.

- Нічого подібного, - буркнув падре Іпполіто. - Зовсім він не отруївся. Він втік у Мантую, друже.

- Дозвольте, падре, - стояв на своєму Олівер. - Я бачив це власними очима - адже я сидів просто біля сцени! В цю хвилину Джул'єтта прийшла до тями, і побачивши, що її любий Ромео мертвий, теж прийняла отруту й померла.

- І що це вам у голову лізе, - розсердився нарешті падре Іпполіто.- Дивуюсь, хто це пустив подібні плітки! Насправді, Ромео втік у Мантую, а бідолашна Джул'єтта від горя ледве не отруїлася. Але між ними нічого не була, cavalіere, просто дитяча прихильність; так що ж ви хочете, їй же і п'ятнадцяти ще не було! Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; ну, звичайно, тоді я був ще таким от ragazzo (хлоп'ям), - і добрий патер показав на аршин від землі. - Після цього Джул'єтту відвезли до тітки в Безенціно, на відпочинок. І туди до неї приїхав граф Паріс - рука його ще була на перев'язі, а ви знаєте, як воно виходить у таких випадках: спалахнуло отут між ними найгарячіше кохання. Через три місяці вони обвінчалися. Ессо (от), синьйоре, як воно в житті буває. Я сам був міністрантом на її весіллі - у білому стихарі...

Сер Олівер сидів зовсім розгублений.

- Не сердіться, отче, - сказав він нарешті, - але у тій англійській п'єсі усе в тисячу разів пречудовіше.

Падре Іпполіто фиркнув.

- Пречудовіше!?? Не розумію, що ж тут хорошого, коли двоє молодят розстаються з життям. Шкода було б їх, молодий синьйоре! А я вам скажу - набагато прекрасніше, що Джул'єтта вийшла заміж і народила вісьмох дітей, так яких діток, Боже мій - немов картинки!

Сер Олівер похитав головою.

- Це вже не те, дорогий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.

Георгій Малаков.Приємне купання Маленький патер задумливо кліпав вічками.

- Велике кохання? Я думаю, це - коли двоє уміють все своє життя... прожити разом - віддано і вірно... Джул'єтта була чудовою дамою, синьйоре. Вона виховала вісьмох дітей і служила своєму чоловіку до смерті... Так, кажете, в Англії Верону називають містом Джул'єтти? Дуже мило з боку англійців. Пані Джул'єтта була насправді прекрасна жінка, дай їй Бог вічне блаженство.

Молодий Олівер ледве позбирав думки докупи.

- А що сталося з Ромео?

- З цим? Не знаю напевне. Чув я щось про нього... Ага, згадав. У Мантуї він закохався в дочку якогось маркіза - як же його звали? Монфальконе, Монтефалько - щось у цьому роді. Ах, кавал'єре, от це і було те, що ви називаєте великим коханням! Він навіть викрав її або щось таке подібне - коротше, досить романтична історія, тільки подробиці я вже забув: що ви хочете, адже це було в Мантуї. Але, кажуть, це була отака passіone senza esempіo, отака безприкладна пристрасть, синьйоре. Принаймні так розповідали. Ессо, синьйоре, - дощ вже й перестав.

Задумливий Олівер звівся на ноги.

Георгій Малаков.Екслібрис - Ви були винятково люб'язні, падре. Thank you so much. Дозволите мені залишити дещо... для ваших бідних парафіян, - пробурмотів він, червоніючи і засовуючи під тарілку пригорщу цехінів.

- Що ви, що ви, - жахнувся падре, відмахуючись обома ручками. - Що ви здумали, стільки грошей за шматочок ковбаси!

- Тут і за вашу розповідь, - поспішно мовив молодий Олівер. - Вона була... е-е-е... вона була досить, досить... не знаю, як це говориться... Very much, іndeed.

У вікні засяяло сонце.

1933


Чоловік, що умів літати

Томшик йшов дорогою близь лікарні на Виноградах. Він здійснював свій щовечірній моціон, бо піклувався про здоров'я і взагалі був завзятим спортсменом - не пропускав жодного футбольного матчу. Йшов він швидко й легко. На землю вже спустились весняні сутінки, і назустрічу Томшику траплялись лише випадкові перехожі та зрідка закохані парочки. "Слід було б купити крокомір, - думав він, - і перевіряти, скільки кроків я роблю протягом дня". Раптом йому пригадався сон, що він бачив вже три ночі підряд: він іде вулицею, дорогу йому перегородила жінка з немовлям у колясці. Томшик злегка відштовхується лівою ногою, здіймається над землею метрів на три, перелітає через жінку з коляскою і плавно опускається на тротуар. Уві сні він анінискілечки не здивувався: такий зліт йому здався природнім і дуже приємним; чудно було лиш те, що досі ніхто цього не спробував. Адже як просто: варто тільки злегка покрутити ногами, ніби їдеш на велосипеді, і от вже знов злітаєш у повітря, ширяєш на висоті другого поверху і легко опускаєшся на землю. Відштовхнешся ногою і знов летиш, зовсім легко, як на гігантських кроках. Можна навіть не торкатися землі, а просто покрутити ногами, і політ триває. Томшик навіть голосно засміявся уві сні: як же це, мовляв, так, чому ніхто досі не додумався літати? Адже тільки відштовхнутись ногою, і готове діло... Це же легше і простіше, ніж ходити, - думав він уві сні. Треба буде завтра спробувати.

Три ночі снился йому цей приємний сон. Почуваєш себе таким легким... Так, чудово було б, якби можна було літати так просто: злегка відштовхнешся ногою і... Томшик оглянувся. Нікого довкола. Так, жартома, розбігся і відштовхнувся лівою ногою, ніби стрибаючи через калюжу... І раптом вознісся на три-чотири метри і невисокою дугою пролетів над землею. Він навіть не здивувався: це і насправді виявилось зовсім просто і лише приємно хвилювало, як катання на каруселі. Томшик ледь не загорлав у хлоп'ячому захваті. Пролетівши метрів з тридцять, він же наблизився було до землі, але побачив, що опускається саме у багнище. Тоді він замахав ногами, як робив уві сні, і насправді знову злетів повище, пролетів ще метрів п'ятнадцять і легко опустився за спиною якогось перехожого, що прямував зі Страшніце. Той сполохано сахнувся, йому явно не сподобалось, що позаду в нього з'явилася людина, кроків якого він не чув. Томшик обігнав його з невимушеним виглядом, хоча в душі трохи побоювався, зробивши занадто енергійний крок, відірватись від землі і злетіти знову.

"Треба це гарненько перевірити", - сказав він собі і тією ж безлюдною дорогою рушив додому. Але, як назло, йому постійно траплялись перехожі - то закохані парочки, то залізничники. Тоді він звернув на пустир, де роками був міський смітник. Вже зовсім стемніло, але Томшик не хотів відкладати проби, боячись, що до завтра розучиться літати. Він відштовхнувся дуже боязко, злетів на якийсь метр і досить тяжко опустился на землю. Другого разу він допомагав собі руками, ніби плаваючи, пролетів добрих вісемдесят метрів, навіть зробив півколо і сів на землю легко, як бабка. Томшик зібрався було спробувати ще раз, але тут на нього впав сніп світла і грубий голос спитав: "Ви що тут робите?" Це був поліційний патруль.

Томшик страшно збентежився і забурмотів, що він тут "трохи вправляється".

- Котись вправлятися кудись подалі! - гаркнув поліцай. - Тут не можна!

Томшик, щоправда, не зрозумів, чому тут не можна, а в іншому місці можна, але він-бо був дисциплінованим громадянином, отже чемно побажав патрульним спокійної ночі і поспішно забрався звідти, остерігаючись тільки одного - щоб, спаси Боже, знов не злетіти. Втрапиш, чого доброго, під нагляд поліції. Тільки біля Державного інституту охорони здоров'я він знову підстрибнув, легко майнув через огорожу, пролетів помахуючи руками над інститутським садом і спланував на Коронному проспекті, прямісінько перед якоюсь служницею з кухликом пива. Та верескнула і кинулась навтіки. Томшик прикинув, скільки він пролетів: метрів двісті. Відмінно для початку!

В наступні дні він ретельно тренувався, зрозуміло, тільки вночі і у відлюдних місцях, найчастіше поблизу єврейського цвинтаря за Ольшанами. Він пробував різні прийоми, наприклад, зліт з розбігу і крутий підйом з місця. Без напруги, рухаючи лише ногами, він піднімався на висоту до ста метрів, але вище не ризикнув. Потім він заходився освоювати різні способи спуску - плавне приземлення і уповільнене падіння, - все залежало від того, як працюєш руками. Томшик оволодівав переміною швидкості і напрямку, пробував літати проти вітру, з вантажем, зависати на різних висотах тощо. Справа йшла як по маслу, і він все більше дивувався, чому ж люди досі не додумались літати. Либонь, лиш тому, що ніхто не пробував відштовхнутися ногою і злетіти. Одного разу Томшик протримався в повітрі цілих сімнадцать хвилин, але під кінець налетів на телефонні дроти і поспішив спуститись. Якось вночі, тренуючись на Російському проспекті, він з висоти чотирьох метрів помітив під собою двох поліційських. Томшик тут же повернув у бік садів, що оточвали особняки. Ночну тишу прорізали пронизлві поліцейські свистки. Через кілька хвилин Томшик вже пішки повернувся до того місця і побачив, що шестеро поліційських з ліхтарями нишпорять садибами у пошуках злодія, що буцімто "у них на очах перелізав огорожу".

Тільки тепер Томшик збагнув, що уміння літати обіцяє небачені можливості, але ніяк не міг придумати, як же використати їх. Одного разу вночі він спокусився відкритим вікном на четвертому поверсі будинку на площі Святого Іржі. Легко відштовхнувшись від землі, Томшик досяг вікна і всівся на подвіконі, не знаючи, що робити далі. З кімнати долинало хропіння людини, що міцно спить. Томшик вліз всередину. Красти він не збирався і тому стояв, охоплений смутною непевністю, якої ми зазвичай зазнаємо, випадково опинившись в чужому помешканні. Потім зітхнув і полез назад у вікно. Але треба ж залишити хоч який-небуть слід, якесь свідоцтво свого спортивного досягнення! Томшик витяг з кишені перший-ліпший папірець і написав на ньому олівцем: "Був тут! Месник Ікс". Він поклав записку на нічний столик і тихо спустився повітрям донизу. Вдома з'ясувалося, що папірець був конвертом з його адресою і прізвищем. Але у Томшика вже не вистачило сміливості повернутися. Кілька днів він чекав сищиків з поліції, але, як не дивно, жодних ускладнень не сталось.

Нарешті Томшику стало вже несила терпіти: польоти залишались для нього лише таємною розвагою, якій він віддається насамоті, а йому хотілося зробити їх надбанням гласності. Але як? Адже літати так просто: відштовхнешся ногою, злегка змахнеш руками, і лети собі, як пташка... Можливо, це стане новим видом спорту? Або, наприклад, цілком можливо розвантажити вуличний рух, якщо люди почнуть пересуватися повітрям. Можна буде обійтися без ліфтів. І взагалі можливості величезні. Уявлення про них було у Томшика, щоправда, надто невиразне, але в кінці кінців все якось усталиться. Кожне велике відкриття спершу здавалось нісенітницею.

У Томшика був сусід по будинку, такий собі вгодований молодий чоловік на прізвище Войта. Він працював у газеті, здається, був репортером спортивного відділу. І ось одного разу Томшик зайшов до цього Войти і, трохи пом'явшись, проголосив, що може показати сусіду дещо цікаве. Секретничав він страшенно, так що Войта подумав: "Ну й ну!", але все ж таки дав себе умовити, і близько дев'ятої вечора вони разом вирушили до єврейського цвинтаря.

