1000 років 
української культури
Пишiть !
Меню   *   Фотоновини   *   Проблемы НТР   *   Мечты о машинном переводе   *   Відтінки культури   *   Здорове життя   *   Рідний край   *   Мій рідний Ніжин   *   Погляди на Київ   *   Київські шляхи   *   Битви за рідну землю   *   Бабин яр   *   Походження Києва   *   Глобус України   *   Наші мандрівки   *   Наші Карпати   *   Люди   *   Родовід Лисенків та Біланів   *   Життєпис   *   Мой сын Олег, пилот   *   По следам Добрыни   *   Леонід Глібов   *   Станiслав Лем   *   Юрiй Лисянський   *   Георгiй Малаков   *   Олена Телiга   *   Вiктор Суворов   *   Карел Чапек   *   Ukrainian Aeneide   *   Ukrainian FolkArt   *   VirtualTourist

ФАНТАЗIЯ Й РЕАЛIЗМ СТАНIСЛАВА ЛЕМА

© Станіслав Лем. Кіберіада. Переклад з польської - Київ: Дніпро, 1990 - 815 стор.

У ХХ столітті польська культура дала людству двох великих синів: Папу римського (1920-2005) та письменника Станіслава Лема (1921-2006). Обидва вони мали родичів в Україні.

Stanislaw Lem 1921-2006

Пам'яті Лема. Блискуча випадковість.
Памяти Лема. Биография.
De impossibilitate vitae.
Меня бесят зло и глупость +.
Ответы на вопросы читателей.
Матерь Божия не явится.
Тормозные колодки российской политики.
Три "Соляриса".
На роздоріжжях інформатики.
Эротика и секс в фантастике и футурологии.
Warsaw International Book Fair.

85 років з дня народження Станіслава Лема

Протягом багатьох років творчості Станiслава Лема належало одне з чiльних мiсць у світовій фантастицi. За кiлькiстю перекладiв на десятки мов свiту вона вже вiддавна тримає першiсть у польськiй лiтературi, випередивши навiть Адама Мiцкевича i Генріка Сенкевича, Болеслава Пруса та Чеслава Мiлоша.

Станiслав Лем народився 12 вересня 1921 року у Львовi. Там же минули його дитячi та юнацькi роки, про якi вiн розповiв згодом у книзi "Високий замок" (1966). Батько у Станіслава був лiкарем, тож i майбутнiй письменник, закiнчивши гiмназiю, 1939 року вступив до медичного iнституту. (Лікарем був батько також і у Карела Чапека, якого багато в чому можна вважати ідейним попередником Лема. Зокрема, він придумав слово "робот". А Місто Лева польською мовою зветься Лемберг - чи не за йменням однієї з найдавніших карпатських народностей, лемків.)

Нiмецька окупацiя Львова влiтку 1941 року перервала Лемове навчання. Пiсля кiлькарiчних блукань у воєнному лихолiттi (вiдбитих у трилогii "Незмарнований час"), юнак опиняeться у Краковi й вступає на медичний факультет Ягеллонського унiверситету. Ще студентом вiн 1946 року друкує оповiдання, а в 1948 роцi пише роман "Шпиталь перетворення", який згодом включає до трилогii "Незмарнований час", значно "обтесавши" його пiд тиском тодiшньоi догматичноi критики. Але й це не допомогло, i опублiкувати трилогiю вiн змiг лише 1955 року, коли змiнилася полiтична ситуацiя в країнi.

Можливо, саме невдача iз реалiстичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у свiт його книга "Астронавти". Успiх додає снаги, i письменник починає працювати досить-таки iнтенсивно, видаючи майже що рiк то нову книгу. "Сезам" (1954), "Магелланова хмара" (1955), "Зорянi щоденники" (1957), "Едем" (1959), "Навала з Альдебарана" (1959), "Повернення з зiрок" (1961), "Книга роботiв" (1961), "Щоденник, знайдений у ваннi" (1961), "Солярiс" (1961), "Вихiд на орбiту" (1962), "Мiсячна нiч" (1963), "Казки роботiв" (1964), "Непереможений" (1964), "Кiберiада" (1965), "Полювання" (1965), "Рятуймо космос" (1966), "Розповiдi про пiлота Пiркса" (1968), "Iдеальна порожнеча" (1971), "Маска" (1976), "Нежить" (1978), "Повторення" (1979), "Голем XIV" (1981) та чимало iнших творiв. У 1988 роцi вийшов у свiт iще один роман письменника "Фiаско".

Переважно це були твори класичноi Science Fiction, про космiчнi подорожi, роботiв, далекi планети, а також твори сатирично-пародiйнi ("Кiберiада", "Казки роботiв", "Полювання", "Повторення"). Чимало зробив С. Лем у царинi есеїстики, розмiрковуючи над пробпемами свого жанру, а через них над шляхами розвитку науки, технiчного прогресу i, зрештою, усього людства. Йдеться про книги "Дiалоги" (1957), "Summa Technologiae" (1964), "Фiлософiя випадку" (1968), "Фантастика й футурологiя" (у 2-х томах, 1970), "Уявна величина" (1973), "Роздуми та шкiци" (1975), "Бiблiотека XXI столiття" (1986).

Брався С. Лем i за традицiйний детективний жанр, але поки що це лише одна книга "Слiдство" (1959). Повiсть "Нежить" дехто з критикiв вiдносить до детективного жанру хоча детективного в нiй, власне, зовсiм небагато, до речi, так само як i фантастичного (згадки про польоти на Марс, описи неiснуючих препаратiв, пригода в неiснуючому аеропорту тощо). За змiстом i за стилем ця повiсть належить, вочевидь, що того ж жанру що й "Голос Неба", "Конгрес футурологiв", "Бiблiотека XXI столiття" тобто до белетризованоi есеїстики. Беззахиснiсть людства перед випущеним на волю джином науково-технiчного прогресу i, навпаки, безпораднiсть будь-якої науки й технiки перед похмурими безоднями нашого суспiльства (епiзод з терористом у римському аеропорту) - така, на нашу думку, головна iдея твору, написаного за кiлька рокiв до Чорнобильської аварії та появи СНIДу.

Зауважимо одну цiкаву деталь, що характеризує творчу манеру автора. Так, письменники, що довго й продуктивно працюють у якомусь вузькому амплуа (детективному, фантастичному, сатиричному), за логiкою речей тяжiють до експлуатацii одного чи двох-трьох "наскрiзних персонажiв", змiнюючи лише навколишне середовище та обставини, в яких вони перебувають. Цей прийом дозвояє одразу ж заполонити уяву читача, радого зустрiчi з "давнiм знайомим". Такi комiсар Мегре в Сiменона, патер Браун у Честертона, Еркюль Пуаро та мiс Марпл у А. Крiстi, такий Остап Бендер у Iльфа та Петрова, хлопчик Чiк у Фазiля Iскандера, та й постiйний оповiдач у М. Зощенка теж належить до "наскрiзних персонажiв".

Станiслав Лем таких героїв має кiлька: Iйон Тихий, пiлот Пiркс, професор Тарантога, вченi роботи Трурль та Кляпавцiй. Але кожен iз них має свою "шухлядку", слугуючи за "фiрмений знак" певного пiджанру, i неможливо уявити собi героями одного й того ж твору, скажiмо, пiлота Пiркса та конструктора Трурля. Виробивши спочатку у книгах-циклах "Зорянi щоденники", "Розповiдi про пiлота Пiркса" та "Кiберiада" своeрiднi чистi культури трьох напрямкiв лiтературної фантастики (класична Science Fiction, белетризована фантастико-футурологiчна есеїстика, пародiйно-сатиричнi "казки роботiв"), Лем потiм не раз повертаєтася до згаданих циклiв, додаючи новi й новi розповiдi. Так, одна з його книг "Suplement", тобто "Додаток", цiлком складається з нових історій про Iйона Тихого, Трурля та Пiркса.

Stanislaw Lem. Cyberiada. Обкладинка книги. 
 Wydawnictwo Literackie. Krakow 1978. 
 Oklejka, wyklejka, ilustracje Daniel Mroz

Першi новели циклу "Кiберiада", в якому автор об'єднав "Казки роботiв", власне "Кiберiаду", та всi твори, що розповiдають про пригоди конструкторiв Трурля i Клялявцiя, вийшли у свiт понад двадцять рокiв тому. Любителi фантастики, якi пiдiйшли до книги з традицiйною мiркою, були певне, здивованi. Адже сюжети бiльшостi "казок роботiв" цiлком традицiйнi, фолькльорнi, iз тих, що їх назбирав i розклав по структуралiстичних поличках iще В. Пропп, хiба що де-не-де iронiчно перекрученi. "Фантастичнiсть" нової книжки також була досить несерйозна, бурлескна: замiсь фольклорних вогнедишних змiїв у нiй дiяли якiсь кiбернетичнi потвори, хоча i з цiлком аналогiчними функцiями; мiсце тридев'ятих царств посiли вiддаленi галактики,- оце й уся фантастика. Отже, спародiйованi сюжети, спародiйованi реалії, а що ж справжнe? Чи вся величенька-таки книга - лише пародiя ? Аж нiяк. Вдумливий читач знаходив у нiй чимало дотепних спостережень цiлком сучасноi дiйсностi, гiркувато-iронiчних, але досить глибоких роздумiв про людину й людство.

Через кiльканадцять рокiв по виходi "Кiберiади" С. Лем вмiщує у книзi "Маска" iще одну казку - роздiл пiд назвою "Цифраньове виховання", що складаeться зi вступу та двох новел. Перша новела, що має назву "Розповiдь першого розмороженого", незважаючи на увесь традицiйний для "Кiберiади" антураж, не мiстить анi чогось фантастичного (навiть у фольклорному розумiннi), анi навiть футурологiчного, оскiльки всi алюзiї спрямовано тут виключно в минуле, давнє й недавнє. Отже, це своeрiдна ретрологiя у стилi Science Fiction. Ознайомившися з новелою, читач безперечно зрозумie, чому Лемовi вдалося надрукувати її аж через десятирiччя пiсля самої книги i чому до радянського читача тiльки тепер приходить її переклад. Бо "Розповiдь..." - то дошкульна, безжальна i до тогож дуже смiшна пародiя на сталiнiзм. Саме на сталiнiзм, як на втiлену концепцiю казарменого соцiалiзму, а не лише на "сталiнщину", адже Лем не оминає своєю увагою анi ефемерних "вiдлиг", анi кишеньковоi гласностi "у межах згори дозволеного", анi марiонеткових "демократизацiй", якi усе мiняють, нiчого не змiнюючи. Марксовi слова про те, що соцiалiзм - не iдеал, з яким слiд узгоджувати Дiйснiсть, перегукуються iз яскраво-гротесковою Лемовою картиною "простування до Гармонiї Сфер": "є в них i докладнi директиви, є й прадавнi традицii, бо ж грати вони завжди грали, але не так, не на тому i не в той спосiб, що слiд було, але тепер уже знають, отож вiд їхньої музики дух забиваe, i зiр, i слух..." Фантастичний антураж перетворюeться в новелi на iнструментарiй лiтературної гротесковостi, який дає можливiсть змоделювати абсурднiсть, iрреальнiсть нашого життя.

ифраньове виховання" мiстить ще й "Розповiдь другого розмороженого", не менш гостру й дошкульну сатиру на сучасне суспiльство, на дегуманiзацiйнi процеси, що в ньому вiдбуваються. "Розповiдь другого розмороженого" стоїть на межi мiж фантастикою пародiйно-сатиричною та белетризованою есеїстикою - жанром, до якого С. Лем звертається дуже охоче й досить успiшно. За доказ цього може служити повiсть "Голос Неба". Твiр, написаний як спогади вченого-математика Хогарта про його участь у науковому проектi "Master's Voice", розповiдає про спробу розшифрування "зоряного листа" - таємничих сигналiв, що напливають до Землi із Всесвiту у формi космічного випромiнювання. Найвидатнiшi науковцi - математики, фiзики, хiмiки, лiнгвiсти, фiлософи - об'єднують свої зусилля для розкриття таємницi "листа". Власне, це їх об'єднують, а не вони самi себе - урядовий проект пiд назвою "Master's Voice" тримається в цiлковитiй таємницi, його виконавцi працюють iзольовано десь у пустелi, в лабораторiях, збудованих для якихось вiйськових дослiджень. Навiть назва проекту - "Голос Неба" - вiдбиває двозначнiсть їхнього становища, бо не ясно, чийого голосу слiд бiльше слухатися - Космосу чи Вашiнгтону, як жартує один iз персонажiв.