- Тепер дивіться, пане репортере, - сказав Томшик, відштовхнувся ногою від землі і злетів на висоту приблизно п'яти метрів. Там він почав виробляти всілякі викрутаси, спускався до землі, знову піднімався, махаючи руками, і навіть провисів у повітрі повних вісім секунд.

Войта став страшенно серйозним і спробував з'ясувати, як це Томшику вдається. Той терплячо пояснював: треба тільки відштовхнутися ногою, і готово. Ні, добродію Войто, це зовсім не спіритичне явище, і тут немає жодної надприродньої сили, не потрібно напруги м'язів або волі. Підстрибнеш і летиш...

- Та ви спробуйте самі, пане репортере, - умовляв Томшик, але Войта тільки хитав головою; ні,- задумчиво мовив він, тут не обходиться без якогось фокусу. Але я докопаюсь, в чім там справа. А поки, мовляв, добродію Томшику, не демонструйте це більше нікому.

Наступного дня Томшик літав перед Войтою з п'ятикілограмовими гантелями в руках. Це виявилося важче, і він досяг всього лише трьох метрів висоти, але Войта був задоволений. Після третього разу репортер сказав:

- Слухайте, пане Томшик, не хочу лякати вас, але справа дуже серйозна. Такі польоти без всякого апарату можуть мати найважливіше значення, наприклад, оборонне, зрозуміло? Цим повинні зайнятися фахівці. Треба продемонструвати вас експертам. Я все влаштую.

І ось одного чудового дня Томшик в самих трусиках постав перед чотирма експертами у дворі Державного інституту фізичної культури. Він страшенно соромився своєї оголеності, хвилювався і тремтів від холоду,

Але Войта був невмолимим: треба, мовляв, неодмінно в трусиках, щоб було видно, як працюють м'язи. Один з експертів, товстий і лисий, виявився університетським професором фізкультури. Вигляд у нього був цілком неприступний і на обличчі написано, що, мовляв, з наукової точки зору всі це нісенітниця і дурниця. Він нетерпляче поглядав на годинника і щось бурчав.

- Отже, добродію Томшику, - не без хвилювання запросив Войта, - для початку давайте з розбігу.

Томшик злякано рвонувся вперед.

- Зачекайте, - зупинив його професор. - У вас цілком невірний старт. Центр ваги треба перенести на ліву ногу. Зрозуміло? Повторити!

Томшик повернувся і спробував перенести центр ваги на ліву ногу.

- А руки, руки! - повчав експерт. - Ви ж не знаєте, куди їх подіти! Тримайте їх так, щоб вони не заважали расправить грудную клітку. І потім ви при розбігу затримали дихання, цього не можна. Дихати треба рівно і глибоко. Нумо, ще раз!

Томшик розгубився. Тепер він і справді не знав, куди подіти руки і як дихати. Він збентежено топтався на місці, намагаючись збагнути, де у нього центр ваги.

- Вперед! - гукнув Войта.

Томшик непевно замахав руками і побіг. Ледве він відштовхнувся від землі, як тренер сказав:

- Погано! Відставити!

Томшик хотів зупинитися, але вже не міг, мляво штовхнувся лівою ногою і злетів на півметра. Але, підкоряючись тренеру, відразу опустився на землю і лишився стояти ні в сих, ні в тих.

- Зовсім погано! - вигукнув професор. - А присідання де? Падати треба на носки і пружинити присіданням навпочіпки. А руки викинути вперед, зрозуміло? Щоб передати їм інерцию падіння, - це цілком природній рух. Зачекайте, я вам покажу, як треба стрибати. Дивіться на меня уважно. - Він скинул піджак і став на старт. - Зверніть увагу: вся вага тіла на ліву ногу. Нога напівзігнута, і тіло подалося вперед. Лікті відвести назад і завдяки цьому розгорнути грудную клітку. Робіть, як я!

Томшик підкорився. В житті він не стояв у такій незручній позі!

- Треба буде вам повправлятися, - зауважив професор. - А тепер дивіться! Відштовхнутися - і біг вперед. Він ринув уперед, пробіг шість кроків, відштовхнвся, стрибнув, гарно змахнув руками і елегантно впав навпочіпки, викинувши руки вперед. - От як це робиться! - сказав він, подтягуючи брюки. - Повторити!

Пригнічений Томшик благально поглянув на Войту. Обов'язково треба так?

- Нумо, ще раз! - підбадьорливо кинув той, і Томшик скорчився у належній позі, - Вперед!

Томшик переплутав і побіг не з тієї ноги. "Може це не надто важливо. Головне викинути руки, як він наказав, і зробити присідання, - злякано думав він на бігу і ледве не забув підскочити. Але нарешті відштовхнувся від землі... - Тільки б приземлитися з присіданнням, - майнуло у нього. Він підскочив ледве на півметра і опустився, пролетівши метрів з півтора. Потім він метушливо присів навпочіпки і викинув руки вперед.

- Але ж ви не летіли, добродій Томшик! - зойккнув Войта. - Будь ласка, повторіть!

Томшик знову розбігся і стрибнув всього на метр сорок, зате опустился на носки, з присіданням, і вчасно виставив руки. Він був весь мокрий від поту, і серце у нього шалено калатало. "Боже, відв'язались би вони від мене", - думав він.

Він стрибав ще двічі, але від подальших спроб довелося відмовитись. З того дня Томшик розучився літати.

Графинька

...ті навіжені бабиська,— сказав пан Польгар,— часом такі штуки витинають, що тю! Було це дев'ятнадцятого чи двадцятого року, одне слово, в ті часи, коли по всій нашій благословенній Центральній Європі тхнуло смаленим; ми тільки й чекали, де ж ізнову спалахне. Шпигунів у нас тоді аж роїлось, ви того собі й уявити не можете. Я тоді був у відділі контрабанди та фальшивомонетництва, але до мене часом звертались і військові по якусь там поміч. Отоді й сталась та історія з графинею... ну, скажімо, Мігай.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Оповідання про втрачену ногу Не знаю вже, як і якими шляхами, але в Головному штабі дістали анонімного листа: невідомий звертав їхню увагу на кореспонденцію, яка посилається на адресу: «Цюріх, до запитання, В. Манассесу». Одного такого листа перехопили. Він був зашифрований і містив дані військового характеру, приміром, що двадцять восьмий полк належить до Празького гарнізону, що в Миловицях є стрільбище і що наша армія озброєна не тільки гвинтівками, а й багнетами, одне слово — всякі такі дурниці. Але ж самі знаєте, у військових щодо цього дуже суворо; як викажете якійсь іноземній державі, що наша піхота носить онучі з коленкору фірми Оберлендер, то втрапите під трибунал і дістанете щонайменше рік за шпигунство. Що вдієш, це неодмінний елемент солдафонського престижу.

Ну, показали мені в штабі того шифрованого листа й анонімного доноса. Я не графолог, але з першого погляду сказав собі: здуріти можна, адже й лист, і донос видимо писані однією рукою. Правда, анонімку написано олівцем — більшість анонімних доносів пишеться олівцем,— але видно було, що й шпигун, і викажчик — одна людина.

— Слухайте,— кажу тим військовим,— махніть на це рукою. Справа не варта клопоту, шпигун ваш якийсь дилетант, і всі оті його військові таємниці кожен може прочитати в газетах. Так що бувайте здорові.

А десь за місяць прийшов до мене один капітан із контррозвідки — такий гарний, стрункий хлопчина.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Графиня — Пане Польгаре,— каже,— зі мною сталася дуже дивна пригода. Я днями танцював з однією графинечкою, такою гарненькою смаглявкою; по-нашому вона не тямить, але танцює — просто чудо. А сьогодні дістав від неї сентиментального листа. Ну де таке бачено?

— Що ж, радійте, юначе,— кажу йому.— Маєте щастя з жінками.

— Так то так, пане Польгаре,— пригнічено відказує капітан,— але ж цей лист писаний тим самим пером і чорнилом і на такому самому папері, що оті шпигунські повідомлення до Цюріха! І я тепер не знаю, що робити: самі розумієте, чи легко чоловікові, виказати жінку, котра... гм, котра до нього... І взагалі — це ж дама!!!

— Ну, капітане, до чого тут лицарські почуття! — кажу йому.— Ви повинні заарештувати цю жінку, а злочин її такий тяжкий, що ми засудимо її на смерть, і вам припаде честь скомандувати двадцятьом солдатам: «Вогонь!» Що вдієш, наше життя сповнене романтики. Та є, на жаль, одна заковика: ніякого В. Манассеса немає, хоч на його ім'я в Цюріху на пошті лежить уже чотирнадцять листів до запитання. Друже мій, забудьте про них і йдіть танцювати з тією смаглявкою, доки молоді.

Капітан три дні мучився докорами сумління, аж змарнів, та врешті виказав її своєму начальникові. Зрозуміло, шестеро військових помчали машиною заарештувати графиню Мігай і перешукати її папери; знайшли в неї шифр і багато листів від закордонних державних діячів; їхній зміст, як то кажуть, тхнув державною зрадою. Графиня відмовилась давати будь-які пояснення, а її сестра, шістнадцятирічна шмаркачка, під час обшуку сиділа на ослінчику, підібгавши ноги, щоб геть усе було видно, палила цигарки, фліртувала з офіцерами й реготала, як навіжена.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Слід Почувши, що ту графиню Мігай заарештували, я одразу подався до контррозвідки й кажу:

— Ради Господа Христа, випустіть ту істеричку, бо наберетеся ганьби!

А вони відказують:

— Пане Польгар, графиня Мігай зізналася, що була завербована чужоземною розвідкою. Це не жарти,

— Таж вона бреше! — гукаю.

— Пане Польгаре,— суворо відказує полковник,— не забувайте, що ви говорите про даму; графиня Мігай не може брехати.

Отак вона заморочила військових.

—- А грім вас побий! — вилаявсь я.— Ви її з самої галантності засудите, дідько б узяв ваші лицарські почуття! Чи ви не бачите, що ця жінка сама навмисне навела вас на сліди своєї шпигунської діяльності? Це ж шахрайка, не вірте жодному її слову!

Але вони тільки знизували плечима, трагічно й співчутливо.

Зрозуміло, про новину кричали всі газети, і в нас, і за кордоном; жіночі організації всього світу збирали підписи під протестами, дипломати робили демарші, громадська думка збурилась аж в Англії, але правосуддя, як відомо, невблаганне; одне слово, ясновельможна графинечка, з огляду на військовий стан, постала перед дивізійним трибуналом.

Я ще раз пішов до штабу, роздобувши додаткову інформацію, й кажу їм:

— Віддайте її мені, я сам її покараю,— де там, і слухати не хочуть.

Але ж і гарний процес був; я сидів там і розчулився, як на «Дамі з камеліями». Графинька, тонесенька, як тростинка, і смаглява, як бедуїн, визнала свою провину.

— Я пишаюся,— урочисто проголосила вона,— що змогла прислужитись ворогам цієї країни.

Судді розривались між благородством і обов'язком; та що вдієш, у наявності були зрадницькі листи та інші дурниці, тож трибунал з урахуванням надзвичайних обставин, що пом'якшували чи обтяжували провину, мусив присудити графині Мігай рік ув'язнення. Кажу вам, такого гарного процесу я ще зроду не бачив. Потім графиня встала й дзвінким голосом заявила:

— Пане голово, вважаю за свій обов'язок відзначити, що під час слідства та перебування під арештом усі чехословацькі офіцери поводилися зі мною як справжні джентльмени.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Оповідання старого кримінальника Я від зворушення мало не розридався вголос.