Вченi досягають безперечних успiхiв - вiдкривають ряд нових явищ та законiв у рiзноманiтних сферах знань, навiть синтезують за допомогою "зоряного листа" дивовижну субстанцiю. Але чи цe успiхи в осягненнi змiсту "листа", чи "лист" просто послужив iмпульсом для вивчення земної природи, земних законiв? Та й не лише природи, а передусiм людства: показово, що тiльки-но синтезована субстанцiя розкриває можливiсть створення нової надпотужноi зброї, одразу ж саме на цьому зосереджуються основна увага й зусилля, а коли ця надiя зникає, послаблюється й урядовий iнтерес до "зоряного листа". Відтак, Хогарт, вiд чийого iменi ведеться розповiдь, доходить висновку, що космiчне послання має за адресат цивiлiзацiю зовсiм iншого рiвня, анiж земна, яку роздирають внутрiшнi конфлiкти, яка витрачає свої сили у братовбивчих змаганнях.

Отже, Станіслав Лем придумав "зоряний лист" як своєрiдне дзеркало для людства, у якому ми можемо лише бачити власне малопривабливе обличчя, але зазирнути за його грань не в змозi.

Олександр ГРИЦЕНКО. 1990


Stanislaw Lem. Cyberiada. Bajki robotow

Printed in Poland. Wydawnictwo Literackie. Krakow 1978. Oklejka, wyklejka, ilustracje Daniel Mroz

На 12 вересня 2001 року у Кракові було намічено початок пишного вшанування 80-літнього ювілею славетного письменника. Очікуваній події передували низки публікацій у пресі (див. наприклад московський журнал Компьютерра). Але жахлива нью-йоркська катастрофа 11 вересня, що набагато перевершила найгірші передбачення з повісті "Нежить", змусила згорнути свято до мінімуму.


   

АВТОМАТЕЇВ ДРУГ

© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Один робот, збираючись в далеку й небезпечну путь, почув про дуже корисний пристрій, званий електронним другом. Вирішив він, що бадьоріше себе почуватиме, маючи такого попутника, а тому подався до його винахідника й попросив розповісти про його творіння.

- До твоїх послуг,- відповів той. (Як відомо, у казках усім, навіть драконам, кажуть "ти" й лише до королів слід звертатися на "ви"), і дістав з кишені пригорщу схожих на дрібний шріт металевих зерняток.

- Що це? - здивувався робот.

- А як твоє ім'я, я ж забув спитати тебе про це в належному місці казки? - спитав винахідник.

- Мене звуть Автоматей.

- Для мене це надто довго. Я називатиму тебе Автик.

- Хоча це від автомата, але нехай уже буде по-твоєму.

- Так от, шановний мій Автику, перед тобою - пригорща електродрузів. Знай, що за покликанням і фахом я мініатюризатор. Інакше кажучи, великі й громіздкі пристрої я заміняю невеликими, портативними. Кожне з цих зернят - згусток надзвичайно різнобічного й логічного електронного мислення. Не скажу, що вони генії, бо це було б перебільшенням, схожим на дешеву рекламу. Правда, я маю намір створити саме електронних геніїв і не заспокоюсь, поки не зроблю таких малесеньких, щоб їх можна було носити в кишені тисячами; я лише тоді досягну бажаної мети, коли насиплю їх у мішки, як пісок, і продаватиму на вагу. Та не будемо говорити про мої плани на майбутнє. Поки що я продаю електродрузів поштучно й до того ж недорого: за кожного - рівний йому за вагою діамант. Ти, я гадаю, зрозумієш, яка помірна ця ціна, коли візьмеш до уваги, що такого електродруга можна вкласти у вухо й він шепотітиме тобі добрі поради й даватиме всіляку інформацію. Ось тобі жмутик вати - заткнеш вухо, щоб електродруг не випав, коли ти нахилиш голову набік. Ну як, береш? Якщо надумаєш узяти десяток, віддам дешевше...

- Ні, поки що мені вистачить одного. Але я хотів би ще дізнатись, на що саме він здатен. Чи зможе він допомогти у скрутну хвилину?

- Ясна річ, адже для цього його й створено,- впевнено мовив винахідник. Він підкинув на долоні жменю зерняток, які металево виблискували, бо зроблені були з рідкісних металів, і провадив далі:

- Звісно, він не може допомогти тобі в плані фізичному, але ж не про це йдеться. Підбадьорливе слово, швидкі й надійні поради, розсудливі роздуми, корисні вказівки, нагадування, застереження, а також цікаві зауваження, сентенції, які зміцнюють віру у власні сили, і до того ж глибокі думки, що допомагають знайти вихід із будь-якої складної й навіть небезпечної ситуації,- це тільки незначна частина можливостей моїх електродрузів. Вони по-справжньому віддані, вірні, завжди напоготові, бо ніколи не сплять, а до того ж вони неймовірно міцні, красиві, і ти сам бачиш, які вони зручні! То як, візьмеш тільки одного?

- Так,- відповів Автоматей.- Скажи мені ще, будь ласка, що буде, якщо його у мене вкрадуть? Чи вернеться він до мене? Чи доведе він злодія до згуби?

- Що ні, то ні,- заперечив винахідник.- Злодієві він служитиме так само старанно й вірно, як колись служив тобі. Не треба вимагати надто багато, дорогий мій Автику, він не покине тебе в біді, якщо ти сам його не покинеш. Та це тобі не загрожує, якщо ти вкладеш його у вухо й завжди носитимеш вату...

- Гаразд,- погодився Автоматей.- А як мені з ним розмовляти?

- Тобі зовсім не треба говорити, досить безгучно прошепотіти щось, і він тебе чудово почує. Що ж до імені, то звуть його Вух. Можеш до нього звертатися: "Мій Вух", цього достатньо.

- Чудово! - сказав Автоматей.

Вуха зважили, винахідник одержав за нього красивий діамантик, а робот, радіючи з того, що в нього тепер є товариш, рідна душа, вирушив у довгу дорогу.

Мандрувати з Вухом було дуже зручно. Вранці він будив робота, насвистуючи йому тиху веселу побудку, а вдень розповідав різні смішні історії. Щоправда, невдовзі Автоматей заборонив йому це робити, коли він перебував у товаристві, бо присутні вважали його несповна розуму, помічаючи, що він час від часу вибухає сміхом без будь-яких видимих причин. Так Автоматей мандрував спершу сушею, а потім дістався до берега моря, де на нього чекав чудовий білий корабель.

Речей у Автоматея було небагато, він миттю влаштувався в затишній каюті і з задоволенням почув гуркіт якірного ланцюга, що знаменував початок далекого плавання. Кілька діб корабель весело плив по хвилях, вдень - під промінням ласкавого сонця, вночі - під сріблястим світлом місяця, та якось уранці знялася страшна буря. Хвилі втричі вищі від щогл падали на корабель, і він тріщав по всіх швах; довкола стояв такий страхітливий гуркіт, що Автоматей не чув ні слова з усіх потішань, які, без сумніву, нашіптував йому Вух у ці тяжкі хвилини. Раптом пролунав зловісний скрегіт, до каюти ринула солона вода, й на очах приголомшеного Автоматея корабель став розвалюватися на частини.

Робот у чому був вибіг на палубу й ледве встиг скочити в останню рятувальну шлюпку, як величезна хвиля налетіла на корабель і потягла його в бурхливу морську безодню. Автоматей не бачив жодного матроса, він був сам-самісінький у рятувальній шлюпці серед розбурханого моря і тремтів, чекаючи хвилини, коли новий вал накриє його разом з човном. Вив вітер, з низько навислих хмар дощ потоками шмагав збурену поверхню моря, і робот усе ще не міг розчути, що хоче сказати йому Вух. Раптом серед водоворотів Автоматей помітив у білій киплячій піні якісь невиразні обриси: берег невідомої землі, об який розбивалися хвилі. Човен із скреготом сів на каміння, і промоклий до рубця Автоматей рушив, заточуючись, у глиб рятівної землі, далі від солоних хвиль. Під якоюсь скелею він упав на землю і, геть змучений, поринув у глибокий сон.

Розбудило його тихе насвистування. Це Вух нагадував йому про свою присутність.

- Ой, як чудово, Вуху, що ти зі мною! Аж тепер я бачу, як це добре, що ти зі мною, а точніше, навіть у мені! - опритомнівши, вигукнув Автоматей.

Він огледівся. Світило сонце. Море ще хвилювалось, проте зникли грізні водяні вали, хмари, дощ; на жаль, разом із ними зник і корабель. Очевидно, буря навісніла цілу ніч, бо й шлюпку, на якій урятувавсь Автоматей, теж понесло у відкрите море.

Робот підхопився й побіг уздовж берега, та за десять хвилин вернувся на старе місце. Становище було невеселе: він опинився на безлюдному та ще й дуже маленькому острові. Але що з того - адже з ним був Вух! Він швидко повідомив Вуха, як стоять справи, і попросив поради.

- Га! Ба! Дорогий мій! - сказав Вух.- Оце то ситуація! Постривай-но, я як слід подумаю. А що тобі, власне кажучи, треба?

- Тобто як це що? Все: допомога, порятунок, засоби до існування - адже тут, крім піску й скель, нічого немає!

- Гм! Правда? А ти цілком впевнений у цьому? Чи не валяються в піску десь на узбережжі скрині з розбитого корабля, повні різних інструментів, цікавих книг, різноманітного одягу й пороху для рушниць?

Автоматей уздовж і впоперек виходив весь острів, проте нічого не знайшов - ані трісочки. Корабель, мабуть, каменем пішов на дно.

- Кажеш, що нічого немає? Гм, дуже дивно. Багато літератури про життя на безлюдних островах незаперечне доводить, що після катастрофи корабля десь поблизу неодмінно знаходяться сокири, цвяхи, прісна вода, олія, Біблія, пилки, кліщі, рушниці й безліч інших корисних речей. Та коли нема, то нема. Може, є хоч якась печера в скелях, що послужить тобі притулком?

- Ні, і печери ніякої не видно.

- Ні, кажеш? Ну, це вже зовсім незвично! Будь ласкавий, піднімися на найвищу скелю й оглянься довкруж.

- Зараз я це зроблю! - вигукнув Автоматей. Він видерся на стрімку скелю посеред острова - навколо вулканічного острівця простягся безмежний океан!

Поправляючи тремтячим пальцем вату у вусі, щоб ненароком не позбутися приятеля, він кволим голосом повідомив про це Вуха. "Яке щастя, що він не випав під час катастрофи",- подумав Автоматей і, зморений, знову сів на виступ скелі, з нетерпінням чекаючи допомоги друга.

- Увага, друже! Ось поради, які я поспішаю дати тобі в цій скрутній обстановці! - озвався нарешті голосок Вуха.- На підставі проведених розрахунків я констатую, що ми перебуваємо на невідомому острівці, який є рифом, а точніше, вершиною підводного гірського хребта, що поступово піднімається з водоверті й через три чи чотири мільйони років з'єднається з материком...

- Облишимо ці мільйони, скажи, що мені робити зараз! - вигукнув Автоматей.

- Острівець лежить далеко від морських шляхів. Можливість випадкової появи поблизу нього корабля - один шанс із чотирьохсот тисяч.

- О небо! - розпачливо закричав потерпілий.- То що ж ти радиш робити?