Та от лихо: коли тобі відома правда, в тебе свербить язик, і вона проситься назовні. Я гадаю, що люди кажуть правду не з лихого наміру, чи з дурості, а з якоїсь потреби чи непереборного потягу. Отож уявіть собі: та пані Мігай десь у Відні познайомилася з сумнівним майором Вестерманом і закохалася в нього. Ви ж, певне, знаєте, хто такий той Вестерман: дурисвіт, що зробив собі з геройства ремесло. Ордени на ньому аж бряжчать: Марії-Терезії, Леопольда, Залізний хрест, турецькі зірки з діамантами й ще бозна-що, все, що він зумів назбирати за війну; до того ж Вестерман — керівник усіляких нелегальних організацій, змов та путчів монархічного штибу. Такий собі борець за реставрацію імперії. От у цього героя втелющилась наша графинька і, мабуть, захотіла здобути собі лицарські остроги, аби стати гідною його; одне слово, з любові до нього вдала з себе шпигунку й сама себе виказала, щоб набути мученицької слави. На таке здатна тільки жінка. Я пішов до в'язниці, де вона сиділа, й попросив привести її.

— Ласкава пані,— кажу,— поміркуйте самі: це ж страшенна нудота — цілий рік відсидіти у камері. А можна подати прохання про перегляд справи, якби ви зволили зізнатись, як було насправді з тим вигаданим шпигунством.

— Я вже все визнала, добродію,— крижаним тоном відказала графиня,— і більше не маю чого казати.

— Господи боже мій! — вигукнув я.— Облиште вже ці дурниці, адже майор Вестерман п'ятнадцять років як одружений і має троє дітей!

Графиня аж посиніла; я ще ніколи не бачив, щоб жінка отак умить зробилася бридкою.

— Яке... яке мені діло до того? — видушила вона з себе, але зуби в неї аж цокотіли.

— А ще вам, може, цікаво буде знати,— кричав я,— що того вашого майора Вестермана, власне, звати Вацлав Малек, і що він пекар із Простейова, розумієте? Ось його давнє фото, впізнаєте? На бога, графине, і заради такого хлюста ви сіли до криміналу?

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Мандри шлюбного афериста Графинька оніміла, і враз я побачив, що це, власне, стара діва, в якої розсипалась мрія всього життя. Мені стало шкода її, й чомусь соромно за себе.

— Ласкава пані,— квапливо сказав я,— то домовились? Я пришлю до вас адвоката, і ви йому скажете...

Графинька підвелася, бліда, але напружена, мов лук.

— Ні,— видихнула вона,— я не маю чого казати будь-кому.

І вийшла. Але за дверима зомліла, і щоб дати води, зуби їй довелось розчіпляти силоміць, так їх звела судома.

Я кусав губи. «Ну от, усе вийшло назовні, правда врятована,— казав собі.— Але, хай йому біс, хіба це вся правда? Адже всі ці викриття й розчарування, втрата ілюзій і гіркий досвід — це тільки крихта правди. Вся правда більша, вся правда в тому, що любов, гордість, пристрасть, честолюбство — це великі й непогамовні почуття; вона в тому, що кожна самопожертва — героїзм, і що людина в своєму коханні — створіння прекрасне й дивне. Оце вам друга, велика половина правди; але треба бути поетом, щоб це побачити й висловити».

— Слушно кажете,— озвався по паузі поліцай Горалек,— завжди все залежить від того, як правду сказати. Торік ми арештували одного розтратника й повели до дактилоскопіста зняти відбитки пальців. Той тип вислизнув у нас, стрибнув з другого поверху й кинувся тікати. Наш дактилоскопіст уже немолодий чолов'яга, але в ту мить забув про вік, теж скочив з вікна й зламав ногу. Нас це за печінки взяло, як завжди, коли щось трапляється з кимось із наших, і коли ми злапали того типа, то трохи всипали йому.

А як викликали нас за свідків на суді присяжних, його адвокат і каже:

— Панове, я не хочу ставити вам неприємних запитань, і коли не хочете, то можете не відповідати,— бачте, той адвокат був гладенький та слизький, наче пляшечка отрути.— Коли мій клієнт спробував тікати, ви його в поліції відлупцювали, правда ж?

— Та що ви,— відказав я,— ми тільки подивилися, чи він, стрибаючи з вікна, не ушкодив собі чого, а потім прочитали йому нотацію.

— Певне, добряча була нотація,— кисло каже адвокат. — Як засвідчив поліційний лікар, мій клієнт після тієї нотації мав троє зламаних ребер і близько семисот квадратних сантиметрів синців — головним чином на спині.

Я стенув плечима.

— То він узяв нашу нотацію так близько до серця,— кажу,— та й по всьому. Розумієте, правда може бути різна; треба тільки знайти для неї належне слово.


Викрадач кактусів

— Ось я розкажу вам,— почав пан Кубат,— що зі мною сталося торік улітку.

Жив я тоді на дачі — знаєте самі, що це таке: ні води, ні лісу, ні риболовлі, ну просто нічого, зате там повно членів народної партії, є спілка квіткарів із дуже заповзятливим головою, фабрика перламутрових ґудзиків і пошта, де сидить стара носата поштмейстерка; одне слово, так само, як усюди. Вже тижнів зо два я віддавався благотворній цілющій дії тієї нічим не порушуваної нудоти, коли раптом до мене дійшло, що місцеві пліткарки і взагалі громадська думка перемивають мої кісточки. А оскільки листи мені приходили напрочуд старанно заклеєні, аж весь конверт на звороті блищав від гуміарабіку, то я сказав собі: «Ага, це хтось розпечатує мою кореспонденцію. Грім би побив ту бабегу поштмейстерку!» Бачте, кажуть, що на пошті примудряються розкрити будь-якого конверта. «Стривай же»,— сказав я собі, сів за стіл і заходивсь якнайкаліграфічнішим почерком писати: «Ах ти почваро поштова, пліткарко носата, стара мітло, хвостата відьмо, зміюко сварлива, пащекухо, бабо-яго...» і таке інше. І підписався: «З щирою повагою Ян Кубат». А знаєте, чеська мова дуже багата й точна: не переводячи подиху я висипав на папір тридцять чотири таких вирази, що їх прямодушний і порядний чоловік може прикласти до кожної дами, не впадаючи у суб'єктивізм чи нав'язливість. Урешті, задоволений, я заклеїв листа, написав на конверті власну адресу, поїхав до найближчого міста й там укинув його до поштової скриньки.

Другого дня біжу на пошту і з якнайлюб'язнішою усмішкою стромляю голову у віконечко.

— Пані поштмейстерко,— питаю,— чи нема для мене листа?

— Я на вас поскаржусь, хулігане! — засичала пані поштмейстерка з таким грізним поглядом, якого я ще не бачив.

— Що ви, пані поштмейстерко! — відказую співчутливо.— Невже прочитали щось неприємне?

А тоді все-таки виїхав звідти, від гріха подалі.

*   *   *

— Це дурниця,— критично зауважив пан Голан, старший садівник Голбенового саду.— Ваша хитрість була занадто проста. Ось я вам розкажу, як я наставив пастку на одного крадія кактусів. Розумієте, старий пан Голбен — завзятий аматор кактусів, його колекція, хоч вірте, хоч ні, варта не менш як триста тисяч, не рахуючи унікумів. Але старий схибився на тому, щоб його колекція була приступна для огляду всім. «Голане,— каже,— це благородне захоплення, його треба підтримувати в людях». А як на мене, то коли якийсь дрібний кактусовод побачить у нас, приміром, «золотого Грусона», що йому ціна тисяча двісті крон, то в нього тільки душа болітиме, що він такого не має. Ну, як уже старий так хоче — що вдієш. Але торік ми почали помічати, що в нас пропадають кактуси, і не оті показні, що кожен хоче мати, а найрідкісніші екземпляри. То не стало «ехінокактуса Вісліценії», то «греснерії», а то ще однієї «віттії», привезеної прямо з Коста-Ріки, а потім — зовсім нового виду, що його прислав Фріг, далі — «мелокактуса Леопольдії», унікального екземпляра, якого в Європі не бачили вже більш як півсотні років, і нарешті пропав «пілокереус фімбріатус» із Сан-Домінго — перший екземпляр, що потрапив до Європи. Видно, крадій був неабиякий знавець!.. Ви не можете уявити, як шаленів старий Голбен.

— Пане Голбен,— кажу йому,— закрийте теплицю для відвідувачів, та й по всьому.

— Е, ні —розкричався старий.— Це благородне захоплення для всіх! Ви повинні спіймати того паршивого крадія; повиганяйте сторожів, найміть нових, повідомте поліцію, що завгодно!

А це нелегке діло: маючи тридцять тисяч вазонів, не поставиш над кожним сторожа. Ну, я все-таки найняв двох відставних дільничних інспекторів з поліції, щоб пильнували там; і саме тоді в нас пропав отой «пілокереус фімбріатус», зосталася тільки ямка в піску. Тоді вже мені допекло, і я сам узявся ловити крадія.

Щоб ви знали, справжні кактусоводи — це щось ніби секта дервішів; по-моєму, в них у самих замість борід та вусів ростуть колючки та глохідії, такі вони фанатики. В нас є дві такі секти: «Спілка кактусоводів» і «Товариство кактусоводів»; чим вони одна від одної різняться, не знаю. Можливо, одні вірять, ніби кактуси наділені безсмертною душею, а другі лише складають тим кактусам криваві жертви; але хай там як, а ті дві секти ненавидять одна одну й переслідують вогнем і мечем на землі й у повітрі. Тож я сходив до голів тих сект і цілком конфіденційно спитав у них, чи не можуть вони здогадатися, хто з іншої секти міг би красти Голбенові кактуси. Коли я розповів, які саме екземпляри у нас пропали, вони з абсолютною певністю заявили, що їх не міг украсти жоден член ворожої секти, бо в тій секті, мовляв, самі нездари, нікчеми та невігласи, які зроду й не чули про «вісліценію» чи «греснерію», не кажучи вже про «пілокереуса фімбріатуса». Що ж до їхніх власних членів, то вони ручаться за їхню чесність і порядність; це люди, не здатні вкрасти нічого, хіба якийсь там кактус, але якби котрий із них і добув таку «вісліценію», то напевне показав би іншим, щоб вони вшанували її релігійним обрядом, а про щось таке їм, головам, нічого не відомо. А потім обидва ті достойні добродії повідомили мені, що крім їхніх двох офіційно визнаних чи принаймні допущених сект існують ще дикі кактусоводи, і саме вони найстрашніші з усіх: це ті, котрі через запальну вдачу не змогли вжитися з поміркованими сектами або взагалі — віддаються всяким єресям та неподобствам. І саме ті дикі кактусоводи, мовляв, здатні на все.

Не досягши ніякого успіху в тих добродіїв, я заліз на один прегарний явір у нашому парку, всівся там і почав думати. Повірте мені, найкраще думається в гіллі якогось дерева: там ти якийсь ніби розкутий, гойдаєшся собі легенько і дивишся на все згори вниз, ніби з вищої точки зору. По-моєму, філософам слід би жити на деревах, як дятлам. І на тому яворі я придумав отакий план. Насамперед обійшов усіх знайомих садівників і питаю: «Хлопці, у вас не хиріють які-небудь кактуси? Старому Голбенові потрібні такі загнилі для якихось дослідів». Отож зібрав я кілька сот захирілих кактусів і вночі розтикав їх по всій Голбеновій колекції. Два дні мовчав, а на третій дав у всі газети таке оголошення:

«ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА ГОЛБЕНОВА КОЛЕКЦІЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ!

Як ми довідались, велика частина унікальних оранжерей Голбена заражена новою, невідомою досі хворобою, занесеною, ймовірно, з Болівії. Хвороба вражає переважно кактуси, якийсь час протікає латентно, а потім виявляється загниванням, коріння, шийки і тіла кактуса. Оскільки ця хвороба, як здається, дуже заразна й швидко поширюється досі не відкритими мікроспорами, Голбенові оранжереї закрито для відвідувачів».

Днів за десять — протягом тих днів ми мусили ховатися, щоб нас не замучили кактусоводи — я послав у газети ще одне повідомлення:

«ЧИ ПОЩАСТИТЬ УРЯТУВАТИ ГОЛБЕНОВУ КОЛЕКЦІЮ?

Як ми довідались, професор Макензі з К'ю визначив хворобу, що з'явилась у всесвітньо відомій колекції Голбена, як особливий тропічний грибок (Malacorrhiza paraquayensis Wild) й рекомендує оббризкувати уражені екземпляри тинктурою Гарвард-Лотсена. Спроби застосування цього препарату, широко проваджені в оранжереях Голбена, виявились вельми успішними. Тинктуру Гарвард-Лотсена можна придбати в нас у такій і такій крамниці».

Коли вийшла газета з цим оголошенням, у тій крамниці вже сидів таємний агент поліції, а я чатував коло телефону. Через дві години він подзвонив мені: «Пане Голан, ми вже його злапали!» А ще через десять хвилин я держав за комір якогось хирлячка й торсав його.

— Що ви, добродію! — протестував той чоловічок.— Чого ви мене термосите? Я прийшов тільки купити оту знамениту тинктуру Гарвард-Лотсена...

— Я знаю,— кажу йому,— одначе ніякої такої тинктури не існує, як не існує й ніякої нової хвороби, а ось ви ходили красти кактуси до Голбенових оранжерей, злодюго ви сякий-такий!

— Слава тобі, Господи! — вигукнув той чоловічок.— То ніякої хвороби нема? А я десять ночей не спав зі страху, що й решта моїх кактусів заразиться!

Заштовхав я його за комір до машини й поїхав з ним і з агентом до нього додому. Слухайте, такої колекції я ще не бачив: той чоловічок мав одну-однісіньку кімнатинку в мансарді, на Височанах, десь так три на чотири метри, в кутку на підлозі укривало, столик та стілець, а решту займали кактуси; але які екземпляри, і в якому бездоганному стані, просто диво!

— Ну, то котрі він у вас поцупив? — питає агент, а я дивлюсь на того злодюжку, як він труситься та ковтає сльози.

— Та знаєте,— кажу агентові,— не таке воно все цінне, як ми гадали. Скажіть у себе у відділку, що цей добродій виніс у нас кактусів усього на п'ятдесят крон і що я з ним сам усе владнаю.

Коли агент пішов, я кажу йому:

— Ну, лебедику, насамперед спакуйте все, що ви від нас винесли.

Той хирлячок покліпав очима, бо йому вже сльози на очі наверталися, й шепоче:

— Ласкавий пане, а не можна мені краще відсидіти за це?

— А дзуськи! — гримнув я на нього.— Спершу верніть накрадене!

Тоді він почав вибирати вазончик за вазончиком і відставляти набік. Вибрав десятків вісім — ми й гадки не мали, що в нас пропало аж стільки. Він, мабуть, багато років тягав ті кактуси. Задля певності я ще раз гримнув:

— Що? Оце все?

Отоді в нього справді бризнули сльози; він вибрав ще одну біленьку «де-лайтію» і одного «корнігера», поставив до решти й схлипнув:

— Їй-же богу, більше ваших нема.

— Це ми ще побачимо! — крикнув я.— А тепер признавайтесь, як ви могли все це винести.

— Ну, це було так,— белькоче він, а в нього аж борлак на шиї тіпається від хвилювання.— Я, я, бачте, перевдягався...

— У що? — кричу я.

Він почервонів від збентеження й белькоче:

— В жіноче вбрання.

— Господи! — здивувався.— А чого в жіноче?

— Ну... того, що на таку... підстаркувату жінку ніхто... не зверне уваги. А крім того,— додав він майже переможно,— кому це спаде на думку підозрювати жінку в такому! В жінок бувають усілякі пристрасті, але колекцій вони не збирали ніколи в світі! Ви коли бачили жінку, що мала б колекцію марок, або жуків, або стародруків, або ще чогось такого? Ніколи, добродію! Жінки не бувають такі скрупульозні і такі... такі фанатичні. Жінки жахливо тверезі, добродію! Ви знаєте, в цьому найбільша різниця між нами й ними: тільки ми, чоловіки, збираємо колекції. Я так собі гадаю, що всесвіт — це лише колекція зірок; видно, є якийсь Бог-чоловік, він колекціонує світи, і тому їх так страшенно багато. Господи, якби-то я мав стільки місця та спроможності, як він! Ви знаєте, що я навіть придумую нові види кактусів? А вночі вони мені сняться; приміром, кактус із золотими волосинками й синіми, як у тирлича, квітками — я його назвав «кефалокереус німфа аура Рацек» — це, розумієте, моє прізвище, я звусь Рацек. Або «маміларія колубріна Рацек»; або «астрофітум кеспітосум Рацек»; господи, тут є такі фантастичні можливості! Якби ви знали...

— Стривайте,— перебив я його.— А в чому ж ви те все виносили?

— Пробачте, за пазухою,— засоромвся він.— Вони так приємно колються...

Ви знаєте, мені не стало духу забрати в нього ті рослини.

— От що,— кажу йому.— Я відвезу вас до старого пана Голбена, хай уже він сам вуха вам наскубе.

Людоньки, що там було, коли ті двоє зійшлися докупи! Цілу ніч не виходили з теплиці, поки обійшли тих тридцять шість тисяч вазонів.

— Голан,— каже мені хазяїн,— оце вперше я стрів людину, що знає ціну кактусам.

І не минуло й місяця, як старий пан Голбен зі слізьми й благословеннями вирядив того пана Рацека до Мексіки розшукувати там кактуси; обидва непохитно вірили, що десь там росте «кефалокереус німфа аура Рацек».

Десь за рік ми одержали дрматичну звістку, що пан Рацек загинув там прекрасною мученицькою смертю. Він знайшов у якихось індіанців їхній священний кактус Чікулі — а той Чікулі, треба вам знати, рідний брат самого Бога-отця,— і чи то не поклонився йому, чи то навіть украв його; одне слово, ті милі індіанці зв'язали нашого пана Рацека й посадили на «ехінокактус віснага Гоокер» великий, як слон, і весь у колючках завдовжки з російські багнети, отож наш земляк скорився долі й віддав Богові душу. Отакий був кінець крадія кактусів.

Блакитна хризантема

— Ось я вам розповім,— сказав старий Фулінус,— як з'явилась на світі Клара. Я тоді впорядковував парк князя Ліхтенберга в Любенці. О, старий князь був неабиякий аматор садівництва: виписував з Англії, від Вейча, цілі дерева, а тюльпанів у Голландії закупив сімнадцять тисяч цибулин. Але це я так, між іншим. Отож якось у неділю йду я вулицею в Любенці й бачу, що назустріч іде Клара: то була місцева божевільна, повна дурепа; вона тинялась селом та радісно ігікала по-ослячому — ви не знаєте, чому ідіоти завжди такі веселі? Я вже звертав з дороги, щоб вона не полізла цілуватись, аж бачу в руках у неї букет: кріп та всякі польові бур'яни, а посеред того — Боже, я тоді вже встиг усяку всячину в житті побачити, але там мене мало грець не побив! Бідна недотепа мала в своєму букеті одну квітку помпонної хризантеми, і та квітка була блакитна! Блакитна, добродію! Приблизно така, як флокс Лафама; з ледь сизуватим, наче з шиферного каменю, відтінком, з атласно-рожевими краями, а всередині як кампанула турбіната, дуже повна, та це все ще нічого, а от кольору такого в індійської тривкої хризантеми ніхто ще не бачив. Кілька років тому я був у старого Вейча в Лондоні, то сер Джеймс похвалився переді мною, що в них торік зацвіла одна хризантема, привезена з Китаю, трохи лілувата, але взимку, на жаль, пропала. А тут ця горлата почвара несе в лапах хризантему, таку блакитну, як тільки можна мріяти. Отаке! Ну, Клара заревла радісно й тицькає мені свого букета. Я дав їй крону й показую на хризантему:

— Кларо, де ти взяла оце?

А вона в захваті кудкудаче та ірже, і більш нічого. Я кричу на неї, показую руками, та все дарма: притьмом лізе обніматись. Я до старого князя з тією дорогоцінною блакитною хризантемою:

— Ваша вельможносте, оця квітка росте десь тут в околиці, давайте розшукаємо.

Старий одразу звелів запрягати коней у карету, й сказав, що Клару візьмемо з собою. Але Клара тим часом десь щезла. Ми шукали її, шукали, а тоді стали коло карети й з годину сипали лайкою — князь, бачте, служив колись у драгунах. Та ще не налаялись ми досхочу, як прибігла Клара з висолопленим язиком і тиче мені цілий букет щойно нарваних блакитних хризантем. Князь дає їй сто крон, а вона в сльози: бідолаха зроду не бачила такого папірця. Мусив я дати їй крону, щоб заспокоїлась. Вона почала танцювати й кричати, але ми посадили її на передок, показали на ті голубі хризантеми і торочимо їй: Кларо, веди нас!

Клара на передку вищить від радості — ви собі й уявити не можете, який шокований був високоповажний пан кучер, що мусив сидіти поряд неї. Крім того, коні щохвилини лякались її кувікання та скрекоту, одне слово, намучились ми дорогою. Проїхали так години з півтори, я й кажу:

— Ваша світлосте, ми вже кілометрів чотирнадцять проїхали.

— Дарма,— бурчить князь,— хоч би й сто.

— Але ж,— заперечую я,— Клара з цим другим букетом вернулася за годину. Те місце не може бути далі, як за три кілометри від Любенця.

— Кларо,— кричить князь і показує на ті блакитні хризантеми,— де вони ростуть? Де ти їх знайшла?

Клара знов розкудкудакалась і показує все вперед. Вона, мабуть, просто раділа, що їде каретою. Знаєте, я думав, що князь її приб'є; от хто вмів лютувати! З коней падає мило, Клара гигоче, князь лається в Христа-бога, кучер трохи не плаче від сорому, а я все міркую, як же розшукати блакитну хризантему. — Ваша світлосте,— кажу,— так нічого не вийде. Треба шукати без Клари. Обведімо на карті циркулем коло радіусом три кілометри, розділимо його на сектори й обшукаємо оселю за оселею.

— Та що ви,— каже князь,— у радіусі трьох кілометрів від Любенця нема жодного парку!

— От і добре,—- кажу.— В парку ви знайшли б дідька лисого, хіба що шукали б агератум або канну. Гляньте, ось на стеблині є трохи землі, це не гумус, а жовта глина, угноєна, найскорше, людськими фекаліями. Треба шукати такого місця, де багато голубів, бо пелюстки заляпані голуб'ячим послідом. А росте вона, певно, біля плоту з необкорованих ворин, бо ось у пазушці листка шматочок відлупленої ялинової кори. Так, це точний орієнтир.

— Який? — питає князь.

— Ну, такий,— відказую,— що треба шукати квітку біля кожної хати в околі трьох кілометрів. Розділимось на чотири групи: ви, я, ваш садівник і мій помічник Венцль, от і все.

Ну а вранці Клара насамперед знову принесла мені букет блакитних хризантем. Потім я перешукав свій сектор, у кожному шинку пив тепле пиво, їв сирки й розпитував людей про блакитні хризантеми. Не питайте мене, яку бігунку я мав після тих сирків; було жарко, як ото часом буває під кінець вересня, а я пхався до кожної хати й мусив вислуховувати всякі грубощі, бо люди думали, що я божевільний торговельний агент або якийсь інспектор. Але в одному я до вечора впевнився: блакитна хризантема в моєму секторі не росте. В інших трьох теж не знайшли нічого. Тільки Клара принесла новий букет наламаних блакитних хризантем.