- Зараз скажу, тільки не перебивай мене весь час. Іди до моря і ступай у воду - приблизно по груди. Тоді тобі не доведеться надто низько нахилятися, бо це незручно. Потім схили голову і втягни стільки води, скільки зможеш. Знаю, що вона гірка, але це скоро скінчиться. Особливо,якщо ти йтимеш у море все далі й далі. Незабаром ти поважчаєш, а солона вода, заповнивши всього тебе, негайно припинить усі процеси, а отже, ти зразу розлучишся з життям. Таким чином ти уникнеш тривалих мук перебування на цьому острівці, помутніння розуму й повільної агонії. Можеш також узяти в кожну руку по важкому каменю. Це не обов'язково, та все-таки...

- Та ти збожеволів, чи що?! - загорлав, схопившися з місця, Автоматей.- Я повинен утопитись? Ти схиляєш мене до самогубства? Оце така твоя добра порада? І ти вважаєш себе моїм другом?!

- Авжеж! - відповів Вух.- Я зовсім не збожеволів, бо це лежить поза моїми можливостями. Я ніколи не втрачаю душевної рівноваги. Тим прикріше мені було б бути твоїм другом, мій дорогий, якби я побачив, що ти втратив цю рівновагу й повільно гинеш під промінням палючого сонця. Запевняю тебе, що я ретельно проаналізував ситуацію і по черзі виключив усі можливості порятунку. Ти не зможеш побудувати човна або пліт, бо не маєш для цього матеріалів; жоден корабель, як я вже казав, не врятує тебе, навіть літаки не пролітають над цим островом, а ти знову ж не зможеш побудувати літальний апарат. Ти міг би, звичайно, замість швидкої смерті віддати перевагу повільній агонії, але я, як твій найближчий друг, палко протестую проти такого нерозумного рішення. Якщо ти як слід утягнеш воду...

- А бодай би тебе чорти вхопили з отією водою! - заверещав, тремтячи від люті, Автоматей.- І подумати лишень, що за такого друга я віддав прекрасний відшліфований діамант! Знаєш, хто твій винахідник? Звичайнісінький ошуканець, шельма, пройдисвіт!

- Гадаю, що ти забереш свої слова назад, коли вислухаєш мене до кінця,- спокійно відповів Вух.

- Виходить, ти ще не все сказав? Чи ти зібрався розважати мене розповідями про загробне життя? Красно дякую!

- Ніякого загробного життя немає,- заперечив Вух.- І я не збираюсь обдурювати тебе, бо не хочу чи не вмію того робити. Я інакше розумію дружні послуги. Ти тільки слухай уважно, мій дорогий друже. Як тобі відомо, хоч звичайно про це не думають, світ безконечно багатий і різноманітний. У нього є чудові міста, сповнені метушні й скарбів, є королівські палаци й халупи, чарівні й похмурі гори, і гомінливі діброви, ласкаві озера, спекотні пустелі Півдня й безкраї сніги Півночі. Ти, такий, яким тебе створено, не можеш, одначе, бачити і сприймати одночасно більше одного-єдиного місця з тих, про які я згадав, і з мільйонів тих, про які я промовчав. Тому без будь-якого перебільшення можна сказати, що для тих місць, де тебе немає, ти є чимось на зразок мертв'яка, оскільки ти не маєш втіхи від багатств, не береш участі в танцях південних країн, не милуєшся райдужними барвами льодів Півночі. Для тебе вони не існують так само, як коли б тебе взагалі не було на світі. Тому, якщо ти добре поміркуєш, заглибишся думкою в те, про що я кажу, то зрозумієш, що, не бувши всюди, тобто, у всіх тих чарівних місцях, ти не існуєш майже ніде. Бо місць для перебування, як я вже казав, мільйон мільйонів, а ти можеш сприймати лише одне з них, нецікаве, неприємне своєю одноманітністю, навіть відразливе,- оцей скелястий острівець. Отож, між "усюди" й "майже ніде" - величезна різниця, і це - твоя життєва планида, бо ти завжди перебував одночасно в одному-єдиному місці. Зате різниця між "майже ніде" й "ніде", правду кажучи, мікроскопічна. Математичний аналіз вражень доводить, що ти вже тепер, власне, ледве живеш, коли майже скрізь відсутній, геть як покійник! Це - по-перше. А по-друге, подивися на цей змішаний із гравієм пісок, який калічить твої ніжні ступні,- хіба ти вважаєш його чимось цінним? Мабуть, ні. А ця маса солоної води, її набридливий надмір - потрібно тобі це? Анітрохи! Чи оці скелі й спекотлива блакить неба над головою, яка висушує суглоби? Потрібна тобі ця нестерпна спека, ці мертві розжарені скелі? Звісно, ні! Отже, ти не потребуєш нічогісінько з усього, що тебе оточує, на чому ти стоїш, що розпростерлося над твоєю головою. Що ж лишається, якщо забрати все це? Шум у голові, біль у скронях, серцебиття, тремтіння в колінах та інші порушення норми. А чи потрібні тобі цей шум, біль, биття й тремтіння? Та ні в якому разі, мій дорогий! А якщо й від цього відмовитись, що ж тоді лишиться? Бентежні думки, слова, так схожі на прокляття, які ти подумки адресуєш мені, твоєму другові, ну й, нарешті, гнів, який тебе душить, і страх, який викликає нудоту. Чи потрібні тобі, питаю під кінець, цей огидний страх і безсила лють? Певна річ, і це тобі непотрібно. Якщо ж відкинемо й ці зайві відчуття, не лишиться вже зовсім нічого, геть чисто, кажу тобі - нуль, і саме цим нулем, тобто станом вічної рівноваги, постійного мовчання і цілковитого спокою я й хочу, як справжній друг, обдарувати тебе!

- Але я хочу жити! - крикнув Автоматей.- Хочу жити! Жити! Чуєш?!

- Ну, це вже розмова не про те, що відчуваєш, а про те, чого ти хочеш,- спокійно заперечив Вух.- Ти хочеш жити, тобто мати майбутнє, яке стає теперішнім, бо ж до цього веде життя і нічого більше в ньому немає. Але, як ми вже встановили, жити ти не будеш, бо не можеш. Річ лише в тому, яким чином ти перестанеш жити - шляхом довгих мук чи ж легко, коли, втягнувши одним духом воду...

- Досить! Не хочу!! Геть! Забирайся!! - кричав на весь голос Автоматей, підстрибуючи на одному місці із стиснутими кулаками.

- Це ще що таке? - заперечив Вух.- Не кажучи вже про образливу форму наказу, яка мимоволі асоціюється в мене з відмовою від дружби, як ти можеш так нерозумно висловлюватися? Як ти можеш кричати мені: "Геть!"? Хіба в мене є ноги, на яких я міг би піти? Чи хоча б руки, щоб на них відповзти? Адже ти прекрасно знаєш, що це не так. А якщо ти хочеш мене позбутись, то, зроби таку ласку, витягни мене з вуха, яке, запевняю, зовсім не є найкращим місцем у світі, і закинь куди-небудь.

- Гаразд! - не тямлячись від гніву, вигукнув Автоматей.- Зараз же це зроблю!

Та марно він колупався у вусі. Його друг був надто глибоко засунутий, і Автоматей ніяк не міг його витягти, хоч і тряс головою щосили, мов скажений.

- Здається, нічого з цього не вийде,- трохи згодом озвався Вух.- Схоже, що ми не розлучимось, хоч це не до шмиги ні тобі, ні мені. Якщо так, то з цим фактом слід примиритися, бо факти тим і відзначаються, що суперечити їм - річ марна. До речі, це стосується і твого нинішнього становища. Ти прагнеш мати майбутнє, до того ж за будь-яку ціну. Мені це видається неслушним, та нехай буде по-твоєму. Одначе дозволь змалювати тобі це майбуття бодай у загальних рисах, бо ж пізнане завжди краще непізнаного. Гнів, який ти відчуваєш нині, незабаром зміниться безсилим відчаєм, а його в свою чергу після багатьох, таких же бурхливих, як і марних, зусиль врятуватися замінить тупа байдужість. А тим часом жорстока спека, яка доходить навіть до мене в цьому затіненому місці твого тіла, буде, згідно із невблаганними законами фізики й хімії, дедалі більше й більше висушувати твоє тіло. Спершу випарується мастило в твоїх суглобах, і при найменшому русі ти, бідолахо, будеш неймовірно скрипіти й скреготіти! Затим, коли твій череп розпечеться від спеки, ти побачиш різнокольорові кола, що обертаються, але це аж ніяк не буде схоже на чарівливі барви веселки, оскільки...

- Замовкни ж нарешті, мучителю! - закричав Автоматей.- Я зовсім не хочу слухати про те, що зі мною станеться! Мовчи й не розмовляй, розумієш?

- Тобі нічого так кричати. Ти чудово знаєш, що я чую твій найтихіший шепіт. Отже, ти не хочеш знати про муки, які на тебе чекають? А отже, прагнеш зазнати їх? Де ж логіка? Гаразд, тоді я замовчу. Зауважу тільки, що ти чиниш негідно, зосереджуючи свій гнів на мені, ніби то я винен, що ти опинився в такому гідному жалю становищі. Винуватцем, як ти знаєш, була буря, а я - твій друг, і бути учасником тих мук, які на тебе чекають, усього цього розділеного на акти видовища страждань і агонії вже тепер, коли я передбачаю все це, завдає мені великої прикрості. І справді, мене поймає страх на саму думку про те, що буде, коли мастило...

- То ти не хочеш замовкнути? Чи вже не можеш, бридка потворо! - загорлав Автоматей і затопив себе у вухо, де сидів його приятель.- Ох, якби мені трапилась хоч якась гілочка під руку або трісочка,- я зразу ж виколупав би тебе з вуха й розчавив каблуком!

- Мрієш про те, щоб знищити мене? - спитав засмучений Вух.- Воістину не заслужив ти ні електродруга, ні взагалі будь-кого, хто по-братньому співчував би тобі.

Автоматея знов охопив напад гніву, й отак вони сперечалися, сварилися, переконували один одного, поки не минув полудень. Бідолашний робот ослаб від криків, стрибків та махання кулаками і, сівши знеможено на скелю, він вдивлявся в пустельну далину океану, час від часу розпачливо зітхаючи. Кілька разів він сприймав краєчок хмарки на обрії за дим пароплава, але Вух одразу ж розсіював його ілюзії, нагадуючи про те, що шансів на порятунок - один з чотирьохсот тисяч. Це знову доводило Автоматея до того, що його аж тіпало з відчаю і гніву, тим більше, що кожного разу Вух мав слушність. Нарешті вони надовго замовкли. Автоматей дивився, як видовжуються тіні скель, уже торкаючись білого прибережного піску, коли Вух заговорив:

- Що ж ти мовчиш? Може, в тебе перед очима вже літають ті кола, про які я казав?

Автоматей навіть не удостоїв його відповіддю.

- Ага! - вів далі Вух.- Отже, річ не лише в колах, а, найімовірніше, настала та сама тупа байдужість, яку я так точно передбачив. Дивно, яким нерозумним створінням є розумна істота, особливо коли її загнати в глухий кут. Вона ув'язнена на безлюдному острові, де їй судилося загинути, їй довели як двічі по два - чотири, що загибель неминуча, їй порадили, як вийти з цього становища, їй підказали єдино можливий спосіб застосування своєї волі й розуму... чи буде вона за це вдячна? Де ж пак - їй потрібна надія; а коли її немає і бути не може, вона чіпляється за облудну видимість і воліє ліпше зануритись у безодню безумства, ніж у воду, яка...

- Годі говорити про воду! - прохрипів Автоматей.