Самі розумієте, князь — це вам неабихто; отож він скликав жандармів, кожному дав у руку одну квітку блакитної хризантеми й пообіцяв їм невідь-що, коли знайдуть, де вона росте. А жандарми, добродію, люди освічені, читають газети і таке інше, а крім того, знають кожний камінець в окрузі й мають великий вплив на людей. Так ось уявіть собі: того дня шестеро жандармів, і громадські сторожі, й сільські старости, і школярі, й учителі, та ще й ватага циганів облазили все в околі трьох кілометрів, обірвали все, що цвіло й знесли до замку. Ій-же богу, було там так, як на свято тіла господнього; але блакитної хризантеми, звичайно, жодної. За Кларою було наказано цілий день пильнувати; вночі вона втекла, а після півночі принесла цілий оберемок блакитних хризантем. Ми зразу наказали посадити її в цюпу, щоб вона не обірвала всіх, але що робити далі, не знали, їй-Богу, наче заворожено було: там же місцевість рівна, як долоня...

Погодьтеся, людина має право на грубощі, коли втрапить у дуже велику скруту або коли спіткає невдача; я це розумію. Проте коли князь, розлютившися, сказав, що я такий самий ідіот, як і Клара, то я відповів, що не дозволю якомусь старому кретинові так мене обзивати, і пішов прямо на станцію, й відтоді ноги моєї більше не було у тому Любенці.

Та коли вже сів у вагон, а поїзд рушив, я, добродію, розплакався, наче малий хлопчик, що вже ніколи не побачу блакитної хризантеми й покидаю її назавше! Сиджу, плачу й дивлюсь у вікно, коли це біля колії мельк щось блакитне! Пане Чапек, це було потрясіння: я зірввся з лави, смикнув стоп-кран — та й сам не втямив, як і коли. Поїзд шарпонуло, я впав на лавку навпроти й зламав собі пальця. Прибіг кондуктор, я белькочу йому, що забув щось у Любенці. Довелося заплатити величезний штраф.

Лаючись, мов чередник, я пошкутильгав по колії назад до того блакитного. «Бовдуре, — картаю сам себе, — може, то просто осіння айстра чи ще яка погань, а ти викинув такі безбожні гроші!» Пройшов я з півкілометра, вже думаю, що це не могло бути так далеко, що я або проминув те блакитне, або ж воно приверзлося мені; раптом бачу на невеличкому насипу будиночок колійного обхідника, і з городу дивиться на мене поміж воринами оте блакитне. То були два кущі блакитних хризантем.

Кожна дитина знає, що росте на городі в таких обхідників. Крім капусти та гарбузів — хіба ще соняшник, кілька кущів троянд, рожі, красоля, ну, ще якась там жоржина. Тут не було й цього: сама картопля й квасоля, та кущ бузини — а в куточку оті дві блакитні хризантеми.

— Дядьку, — кажу обхідникові через тин, — де ви взяли оті квітки?

— Оті блакитні? — перепитує старий: — Ет, зосталися ще від небіжчика Чермака, що був тут обхідником до мене. Але тут, по колії ходити не можна, пане. Онде табличка: «Ходити по колії заборонено». Чого ви тут шукаєте?

— Дядечку, — питаю, — а кудою ж до вас можна зайти?

— По колії,— відказує він.— Але нащо сюди кому ходити? І чого вам тут треба? Вимітайтеся звідси, дурню такий, тільки не по колії!

— То кудою ж мені вимітатись? — питаю.

— А мені байдуже,— розгнівався він,— тільки не по колії, і квит!

Я тоді сів край колії, та й кажу:

— Слухайте, діду, продайте мені оті блакитні квітки.

— Не продам,— буркнув обхідник.— І чухрайте звідси. Тут не можна сидіти!

— Чому ні,— відказую.— Такої таблички я не бачу, що тут не можна сидіти. Ходити не можна, то я й не ходжу.

Обхідник сторопів і обмежився тим, що почав лаяти мене через тин. Але він, видно, був відлюдник, бо скоро покинув лаятись і замурмотів сам до себе. А за півгодини вйшов оглядати колію.

— То що, — зупинився наді мною, — ви підете звідси чи ні?

— Не можу,— відказую,— по колії ходити заборонено, а іншої дороги звідси нема.

Він на хвильку замислився. Потім сказав:

— Знаєте що? Як я зайду за отой укіс, тоді йдіть звідси по колії, я не бачитиму.

Я йому щиро подякував, а коли він зник за укосом — переліз через тин до городця і його ж таки лопатою викопав обидві блакитні хризантеми. Я їх украв, добродію. Я чесний чоловік і крав у житті всього сім разів; і щоразу то були квіти.

Адольф Борн. Ілюстрація до оповідання К.Чапека Голуба хризантема За годину я вже сидів у поїзді й віз додому вкрадені блакитні хризантеми. Коли проїздив повз обхідників будиночок, старий стояв там з прапорцем у руці, насуплений, як дідько. Я помахав йому капелюхом, але навряд чи він мене помітив.

Тепер ви розумієте: там була табличка з написом: «Ходити заборонено», а тому нікому — ні нам, ні жандармам, ні циганам, ні дітям — і на думку не спало піти туди шукати блакитні хризантеми. Таку силу, добродію, має табличка з забороною. Може, коло будиночків колійних обхідників росте блакитний первоцвіт, або дерево пізнання, або золота папороть, але ніхто їх не знайде, бо ходити по колії суворо заборонено, і квит. Тільки дурна Кларка пробралась туди, бо вона була ідіотка й не вміла читати.

Через те я й назвав блакитну помпонну хризантему «Кларою». І морочуся з нею вже п'ятнадцять років. Але, певне, занадто розніжив її добрим грунтом та вологою — адже той грубіян обхідник зовсім не поливав її, й земля там була як камінь; одне слово, навесні вона пускає пагони, влітку її нападає борошниста роса, а в серпні вона засихає. Подумайте лишень, я один у світі маю блакитну хризантему й не можу похвалитись нею перед людьми. Що ті «Бретань» та «Анастасія» — вони тільки трошки лілуваті; от «Клара», добродію, як зацвіте в мене колись «Клара», то про неї заговорить увесь світ.


Біографія

Карел Чапек - автор великої кількості чудових книг. Найвідоміші його твори: збірки оповідань та казок, роман "Війна з саламандрами", п'єси "Біла хвороба", "Мати", "З життя комах", "РУР".

Народився Карел в селі Малі Святоновиці на східному краї Богемії. Незабаром після його народження родина переїхала до фабричного містечка Упіце, де батько відкрив приватну хірургічну практику. Хлопчиком Карел часом супроводжував батька, коли той відвідував пацієнтів.

Мати була вельми емоційною жінкою, що навчила дітей сильним людським почуттям і взаєморозумінню. Карел мав сестру Олену, старшу нього чотирма роками, яка написала книгу спогадів "Мої милі брати".

Брат Йозеф був на три роки старший за Карела. Вони нерідко працювали разом, наприклад редакторами в газетах. Ще 1915-го року, під враженням катастрофи "Титаніка", вони спільно видали першу книгу "Сяючі глибини", пізніше написали драму "З життя комах", яка висміювала людські вади. Йозеф був обдарованим живописцем, а також ілюстрував книжки Карела, особливо дитячі. Багато років вони жили в спільному будинку. Під час війни Йозеф загинув у фашистському концтаборі.

Карел Чапек студент З 11 років Карел відвідував граматичну школу у Градці Краловому, тут він почав записувати свої перші нотатки, а також брав участь у нелегальній учнівській газеті. Останні два класи він закінчив вже у Брно, і у квітні 1904 року тижневик "Неділя" надрукував його перші публікації: дві поеми, що називались "Прості мотиви". Близько 1910 року родина перебралась до Праги; 1915-го року Карел закінчив філософський факультет Карлового університету в Празі, відвідавши тим часом Францію та Німеччину. На початку І Світової війни медична комісія визнає його непридатним до військової служби. Чи не це пізніше спонукало його до написання іронічної гуморески "Оповідь про втрачену ногу"?

Перша популярність приходить до нього під час праці в газетах "Національні Документи" та "Народна Газета". Він стає колумністом із замітками, присвячених звичайним речам, не лише розважаючи читачів, але й примушуючи їх замислюватись над проблемами епохи. Чеська культура знаходилась тоді під потужним впливом значно розвинутішої німецької; вершини світової літературної досконалості уособлював так званий Празький круг німецькомовних письменників. Далеко не всі з них, проживаючи в Чехії, знали місцеву мову. Можна сказати, що саме в описуваний період чеська культура боролась за право на існування, і у цій борні не завжди втримувалась у межах здорового глузду. Ситуація, знайома до сліз нам, українцям,- чи не так?

Карел Чапек У творчості Карела Чапека можна виділити п'ять періодів. Перший почався близько 1910 року, коли він ще вчився в університеті. З 1917 р. він працює редактором у газеті "Narodni listy". Він з гордістю проголосив себе спадкоємцем видатного письменника Яна Неруди, в кріслі якого йому пощастило працювати. Його першою самостійною книгою була збірка новел "Божі муки". В тому ж році він видав другу збірку, "Болючі оповідки", в яких вилив почуття тривоги й невизначеності, спричинені і особистими, і соціальними проблемами, а також розмірковував над існуванням одвічно непізнаваних таємниць. Ще два твори цього періоду: драма "Грабіжник" і переклад вибраних французьких віршів, привезених з Парижу у 1912 році братом Йозефом. Зусиллями Карела Чапека було унаочнено нові тенденції французької літератури, внаслідок чого у 1920 році з'явилась збірка "Французька поезія нової доби".

Карел Чапек Другий період почався, коли Чапек полишив газету "Narodni listy", після того, як звідти було звільнено його брата. Отримавши більше дозвілля, він, за його власними спогадами "від безробіття й безвиході", звернувся до утопічних тем. Його п'єси "РУР", "Фабрика Абсолюту" та "Засіб Макропулюса", а також повість "Кракатит" змальовують соціальні наслідки негуманного застосування фантастичних винаходів. Перша п'єса "РУР", написана 1920-го року, а у 1923-му перекладена англійською мовою, створила абсолютно нове слово "робот", тобто розумну машину, яка мусить допомогти людині у тяжкій праці. Всі твори закінчувались катастрофами, що демонстрували марність винаходів. З 1921 р. Чапек працює редактором у газеті "Lidovy noviny", а у 1925 - 33 рр. очолює чехословацький PEN-клуб.

Третій період: у 1929 році Карел Чапек написав чудові збірки дотепних історій, названих "Оповідання з одної кишені" та "Оповідання з другої кишені", які не лише захоплююче й доступно описують людські життєві історії, а й демонструють красу розмовної чеської мови. У ці часи письменник, в основному, працює в жанрах коротких газетних публікацій та газетних стовпців, що аналізують прості й зрозумілі речі з повсякденного життя. Наприклад, "Мав я пса й кішку". А цикл апокрифів, тобто неканонічних, навіть дещо єретичних переосмислень класичних релігійних та літературних сюжетів виховує з читача вдумливого самостійного співрозмовника.

Карел та Йозеф успадкували батькову пристрасть до садівництва. Отже, вони написали книгу "Рік садівника", де в гумористичній формі оспівали цю справу. Хоч фізична праця спричиняла Карелу біль у шиї, він любив вирощувати квіти й зелень, бо це давало йому улюблений відпочинок. Працюючи редактором "Народної Газети" (Lidove noviny), він видав два чудові дитячі твори. Надзвичайно популярними є "Дашенька чи життя щеняти" та "Дев'ять казок", що містять оригінальні чарівні оповідки і демонструють неосяжне багатство чеської мови.

Малюнок Карела Чапека Нарешті, п'ять книг мандрівних нотаток, написаних близько 70-ти років тому, дають нам живе зображення Великої Британії, Італії, Іспанії, Голандії, країн Північної Європи. Карел Чапек глибоко проникав у сутність характерів націй, так що ці описи й нині корисні для тих, хто намірюється відвідати ці краї.

1933-го року починається четвертий період творчості: протягом двох років Чапек написав три романи, присвячених поглибленому аналізу людської особистості: "Гордубал", "Метеор", "Звичайне життя".

П'ятий, останній етап його творчого життя, що настав 1935 року, тісно пов'язаний з громадсько-політичною ситуацією: наростає загроза фашизму й війни, особливо для Чехословаччини, що безпосередньо межує з Німеччиною. Карел Чапек виражає свої погляди у антифашиських творах: 1936-го року з'являється його славетний роман "Війна з саламандрами" Карел Чапек за роботою Письменник повертається до своїх вишуканих утопічних прийомів. Роман оповідає історію дивних розумних тварин, виявлених у водах південно-східних морів. Люди навчають їх мови, уміння працювати, а відтак уярмлюють в жорстоке рабство, як дешеву робочу силу. Розплата наступає, коли саламандр стає надто багато, і їх могутність потребує все більшого простору. Людство мусить або загинути, або знищити цю біду. Інші твори антифашиського спрямування - драми "Біла хвороба" та "Мати". Його остання робота, роман "Життя й творчість композитора Фолтина", присвячений висвітленню потворних рис мистецької богеми, лишився незавершеним. Карел Чапек і Франьо Шрамек

Ліберальні політичні погляди Карела Чапека були визначені його тонкою душевною організацією, чуйністю, увагою до людей і активного протистоянням всім формам насильства. Він не співпрацював з комуністичною партією, і висловив своє ставлення до неї в короткій замітці Чому я не стаю комуністом. Він не міг ненавидіти будь-кого лише за те, що той - людина іншого суспільного класу, і саме за це політикани ненавиділи його.

Клуб інтелектуалів - друзі Карела Чапека по п'ятницях збирались у нього в садку. Щотижня там з'являлись такі відомі люди як Владислав Ванкура, Карел Полячек, Едуард Бас, Франьо Шрамек, а іноді навіть президент Томаш Масарик. Вони обговорювали інтелектуальні, політичні, а також і літературні проблеми.

Карел Чапек і Президент 
Чехословацької республіки
Томаш Масарик, 1928 р. Воістину, президент Томаш Масарик і Карел Чапек були друзями. Президент Чехословацької республіки Томаш Масарик З 1925 р. вони часто зустрічались на вечірках, разом святкували, відпочивали на курорті й працювали. Завдяки трьом книгам, написаним Чапеком і відредагованим особисто Масариком, ми можемо багато взнати про першого чехословацького президента: "Розмови з TGM", "Нові розмови з TGM" та "Читання про TGM".

У підсумку слід відзначити, що Карел Чапек створив багато творів дуже різних тем і жанрів, від дитячих казок до філософських детективів. Своїми короткими динамічними оповідками про видатні історичні постаті він запрошував вчитись на уроках і досвіді історії.

Був дуже уважним до людей, в тому числі й до читачів. Кожен викладач чи аматор може вивчати за його творами все багатство чеської мови. Він був дуже освіченим, і вважав за необхідне попередити людство про загрози неправильного застосування технологій, хоча тоді це й не було настільки розвинутим, як нині. Його драми мали на меті впевнити кожного щодо абсурдності воєн, і це стало його духовним заповітом.

Останні роки й дні

Ще близько 1920 року Карел познайомився з акторкою Ольгою Шайнпфлюговою, з якою вони одружились аж через 15 років. Побравшись у 1935 році, вони полишили Прагу й переїхали до приватного будинку в селі Стара Гута поблизу містечка Добріз. На жаль, їм судилося бути разом лиш три роки. В пам'ять про свого чоловіка Ольга написала книгу "Чеський роман", в якій змалювала їх стосунки та спільне життя.

Карел Чапек з дружиною Ольгою

Ольга Шайнпфлюгова, вдова письменника, газета "Literarni noviny" 1965:

Незважаючи на свій очевидний поважний вік, він завжди планував напружене майбутнє: "я буду йти, я буду писати, я буду робити." Наче мав перед собою необмежену площину часу. При всім тім, він свідомо відчував тиск скороминущості життя, а отже поспішав опублікувати ідеї, скорочував повісті до оповідань чи коротких оповідок. В скрутну годину він довірився Карелу Полачеку, що боїться смерті, бо ніколи цього не робив і не вмів. "Не бійтесь, Чапек, у Вас все вийде правильно", жартома заспокоїв його Полачек. Вони обидва знали, що наближається смерть Чехословаччини, і це буде також їхня смерть. І Карел Чапек відмовився покинути країну, він лишився дома, щоб прийняти смерть з рук, які він ненавидів якнайбільше, відчуваючи під ногами чеську землю...

З біографічної збірки "Ворота Вічності"

В фатальні для Чехословаччини місяці 1938 року його полишили розумові й фізичні сили, він дуже схуд. Він звертався до Франції та Англії з закликами й вимогами: не дати загинути його країні. Жахався щоразу, взнаючи про слабкість тих, на кого він так покладався. І коли лідер судето-німецької партії Генлейн почав свої зрадницькі інтриги, Чапек посилив свою громадську діяльність, збільшив кількість виступів у пресі та на радіо, зустрічався з великою кількістю званих і незваних гостей. І тут сталась Мюнхенська катастрофа. Віра Чапека була підірвана, він впав у відчай. Він перестав їсти; знищений і виснажений, у зловісній мовчанці, він дійшов висновку, що став непотрібним. "Мені більше нічого робити. Я стаю карикатурою, мій світ мертвий, я вірив у порядність, у так звану честь, в обов'язки й тому подібне. Я волів би не знати про таку катастрофу мого життєвого шляху."

За кілька днів до Святвечора він так ослаб, що його більше не тримали ноги. Ще з початку грудня його дружину Ольгу турбувало, що він надміру працював, незважаючи на застуду, кашель і нежить, та ще й пагано харчувався. Лікар Штейнбах, прийшовши його провідати, застав його в ліжку, і порадив лишатись там протягом Різдва. Карел не заперечив, він простяг доктору руку й попрохав: "Побудьте зі мною. Так чи йнак, весь цей рік привів мене до згуби, зі всією цією потворністю, всією цією працею, напругою й розпачем. Мої дні полічено. Але нині я не можу собі дозволити втому, я мушу записати..." Його знесилював хрипкий кашель, він припав до подушки. Лікар і Ольга щоночі наглядали за ним. Він впадав у виснажливий сон, його тіло струшував кашель з глибини грудей, що болісно відгукувався в хребті й мозку. Смертельна втома охопила його, і спопелила його мозок, наче незборний тягар всіх подій та страждань останніх тижнів розчавив його. Він знав, що це недобре, і що гарячка висушила його розум, не здатний до дальшої боротьби.

Різдво минуло без радості, ялинка самотньо тулилась в кутку. До хворого нікого не пускали крім брата Йозефа. Вони дивились один на одного, очі Карела благали розмови. Йозеф завважував шалений пал в його очах; запале обличчя брата лякало його й нагадувало про їх спільне дитинство. Вийшовши до коридору,він заридав. Наступна ніч була жахлива, і коли настав ранок 26 грудня, лікар Штейнбах повідомив Ользі, що запросить професора Чарвата. Він не став наголошувати, що стан Карела критичний. Лікар повідомив хворого, що в нього двостороннє запалення легень. "Такому інтелігентному чоловікові, зрештою, я не можу морочити голову". Він не виконав прохання Ольги не казати йому про хворобу... Однак, пацієнт знав це, і шепотів: "я так і думав,... але я не стану це терпіти".

Вілла братів Чапеків на Виноградах На вулиці перед віллою купчився натовп, сусіди по Вишеграду, журналісти, друзі. Вікно кімнати хворого було широко відчинене, щоб полегшити йому дихання. Його легені відмовлялись діяти, однак він боровся за життя, хрипів... Останнім зусиллям він стиснув ольжину руку, й підніс два пальці. Вона знала, що він бажав, але не міг сказати. Вступаючи до шлюбу, він так само підніс два пальці перед її очима, наче присягаючи: ми разом, Ольго, вдвох у всьому. Закохані, в радощах і стражданнях. Тепер він не міг сказати: навіть у смерті ми вдвох... він випустив її руку, і до нього прийшла смерть. Це було о 6:43 вечора, наступного дня по Різдву, Божому святі в Богемії, Карел Чапек помер за п'ятнадцать днів до свого 49-го дня народження.

Укладено Валерієм Лисенком за англійським текстом та іншими джерелами.


Карел Чапек звернувся по радіо з відозвою до громадян Чехословаччини

Дорогі співгромадяни! Розігрується найжорстокіша драма нашої новітньої історії. Йде боротьба не тільки за нашу землю, але й за нашу душу, за душу кожного з нас. Будьте напоготові в ці страшні дні, не дозволяйте собі жодних сумнівів. Моральні позиції не можна здавати, що б то не сталося. Наша національна віра, віра гуситів, віра Коменського, віра наших будителів, віра президента Масарика - це віра в справедливість. Не вірте злу, хоча б воно тимчасово й запанувало.

Ми доживемо до того дня, коли вавилонська вежа неправди й насильства впаде. Колесо історії не можна зупинити. Нерозсудливість і зла воля не будуть правити світом. Боротьба буде доведена до кінця сьогодні або через роки, але вона закінчиться перемогою розуму.

Чех, словак, німецький співгромадянин, не думайте в цю мить про вашу особисту долю. Ми подолаємо всі випробування, якщо будемо твердо вірити в майбутнє нашого народу й твердо сподіватися на кращий світовий порядок. Для цього ми будемо працювати, навіть якщо доведеться тримати однією рукою знаряддя праці, а іншою меч. Ми побудуємо міцний і безпечний дім для наших дітей. Наші страждання не будуть марними. Можливо, вони необхідні, щоб світ ясно побачив, що йому загрожує. Можливо, нині саме ми готуємо світові події, у яких переможе істина.

1938

Інтерв'ю про громадський обов'язок митця

Досі ви не ставили свого підпису під маніфестами різноманітних організацій і приватних осіб, які вас про це просили. Що спонукало вас зробити виняток в даному випадку?

Письменник повинен говорити від свого імені. Те, що він хоче сказати, він повинен висловити відкрито й самостійно. Ставити свій підпис під колективним маніфестом - занадто легка праця для людини, що сама може вести з публікою діалог. До того ж маніфестів було стільки, що ми ними преситились і перестали відноситись до них серйозно. Однак, в даному випадку, я підписав декларацію письменників, керуючись бажанням, щоб і у нас в країні, і за кордоном одразу стало ясно, що наша культурна громадськість, або, принаймні, більша її частина, тяжко занепокоєна проявами серед нашої молоді тенденцій, ідейно дуже близьких німецькому гітлеризму. Йдеться про те, щоб невідкладно, саме зараз, заявити, що чеська молодь, безумовно, не належить до однієї компанії з націоналістичною молоддю Відня або Берліна, що вона дотримується своїх власних старих і більш властивих Європі традицій.

Чи повністю маніфест письменників висловлює ваше відношення до празьких демонстрацій, чи у вас є свій особливий погляд на цей націоналістичний рух і критеріїв, з якими він відноситься до нашої культури?