- Мені хотілося лише наголосити на ірраціональності твоїх мотивів,- відповів Вух.- Я вже ні до чого тебе не намовляю. Тобто ні до яких дій, бо якщо ти волієш помирати повільно чи, точніше, не бажаючи взагалі нічого робити, йдеш на таке вмирання, то це слід добре продумати. Наскільки фальшивий і нерозумний страх смерті - такого стану, який швидше заслуговує на захват! Бо що може дорівнювати досконалості небуття? Звичайно, агонія, яка йому передує, сама по собі не є привабливим видовищем, але, з другого боку, не було ще нікого такого слабкого тілом і духом, щоб не витримав агонії і не зміг померти цілком, без решти, до самісінького кінця. Отож вона не заслуговує особливої уваги, якщо, це зуміє зробити будь-який хирляк, віслюк чи негідник.

Більше того, якщо кожен може з нею упоратись (ти мусиш погодитися, що це так; принаймні я не чув про жодного, в кого забракло б сил на агонію), то ліпше втішитися думкою про всемилостиве небуття, яке простирається зразу ж за її порогом. А оскільки після смерті неможливо мислити, бо смерть і мислення взаємно виключають одне одне, то коли ж, як не за життя, слід завбачливо й детально уявити собі всі переваги, зручності й задоволення, якими обдарує тебе смерть?! Подумай лишень, прошу тебе: ніякої боротьби, тривог і страхів, ніяких страждань душі й тіла, ніяких прикрих історій. І хоч би й усі лихі сили об'єднаються і вступлять у змову проти тебе - вони тобі не страшні! О, воістину незрівнянно солодка безпека померлого! А коли ще додати, що безпека ця не є чимось миттєвим, нетривким, минущим, що її неможливо ні відмінити, ні порушити, тоді незрівнянний захват...

- А бодай би ти пропав! - долетів до нього кволий голос Автоматея, і за цією лаконічною фразою пролунало коротке, але промовисте прокляття.

- Як жаль, що це неможливо! - ту ж мить озвався Вух.- Не лише егоїстичне відчуття заздрості (бо, як я вже казав, немає нічого кращого від смерті), а й чистісінький альтруїзм спонукає мене супроводжувати тебе в небуття. Проте все це нездійснимо, оскільки мій винахідник, певне, з конструкторського честолюбства, зробив мене незнищенним. Правда, сум мене поймає, як подумаю, що доведеться мені стирчати всередині твоїх зашкарублих від морської солі, висхлих решток, розпадання яких, очевидно, відбуватиметься повільно; що я отак сидітиму й розмовлятиму з самим собою. А скільки потім доведеться чекати, поки прибуде той, перший з чотирьохсот тисяч, корабель, який, згідно з теорією ймовірності, врешті наткнеться на цей острівець...

- Що?! Ти не загинеш тут?! - закричав Автоматей, виведений з отупіння цими словами Вуха.- Виходить, ти житимеш, тоді як я... О! Не діждешся! Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!

І з жахливим криком, зірвавшись на ноги, Автоматей почав стрибати, трясти головою, з усіх сил колупати у вусі, роблячи карколомні ривки й кидки усім тілом,- одначе марно. Вух весь цей час пищав щосили:

- Та перестань ти! Збожеволів, чи що? Мабуть, надто рано! Обережніше, ти покалічишся! Чого доброго, щось зламаєш або виб'єш! Побережи шию! Адже це безглуздо! Інша річ, якби ти міг зразу, знаєш... а так ти тільки покалічишся! Ну, кажу ж тобі, я незнищенний, і квит, отож даремно ти мучишся. Навіть якщо ти витрусиш мене з вуха, все одно не зможеш зробити мені нічого лихого, тобто я хотів сказати - доброго, бо, як я вже тобі детально пояснив, смерть - це стан, гідний заздрості. Ой! Перестань нарешті! Як можна так стрибати!

Одначе Автоматей і далі метався, ні на що не звертаючи уваги, й дійшов до того, що став битись головою об камінь, на якому раніше сидів. Він так молотив головою, що іскри сипалися з очей, ніздрі забила пилюка, він сам себе оглушив, а Вух зненацька вилетів з його вуха й покотився між камн ня із слабким вигуком полегкості від того, що все це скінчилось.

Автоматей не зразу помітив, що його зусилля увінчалис успіхом. Опустившись на розпечене сонцем каміння, він якийсь час лежав нерухомо; затим, не годен ще поворушити рукою чи ногою, пробурмотів:

- Дарма, це лише тимчасова слабість. Але я вже тебе витрушу, я візьму тебе під каблук, дорогий мій приятелю. Чуєш? Чуєш? Агов! Що це?

Він раптом сів, бо відчув, що у вусі порожньо. Огледів ще непевним зором, став навколішки й почав гарячкс шукати Вуха, просіюючи дрібний гравій.

- Вух! Ву-у-ух! Де ти? Озвися! - нестямно кричав він. Одначе Вух, чи то із завбачливості, чи з якоїсь іншої причини, навіть не писнув. Тоді Автоматей став просити його найніжнішими словами, запевняв, що він змінив своє рішення, що єдине його бажання - послухатися добрих порад друга і втопитись і що він прагне одного - ще раз вислухати похвалу смерті. Але й це не дало наслідків. Вух мовчав, як зачаклований. Тоді нещасний робот, кленучи все і всіх, заходився обшукувати берег дюйм за дюймом.

І раптом, коли Автоматей хотів уже відкинути вбік чергову пригорщу гравію, він підніс її до очей і весь аж затрусився від лицемірної радості, бо серед камінчиків побачив Вуха, металеве зернятко, яке виблискувало спокійним матовим блиском.

- Ага! Ось де ти, моя комашечко! Ось де ти, мій крихітко-дружок! Попався, дорогесенький, вічний! - засичав він, обережно стискаючи пальцями Вуха, який не зронив ні слова.- Ну, тепер подивимось, який ти міцний, зараз перевіримо, чи вічно тобі існувати... Маєш!

Ці слова супроводжував потужний удар каблуком; поклавши електродруга на пласку скелю, Автоматей стрибнув на нього та ще й крутнувся на підкутому каблуці так, що аж зарипіло. Вух не озвався, тільки камінь під ним заскреготав, ніби під сталевим свердлом. Нагнувшись, Автоматей побачив, що зернятко лишилося неушкодженим, а скеля під ним злегка вищербилась, і Вух лежав тепер у малесенькому заглибленні.

- Що, ти такий міцний? Зараз знайдемо твердіший камінь! - гримнув Автоматей і заходився бігати по всьому острівцю, збираючи найміцніші уламки - кремінь, базальт, порфир. Топчучи Вуха каблуками, Автоматей то звертався до нього з удаваним спокоєм, то обсипав лайкою, думаючи, що електродруг відповість і навіть благатиме про пощаду. Одначе Вух і далі мовчав. Над острівцем лунали лише звуки тупих ударів, тупіт, скрегіт розтрощеного каміння і прокляття засапаного Автоматея.

Через деякий час, пересвідчившись, що Вухові справді не завдають шкоди найстрашніші удари, розлючений і зморений Автоматей знову сів на березі, не випускаючи електродруга з рук.

- Навіть якщо мені не вдасться розчавити тебе,- сказав він, насилу приховуючи лють, що душила його,- то можеш бути спокійний, я подбаю про тебе, як належить. Тобі довго доведеться чекати корабля, мій дорогий, бо я пожбурю тебе в море й ти лежатимеш там до кінця світу. У тебе буде сила часу для приємних роздумів у цілковитій самотності. Нового приятеля ти не знайдеш, про це вже я подбаю!

- Люб'язний ти мій! - озвався зненацька Вух.- Ну, чим же мені зашкодить перебування на дні океану? Ти мислиш категоріями, властивими істоті недовговічній, і в цьому корінь твоїх помилок. Зрозумій: або море колись таки висохне, або дно його підніметься над водою й стане сушею. За сто тисяч років це станеться чи за мільйон - для мене те значення не має. Я не тільки незнищенний, а й безмежно терплячий, як ти міг помітити хоч би з того, з яким спокоєм я витримував напади твого шаленства. Скажу більше: я не відповідав на твої гукання й дозволяв шукати себе, бо не хотів завдавати тобі даремних трудів. Мовчав я й тоді, коли ти топтав мене, щоб необережним словом не розпалити твоєї люті, бо це могло зашкодити тобі.

Почувши це шляхетне визнання, Автоматей затремтів від люті, що знову спалахнула в ньому.

- Розтопчу тебе! В порох зітру, негіднику! - ревнув він, і знову почав несамовитий танок на камінні, підстрибуючи й б'ючи каблуками.

Та цього разу його дії супроводжувало доброзичливе Вухове попискування:

- Не вірю, щоб це тобі вдалося, але спробуй. Давай! Ще раз! Та не так, а то скоро стомишся! Ноги разом! І-і-і, гоп! Угору! Гей-гоп! Гоп-гоп! Підстрибуй вище, кажу тобі, і сила удару зросте! Що, вже не можеш? Справді? Що - не виходить? От-от, саме так! Бий зверху каменем! Так! Може, візьмеш інший? Невже немає більшого! Ще раз! Стук-грюк, мій дорогий друже! Як жаль, що я не можу допомогти тобі! Чого ж ти зупинився? Невже так швидко підупав на силі? Жаль, жаль! Ну, дарма... Я почекаю, відпочинь! Нехай тебе вітерець остудить...

Автоматей з гуркотом звалився на каміння, з лютою ненавистю вдивлявся в металеве зерно, що лежало у нього на долоні, і хоч-не-хоч слухаючи, як воно говорило:

- Якби я не був твоїм електродругом,то сказав би, що ти поводишся негідно. Корабель затонув через бурю, ти зі мною врятувався, і я служив тобі порадами, як умів, а коли я не придумав, як урятуватись, бо це неможливо, ти за слова чистої правди, за мою щиру пораду вбив собі в голову ідею знищити мене, єдиного твого товариша. Правда, таким чином ти принаймні знайшов якусь мету в житті й хоч за це повинен бути вдячним мені. Цікаво, чого тобі така ненависна думка про те, що я зостануся жити...

- Це ще ми побачимо, чи зостанешся! - заскреготів зубами Автоматей.- Останнього слова ще не сказано.

- Ні, ти воістину неповторний! Знаєш що? Спробуй покласти мене на пряжку свого пояса. Вона сталева, а сталь же міцніша від каменя. Можеш спробувати, хоча я особисто певен, що й з цього нічого не вийде. Але я був би радий допомогти тобі...

Автоматей, повагавшись, послухався цієї поради, та добився лише того, що від запеклих ударів поверхня пряжки вкрилася маленькими заглибленнями. Побачивши, що навіть найвідчайдушніші удари марні, Автоматей впав у чорну меланхолію і в безсилому відчаї тупо дивився на металеву шротинку, що тоненьким голосом провадила:

- І це - розумна істота, подумати тільки! Впадає в безодню відчаю, бо не може стерти з лиця землі єдине дружнє їй створіння в усьому цьому мертвому просторі. Скажи, Автоматейчику, невже тобі анітрохи не соромно?

- Замовкни, пащекуватий покидьку! - просичав Автоматей.

- Чому це я маю мовчати? Бачиш, якби я бажав тобі зла, то давно б уже замовк, але я все ще твій електродруг. І, як незмінний друг, буду поруч з тобою, коли тебе почнуть терзати муки агонії, хоч на голову ставай, а ти мене в море не вкинеш, мій любий, бо завжди краще мати глядачів. Я буду глядачем твоєї агонії, яка через це напевне пройде краще, ніж у цілковитій самотності; адже важливі почуття, байдуже - які. Ненависть до мене, твого справжнього друга, підтримає тебе, зробить більш мужнім, окрилить твою душу, надасть переконливого й чистого звучання твоїм стогонам, упорядкує судороги й дасть лад кожній з останніх твоїх хвилин, а це ж немало... А щодо мене, то я обіцяю, що говоритиму небагато й не стану нічого коментувати; чинячи інакше, я міг би мимоволі зашкодити тобі надмірною дружбою, а ти цього не витримав би, позаяк вдача у тебе, правду кажучи, паскудна. Одначе я і це подолаю, оскільки, відповідаючи добром на зло, знищу тебе й таким чином позбавлю тебе від самого себе - по дружбі, кажу тобі, а не внаслідок осліплення, бо симпатія до тебе не заважає мені бачити всю ницість твоєї натури...