Виступ письменників не був програмним, це - лише застереження. Що ж стосується нинішнього націоналістичного руху, то прикметно, що в царині культури він, як правило, консервативний. Всякий раз він демонструє неприязнь до сучасної музики, до сучасного образотворчого мистецтва, літератури, тощо. В молодих людях це дивує і свідчить про духовну втому. У нас, як у народу в культурному відношенні, безумовно, молодого, мало причин для духовної пресиченості. Навпаки, у нас є всі підстави почувати себе в культурному відношенні молодими і здатними до розвитку в усіх напрямках. Тому подібну консервативну неприязнь до всього нового в духовній сфері я вважаю нездоровою, або, якщо хочете, разючо старечою.

Як би ви визначили завдння, що в цю пору духовної втоми лягає на плечі наших письменників та інших творчих працівників?

Передусім, звичайно, вистояти, ні на хвилину не забуваючи про мету поетичної та іншої художньої творчості, вимагаючи для цієї творчості духовної свободи і поваги до особистості. У відношенні до нації - постійно поглиблювати національне начало. Чеське начало - в досконалій мові і духовному змісті. Причому воно не є щось застаріле і раз назавжди встановлене. Це - характер нації що розвивається, а тому митець повинен жити в постійному контакті з нацією, і при цьому в жодному випадку не поривати з її культурними традиціями. Погляньте на нашу сучасну літературу! В багатьох відношеннях, скажімо, вірші Дуриха пов'язані з Ербеном, поезія Незвала - з трепетними віршами Дика, проза Ванчури - найбезпосереднішим чином - з чеською середньовічною літературою! З цих прикладів видно, що чеська література, яка б не була вона сучасна, зберігає традиції національного духу. Вже це свідчить, що вона виконує своє призначення і що жорстоким наклепом є тверження, наче вона знаходиться в розбраті з нацією.

Чи вичерпуються цим обов'язки письменників щодо участі у важливих подіях, які відбуваються зараз в масштабах держави і всієї нації?

Нас мало. На кожному з нас лежить більше обов'язків, в тому числі й громадянських, ніж на письменниках у великих народів. Вже одне це повинно змусити наших літераторів в міру своїх сил виявляти активний інтерес до всіх загальнонародних і політичних справ. Це не віщує їм нічого, окрім лайки, але вони вже до неї призвичаїлись. Витримають.

1934


"Ми - нація, що дала світу..."

У нас люблять казатити: "Ми - нація, що дала світу славетних воєначальників Гуса й Жижку, композитора Сметану, ми - нація просвітителя Коменського". В свою чергу, німці кажуть: "Ми нація Гете, Канта, Бісмарка" і не знаю кого там ще.

"Ми - нація Гете!?" А ти, що це кажеш і пишеш, яке відношення ти маєш до Гете? Ти чимось схожий на нього? Ти мудрий і людяний, любишь вільну Францію, пишеш вірші і подаєш світу приклад?

"Ми - нація Шіллера!?" А чи закликаєш ти разом з Шіллером "Геть тиранів!", чи вимагаєш разом з ним: "Сір, даруйте нам свободу думки"?

"Ми - нація Канта!" Але чи бачиш ти в людині, як бачив Кант, мету, а зовсім не засіб? Були Гете, Кант, був хтось ще, але чи є в цьому твоя заслуга, твій вклад, чи додало це тобі величі й досконалості? Чи став ти культурнішим, величнішим, людянішим і всесвітньо відомішим від того, що хтось до тебе був таким? Ти Вольф чи Гете, Кант чи продажний борзописець? Особисто ти - хто?

Читачу! Якщо судити по тому, що друкують в газетах, то окупованими країнами марширували одні тільки Гете та Канти. В чому б їм не дорікнула світова спільнота, у відповідь вони одразу починають потрясати великими іменами. Читачу, адже і ти тримаєшся тієї думки, що це - компрометація великих предків. Нехай би краще у нас зовсім не було Жижки, ніж мати зрадливих боягузів у нації Жижки. Суть не лише в тому, до якої нації ми належимо, а в тому, які ми самі. Нація потребує людей, а не імен. Ярослав Гашек: Феномен Швейка.

1918

Вспоминая Ярослава Гашека: 80 лет бравому солдату Швейку.

Голос із репродуктора

Ті, хто в минулу п'ятницю настроїв своє радіо на Німеччину, чув голос, дуже несхожий на звуки, що звичайно виходять із репродуктора: це були вигуки, якими зловживають третьосортні актори, граючи у мелодрамі: придушений хрип "зрада", патетичні заклики в словах "відродження", "право" і "народ", потім знову якийсь тигрячий рик і нічого більше. Одна простодушна жінка, що не цікавиться ходом історії, у здивуванні зупинилася перед репродуктором: "Ой, що це передають? Певно, це якийсь ґвалтівник!"

Так виступав канцлер німецького рейху, фюрер Адольф Гітлер, звертаючись до тисяч своїх однодумців у Берлінському спортпалаці.

Судити з того, що він казав, це не державний діяч, але й не політичний метелик-одноденка. Судячи з манери говорити, він не оратор, а горлопан, - так промовляли на мітингах у минулому столітті. Щораз, вимовляючи "німецький народ", він робив ораторську паузу, очікуючи овацій. І вони лунали щораз. Не аплодували жодній ідеї, жодному демагогічному гаслу, але щораз оглушливо цим трьом словам. "Зрада" уже не витягала, тільки "зрада німецького народу".

14.11.1933


"Ми хочемо жити"

Сходіть подивитися виставку молодих у палаці Клам-Галласа - там йдеться про життя безробітної молоді. Експозицію її зробили молоді люди з пожертвуваних матеріалів і на подарованому папері, представивши експонати й статистику, що зібрали вони самі. За цими саморобними експонатами стоїть надто жорстока й груба дійсність.

Найстрашніший ефект цієї страшної виставки - контраст гіркої вбогості безробітної молоді з парчевими стінами палацу Клам-Галласа. На золотих шпалерах, під фресками стелі висить лахміття, зняте з сучасних печерних людей із бржевновської Ландронки; у ніші шовкового будуара вибудувана модель печерного барлогу, жалюгідна й страшна будка, у якій живуть наші сучасники. Це жахлива невідповідність виставочних зал і виставлена вбогість не позна-чена в каталозі, але вона - експонат номер один.

Виставка "Ми хочемо жити!" прагне сказати багато, і говорить надзвичайно вражаюче. Ви знайдете там макети, картини, фотографії, справжнє лахміття й розбиті черевики, статистику, діаграми, гасла, кричущі звинувачення й реальну, здійсненну програму допомоги людям, яким наш час не зміг, а швидше за все не постарався як слід забезпечити нормальне людське життя, роботу й заробіток. Той, хто не хоче закривати очі на тяжкі факти, нехай прийде подивити-ся цю виставку; принаймні, він зможе уявити собі стан справ і те, як його намагаються виправити, - і якщо ми, всі інші, задумаємося про них, це саме по собі буде підтримкою для молодих, які вимагають роботи й нормальних людських умов життя.

Можливо, вам впаде в око ще одна деталь, якщо ви уважно подивитеся навколо: всі ці добровольці - білетери, декоратори, прибиральники, чергові, та й не тільки вони, більша частина відвідувачів, що бродять залами виставки й розглядають діаграми, - це саме ті молоді, що так жадібно й болісно хочуть жити. Ви побачите це, подивившись на їхні обличчя, на їхній одяг. Вони прийшли сюди не демонструвати себе, тому що інакше число їх було б жахаючим. Вони могли б сюди додати ще, принаймні, чверть мільйона експонатів, і тоді для розміщення експозиції не вистачило б всіх празьких палаців. Не знаю, випадково це було чи ні, але на виставці я зустрів тільки молодих відвідувачів. Чи не значить це, що боротьба за право жити є справою молоді й не торкається решти? У такому випадку це - найстрашніший показник надзвичайної й своєчасної виставки в палаці Клам-Галласа.

Виставка вбогості молоді - це не тільки обвинувачення, це заклик. Вона волає не стільки про допомогу, скільки про те, щоб була надана можливість жити.

"Ми хочемо жити" - девіз, а його справжній зміст, його суть - "ми хочемо працювати". Усе на цій виставці волає про те, що необхідно шукати й виробляти якесь розумне рішення. Молодь зробила, що могла, інші повинні подбати, щоб цей заклик не загубився серед маси невирішених і відданих забуттю проблем.

1936

Бомби над світом

Читаючи ранкові газети, ми тепер майже напевно знаємо, що там буде: таке-то місто (десь в Іспанії чи в Китаї) піддане бомбардуванню ворожих літаків; під час нальоту за кілька хвилин загинуло вісімдесят, триста або тисяча мирних громадян.

Ми читаємо про це настільки часто, що перестаємо жахатися подібним звісткам. Ми жахаємося, коли який-небудь маніяк уб'є п'ятьох дітей, але вісімдесят, триста або тисяча вбитих - це вже якось безособово. Читач не може собі цього уявити, знизує плечима й читає далі, що там сказав хтось із дужих світу цього про те, за які концесії він би погодився забезпечити мирні стосунки з сусідами на кілька найближчого років.

Втім, нам уже не потрібно напружуватись, щоб уявити собі це, - у кіно нам все покажуть наочно, з подробицями. Зруйнована вулиця, над якою ще клубочаться хмари пороху й диму, розтерзані палаючі тіла, діти, що кричать від жаху. Діти, китайські або наші, вони так схожі од-не на одного. Так що ми знаємо майже з перших рук, як це виглядає. На мить судома стисне горло, охопить неясне почуття, що треба щось робити - кричати, протестувати, піднятися і йти на вулиці із закликом, що люди не повинні цього допустити... Але боюся, згодом ми звикнемо й до цих потрясінь, поки їх демонструють тільки на екрані. І кіноглядачі будуть казати з розча-руванням: минулого тижня було страшніше.

І все-таки ніхто не вірить, що тепер так і буде, що побиття жінок і дітей стане головним способом вирішення міжнародних проблем. До такого варварства людство ще не докотилося. Ми повинні сподіватися, що згодом люди будуть сприймати щоденні нальоти авіації як найбрутальніше вбивство, як на якийсь моральний амок, якому піддалися ті або інші народи, що відпали на час від іншого людства. Не можна допустити, щоб люди майбутнього засудили з жахом й відразою весь наш сучасний світ за те, що він зі злочинною терпимістю ставився до сказу масових убивств.

Я не маю ілюзій, не вважаю, що новий протест проти нальотів авіації на відкриті міста, що хоче заявити Англія, збереже життя тисячам беззбройних жертв у Китаї чи Іспанії, урятує їх від бомб, які падають на їх будинки й на їхні голови. Переконати народи й уряди у тім, що вони допускають щось жахливе й аморальне, нелегко. Але навіть знаючи, що просте засудження без покарань не пом'якшить вдачі тих, хто щедро написав кров'ю історію нашого часу, все-таки дуже важливо й вчасно висловити такий осуд. Потрібно постійно повторювати, що вбивство - це вбивство, що воно є, і буде засуджуватись, як вбивство. Ні на мить не можна дозволити, щоб укоренилося почуття, начебто наш час звільняє від норм моральності, які ми успадкували від батьків. Треба будь-що зберегти моральні ідеали батьків, щоб передати їх прийдешнім поколінням. Звичайно, словесний осуд ще не дія - це правда, але байдуже мовчання - вже аморальний вчинок, вже співучасть у злочині, нелюдському й підлому. Так нехай же ми - всі ті, хто не виключений з великого співтовариства - людства, - найрішучішим чином відмовимося від співучасті в злочині.

3. ІІ. 1938


Марфа й Марія

"Упродовж шляху їх прийшов Він в одне селище; тут жінка, ім'ям Марфа, прийняла Його в будинок свій. У неї була сестра, ім'ям Марія, що сіла біля ніг Ісусових і слухала слово Його.

Марфа ж піклувалася про велике частування, і, підійшовши, сказала: Господи! чи Тобі нужди нема, що сестра моя одну мене полишила служити? скажи їй, щоб допомогла мені.

Ісус же сказав їй у відповідь: Марфо! Марфо! ти метушишся й піклуєшся багато про що, а одне тільки потрібно; Марія ж обрала благу частку, що не помре у ній".

(Лк, 10,38-42)

І в той же вечір увійшла Марфа до сусідки своєї Тамар, дружині Якуба Грюнфельда, що лежала після пологів, і, побачивши, що вогонь у вогнищі вгасає, підклала полінець і присіла до вогнища, щоб роздути вогонь. І коли здійнялося живе полум'я, дивилася Марфа у вогонь і мовчала.

І сказала тоді пані Тамар:

- Добра ви людина, Марфочко. Так ви про всіх клопочетесь, - я навіть не знаю, чим відплатити вам.

Але Марфа нічого не відповіла й не відвела очей від вогню.

І спитала її пані Тамар, сказавши:

- Чи правда, Марфочко, що нині був у вас раббі з Назарету?

І відповіла Марфа:

- Був.

І склала пані Тамар руки й мовила:

- Ото вже вам радість, Марфо; я знаю, до нас би Він не прийшов, але ви цього заслуговуєте, ви адже така добра господарка...

І схилилася тоді Марфа до вогню, дрова нервово поправила, й сказала:

- Знаєте, пані Тамар, краще б не було цього. Хіба могло мені спасти на думку, що саме сьогодні, напередодні свята... Добре, думаю, спочатку виперу. Самі знаєте, скільки за нашою Марією прання! Отож, кидаю я брудна білизна в купу, і раптом: "Добрий день дівчата!" Стоїть Він на порозі! Я як закричу: "Маріє, Маріє, ходи сюди!" - щоб вона допомогла мені скоріше забрати брудну білизну, а Марка примчала розпатлана і, як побачила Його, заверещала, наче божевільна: "Учителю, Учителю, ви прийшли до нас?" І - геп, вона вже навколішки перед Ним, ридає, і руки Йому цілує... Мені так було соромно за неї, пані Тамар! Що міг подумати Вчитель, така божевільна істеричка, а тут ще скрізь брудне ганчір'я валяється... Я ледве промимрила: "Сідайте, Учителю", - і давай білизну збирати; а Марія; смикає Його за руку й схлипує: "Учителю, скажіть же нам що-небудь, раббоні..." Подумайте тільки, пані Тамар, вона називає Його "раббоні"! А скрізь безлад, самі знаєте, як під час прання, навіть підлога не підметена... Що Він тільки про нас подумав!

- Ну, Марфочко, нічого, - втішала її пані Тамар. - Чоловіки й не помітять невеликого безладу. Я їх знаю.

- Хай так, - заперечила Марфа з жорстким вогником в очах. - Але порядок повинен бути. Знаєте, пані Грюнфельд, коли Вчитель обідав у того митаря, так Марія ухитрилася обмити Йому ноги слізьми й витерти власним волоссям. Скажу вам, пані Тамар, - я б не зважилася зробити щось подібне, але дуже хотіла б, щоб у Нього під ногами була хоч би чиста підлога. От це - так. І розстелити перед Ним наш гарний килимок, знаєте, той, з Дамаску. А не брудну білизну. Умивати Йому ноги слізьми та волоссям витирати - це Марка вміє, а от зачесатися, коли Він прийшов, або підлогу підтерти - нема її! Їй би тільки бухнутися Йому в ноги та очі ось отакі зробити, - мовляв, говори, раббоні!

- І Він говорив? - нетерпляче спитала пані Тамар.

- Говорив, - повільно вимовила Марфа. - Посміхався й говорив - для Марії. Я ж то, самі розумієте, більше думала про те, як би скоріше забрати білизну так подати Йому хоч козячого молока зі шматком хліба... Вигляд у Нього зморений, - певно, утомився з дороги; у мене так і вертілося на язиці: я, мовляв, подушки Вам принесу, Учителю, відпочиньте трохи, подрімайте, ми будемо тихі як мишки, навіть дихати перестанемо... Але розумієте, пані Тамар, кому захочеться перебивати Його мову! І от я ходила навшпиньки, щоб Марія здогадалася триматися тихіше, та куди там! "Говоріть ще, Вчителю, прошу, прошу Вас, ще що-небудь!" А Він, добрий такий, усе посміхався й говорив...

- Ах, як би я хотіла чути, що Він говорив! - зітхнула пані Тамар.

- Я теж, - сухо відповіла Марфа. - Але хтось адже повинен був остудити молоко, щоб подати Йому холодне. І повинен же був хтось дістати трохи меду на хліб. Потім забігти до Єфраїма, - адже я обіцяла Єфраїмисі доглянути її малечу, доки вона сходить базар... Так, пані Тамар, стара дівка, як я, теж може на щось придатися. Господи, хоч би наш брат Лазар був удома! А він як побачив уранці, що я збираюся прати, так і каже: "Добре, дівчата, я зникаю; тільки ти, Марфо, не пропусти, якщо пройде той продавець коріння з Лівану, купи грудного чаю". Адже наш Лазар все грудьми хворіє, пані Тамар, і йому все гірше та гірше. І от я подумала, - добре, якби Лазар повернувся, доки Вчитель тут! Я вірю, пані Тамар, Він зцілив би нашого Лазаря! Я як зачую кроки біля будинку, так і вискакую на поріг, та й кричу кожному: "Пане Ашере, пане Леві, пане Іссахаре, скажіть Лазареві, якщо зустрінете, хай зараз же йде додому!" Та ще треба було дивитися, чи не з'явиться продавець коріння, - прямо не знала, за що раніше хапатися...

- Це мені знайоме, - вимовила пані Грюнфельд. - Родина приносить багато турбот.

- Що турботи, - промовила Марфа. - Але знаєте, пані Грюнфельд, кожному ж хочеться послухати слово Боже. Я всього лиш дурна жінка, ну, наче прислужниця... І я собі думаю: повинен же хтось все це робити, повинен же хтось куховарити, і прати, і лагодити ганчір'я, й мити підлоги, раз вже у нашої Марки не той характер... Вона вже не так прекрасна, як раніше, пані Тамар; але була вона така красуня, що... що я просто не могла не служити їй, розумієте? А все чомусь думають, що я зла... але ви ж то знаєте, пані Грюнфельд: зла й нещасна жінка не може смачно готувати, але ж я непогана куховарка; що ж, раз Марія гарна - нехай Марфа смачно куховарить, хіба я не права? Але ж, пані Тамар, ви, певно, і це знаєте: інший раз на хвильку, на одну тільки хвилинку складеш руки на колінах, і тоді дивні такі думки спадають у голову: а раптом хтось тобі що скаже чи подивиться на тебе так... так, мов би кажучи: "Донечко, адже це ти любов свою нам віддаєш і всю себе нам жертвуєш, тілом своїм підлоги треш, і всю цю чистоту - чистотою душі своєї зберігаєш; і входимо ми у твій будинок, немов будинок цей - ти сама, Марфо, і ти по-своєму багато любила..."

- Справді, це так, - відказала пані Грюнфельд. - І якби у вас було шестеро дітей, Марфочко, як от у мене, ви б тоді відчули це ще краще.

Тоді сказала Марфа:

- Пані Грюнфельд, коли до нас так зненацька прийшов Він, Учитель із Назарета, я прямо жахнулася: раптом... раптом він прийшов, щоб сказати прекрасні слова, які я чекала так довго, - і треба ж... потрапив у такий безлад! Серце в мене так і підскочило, горло перейняло - говорити не можу, тільки думаю: "Ет, пройде, я просто дурна жінка, замочу поки що білизну й забіжу до Єфраїма, і пошлю за нашим Лазарем, і прожену курей знадвору, щоб вони Йому не заважали..." І потім, коли все вже було в порядку, раптом у мене з'явилася чудесна впевненість: тепер я готова слухати слово Боже. І я тихо, тихенько увійшла до кімнати, де Він сидів і промовляв. Марія сиділа біля Його ніг, очей з Нього не спускала... - Марфа сухо засміялася. - І я подумала, який був би вигляд у мене, якби я так витріщалася на нього! Отут, пані Грюнфельд, подивився Він на мене так ясно й привітно, немов хотів щось сказати. І я раптом побачила: Боже, який Він худий! Знаєте, Він ніде не їсть, як треба, навіть до хліба з медом майже не доторкнувся... І мені спало на думку: голубів! Я приготую Йому голубів! Пошлю за ними Марку на базар, а Він поки трошки відпочине... "Маріє, кажу, йди-но на хвильку до кухні". А Марія - ані руш, немов сліпа й глуха!

- Вона, вірно, не хотіла полишати гостя одного, - заспокоююче зауважила пані Тамар.

- Краще б вона подумала про те, чим Його нагодувати, - жорстко промовила Марфа. - На те ми й жінки, хіба ні? І коли я побачила, що Марка ні з місця, тільки дивиться, як зачарована, тоді... не знаю, пані Тамар, як це вийшло, тільки я не могла стриматися. "Господи, кажу, невже Тобі байдуже, що сестра моя одну мене лишила прислужувати? Скажи їй, щоб допомогла мені на кухні!" Так і вирвалося в мене...

- Ну, і Він сказав їй? - спитала пані Грюнфельд.

З палаючих очей Марфи бризнули сльози.

- "Марфо, Марфо, ти піклуєшся й метушишся про багато що; а одне тільки потрібне; Марія ж обрала благу частку, що не помре у ній". Щось таке сказав Він мені, пані Тамар.

На хвильку запала тиша.

- І це все, що Він тобі сказав? - спитала пані Тамар.

- Все, здається, - відповіла Марфа, рвучко витираючи сльози. - Потім я пішла купити голубів, - чисті розбійники ці купці на базарі, пані Грюнфельд! - засмажила їх, і для вас зва-рила юшки з голуб'ячих потрушків...

- Так, дякую, - мовила пані Тамар. - Ви дуже добра, Марфо.

- Ні, - уперто заперечила та. - Щоб ви знали, уперше я не просмажила голубів як треба, вони були тверді; але я... усе в мене валилося з рук. Адже я безмежно вірю в Нього, пані Тамар!

- Я теж, - благоговійно відповіла пані Тамар. - А що ще Він говорив, Марфочко? Що Він казав Марії? Про що вчив?

- Не знаю, - відповіла Марфа. - Я спитала Марію, - та ж знаєте, яка вона навіжена. "Я вже не пам'ятаю, каже, їй-Богу, не можу тобі передати жодного слова, але це було дивовижно прекрасно, Марфа, і я безмірно щаслива..."

- Що ж, це варто того, - погодилася пані Тамар.

Тут Марфа висякалася, щоб приховати сльози, і сказала:

- Давайте, пані Грюнфельд, я переповию вашого опецька...

1932

Лазар

Дійшла до Віфанії звістка, що галилеянина схоплено й кинуто до темниці.

Почувши це, Марфа сплеснула руками, і з очей її бризнули сльози.

- Бачите, - зойкнула вона, - я ж казала! Нащо Він пішов у Єрусалим, нащо не лишився тут! Тут би ніхто не довідався про Нього... Він міг би спокійно теслярувати... влаштував би майстерню в нас у дворику...

Лазар був блідий, і очі його гарячково блищали.

- Дурна твоя мова, Марфо, - дорікнув він. - Він мусив йти до Єрусалиму. Повинен був постати проти цих... цих фарисеїв і митарів, повинен був сказати їм в очі, що і як... Ви, жінки, не розумієте цього.

- Я розумію, - тихо й палко проказала Марія. - І знаю, що буде. Станеться чудо. Він рухне пальцем, - і стіни відкриються... й усі пізнають Його, і впадуть перед Ним навколі