Ці слова урвав крик, що зненацька вихопився в Автоматея:

- Корабель! Корабель!! Корабель!!! - нестямно горлав він і, підхопившись, почав метатися по березі, кидати у воду каміння, розмахувати щосили руками, а головне, кричати на все горло, поки не охрип. А втім, усе це було ні до чого - корабель видимо тримав курс на острівець і невдовзі вислав рятувальну шлюпку.

Як з'ясувалося згодом, капітан корабля, на якому плив Автоматей, перед самою катастрофою встиг послати радіограму із закликом про допомогу, завдяки чому всю цю частину моря прочісували численні кораблі, а один із них підплив до самого острівця. Коли шлюпка з матросами досягла берега, Автоматей хотів був стрибнути в неї сам, але, подумавши, бігцем вернувся, щоб прихопити Вуха, побоюючись, що Вух зчинить крик і його почують прибулі на човні, а це могло призвести до неприємних розпитувань, а може, й звинувачень з боку електродруга. Щоб уникнути цього, він схопив Вуха і, не знаючи, де і як його сховати, хутенько запхнув собі у вухо. Почалися бурхливі сцени привітань і подяки, при яких Автоматей старався зчиняти якомога більше шуму, боячись, що хто-небудь з моряків почує Вухів голосок. Бо електродруг весь час без угаву говорив:

- Ну-ну, це таки справді несподівано! Один випадок з чотирьохсот тисяч... Ну й щасливчик ти! Сподіваюсь, тепер наші стосунки складуться якнайкраще, тим більше, що в найважчі хвилини я не відмовляв тобі ні в чому. Крім того, я вмію тримати язик за зубами - що було, те минуло.

Коли корабель після довгого плавання пристав до берега, Автоматей трохи здивував усіх, висловивши нікому не зрозуміле бажання відвідати найближчий металургійний завод, де був великий паровий молот. Розповідали, що він під час відвідин заводу поводився досить дивно, а саме, підійшовши до парового молота, почав щосили трясти головою, немов хотів витрусити через вухо на підставлену долоню свій мозок, і навіть підстрибував на одній нозі. Присутні, одначе, вдавали, що нічого не помічають, бо вважали: у того, хто побував недавно в такій жахливій пригоді, внаслідок порушення душевної рівноваги можуть з'явитись непоясненні дивацтва.

Правда, і в подальшому Автоматей провадив спосіб життя, відмінний від колишнього, очевидно, захворівши на розлад психіки. То він збирав якісь вибухові речовини й навіть пробував влаштувати у себе вдома вибухи - йому не дали цього зробити сусіди, які звернулись із скаргою до властей; то раптом він починав колекціонувати молоти й карборундові напилки, а знайомим казав, що збирається створити новий тип машини для читання думок. Потім він зробився пустельником і набув звичку розмовляти вголос із самим собою: іноді можна було чути, як він, бігаючи по дому, голосно говорить і навіть вигукує слова, схожі на прокльони.

Нарешті, через багато років, охоплений новою манією, він цілими мішками став закуповувати цемент. Потім зробив з нього величезну кулю і, коли куля затверділа, завіз її невідомо куди. Розповідали, нібито він найнявся сторожем на занедбану шахту і якось уночі звалив у ствол шахти величезну бетонну брилу, а потім до кінця своїх днів ходив околицями, і не було такого непотребу, який би він обминув, а тоді не пожбурив у глиб старої шахти. Справді, поводився він досить незрозуміло, проте більшість цих чуток, либонь, не заслуговує на довір'я. Бо важко повірити, що всі ці роки Автоматей таїв у своєму серці образу на електродруга, якому так багато чим завдячував.


Конструктор Трурль

ТРУРЛЕВА МАШИНА

© Український переклад, Р. Доценко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Одного разу конструктор Трурль збудував дев'ятиповерхову мислячу машину. Скінчивши основну роботу, він покрив машину білим лаком. Тоді пофарбував наріжники в лілове, а, придивившися збоку, передню частину свого витвору приоздобив ще й дрібнішими візерунками; там же, де мало бути чоло машини, поклав легкий жовтогарячий мазок. Неабияк задоволений, він аж присвиснув тихенько і - так ото лише для годиться - взяв та й запитав у машини звичайнісіньку річ: скільки буде двічі по два.

Машина заходилася працювати. Перше загорілися лампи, заясніли контури машини, загучав, наче водоспад, струм по дротах, заграли зчеплення, потім розжарилися котушки, завирувало всередині, загуркотіло, задудніло, і по всій рівнині розлігся такий гук, що Трурль подумав: "Треба буде приладнати до машини спеціального мислеглушника". Тим часом машина без упину працювала - так, немовби розв'язувала найскладніші космічні проблеми. Під машиною двигтіла земля, розсувався пісок у неї з-під стіп, вистрелювали запобіжники, як корки з пляшок, а реле аж надривалося від натуги. Нарешті, коли Трурлеві досить уже набрид цей шарварок, машина нагло вгамувалася і промовила громовим голосом:

- СІМ.

- Ну, ну, моя дорогенька! - здивувався Трурль.- Помиляєшся, двічі по два - це чотири, поправся, будь ласка. Отже, скільки буде двічі по два?

- СІМ,- як стій відповіла машина.

Зітхнувши, Трурль хоч-не-хоч мусив знову надягати фартуха, якого вже був скинув. Він закасав високо рукави, відчинив нижні дверцята в машині й забрався до її нутра. Довго не виходив звідти, чути було, як він гатить молотом, як щось відкручує, щось там зварює, щось прилютовує, як вбігає, гупаючи по бляшаних сходинках, то на сьомий поверх, то на дев'ятий, і відразу щодуху мчить униз. Спробував Трурль пустити струм - і десь усередині машини аж зашкварчало, в електрофорів виросли фіолетові вуса. Мозолився він так з годину і вийшов на свіже повітря увесь закіптюжений, але й задоволений. Поскладав він своє робоче причандалля, кинув фартуха на землю, витер обличчя й руки і, вже відходячи, просто собі так, заради святого спокою, спитав:

- То скільки буде двічі по два?

- СІМ,- відповіла машина.

Трурль вилаявся круто, та не було ніякої ради - знову взявся длубатись у машині: щось там поправляв, з'єднував, розлютовував, переставляв, а коли нарешті втретє довідався, що двічі по два сім,- у розпачі опустився на найнижчу приступку машини. Конструктор Кляпавцій

Сидів він отак, аж це нагодився Кляпавцій. Гість спитав Трурля, чом він так зажурений, що виглядом нагадує мерця, і той розповів Кляпавцієві про свій клопіт. Кляпавцій сам зо два рази забирався в нутро машини, пробував направити і те, і те, але коли по цьому запитував у машини, скільки буде два плюс один,- вона відповідала: "Шість", а один плюс один, на думку машини, дорівнювало нулеві. Кляпавцій почухав потилицю, відкашлявся і мовив:

- Нічого не вдієш, друзяко, треба дивитися правді у вічі. Ти збудував не ту машину, що хотів. Але будь-яке негативне явище має свій позитивний бік, і ця машина так само.

- Цікаво мені знати, який?! - відповів Трурль і копнув ногою підмурівок машини, що на ньому сидів.

- Не роби того,- сказала машина.

- О, бачиш, вона вразлива. Отже... Що це я хотів сказати? Ага, машина ця, без сумніву, дурна, і то не такою собі звичайною пересічною дурістю, ні-ні! Вона, ця машина, скільки я на цьому розуміюся,- а я, як ти знаєш, визнаний спеціаліст,- вона є найдурніша мисляча машина в цілому світі. Це вже не абищо! Зумисне її збудувати було б нелегко, ба навіть, гадаю, і зовсім неможливо. Ця машина не тільки дурна, але до того ще й уперта, як віл, тобто має характер, властивий ідіотам, бо ж саме вони страшенно вперті.

- На дідька мені така машина? - спитав Трурль і вдруге копнув підмурівок машини.

- Серйозно тебе попереджую,- не роби того,- сказала машина.

- О, будь ласка, ти вже маєш серйозне попередження,- байдужим тоном скоментував Кляпавцій.- Ти бачиш, вона не тільки вразлива, і тупа, і вперта, вона ще й гоноровита, а маючи стільки властивостей, можна чимало чого досягти, го-го, це я тобі кажу!

- Добре, але що я, власне, можу з нею робити? - спитав Трурль.

- Мені важко так зразу відповісти. Ну, скажімо, ти можеш показувати її на виставці, з платним входом, щоб кожен охочий міг оглянути найдурнішу мислячу машину на світі. Скільки в ній поверхів? Дев'ять? Ото будь ласка, маєш,- адже ж такого велетенського ідіота ніхто досі не бачив. Ця виставка не тільки повернула б тобі кошти, витрачені на спорудження машини, а й...

- Дай мені спокій, нічого я не буду показувати! - відрубав Трурль, звівся на рівні ноги і, не втримавшись, копнув машину ще раз.

- Втретє серйозно тебе попереджую,- сказала машина,

- А то що? - з серцем крикнув Трурль, ображений на її пиху.- Ти... Ти...- не знайшовши слова, він іще декілька разів копнув машину й зарепетував:

- Ти тільки на це й придатна, зрозуміло?

- Ти образив мене вчетверте, вп'яте, вшосте й увосьме,- сказала машина.- Через це я більше не рахуватиму. Надалі я відмовляюся відповідати на запитання стосовні математики.

- Вона відмовляється! Гляньте на неї! - роз'юшився Трурль, допечений до живого.- Після шести в неї іде вісім,- ти зауважив, Кляпавцію? Не сім, а вісім! І вона має ще нахабство відмовлятися отак виконувати математичні завдання! А на тобі! на тобі! на тобі! Ще хочеш?

У відповідь машина задвигтіла, затряслася і, не кажучи й слова, почала з усіх сил видобуватися з фундаменту. Був він глибокий, отож машина мусила повигинати численні опори, поки видобулася з землі, залишивши в ній покручені бетонні балки з оголеними прутами арматури. Вивільнившись, машина, наче ногата фортеця, посунула на двох конструкторів. Трурль був такий ошелешений цим дивом, що не намагався навіть утікати від машини, яка мала виразний намір розчавити його. На щастя, Кляпавцій, трохи менше збитий з плигу, схопив приятеля за руку і силою потягнув його вбік, і так вони відбігли на якусь там відстань. А коли озирнулися, то побачили - висока, як башта, машина, похитуючись, повагом ішла за ними. Ступаючи, вона щокроку занурювалась мало не по другий поверх, але вперто й невтомно видобувалася з піску і таки перла просто на них.

- Ну, такого ще світ не бачив! - мовив Трурль, якому аж дух забило від подиву.- Машина збунтувалась! Що тепер робити?

- Чекати й пильнувати,- відповів кмітливіший Кляпавцій.- Може, щось з'ясується.

Однак ніщо того не віщувало. Машина, вибравшись на твердіший грунт, рухалася вже швидше. У нутрощах її свистіло, сичало і подзенькувало.

- Зараз порозлютовуються в ній керівний центр і система програмування,- пробурмотів Трурль.- Тоді вона почне розвалюватись і стане.

- Ну ні,- відказав Кляпавцій,- це тільки в особливому випадку. Ця машина така дурна, що їй не зашкодить навіть коли розладнається координаційна апаратура. Дивись, вона вже... Тікаймо!!

З усього було видно, що машина запалилася бажанням розтоптати їх. Вони знову кинулися бігти, що було сили, чуючи, як за плечима гримотить страхітлива машинова хода. Мчали, бо що ж могли інше вдіяти? Вони хотіли були звернути до знайомішої місцевості, але машина не давала їм цього зробити, спритними маневрами змушуючи втікачів забиратися у край щодалі більш пустельний. Невдовзі з навислого туману виткнулися гори - похмурі й скелясті. Трурль, важко хекаючи, закричав до Кляпавція:

- Слухай! Втікаймо до якоїсь вузької ущелини... куди вона не змогла б за нами забратися... Клята!... Що?!

- Краще біжім... навпростець...- видихнув Кляпавцій.- Тут недалеко є місцина... забув, як називається... але ми там знайдемо... ух!!! сховок!..

Чкурнули вони навпростець і незабаром побачили перед собою перші містечкові садиби. О тій порі дня вулиці були майже порожні. Втікачі вже пробігли добрий шмат дороги, не здибавши жодної живої душі, як нараз страшенний гуркіт, наче від кам'яної лавини, яка зрушилася край містечка, сповістив, що машина дісталась уже сюди.

Трурль озирнувся і аж ойкнув.

- О небо! Глянь, Кляпавцію, вона трощить будинки!

Машина й справді, затято переслідуючи своїх кривдників, сталевою брилою проходила крізь мури будинків і залишала за собою самі цегляні руїни, над якими біло клубочилася курява од вапна. Почулися пройняті жахом крики засипуваних, зароїлося на вулицях, а Трурль та Кляпавцій, ледве дихаючи, усе гнали далі, поки, нарешті, домчали до великої кам'яної ратуші й умить збігли сходами у глибоке підземелля.

- Ну, тут уже вона нас не дістане, хоч би навіть звалила нам на голову цілу ратушу! - відсапувався Кляпавцій.- Але ж лихий мене підбив сьогодні зайти до твоєї хати... Кортіло мені дізнатись, як твоя робота просувається, ото й маю...

- Тихо! - вигукнув Трурль.- Сюди хтось іде.

Двері до підвалу таки направду відчинилися, і ввійшов сам міський голова зі своїми радними. Трурль не наважився признатися, через що сталась ця незвичайна й жахлива історія, отож виручив його Кляпавцій. Бургомістр мовчки слухав. Раптом стіни задвигтіли, земля сколихнулася і до підземелля, глибоко укритого під поверхнею, долинув гучний гуркіт від падіння руйнованих мурів.

- Вона вже тут! - заволав Трурль.

- Так,- відповів бургомістр.- І вимагає, щоб ми віддали вас їй, бо інакше вона знищить усе місто...

У цю мить звідкись далеко згори почувся по-металевому гундосий голос:

- Тут десь є Трурль... Я чую Трурля...

- Але ж ви нас не віддасте? - спитав тремтячим голосом той, кого так настирливо домагалася машина.

- Один із вас, котрого звуть Трурль, мусить звідси вийти. Другий може залишитись, оскільки машина не конче його вимагає.

- Майте ж милосердя!

- Ми тут безсилі,- відповів міський голова.- Та й зрештою, якби ти, Трурлю, мав тут залишитись, то мусив би відповідати за шкоду, заподіяну місту та його мешканцям. Адже це через тебе машина зруйнувала шістнадцять будинків і поховала під руїнами багато городян. Тільки тому, що ти стоїш перед лицем смерті, відпускаю тебе вільно. Отож іди й не повертайся...

Трурль глянув на обличчя радних і, побачивши там присуд собі, повільно рушив до дверей.

- Стривай! Я йду з тобою! - шарпнувся Кляпавцій.

- Ти? - із слабкою надією в голосі обізвався Трурль.- Ні...- додав він по хвилі.- Залишайся, так буде краще... Навіщо тобі марно гинути?..

- Ідіотизм! - гарячкував Кляпавцій.- Що це таке, ІІого це ми маємо гинути? Через ту залізну кретинку? Теж .лені причина! Цього замало, щоб стерти з лиця землі двох найвизначніших конструкторів! Ходімо, друже Трурлю! Сміливо!

Підбадьорений цими словами, Трурль побіг услід за Кляпавцієм нагору. На площі не було ані душі. Серед клубів куряви, з яких де-не-де проступали скелети розвалених будинків, стояла, пахкаючи парою, машина, вища за ратушну вежу, її геть усю заюшила цегляна кров мурів і запорошив білий порох руйновищ.

- Слухай,- прошепотів Кляпавцій,- вона нас не бачить. Махнім он тією першою вуличкою ліворуч, потім праворуч, а далі навпрямки - недалеко звідси починаються гори. Там ми сховаємось і придумаємо вже щось таке, аби раз назавжди відбити їй охоту... Біжім! - заволав він нараз, бо машина в цю мить зауважила їх і кинулась наздоганяти, аж земля задвигтіла навкруги.

Щодуху біжучи, втікачі вибралися за містечко. Добру милю гнали вони чвалом, чуючи позад себе громохку ходу невблаганного велета.

- Осьде знайома ущелина! - раптом вигукнув Кляпавцій.- Це русло висхлого потоку, що веде в глиб скелястих урвищ. Там багато печер. Поспішім, машина сюди не дістанеться!

Втікачі мчали під гору, спотикалися і - щоб утримати рівновагу - розмахували руками, та машина трималася все на тій самій віддалі від них. По кам'яних брилах пересохлого річища вони добігли до ущелини між прямовисного бескеття і, помітивши високо вгорі чорний отвір печери, чимдуж подерлися туди. Не зважали на те, що з-під ніг у них випорскувало каміння, яке ледь трималося скелястого громаддя. Великий отвір у скелі зяяв холодом і темрявою. Втікачі швиденько забралися всередину, пробігли ще трохи й аж тоді поставали.

- Ну, тут уже ми в безпеці,- заспокоївся Трурль.- Я вигляну, хочу побачити, де вона застряла...

- Стережися! - попередив його Кляпавцій. Трурль обережно підійшов до отвору печери, вихилився і раптом перелякано відсахнувся:

- Вона вилазить на гору! - вигукнув він.

- Не журися, сюди вона нізащо не добереться,- мовив не зовсім певним голосом Кляпавцій.- Ой, що це? Начебто потемніло!..

У цю мить велика тінь затулила небо, яке досі видніло крізь вийстя печери, і в ньому з'явився бік машини - сталевий, гладенький, густо покритий заклепками. Машина поволі прихилялася до скелі, тим самим щільно закриваючи вихід з печери.

- Ми ув'язнені...- прошепотів Трурль, і голос його тремтів, бо ж навколо була цілковита темрява.

- Ну ми ж і дурні були! - обурено скрикнув Кляпавцій.- Пертися до печери, яку вона може забарикадувати! І як нас на це підбило?!

- А як ти гадаєш,- на що вона розраховує? - помовчавши з хвилину, спитав Трурль.

- На те, що ми захочем звідси вибратися. Не треба багато думати, щоб це зрозуміти.

Знову запанувала мовчанка. Трурль у суцільному мороці, витягаючи поперед себе руки, навшпиньки підійшов до отвору печери і провів рукою по скелі, поки не доторкнувся гладенької і теплої, немовби нагрітої зсередини, металевої поверхні.

- Чую тебе, Трурлю...- загурчав у замкненій просторіш залізний голос. Трурль відшарпнувся, тоді примостивсь на брилі обік приятеля, і обидва якийсь час сиділи нерухомо й мовчки. Нарешті Кляпавцій прошепотів Трурлеві:

- Так ми нічого не висидимо. Нема ради, доведеться почати з нею переговори.

- Це безнадійно,- відповів Трурль.- Але спробуй, може, хоч тебе цілим випустить...

- Ну, на таке я не пристану! - підбадьорив приятеля Кляпавцій і, підійшовши до отвору печери, невидного в темряві, гукнув:

- Агов, ти нас чуєш?

- Чую,- озвалась машина.

- Слухай, я хотів тебе перепросити. Знаєш... Ну, виникло між нами непорозуміння, але ж це, власне, дрібниця. Трурль не мав на думці...

- Я знищу Трурля! - мовила машина.- Але перед тим він муситиме відповісти мені на запитання, скільки буде двічі по два.

- Він відповість, відповість тобі, і то так, що ти будеш задоволена і, безперечно, з ним погодишся. Еге ж бо, Трурлю? - заспокійливо сказав посередник.

- Та вже певно...- ледь чутно промовив Трурль.

- Справді? - сказала машина.- Ну, то скільки ж буде двічі по два?

- Чоти... тобто сім...- ще тихіше відповів Трурль.

- Га, га! Таки не чотири, а сім!

- А бачиш! Сім, ясна річ, сім, завжди було сім! - запобігливо притакнув Кляпавцій. І обережненько запитав: - То тепер ти вже нас випустиш?

- Ні. Хай Трурль ще раз скаже, що просить вибачення, а також - скільки буде двічі по два...

- А ти нас випустиш, якщо я скажу? - спитав Трурль.

- Не знаю. Подумаю. Ти не став мені умов. Кажи, скільки буде двічі по два.

- Але ти й правда нас випустиш? - ще напоминався Трурль, хоч Кляпавцій і смикав його за полу, шепотячи на вухо:

- Це ідіотка, ідіотка, не сперечайся з нею, благаю, тебе!

- Не випущу, коли мені не захочеться,- відповіла; машина.- Але ти й так скажеш мені, скільки буде двічі по два !

Раптом Трурль скипів:

- О! Я скажу тобі, скажу! - закричав він.- Двічі по; два - чотири, двічі по два - чотири, хоч би ти й сторчголов стала, хоч би усі ці гори на порох обернула, хоч би' морем подавилася, небо ціле випила, а все 'дно - двічі по два - тільки чотири!!

- Трурлю! Ти збожеволів! Що ти кажеш? Двічі по два - сім, ясна пані! Люба машино, сім! СІМ!!! - волав на весь голос Кляпавцій, силкуючись перекричати приятеля.

- Неправда! Чотири! Тільки чотири, від початку й до кінця світу ЧОТИРИ!! - аж хрипів, так надривався Трурль.

Stanislaw Lem. Cyberiada. Титульна сторiнка книги. 
 Wydawnictwo Literackie. Krakow 1978. 
 Oklejka, wyklejka, ilustracje Daniel Mroz Несподівано скелю у них під ногами пройняв якийсь гарячковий дрож.

Машина відхилилася від отвору, пропустивши до печери сіренький жмуток світла і загорлала:

- Брешеш! Сім! Кажи зараз, бо як стукну!

- Ніколи не скажу! - затявся Трурль, так ніби йому: було вже однаковісінько.

Цю ж мить із склепіння печери на голови втікачів посипався камінний град, бо машина взялася всім своїм дев'ятиповерховим тулубом трощити прямовисну скелясту кручу, раз по раз гатячи в неї. Величезні уламки скель відколювались від моноліту і з гуркотом котилися в долину.

Печеру сповнили гримотіння ударів і кремінний дим, сталь аж іскри викрешувала зі скелі,- але крізь увесь цей пекельний гуркіт штурму час від часу чути було Трурлів голос, що кричав без угаву:

- Двічі по два - чотири! Чотири!!! Кляпавцій намагався був силоміць заткнути йому рота, але, не змігши подолати дужий відпір, мовчки опустився на землю й затулив голову руками. Машина невтомно змагалася, докладаючи пекельних зусиль - здавалося, скелясте склепіння от-от впаде на печерників, розтрощить їх і поховає навіки. І коли вони вже втратили всяку надію, коли печера замість повітря сповнилась їдучим порохом, щось раптом страшенно заскреготіло, повільно розкотився грім - такий гучний, як би тисячі ковалів загупало молотами, і навіть гучніший,- потім повітря загуло, чорна стіна, що затуляла отвір, щезла, наче її вітром здмухнуло, і в долину посунула лавина величезних скелястих брил. Луна гуркоту, відбиваючись від гір, ще розлягалася долом, коли обидва приятелі підбігли до виходу з печери і, до пояса вихилившись із неї, побачили, що машина лежить потовчена й сплющена обвалом, який сама ж вона й спричинила.

Здоровенний камінь, що стирчав саме посеред дев'яти поверхів машини, розчахнув її мало не навпіл. Кляпавцій і Трурль обережно спустилися з печери крутим схилом гори, яка ще курилася кам'яним пилом. Щоб добратися до пересохлого річища, їм треба було пройти повз тулуб розпростертої плазом машини - такої великої, як судно, викинуте на берег. Мовчки вони обидва водночас зупинилися перед розчавленим сталевим попереком машини. Машина ледь здригалась і чути було, як в її нутрощах щось іще крутиться, щораз тихше й тихше погуркуючи.

- Ач, який у тебе ганебний кінець, а двічі по два як було, так і є...- почав Трурль, але тої ж миті машина зашаруділа й невиразно, ледве чутно, пробелькотіла востаннє:

- СІМ.

Потім щось тонко скреготнуло у неї всередині, згори посипалося каміння і машина завмерла, перетворившись на купу мертвого залізяччя. Конструктори глянули один на одного і, ні словом не озиваючись, рушили назад руслом висхлого потоку.


ПОДОРОЖ ПЕРША "А", АБО ТРУРЛІВ ЕЛЕКТРИБАРД

© Український переклад, Ю. Попсуєнко, 1990. Перекладено за виданням: Stanislaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

Щоб уникнути всіляких претензій та непорозумінь, мусимо пояснити, що це була, принаймні в прямому розумінні, мандрівка в нікуди. Бо Трурль тривалий час зовсім не виїздив з дому, коли не брати до уваги його перебування в лікарнях та недовгочасні поїздки на планетоїд. І все ж з погляду глибокого й вищого розуміння, то була одна з найдальших, аж до меж можливого, експедиція, що до неї будь-коли вдавався цей знаменитий конструктор.

Одного разу Трурль сконструював лічильну машину, здатну виконувати лиш одну операцію, а саме: вона множила тільки два на два, та й то помилялась. Як про це оповідалося в іншому місці, та машина була дуже амбітна, й суперечка її зі своїм творцем мало не скінчилася для нього трагічно. Відтоді Кляпавцій надокучав Трурлеві, і так і сяк беручи його на кпини, аж той нарешті заповзявся собі сконструювати машину, яка складатиме вірші.

Для цього Трурль зібрав вісімсот двадцять тонн кібернетичної літератури та дванадцять тисяч тонн поезії і заглибився в студії. Коли йому надокучала кібернетика, він переключався на лірику й навпаки. Минув якийсь час, і Трурль зрозумів, що збудувати машину - це звичайнісінька іграшка порівняно з її програмуванням. Програму, закладену в голові звичайного поета, створила цивілізація, в якій він народився; цій цивілізації передувала інша, що так само виникла на грунті ще дальшої, і так аж до початку створення Всесвіту, коли інформації про прийдешнього поета безладно кружляли десь у ядрі первісної туманності. Отож, щоб запрограмувати машину, треба було відтворити якщо не весь Космос від початку, то бодай добрячу його частину. Будь-хто на Трурлевім місці, певна річ, відмовився б від цього завдання, але завзятий конструктор і не думав відступати.

Спершу він сконструював машину, що моделювала хаос, і електричний дух витав у ній над електричними водами, потім додав параметр світла, далі - пратуманності й так помалу наближався до першого льодовикового періоду; а все це стало можливе тому, що його машина за п'ятимільярдну частку секунди моделювала сто септильйонів подій у чотирьохстах октильйонах місцях одразу; а коли хтось гадає, що Трурль десь помилився, нехай сам перевірить усі обрахунки. Отож конструктор змоделював зародки цивілізації, кресання кременю й вичинення шкур, ящурів і потопи, чотириногих і хвостатих, потім пралюдину, від якої народилася звичайна людина, а та винайшла машину, і так це еонами й тисячоліттями, у шумі електричних вирів та струмів. А коли моделююча машина ставала затісною для наступної доби, Трурль прилаштовував до неї приставку, аж нарешті з тих приставок утворилося ніби ціле містечко з переплетених дротів і ламп, так що сам дідько не зміг би розібратися в тому лабіринті.

Трурль, однак, якось там давав собі раду, і йому тільки двічі довелось переробляти: раз, на жаль, мало не від самого початку, коли вийшло, що Авель убив Каїна, а не Каїн Авеля (бо в одному з електроланцюгів перегорів запобіжник), вдруге він змушений був вертатись усього на триста мільйонів років назад, до середини мезозойської доби, коли заміть природи, з якої походить пращур, від якого походить прассавець, від якого походить прамавпа, від якої походить пралюдина, утворилося щось таке чудернацьке, що замість первісної людини він одержав паперового змія. Мабуть, якась муха впала в машину й зрушила з місця суперскопічний функціональний вимикач. Як не брати цього до уваги, то все йшло напрочуд добре. Були змодельовані античність, і середньовіччя, і часи великих революцій; отож іноді вся машина аж двигтіла, а щоб не розірвало лампи, які моделювали найважливіші досягнення цивілізації, їх треба було поливати водою і обкладати мокрими ганчірками, бо модельований у такому темпі поступ мало не потрощив їх. Дійшовши кінця двадцятого століття, машина почала спершу вібрувати навскіс, а тоді невідомо чому двигтіти, і Трурль дуже занепокоївся - він навіть приготував певну кількість цементу та кріплення на випадок, якби вона почала розвалюватись. На щастя, усе якось обійшлося; машина проскочила через двадцяте сторіччя й далі помчала рівніше. Нарешті з'явилися, кожна по п'ятдесят тисяч років, цивілізації досконалих розумних істот, з яких походив і Трурль. І в резервуар падала шпуля змодельованого історичного процесу; а було тих шпуль стільки, що хоч би скільки дивився в бінокль з верхівки машини, а кінця цій лавині не побачив би, і все це заради того, щоб збудувати якогось там римотворця, хай навіть і пречудового! Але такі вже наслідки наукового запалу. Насамкінець програми були готові, і тепер треба було вибрати з них найсуттєвіше. Інакше навчання електропоета тривало б багато мільйонів років.

Два тижні закладав Трурль для свого майбутнього електропоета загальні програми; потім настроював логічні, емоційні та семантичні контури. Хотів уже був запросити Кляпавція на проби, але передумав і спершу пустив машину сам. Вона одразу ж виголосила звіт про полірування кристалографічних шліфів до початкового курсу малих магнітних аномалій. Тоді конструктор послабив логічний і підсилив емоційний контур. На машину спершу напала гикавка, потім плач, нарешті вона через силу пробелькотіла, що життя - жахливе. Він підсилив семантику й зробив приставку волі. Тепер машина проголосила, що віднині конструктор має у всьому її слухатись, і наказала добудувати собі ще шість поверхів над уже готовими дев'ятьма, щоб їй можна було поміркувати над сутністю буття. Він поставив їй філософське реле; тоді машина зовсім перестала озиватися до господаря й тільки била струмом. Трурль дуже довго умовляв її заспівати коротенької пісеньки "Жабка й бабка в одній хатці", але цим її мистецький хист і вичерпався. Він почав угвинчувати, натискувати, підтягувати, послаблювати, регулювати, поки йому не здалося, що краще вже не може бути. Тоді машина почастувала його таким віршем, що він подякував небесам за свою передбачливість: як же глузував би Кляпавцій, почувши ці понурі римування, заради яких Трурль вимоделював усю історію Всесвіту та всіляких можливих цивілізацій! Трурль поставив шість протиграфоманських фільтрів, але вони поламались, як сірники; він змушений був робити їх з корундової сталі. Ну а далі вже пішло: він розладнав машину семантично, увімкнув генератор рим і мало не висадив геть усе в повітря, бо машина раптом зажадала стати місіонером серед убогих зоряних племен.

І тоді, майже в останню мить, коли він уже ладен був кинутись на машину з молотком у руках, йому сяйнула рятівна думка. Він викинув усі логічні контури і вставив натомість пристяжні егоцентризатори з нарцистичним зв'язком.

Машина захиталася, засміялася, заплакала й повідала, що болить їй щось на четвертому поверсі, що все їй набридло, що життя - чудне, а всі - підлі, що вона, мабуть, скоро помре й хотіла б тільки одного: аби про неї пам'ятали, коли її тут уже не стане. Потім попросила дати їй паперу. Трурль в полегкістю зітхнув, вимкнув її і пішов спати. Вранці подався до Кляпавція. Той, почувши, що має бути присутній при пускові Електрибарда (так Трурль вирішив назвати свою машину), покинув усю свою роботу й пішов, як стояв,- так йому кортіло на власні очі побачити приятелеву поразку.

Трурль увімкнув спершу контури розжарення, потім дав слабкий струм, кілька разів лункими бляшаними східцями вибіг нагору - Електрибард скидався на величезний судновий двигун, весь у сталевих ґратках, покритий клепаною бляхою, з безліччю циферблатів та клапанів,- і нарешті, стежачи за рівнем анодної напруги, збуджено промовив, що почне з маленької імпровізаційки, поки машина розігріється. Потім, певна річ, Кляпавцій зможе давати приладові, які тільки йому заманеться, теми до віршування.

Коли покажчики підсилення струму зафіксували, що ліричний тиск піднявся до максимуму, Трурль тремтячою рукою ледь крутнув великий вимикач, і машина відразу ж хрипкуватим, але чарівним голосом промовила:

- Хрестибочок паціонкоцевічарохрестофонічний.

- І це все? - надзвичайно чемно запитав по довгій паузі Кляпавцій.

Трурль тільки прикусив губи, дав машині кілька струмових штурханів і ввімкнув знову. Цього разу її голос був значно чистіший; ним справді можна було замилуватися, цим урочистим, не без привабливої вібрації баритоном:
Апентула невдосек, це буде груваснеї
В кут турмеля запрухне, костру байту ночі,
Поспиташі знімуті, висвірлі урочі,
А корисливі порсачі догремно вичкасне!
- По якому це? - запитав Кляпавцій, з олімпійським спокоєм спостерігаючи, як Трурль у паніці бігав біля пульту. Нарешті, розпачливо махнувши рукою, Трурль прогупав сходами сталевого велета нагору. Було видно, як через відчинені люки він рачки вповз всередину машини, як він там грюкав, лаючись на всі заставки, як щось пригвинчував, брязкав ключами, як виповз і щодуху біг до іншого помосту. Під кінець Трурль з переможним вигуком викинув перегорілу лампу, яка розбилась об підлогу за крок від Кляпавція, і, навіть не перепросивши за таку необережність, поспіхом вставив на місце старої нову лампу, витер забруднені руки м'якою ганчіркою і заволав згори до Кляпавція, щоб він увімкнув машину. Пролунали слова:
Три, самоліж виверстяе, рризач тоне вздовжми, 
Апелайда соколиста боровайку здерне. 
Грені малополісну ті преславські стровжми, 
Аж бамба ця відмурчить і гола поверне.
- Вже ліпше! - не зовсім упевнено вигукнув Трурль.- В останніх словах уже був зміст - помітив?

- Якщо це все...- мовив Кляпавцій, що був цієї миті втіленням вишуканої чемності.

- До дідька! - ревнув Трурль і знову щез у машині; там гуркотіло, гуло, чути було тріск розрядів і приглушені конструкторові прокльони. Нараз він виставив голову з невеличкого люка на четвертому поверсі й гукнув: - Натисни тепер!

Кляпавцій так і вчинив. Електрибард здригнувся від низу до верху й почав:
Спраглий млетини бредної, литкастий анеле, 
Самочпаку мімайки...
Раптом він урвав, бо Трурль люто шарпнув за якийсь кабель, там щось захарчало,- і машина замовкла. Кляпавцій зайшовся таким сміхом, що аж сів на підлогу. Трурль кидався то туди, то сюди, нараз щось тріснуло, луснуло, і машина дуже поважно й спокійно виголосила:
Заздрість, пиха, егоїзм - ницості ознака, 
Те збагне один простак, як піде в атаку 
Й на змагання стане він проти Електрибарда, 
Загука Кляпавцій пробі аж із того ґвалту.
- Ага! Бачиш? Епіграма як на замовлення! - вигукнув Трурль, збігаючи вузькими спіральними східцями все нижче, нижче, аж мало не впав до обійм свого колеги, що, при-Іро вражений, вже не сміявся.

- Убозтво! - одразу ж сказав Кляпавцій.- До того ж це не він, це ти!

- Як то - я?!

- Ти вклав усе те заздалегідь. Впізнаю цей примітивізм, безсилу злостивість, жалюгідні рими.

- То прошу! Зажадай чогось іншого! Чого хочеш! Ну, Чому мовчиш? Боїшся, еге ж?

- Ні, не боюсь, а думаю,- промовив роздратований Кляпавцій, силкуючись вигадати якнайскладніше завданая, бо мав слушність, коли вважав, що суперечкою нелегко буде вирішити, досконалий чи не досконалий вірш, складений машиною.

- Нехай складе вірш про кібернетику! - сказав він раптом- Щоб там було щонайбільше шість рядків, а в них - про кохання й зраду, про музику й негрів, про високі сфери, про нещастя й про кровозмішування, і щоб усе це римувалось, і щоб усі слова починалися на "к".

- А повного викладу загальної теорії безконечних автоматів там часом не повинно бути? - ревнув допечений до живого Трурль.- Не можна ставити таких ідіотських умов...

Але він не скінчив, бо саме в ту мить у залі пролунав солодкий баритон:
Кипріян-кіберотоман королівську кралю 
Коло клумби колисав, конваліями квітував...
- І що ти на це? - взявся Трурль руками в боки, а Кляпавцій, не роздумуючи, вже наказував: ,

- А тепер на "г"! Чотиривірш про істоту, яка була б водночас машиною мислячою і бездумною, запальною і жорстокою, яка б мала шістнадцять наложниць, крила, чотири мальовані скрині, в кожній по тисячі золотих талярів з профілем імператора Мурдеброда, два палаци, і яка б живилася убивствами, а також...
Гнівний Генек-генератор
губи гриз, гримаса грізна...-
почала машина, але Трурль підскочив до пульта, натиснув вимикач і, затуливши його власним тілом, сказав здушеним голосом:

- Таких нісенітниць більше не буде! Не дозволю марнувати такий великий талант! Або замовляй пристойні вірші, або на цьому кінець!

- А що, це погані вірші? - почав Кляпавцій.

- Ні, це якісь головоломки, ребуси! Я не конструював машини для ідіотських кросвордів. Це буденна проза, а не високе мистецтво. Прошу дати тему, хоч би й складну...

Кляпавцій думав, думав, нарешті, наморщивши лоба, сказав:

- Гаразд. Нехай буде про кохання і смерть, але щоб усе це мовою вищої математики, а саме алгебри тензорів. Може бути також вища топологія й аналіз. І при цьому еротично сильне, навіть зухвале, до того ж у кібернетичних сферах.

- Ти, певне, з глузду з'їхав! Математика про кохання? Ні, в тебе не все гаразд з головою,- почав Трурль. Але й він, і Кляпавцій раптом замовкли, бо Електрибард почав декламувати:
Несмілий кібернетик-екстреміст 
Не знав, чи є кохання, чи нема. 
Та по натурі був він оптиміст, 
Програмував, моделював, і недарма...

Де не глянь, лапласьянці з вечора до ранку 
І векторні орти з ранку і до темна! 
Ближче, контрзображення! 
Уже час буремно 
Стиснути кохану в обіймах на ґанку!

Він напівметричний дрож в ритмі неспокійнім 
Змінить в групи оборотів і зв'язок зворотній, 
І то такий іскрометний, такий безтурботний, 
Що злютуються вони у порусі рвійнім!

Слухай, класе трансфінальний! Величино сильна! 
Непримарний континіум! Праструктура біла!
Віддам Стокса й Крістофелла - бо саме до діла,- 
Щоб похідна у кохання була для нас спільна.

Твоїх просторів скалярних хащі буйнолисті 
Хай побачить занурений в Теорему Тіла, 
Кіберіадо кипарисів, бімодально ціла 
В градієнтах, розмножених в польотах вогнистих!

О, не зазнає насолоди той, хто новизну 
У простір Вейля й Браувера вчення з топології 
Внесе недбальство без належних хронологій, 
Досліджуючи Мебіуса вічну кривизну!

О комітенте, безліч почуттів складних 
Твої безцінні і лиш тим відомі, 
Хто, відчуваючи параметрів недомір, 
В наносекундах гине, згоряє серед них!

Як пункт, що входить до голонімічної системи, 
Позбавленої координат нуля асимптотою, 
Так в останній проекції останньої ласки доторк 
Кібернетика вбиває від любовних взаємин.
На цьому й закінчився поетичний турнір, бо Кляпавцій зразу ж пішов додому, запевнивши, що вернеться незабаром з новими темами. Та більше він не приходив, побоюючись, що дасть Трурлеві ще один привід для гордощів; а той скрізь розголошував, ніби Кляпавцій утік, не зумівши приховати свої емоцій На це Кляпавцій відповів, що у Трурля, відколи він збудував свого Електрибарда, не все гаразд з головою.

Минув якийсь час, і чутка про геніального електричного поета дійшла до справжніх, тобто звичайних поетів. Украй обурені, вони постановили ігнорувати машину, проте знайшлося все ж кілька цікавих, що потай вибралися до Електрибарда. Той прийняв їх ґречно, в залі, де було вже повно списаного паперу, бо він творив безперервно вдень і вночі. Поети були авангардисти, а Електрибард творив у класичному стилі, бо Трурль, який мало розумівся на поезії, в основу програм натхнення поклав твори класиків. Прибулі, поглузувавши з Електрибарда, так що в того мало не полускалися катодні трубки, пішли з тріумфом. Але машина мала самопрограмування, а також спеціальний контур амбіційного підсилення із запобіжниками на шість кілоампер, отже, за недовгий час усе круто змінилося. Вірші стали невиразні, багатозначні, кучеряві, магічні й зворушливі, майже геть незрозумілі. Тож, коли прибула наступна група поетів, щоб познущатися й поклинити з машини, та озвалася до них такою сучасною імпровізацією, що вони аж подих затамували; а другий вірш спричинився до серйозного захворювання одного з поетів старшого покоління, котрий мав дві державні нагороди і чиє бронзове погруддя стояло в міському парку. Відтоді жоден з поетів не міг утриматися від згубної спокуси викликати Електрибарда на ліричний двобій - і приходили поети звідусіль, і тягли з собою набиті рукописами мішки та портфелі. Електрибард давав можливість прибулому декламувати, причому одразу ж схоплював алгоритм його поезії і, виходячи з нього, відповідав віршами, витриманими в такому ж дусі, але кращими у двісті двадцять - триста сорок сім разів.

...За якийсь час він досягнув такої майстерності, що одним-двома сонетами валив з ніг засмученого барда. Та це була, мабуть, його найгірша вада, бо виявилося, що змагання не зачіпали тільки графоманів, котрі, як відомо, не відрізняють добрих віршів від поганих; усі вони виходили від Електрибарда безкарно, і лише один зламав ногу, спіткнувшись біля виходу об велику, свіжісіньку епічну поему Електрибарда, що починалася словами:
Темінь і пустка, похмура скорбота, 
Слід ледь помітний, а чи нереальний. 
І вітер шалений, і погляд криштальний, 
І кроки, неначе вертається рота.
Зате справжніх поетів Електрибард просто-таки валив з ніг, хоча й не робив їм нічого поганого. А все ж спочатку один літній лірик наклав на себе руки, а потім два авангардисти стрибнули з високої скелі, яка за фатальним збігом обставин стирчала саме край дороги, що вела від Трурлевої садиби до залізничної станції.

Поети негайно організували кілька мітингів, протестуючи й вимагаючи, щоб машину було закрито, але, окрім них, ніхто й уваги не звернув на феномена. Навпаки, редакції газет навіть раділи, бо Електрибард, що писав одночасно під кількома тисячами псевдонімів, мав на кожну оказію готову поему потрібних розмірів і та загальновживана поезія була така, що громадяни виривали газети з рук одне в одного, й на вулицях можна було побачити осяяні щастям обличчя, неземні усмішки або почути тихі схлипування. Електрибардові вірші знали всі, повітря тремтіло від блаженних рим, а вразливіші натури непритомніли, приголомшені спеціально сконструйованими метафорами чи асонансами. Але цей велет поезії завбачив і такі оказії, бо негайно творив відповідну кількість сонетів, які протверезвлювали.

Сам Трурль мав від свого досягнення чимало клопоту. Класики, бувши людьми похилого віку, не завдавали йому прикрощів, коли'не зважати на камінці, якими вони систематично вибивали йому шибки, та певні субстанції, що їх ми не називатимемо тут на ймення, якими вони закидали дім конструктора. Гірше було з молодцю. Якийсь юний поет, що його вірші відзначалися великою ліричною силою, а сам він - фізичною, добряче відлупцював Трурля. Коли конструктор лежав після того випадку в лікарні, події розгорталися далі. Що день - то нові самогубства, нові похорони. Біля воріт лікарні чергували загони, і вже чути було стрілянину, бо замість рукописів поети приносили в портфелях самопали, пускаючи в сталевого Електрибарда кулі, які, проте, не завдавали йому жодної шкоди. Повернувшись додому, хворий конструктор у розпачі вирішив якось уночі власноручно розібрати створеного ним генія.

Коли він, трохи накульгуючи, підійшов до машини, вона, зауваживши в його руці обценьки й вираз відчаю в очах, вибухнула такою пристрасною лірикою, благаючи про милосердя, що розчулений Трурль пожбурив інструменти геть і повернувся до себе. А Електрибард і далі продукував нові твори, котрих на підлозі було вже мало не до пояса. Вся зала сповнювалась шурхотливим океаном паперу.

А коли наступного місяця прийшов рахунок за витрачену машиною електроенергію, у конструктора потемніло в очах. Він охоче порадився б зі своїм давнім другом Кляпавцієм, але той наче крізь землю провалився. Поміркувавши, Трурль одного разу вночі перетяв дріт, яким подавався електричний струм, розібрав машину, навантажив на корабель, вивіз її на один невеличкий планетоїд і там знову зібрав, умонтувавши їй як джерело творчої енергії атомний реактор.

Потім він тихцем повернувся додому. Але історія на тому не скінчилася, бо Електрибард, позбавлений змоги друкувати твори, почав передавати їх на всіх діапазонах радіохвиль, від чого екіпажі та пасажири ракет впадали в стан ліричного заціпеніння, а вразливі натури зазнавали тяжких нападів захвату з подальшим отупінням. З'ясувавши в чім річ, керівництво космонавтики офіційно звернулося до Трурля з вимогою негайно ліквідувати машину, яка своєю лірикою порушувала громадський спокій і загрожувала здоров'ю пасажирів.

І тоді Трурль почав ховатись. На планетоїд послали монтерів, щоб вони запломбували в Електрибарда ліричний слововилив, але він приголомшив їх кількома баладами,- і посланці не виконали свого завдання. Тоді послали глухих, проте Електрибард руками передав їм ліричну інформацію. Почалися відверті розмови про потребу каральної експедиції або про бомбардування електропоета. Аж тут його придбав один володар із сусідньої зоряної системи й перевіз разом із планетоїдом до свого королівства.

Тепер Трурль міг уже не ховатись і полегшено зітхнув. Щоправда, на південному небосхилі час від часу можна було побачити вибухи супернових зірок, яких не пам'ятають і найстаріші люди; ходять непевні чутки, начебто це має якийсь зв'язок із поезією. Мовляв, той володар з дивної примхи наказав своїм астроінженерам підключити Електрибарда до сузір'я Білих Гігантів, внаслідок чого кожна строфа вірша перетворювалась на величезні протуберанці сонць, так що найбільший поет Всесвіту передає свої вірші пульсуванням вогню одразу всім безконечним галактичним безодням. Одне слово - той великий король зробив його ліричним мотором сузір'я Вибухових Світил. Якщо й була в тому хоч крихта правди, то все те коїлося занадто далеко, щоб могло потривожити Трурлів сон. А Трурль усіма святими заприсягся ніколи вже не братися до кібернетичного моделювання творчих процесів.


Безкоштовний обмін рекламою: Українська банерна мережа